Щоденник євроатлантиста. Чому їде Расмуссен, і що має запропонувати Янукович?

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”До України завтра вперше завітає нинішній генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен. Хоча про його візит до Києва говорили в дипломатичних колах ледве не весь минулий рік, завтрашня дата стала несподіваною навіть для багатьох в штаб-квартирі Альянсу. Справа у тому, що, за деякою інформацією, візит спочатку планувався на квітень, але Брюсселю і Києву не вдалось узгодити дати, яка б влаштовувала обидві сторони. Потім українська сторона запропонувала середину березня, але в генсека НАТО на цей час були заплановані інші заходи. Зрештою, зійшлись на 24 лютому. Часу мало, але іншого варіанту не простежувалось.Не простежувалось тому, що Расмуссену було критично важливо приїхати до Києва до квітневого засідання міністрів закордонних справ НАТО у Берліні. Причина проста: однією з ключових тем цього засідання буде тема партнерства НАТО. Тоді ж мають відбутись Рада Росія-НАТО, Комісія Грузія-НАТО і, можливо, Комісія Україна-НАТО. Зрозуміло, що вести серйозну дискусію на тему відносин між НАТО та Україною, навіть не відвідавши жодного разу України, було б нормально, можливо, для іншого високопоставленого міжнародного бюрократа. Але не для Расмуссена, якого називають першим прем’єр-міністром НАТО, який не просто зводить країни-члени в одному місці і сприяє пошуку славнозвісного натівського консенсусу.

Так що, квітнева міністерка в Берліні значно прискорила процес з візитом. Як, кажуть, і активні нагадування натівцям про такий візит з боку українського посла в Брюсселі Ігоря Долгова.

Взагалі-то, невеличкий “боржок” перед Україною деякі представники Альянсу відчували ще з минулого року. А саме з моменту інаугурації Януковича, коли Расмуссен відмовився їхати на цю подію, бо, наскільки пам’ятаю, брав участь в якомусь черговому семінарі з підготовки Стратегічної концепції НАТО. І, можливо, ніхто б цього не помітив, якби не баронеса Ештон, котра прибула до української столиці, пожертвувавши не черговою міжнародною конференцією, а цілим засіданням міністрів оборони ЄС, за що потім отримала масу критичних зауважень на свою адресу. Враховуючи, що нинішній візит генсека відбувається майже в річницю інаугурації, деякою мірою це може виглядати як певна компенсація за минулорічний неприїзд…

Якщо ж серйозно, то генсек НАТО вирішив їхати до Києва ще й тому, що в Альянсі впродовж минулого року дійсно відчули перехід України з інтеграційного треку на позаблоковий. Хоча українські посадовці бравуючи розповідають, як чудово вони виконують Річні національні програми (і цим, мовляв, відрізняються від попередників, котрі проламували натівські двері нічого для цього не зробивши), мої співрозмовники в штаб-квартирі Альянсу кажуть, що з українського боку у минулому році реально повіяло холодом. Наприклад, якщо взяти чи не найважливіший спільний проект – оборонну реформу, то в НАТО помітили, що українська сторона стала значно закритішою, почала менше проводити консультацій з натівськими колегами, менше потребувала порад. Жодного разу, начебто, не поцікавилась думкою Альянсу і під час підготовки Стратегії національної безпеки України. Такі, здавалось би незначні індикатори для НАТО стали досить показовими. Отож, розмови про те, що позаблоковість жодним чином не позначилась на політичному діалозі, чи практичній співпраці з Альянсом – м’яко кажучи, не зовсім відповідає дійсності.

Расмуссен хоче під час візиту трохи розтопити цей якщо не лід, то паморозь у двосторонніх відносинах. Заради цього, за моєю інформацією, він навіть не збирається посилати якихось особливо проартикульованих месиджів з приводу ситуації з демократією в Україні. Хоч дискусія з цього приводу в самій штаб-квартирі була ще та… Перемогла думка, що подібні заяви можуть ще більше відлякати українське керівництво від НАТО… Так що цілком може виявитись так, що після нинішнього візиту Расмуссен і НАТО стануть набагато більш бажаними друзями для Януковича, аніж партнери з Євросоюзу, які останнім часом говорять про демократичні цінності невпинно. Президенту, до речі, варто готуватись: на наступному тижні в Києві про це говоритиме міністр закордонних справ Німеччини Гідо Вестервелле…

Чогось особливого під час візиту генсек НАТО не може запропонувати Україні. Не тому, що немає чого, а тому, що в Брюсселі звикли користуватись золотим дипломатичним правилом: якщо є ризик почути відповідь “ні”, краще свою пропозицію не озвучувати. Хоча для натівців дійсно важливо, аби Україна, наприклад, ні на йоту не скоротила свою участь у міжнародних операціях Альянсу.

Так чи інакше, в НАТО вважають, що на такому непевному етапі краще говорити про речі, які цікавлять саму Україну. Як, скажімо, створення Трастового фонду, в рамках якого Альянс міг би виділити кошти на збереження ядерних відходів в Україні. Якщо ж говорити про більш приземлені речі, то про допомогу Альянсу в забезпеченні безпеки під час Євро-2012, про що, за деякою інформацією, вже теж йшли переговори у штаб-квартирі.

Цей візит Расмуссена цікавий також з тієї точки зору, що чимало натівських стратегів сьогодні цікавить питання: чи готова Україна сьогодні зробити хоча б один самостійний крок у без пекових питаннях без оглядки на Росію. Тестова ситуація – це тема створення так званої системи європейської ПРО. У Брюсселі помітили заяву секретаря РНБО України Раїси Богатирьової про бажання України долучитись до цієї системи. Але, за моїми спостереженнями, не сприйняли серйозно, тому що вона була лише відповіддю на питання під час прес-конференції у Варшаві. “Якщо Україна дійсно зацікавлена долучитись до створення такої системи, про це має особисто заявити Президент України”, – довелось почути мені від одного з послів країни-членів при НАТО.

На мій погляд, завтрашній візит Расмуссена – чудова нагода для Януковича, аби зробити подібну пропозицію Альянсу. Така заява, по-перше, продемонструє, що Янукович дбає про безпеку країни в умовах її позаблоковості. Бо одна справа, коли б Україна інтегрувалась до НАТО і розглядала саме його як гаранта своєї безпеки в майбутньому. Зовсім інша, коли вона добровільно відмовилась від натівської парасольки. По-друге, Янукович покаже, що насправді не узгоджує стратегічно важливі безпекові питання з Москвою, а виходить з інтересів власної країни.

Український президент міг би підняти ставки в цій серйозній геополітичній грі навіть при тому, що саме НАТО ще не до кінця розуміє, як Україна могла б бути задіяна в цій схемі. Близький радник Расмуссена Дірк Бренгельманн під час відеоконференції, яку проводив Інститут світової політики у листопаді минулого року, дай чітко зрозуміти: спочатку Брюссель домовиться з Москвою, а потім буде підключати (чи не підключати) інших партнерів. Представники деяких країн-членів НАТО в неформальних розмовах розповідають, що українські радари в Мукачевому та Севастополі не варті того, аби за них ламати списи з Кремлем. Від одного американського співрозмовника довелось чути, що їм легше буде домовитись зі своїми союзниками румунами чи болгарами, аніж влізати в це брудне українсько-російське болото. У штаб-квартирі НАТО звертають увагу на стан радарів: мовляв, вони такі занедбані, що без серйозних інвестицій не обійтись. А хто буде ці інвестиції робити?

Але чи не варто якраз ініціювати власну гру, поки позиції інших гравців до кінця ще не визначені?

В ІСП відбувся Медіа-клуб з Ханне Северінсен

В Інституті світової політики 21 лютого 2011 року відбулося засідання Медіа-клубу за участі колишньої співдоповідачки Парламентської Асамблеї Ради Європи Ханне Северінсен.Під час спілкування з журналістами пані Северінсен значну увагу свого виступу приділила оцінці внутрішньої політики України за час президентства Віктора Януковича. Вона, зокрема, піддала критиці зосередження влади в президентських руках, вибіркове правосуддя, що здійснюється стосовно представників колишнього уряду.{1} Вона також зауважила, що було б небажано зараз припиняти моніторинг Ради Європи щодо України. Зокрема, вона пояснила це тим, що Київ є далеким від досягнення зобов’язань, які ставив перед Україною Страсбург. {2}
При цьому пані Северінсен вважає недоречним порівняння України з Білоруссю: «Останні вибори президента України були визнані міжнародною спільнотою. Тому не можна сказати, що Янукович не легітимний президент. В Білорусі ситуація інша».
Пані Северінсен також наголосила на необхідності ліквідації візового режиму ЄС для громадян України. За її словами, це розширило б кругозір українців, показало б їм, як урядують керівники в інших державах.{3}

ІСП став асоційованим членом Асоціації аналітичних центрів за відкрите суспільство (PASOS)

На засіданні Ради директорів Асоціації аналітичних центрів за відкрите суспільство (PASOS) 18 лютого 2011 року було прийняте рішення про надання Асоційованого членства Інституту світової політики.Організація об’єднує 45 провідних аналітичних центрів Європи та Центральної Азії, серед яких, зокрема, Асоціація міжнародних відносин (Прага, Чехія), Інститут Громадських відносин (Варшава, Польща), Інститут ім. Джефферсона (Белград, Сербія), Європейська Рада з міжнародних відносин (Лондон, Велика Британія). \
Діяльність Асоціації спрямована на поширення демократичних цінностей, захист прав людини, впровадження міжнародних стандартів ефективного урядування в перехідних суспільствах. Членство в Асоціації є визнанням значного внеску Інституту світової політики у розвиток громадянського суспільства України та важливості аналітичного доробку у сфері зовнішньої політики.

Щоденник євроатлантиста. Чи привезе Грищенко зі Штатів Байдена?

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Сьогодні Хілларі Клінтон з Костянтином Грищенком вимірюватимуть у Вашингтоні пульс українсько-американського стратегічного партнерства. Головною темою з подачі американської сторони має стати, як я вже анонсувала на минулому тижні, стан демократії в Україні.У мене особисто після нещодавніх відвідин Вашингтона і зустрічей в Держдепі, Конгресі, Сенаті, офісі Віце-президента США etc склалось наступне враження: американська дипломатична система в українському питанні дещо підвисла. Гучні заяви зроблені, для якихось радикальніших кроків у столиці США не готові, і навряд чи будуть готові навіть в середньостроковій перспективі. Україна – все ж не Білорусь, і це розуміння в американській столиці більш ніж чітке. На одній з зустрічей пролунала думка, що якби не слухання в Європарламенті, то в Конгресі навіть не відбулося б слухань і по Білорусі. Не раз доводилось чути від американських співрозмовників, що зараз саме Євросоюз активно має займатись як Білоруссю, так і Україною. У нього, як вважають у Вашингтоні, більше важелів впливу на ситуацію. Зрозуміло, що в контексті останніх подій на Близькому Сході таке переведення стрілок на Євросоюз може бути ще більш актуальним для Вашингтона.

Американці люблять останнім часом повторювати, що не варто переоцінювати їх вплив на ситуацію в Україні: серйозних економічних важелів на Україну в них немає, політичних теж мізер. У такому делікатному питанні як заборона на в’їзд на свою територію, Євросоюз теж міг би бути значно ефективнішим, враховуючи, куди найчастіше подорожують і де мають помешкання головні порушники української демократії. Багатьом нинішнім американським чиновникам взагалі останнім часом подобається, що нові обличчя, котрі приїжджають з Києва до Вашингтону, вже не “вимагають від Америки якогось лідерства” (цитую одного зовнішньополітичного радника). Американці набагато охочіше слухають, що робить для незгортання демократії в Україні опозиція чи громадянське суспільство, аніж те, що мають робити вони.

Складно сказати, наскільки щира така позиція, адже у Штатів залишаються все ж досить вагомі важелі впливу на ситуацію. Той же американський фактор в МВФ. Чи не менш важлива для підкошеного репутаційно на Заході Януковича легалізація з боку ключових західних лідерів. Адміністрації Обами зокрема. Логіка, як відомо, проста: чим більше Януковича визнають та приймають на Заході, тим впевненіше він почуватиметься на Сході. І навпаки: чим більше його ігноруватимуть на Заході, тим більш вразливим він поставатиме в очах російського керівництва.

Наприклад, зараз у Вашингтоні ніяк не можуть вирішити, хто представлятиме США на великій конференції у Києві, приуроченій річниці чорнобильської трагедії. Питання, поставлене вашій покірній слузі під час зустрічі з представником Білого Дому, звучало приблизно так: “Як ви вважаєте, віце-президент Байден має приїхати до України та дружньо поговорити з президентом Януковичем, чи Україну має відвідати американський представник нижчого рангу?”.

Стисло про що взагалі йдеться: з квітневого заходу у Києві українська влада має намір зробити справжній зліт президентів і прем’єрів. Благо, привід серйозний. Зокрема й для суперзанепокоєної питаннями ядерної безпеки адміністрації Обами. Був запрошений й американський президент. Причому, якщо вірити інформації, що курсує на берегах Потомака, запрошення йому передавав відомий український олігарх, друг Білла Клінтона. Те, що американський президент не візьме участі в цій конференції, стало зрозуміло фактично відразу.

В американських дипломатичних колах вирішили порекомендувати Білому Дому, аби Штати представляв віце-президент. Він, мовляв, міг би поїхати, порозмовляти по душам з українським президентом, заодно й месиджі якісь корисні українській владі заслати. Логіка цілком виправдана. Коли Байден був перший раз у Києві, то Янукович (на той момент лідер опозиції) справив на нього досить приємне враження. Принаймні, коли після зустрічей з українськими політиками у Байдена неформально запитали про його враження, він сказав приблизно наступне: “А про кого ви запитуєте, бо я зустрічався тільки з двома політиками”. Один з двох українських співрозмовників, кого він класифікував саме як політика, був якраз Янукович (як би це, можливо, дивно не звучало для багатьох в Україні).

На момент написання цього посту рішення по тому, хто представлятиме Сполучені Штати на конференції в квітні, ще не було прийняте. Проте, на мій суб’єктивний погляд, аргументів на користь приїзду Байдена більше, аніж на користь участі низькорангового американського посадовця. Віце-президент США мав би приїхати до Києва і відверто поговорити з українським президентом. У Байдена, відомого своєю прямолінійністю та щирістю, такі речі, зазвичай, виходять дуже непогано. До того ж, одна справа, коли розмовляє посол Теффт з Льовочкіним, інша – Байден з Януковичем.

Цілком можливо, що Штати свідомо занижують свою вагу, бо ангажування в українські справи сьогодні не несе для них жодної доданої вартості. Як точно підмітив у свій час Мет Роянські з Центру Карнегі, будь-яка країна може цікавити США з двох причин: або коли вона становить для Америки загрозу, або коли є ключем для вирішення якоїсь іншої важливої міжнародної проблеми.

Сказати, що Україна взагалі зараз не цікава американській столиці – теж не можна. Україна цікава певному колу осіб. Проблема в тому, що ці особи не перебувають на найвищих щаблях американської владної вертикалі. Хоча, якщо говорити про Держдеп, то досить позитивним моментом є те, що Хілларі Клінтон фактично доручила неформально опікуватись українськими справами близькій подрузі сімейства Клінтонів, українці за походженням Мелані Вервієр, пряма компетенція якої як заступника держсекретаря стосується глобальних жіночих питань.

Інше питання, що стратегічне партнерство між Україною та США сьогодні досить складно чимось серйозно підживити. Якщо раніше сторони знаходили собі “заняття”, працюючи то над зняттям поправки Джексона-Веніка, то над лобіюванням для України Плану дій щодо членства в НАТО (американці досі згадують українських колег незлим тихим словом, бо змушені були даремно витратити стільки часу й енергії), то тепер на порядку денному фігурує специфічний урановий діалог та питання демократії, які у Києві та Вашингтоні явно бачаться по-різному. Більше того, демократичні моменти настільки делікатні в діалозі двох сторін, що один необережний жест, і стратегічне партнерство України та США може з їхньою допомогою не зміцнитись, а навпаки дати тріщину. Ще з часів Кучми ми знаємо, як болісно вміють реагувати на Банковій на особливо критичні випади з-за океану. Плюс чутки про лобіювання американцями притулку для Данилишина у Чехії, про що я писала в своєму попередньому пості…

Те, що останнім часом дійсно дивує моїх американських співрозмовників – так це бажання деяких українських політиків покращити імідж української влади за океаном не з допомогою зміни власної поведінки, а з допомогою якихось дешевих піарівських трюків, публікацій Брюса Джексона чи паломництва до американської столиці найбільш презентабельних осіб з Партії регіонів, які мають довести що “боротьба з корупцією” не має жодного відношення до “політичних репресій”. Так, наприклад, делегація на чолі з відомим депутатом від провладної партії напередодні у Вашингтоні намагалась зблизити ПР та Демократичну партію США, розповідаючи про “лівоцентристську” орієнтацію Партії регіонів. Добре принаймні, що думка Вашингтона українську владу продовжує цікавити…

Щоденник євроатлантиста. Справа Данилишина та посередник для Януковича

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Новина про те, що Сергій Льовочкін та Ганна Герман пересядуть на “Шкоду” мене серйозно потішила. Не тому, що я повірила в щирий запал українських чиновників європеїзуватись хоча б таким автомобільним чином. А тому, що алергія на Чехію, яка почала панувати на Банковій в контексті рішення по Данилишину, не сягнула таких масштабів, аби відмовитись від авто головного чеського бренду в світі.Якщо ж серйозно, то ситуація з Чехією і Данилишиним набагато багатогранніша, аніж виглядає на перший погляд. Як на мене, притулок екс-міністру економіки є поки що найбільшим ляпасом українській владі з боку Заходу за рік президентства Януковича. Вчинок Чехії, насправді, є недооціненим. Коли я запитала високопоставлених дипломатів з кількох інших сусідніх країн, чи вони б так само надали притулок українському екс-міністру, як це зробила Чехія, відповідь була однозначна: “Ні”. Мовляв, це внутрішня кримінальна справа України, і ми не хотіли б мати з нею нічого спільного. З Чехією, подейкують дипломати з інших країн ЄС, особлива історія: “там при владі дисиденти”.

Звісно, на що чехи не дуже розраховували, це на те, що в Україні цей притулок класифікується як “політичний”, хоча згідно з чеським законодавством він таким не є. Як мені пояснили співрозмовники з Чеської Республіки, “політичним притулком” його вже охрестили в самій Україні. Бо якщо називати його політичним притулком, тоді виходить, що чехи надали українцям вже більше 100 політичних притулків, причому чи не найбільше у 2006 році, коли про політичні переслідування в Україні і близько не йшлось. До того ж, очевидно, не до кінця прорахували в Празі, що українська сторона намагатиметься влаштувати дипломатичні розбори, чи то серйозно, чи просто для втихомирення декого на Банковій, домагаючись перегляду рішення. Чим, між іншим, собі тільки шкодитиме: якби від чеських колег не вимагали в Києві пояснень, ця тема вже б потрапила на периферію публічної уваги.

Але те, що мене турбує в цій ситуації, аби розбір польотів на рівні Київ-Прага не перенісся на рівень Київ-Брюссель і навіть Київ-Вашингтон. Вже сьогодні до мене доходять тривожні сигнали, що деякі представники української влади звинувачують у причетності до прийнятого по Данилишину рішення відомого єврокомісара чеського походження Штефана Фюле, а також наших американських партнерів. Мовляв, без слова єврокомісара і заокеанських колег на користь такого притулку не обійшлось.

Чому я цим переймаюсь? А тому, що саме Фюле претендував від ЄС на роль такого собі неформально медіатора між Євросоюзом і українським президентом. У нього з українським президентом налагодився більш-менш постійний і, за свідченнями учасників переговорів, досить дружній діалог. Одна з головних переваг Фюле перед іншими топовими представниками Євросоюзу полягає у його знанні російської мови (освіта в Московському інституті міжнародних відносин все-таки дає про себе знати). Фюле за останній час встиг стати в ЄС таким собі “головним по українських справах”. На відміну від баронеси Ештон, котра продовжує дивувати багатьох своїх підлеглих небажанням реагувати на будь-які тривожні тенденції в Україні. Цікаво, як вона буде викручуватись під час майбутнього візиту до Києва…

Не можу стверджувати, що у критичний момент Фюле міг би стати таким же посередником між ЄС (Заходом) та українською владою, яким у свій час був Кваснєвські для Кучми, але буде досить шкода, коли через справу Данилишина цей місток між єврокомісаром та українським президентом обірветься. Іншого кандидата, який міг би Януковичу пояснити, що насправді думають на Заході про ситуацію в Україні зрозумілою для нього мовою, поки що в Євросоюзі не спостерігається. А така людина може дуже навіть знадобитись вже найближчим часом…

Що ж до американців, то з вашого дозволу продовжу цю тему на початку наступного тижня, коли Україна та США на рівні Хілларі Клінтон та Костянтина Грищенка будуть обговорювати у Вашингтоні українсько-американське стратегічне партнерство. До речі, трохи співчуваю Костянтину Івановичу: у Держдепі США довелось на минулому тижні почути, що вони планують зробити “стан демократії” в Україні головною темою обговорення на переговорах…

Рейтинг «Топ-10 послів в Україні та за кордоном»

Інститут світової політики підготував рейтинг «ТОП-10 іноземних послів в Україні» і «ТОП-10 українських послів за кордоном» за 2010 рік.За результатами експертного опитування, у якому взяли участь 30 фахівців з питань зовнішньої політики України, переможцем у списку найефективніших українських послів став Представник України при ЄС Костянтин Єлісєєв, а серед іноземних послів переміг Ганс-Юрген Гаймзьот, посол Німеччини в Україні.\
З повним текстом публікації українською та англійською мовами можна ознайомитися тут.
ТОП-10 іноземних послів в Україні:
1. Ганс-Юрген Гаймзьот, посол Німеччини, 178 балів
2. Джон Теффт, посол США, 175 балів
3. Яцек Ключковські, посол Польщі, 159 балів
4. Грігол Катамадзе, посол Грузії, 154 бали
5. Жак Фор, посол Франції, 109 балів
6. Лі Тернер, посол Великої Британії, 85 балів
7. Міхаїл Зурабов, посол Російського Федерації, 46 балів
8. Крістер Міккелссон, посол Фінляндії, 35 балів
9.-10. Пятрас Вайтекунас, посол Литви, 34 бали
9.-10. Павол Гамжік, посол Словаччини, 34 бали
ТОП-10 українських послів за кордоном:
1. Костянтин Єлісєєв, представник України при Європейському Союзі, 168 балів
2. Ігор Долгов, посол у Бельгії, глава місії України при НАТО, 104 балів
3. Олександр Моцик, посол у США, 92 балів
4. Володимир Хандогій, посол у Великобританії, 82 бали
5. Наталя Зарудна, посол у Німеччині, 77 балів
6. Володимир Єльченко, посол в РФ, 72 бали
7. Андрій Дещиця, посол у Фінляндії, 49 балів
8. Роман Безсмертний, посол у Білорусі, 46 балів
9. Юрій Костенко, посол у КНР, 44 бали
10. Микола Кулінич, посол у Японії, 36 балів

10 лютого 2011 в ІСП відбулася офіційна презентація рейтингу.
{4}
{3}

Дипломатична десятка-2010
Безперечно, період президентських виборів, який припав на минулий рік, – один із найскладніших періодів у роботі будь-якого посла. Закордонному дипломатові потрібно правильно прорахувати внутрішньополітичні розклади, аби безпомилково поінформувати власний уряд. Українському дипломатові варто так само перебувати при повному інформаційному озброєнні – пояснювати закордонним політикам, мас-медіа тонкощі виборчого процесу України.
Ще більш складним є період післявиборчий, коли всіх цікавить: а якою ж буде політика нового президента? А чи продовжуватиме Україна свій шлях до НАТО? А що означає слово «позаблоковість»? А до чого може призвести пролонгація перебування Чорноморського Флоту Росії? Дипломатам потрібно було трактувати подеколи те, чого, напевно, не розуміли навіть ідеологи прийняття цих рішень.
Із плином часу змінювалися і робочі пріоритети українських і закордонних послів. У другій половині 2010 року одним доводилося більш активно розповідати про те, що Україна впевнено рухається до світлого демократичного майбутнього шляхом реформ заради стабільності. Іншим – постійно моніторити заяви правозахисників, опозиції, преси про утиски і переслідування. Тому склалося так, що, замість ведення важливих переговорів, значний час дипкорпусом витрачався або на відмивання іміджу України, або на мало не поліцейське патрулювання внутрішньоукраїнських процесів. Звісно, це стосується не всіх глав дипломатичних місій, проте…
Порівнюючи минулорічний рейтинг послів та нинішній, відчуваємо, що ви звернете увагу на те, що за цей час особливої «революції кадрів» не відбулося. Шість з десяти закордонних дипломатів, які цьогоріч номіновані у рейтингу – були і в минулій «десятці», щоправда, розстановка місць дещо змінилася. Дещо інша ситуація з вітчизняними амбасадорами – в рейтингу із «старої компанії» залишилося лише чотири посли. Можливо, це пояснюється тим, що минулого виборчого року відбулися нові призначення – і українські дипмісії очолили інші люди?
І кілька слів про сам рейтинг. У ньому взяли участь тридцять експертів, які постійно відстежують діяльність дипломатичних місій, більшість мають змогу з ними безпосередньо зустрічатися, а отже – і оцінювати їх роботу. Кожен експерт називав п’ятірку найбільш ефективних, на його погляд, дипломатів і оцінював їх за десятибальною шкалою. При оцінюванні експерти мали врахувати п’ять критеріїв:
– здатність оперативно та ефективно вирішувати проблемні питання своєї країни в країні виконання закордонної місії;
– доступ та можливість впливу на ключових політичних гравців в країні перебування;
– відкритість та активність у діалозі з політиками, експертами та медіаколами;
– спроможність створювати позитивний імідж своєї країни в країні перебування;
– організація та участь у публічних заходах, які сприяють налагодженню діалогу між країною посла та країною перебування.

Топ-10 іноземних послів в Україні

1. Ганс-Юрген Гаймзьот, посол ФРН в Україні, 178 балів
Ганс-Юрген Гаймзьот – живе спростування стереотипу про холоднокровного та байдужого до України громадянина Німеччини. Він один з не багатьох дипломатів, які щиро переймають тим, що відбувається в Україні. Він чи не першим із західних колег почав бити на сполох, коли помітив перші антидемократичні тенденції в Україні. Хоча Німеччина в Україні і постає не завжди в привабливому світлі (як не візові скандали, то звинувачення на адресу Берліна в надмірній політичній ангажованості на користь Росії), німецьке посольство на чолі з послом Гаймзьотом – це вияв справжньої доброзичливості та відкритості. Інша сильна сторона німецького посла – його публічність. Він охоче спілкується з пресою, не оминає можливості подискутувати з представниками громадянського суспільства і завжди готовий до відвертої розмови з представниками української влади.

2. Джон Теффт, посол США в Україні, 175 балів
Незважаючи на те, що для Барака Обами Україна є далеко не пріоритетною країною в регіоні, послу США в Україні Джону Теффту вдається створити дещо інше враження. А саме про те, що українсько-американське стратегічне партнерство живе й процвітає. Перший рік в Україні видався для посла Теффта серйозним випробуванням: зміна президентської варти провокувала зміну у нових підходах Вашингтона до України. Дипломат – не новачок в регіоні – він обіймав високу посаду спочатку в Литві, де був свідком вступу країни в НАТО; потім у Грузії, де зіграв неабияку роль у напрацюванні американської позиції щодо грузинсько-російської війни 2008 року. В Україну він приїхав у розпал останньої президентської кампанії і став свідком усіх турбулентних перетворень, які відбувалися у політичному житті України. Внесок Теффта у формування політики Вашингтона і надалі залишається вагомим: незважаючи на відмову України від високозбагаченого урану, США вустами державного секретаря Хіларі Клінтон під час візиту в Україну першими з західних країн заявили про демократичний регрес в Україні, а 30 грудня минулого року висловили серйозне занепокоєння політичними переслідуваннями в країні. Скандал з оприлюдненням секретних депеш Держдепартаменту США на сайті Wikileaks зробили роботу Посла Теффта в Україні справжнім викликом. Подейкували, що у зв’язку з оприлюдненням секретної дипломатичної переписки Держдепу багатьох послів, в тому числі і Посла США в Україні, можуть навіть відкликати. Проте численні прихильники Джона Теффта в Україні можуть спати спокійно: посол і надалі виконуватиме свої обов’язки. Ні в кого не виникає сумнівів одне: українсько-американськими відносинами опікується людина, яка дійсно за них вболіває. За що – заслужене друге місце.
3. Яцек Ключковскі, посол Польщі в Україні, 159 балів
Посол Ключковські знав і відчував Україну. Багатьом послам перед приїздом до Києва доводиться нашвидку входити в курс внутрішньополітичних розкладів нашої держави, пан Ключковські пройшов українські студії за час своєї роботи ще в Варшаві. Він входив до найближчого оточення екс-президента Александра Квасневського, а тому українська тематика для нього стала не просто цікавою теорію, а темою з практичним застосуванням. Він був особисто знайомий із найвпливовішими політиками, бізнесменами України, тому посол досить швидко зміг знайти спільну мову із місцевим істеблішментом. Його знали, його поважали – напевно, тому завершення його дипломатичної місії в Києві стало для багатьох сумною звісткою. Хоча пан Ключковські продовжує свою комунікацію зі своїми українськими друзями – тепер із допомогою Facebook.

4. Грігол Катамадзе, посол Грузії в Україні, 154 балів
Грігол Катамадзе – майже рідна людина в Україні. Вперше він став послом Грузії в Україні 2000 року, а отже, відстоював грузинські інтереси в Україні за каденцій трьох її президентів. При цьому зміна влади в Україні, всупереч очікуванням, не впливає на динаміку грузинсько-українських відносин: 2010 рік можна назвати справжнім роком Грузії в Україні. Дійсно, рекордні грузинські реформи захопили Україну. Про них писали найкращі українські видання, ними захоплюється віце-прем’єр міністр України з економічних питань Сергій Тігіпко. Останні дванадцять місяців посольству вистачало роботи через двосторонні візити на рівні голів держав та віце-прем’єрів. На додачу амбасада організовувала ознайомчі подорожі до Грузії для депутатів українського парламенту і представників громадянського суспільства. Популярність України в Грузії також не зменшується: грузинські політики невтомно повторюють, що Україна є найкращим другом Грузії і партнером номер один. При цьому посол, за словами одного з експертів, залишається уособленням «стабільності, енергії, переконаності» і доступності для експертів та журналістів. Далеко не кожен посол може надати журналістові номер свого мобільного.

5. Жак Фор, посол Франції в Україні, 109 балів
Жак Фор – це втілення відкритості, дипломатичної майстерності і навіть гостинності. Чимало експертів, політиків та журналістів мали нагоду поспілкуватися з французьким послом у більш ніж дружній атмосфері – під час традиційних вечерь в його резиденції. Щирість пана Фора дозволила завоювати прихильність і деяких експертів, що взяли участь в нашому опитуванні. Україна в особі Жака Фора отримала небайдужого друга. Напевно, саме тому досить комфортним виявився і торішній візит Віктора Януковича до Парижа. На відміну від німецького вояжу, у Франції не стали акцентувати увагу на важливості України рухатись саме демократичним шляхом. Утім, це не означає, що Париж ставиться менш чутливо до питання демократичних цінностей, аніж Берлін: МЗС Франції одним із перших відреагував на неприпустимість застосування вибіркового правосуддя. Жак Фор добре знається на українських реаліях, він не байдужий до розвитку країни – а тому пильно стежить за політичними й економічними перетвореннями. І коли чимало послів, пропрацювавши в Києві, стають доволі критичними щодо подій в Україні, то посол Франції завжди зберігає почуття оптимізму, гарно усвідомлюючи тонкощі внутрішнього життя країни.

6. Лі Тернер, посол Великобританії в Україні, 85 балів
Лі Тернер впевнено тримається у десятці лідерів ІСП серед іноземних послів в Україні. Воно і не дивно – з часом його українська тільки покращується (наразі він володіє мовою досить впевнено, в той час як на момент приїзду в Україну 2008 року не говорив нею зовсім), а публічна присутність та активність збільшується. Незважаючи на скептичність Великобританії щодо власної євроінтеграції, саме британське посольство проводить інформаційні семінари для українського бізнесу на тему переваг Зони вільної торгівлі з ЄС для України. Не встигло Міністерство закордонних справ Британії опублікувати нову Стратегію національної безпеки, як посол Тернер вже представив її українським експертам та урядовцям. Домовитися про інтерв’ю з послом дуже просто, не кажучи вже про те, що поставити питання амбасадору можна просто на його власному блозі, який він веде англійською та українською мовами. Пан Тернер і сам залюбки публікує статті у британських та українських газетах на тему країни перебування, на які можна написати відгук дипломатові просто на особисту електронну адресу.

7. Міхаїл Зурабов, посол Російської Федерації в Україні, 46 балів
Російський посол, без сумніву, користується високим авторитетом в Україні. Але важко зрозуміти – чи це данина поваги до великої сусідньої держави, чи оцінка його близькості до російської правлячої верхівки. На час його посольської діяльності випало помітне пожвавлення відносин між Києвом та Москвою. За березень-грудень 2010 року між Україною та Росією відбулося 37 зустрічей на різних рівнях (іншими словами, щотижня). Тому учасники опитування не могли не відзначити роль посла Російської Федерації в Україні як своєрідного модератора в двосторонньому діалозі. За оцінками наших експертів, пан Зурабов – один з найпомітніших послів за впливом на ключових полісімейкерів України. Віддають дипломатові належне й за активну суспільну діяльність: він регулярно проводить «Посольські вечори», які користуються популярністю серед української політичної, культурної та бізнес-еліти (в основному, дуже дружньої до Росії), організовує літературні та музичні заходи. Проте, він все одно залишається маловідомим для більш широкого загалу. Затьмарити посольську зірку Віктора Черномирдіна, незмінного учасника наших рейтингів, йому, очевидно, буде дуже непросто. До того ж, керівники Росії і України часто можуть обходитися без дипломатичного супроводу.
8. Крістер Міккелссон, посол Фінляндії в Україні, 35 балів
Елегантна краватка-метелик та привітна посмішка вже стали візитною карткою посла Фінляндії в Україні. Крістер Міккелссон очолює дипломатичну місію Фінляндії в Україні з 2007 року, але саме його минулорічна діяльність ввела його ім’я до рейтингу ТОП-10 послів. Так, 2010 року українсько-фінські двосторонні відносини відзначилися візитом в Україну міністра закордонних справ Фінляндії Александера Стубба і візитом прем’єр-міністра України Миколи Азарова до Фінляндії, при підготовці яких посольству довелося добряче попрацювати. Експерти цінують відкритість посла не тільки для офіційних осіб, а й для експертів, журналістів та громадських діячів. Дипломат залюбки особисто відвідує експертні заходи і відверто висловлює свою точку зору, спілкується зі студентством, для чого подорожує регіонами України. Небайдуже пан посол ставиться і до двосторонніх культурних зв’язків: пан Міккелссон особисто представив український переклад книги «Фінляндія 1944. Війна, суспільство, настрої» Генріка Мейнандера в одній з київських книгарень.

9-10. Пятрас Вайтекунас, посол Литви в Україні, 34 балів
Відрядження Пятраса Вайтекунаса до України – це свідчення тієї уваги, яку приділяє Литва Києву. Пан Вайтекунас – колишній міністр закордонних справ Литви. Зазвичай екс-міністрів відправляють послами в країни, які становлять особливий інтерес. Можемо пригадати навіть український досвід. Екс-міністр Анатолій Зленко у свій час був послом України у Франції, а Костянтин Грищенко – послом у Сполучених Штатах та Росії (обидві країни є далеко не останніми в шкалі пріоритетів зовнішньої політики України). Посол Литви справляє враження ділової людини; людини, яка знається на справі; людини, яка чітко розставляє пріоритети і впевнено йде до поставленої мети. Він приділяє велику увагу поліпшенню економічної ситуації, він підтримує активність політичного діалогу двох країн. Ця комбінація є вкрай важливою – в часи економічних труднощів бізнес-пожвавлення для обох країн є життєво необхідним. Комунікація на вищому рівні між Литвою і Україною взагалі не підлягає сумнівам через ту увагу і підтримку, яку Вільнюс виявляє хоча б по лінії Єврсоюзу.

9-10. Павол Гамжік, посол Словаччини в Україні, 34 бали
Словаччині, можливо, приділяється не така велика увага і в українській зовнішній політиці, і в мас-медіа. А даремно. Посли Словаччини завжди були досить активними в Києві. Словаччина ініціює кроки відносно України, які для більшості країн ЄС сьогодні є мало прийнятними. Посол Гамжік публічно висловлювався на користь безвізового режиму для українців. Він же виступав із ідеєю про розширення малого прикордонного руху для українців із 30 км до 50 км. Дипломат вболіває за те, щоб його Словаччину знали і любили в Україні. Можливо, саме тому, словацьке консульство є одним із найпривітніших до громадян України у візовому відношенні. Торік консульства Словаччини відмовили у візах менше, ніж одному відсотку громадян України.

Топ-10 українських послів за кордоном

1. Костянтин Єлісєєв, представник України при Європейському Союзу, 168 балів
Костянтина Єлісєєва однаково добре знають і в Україні, і в столицях Європейського Союзу. Не однаковим є ставлення до нього. Якщо одні його вважають за еталон дипломата, котрий звик до останнього відстоювати національні інтереси України, інші критикують за надмірну прямолінійність та відвертість, яка, мовляв, не завжди допомагає у переговорах з обережними представниками ЄС. Так чи інакше, Костянтин Єлісеєв – це посол, який непомітно для багатьох перейшов межу від перспективного дипломата до одного з найпомітніших важковаговиків українського дипломатичного корпусу. А те, що він останніми роками опікується саме євроінтеграційними питаннями, явно лише додає йому уваги. Зокрема, й з боку медіа. Тож недивно, що у набраних балах посол України при ЄС суттєво випередив інших послів України за кордоном. Це при тому, що його діяльність серйозно ускладнюється внутрішньополітичними процесами в самій Україні – Брюссель дуже чутливий до будь-яких відступів офіційного Києва з демократичного шляху. В останні півроку посол України при ЄС тільки те й робив, що давав роз’яснення колегам з Єврокомісії по кожному конкретному випадку, який, на думку Брюсселя, зовсім не відповідає поведінці країни, що претендує на членство в Євросоюзі. Особливість роботи Костянтина Петровича полягає також в тому, що він має достатньо відваги, аби при нагоді доносити важливі месиджі напряму Президенту України.

2. Ігор Долгов, посол України в Бельгії, глава Місії України при НАТО, 104 балів
Ігоря Долгова вважають одним із кращих дипломатів в Україні за його аналітичні здібності. Це людина, яка може висловитися буквально з усіх питань міжнародної політики, акцентувавши при цьому увагу на українському інтересі. Він отримав непросту ділянку для власної роботи. Дипломат, просякнутий євроатлантичними ідеями, очолює Місію України при НАТО в доволі неясні часи. Саме йому довелося розповідати колегам у Брюсселі, що таке «позаблоковість». Саме на ньому лежала і лежить відповідальність за збереження і примноження імпульсу євроатлантичного співробітництва. Із позаблоковістю все більш-менш вийшло – функціонерам НАТО просто довелося змиритися з цим неологізмом-нонсенсом (хоч його в натівських документах пишуть в лапках). Із імпульсом теж все непогано. В Альянсі кажуть, що співпраця за президента Януковича стала навіть активнішою і насиченішою, аніж була дотепер.

3. Олександр Моцик, посол України в США, 92 балів
Олександр Моцик має більш, ніж серйозний дипломатичний бекграунд. На посаді заступника міністра він курував єесівський напрямок, після Помаранчевої революції став заступником керівника Секретаріату Президента, згодом очолив дипломатичну місію в Польщі, а з минулого року – в США. У Олександра Федоровича склався імідж надзвичайно обережного дипломата. Проте після призначення послом у США навіть таке сприйняття не допомогло йому уникнути принаймні одного прикрого випадку. Він спробував переконати українську громаду в США не влаштовувати антипрезидентську демонстрацію у дні перебування Віктора Януковича на Генасамблеї ООН в Нью-Йорку. Результат: прохання посла завдяки одному з діячів діаспори стало публічним, мітинг все одно відбувся.

4. Володимир Хандогій, посол України в Великобританії, 82 бали
Великобританія завжди належала до холоднокровних прибічників України: постійно Київ начебто і підтримувала, але в перші лави прибічників ніколи особливо не напрошувалась. Британські політики – на відміну від німецьких чи французьких – абсолютно відкрито говорять про зацікавленість у наданні чіткої європейської перспективи Києву. Інша справа, що «український» голос Лондона всерйоз не завжди сприймають ні в Берліні, ні в Парижі, підозрюючи британців у намірах за рахунок України підірвати Євросоюз. Недостатньо уваги позиції Британії надають і в Києві, хоча посольські обов’язки раніше у Лондоні виконували доволі шановані персони на кшталт Ігоря Мітюкова чи Ігоря Харченка. Діяльність Володимира Хандогія у Великобританії за минулий рік поки що досить складно оцінювати – президентський указ про його призначення було підписано лише наприкінці липня минулого року. Тому, вочевидь, деякі експерти ставили Володимиру Дмитровичу бали авансом, враховуючи його динамічний старт на посольській роботі у Лондоні та попередній дипломатичний бекграунд. Хто знає Володимира Дмитровича, той не сумнівається: такий посол, склавши руки, сидіти не буде.

5. Наталя Зарудна, посол України в Німеччині, 77 балів
Минулий рік для Наталі Миколаївни знову став роком випробувань. Зміна президента в Україні не принесла довгоочікуваного спокою в українсько-німецьких відносинах. Замість старих ексцесів з’явились нові. Позаторік в Німеччині сталася відома історія з не менш відомим екс-міністром внутрішніх справ України. Торік на німецькому векторі зовнішньої політики Києва відклався слід скандалу з затриманням в аеропорту керівника представництва Фонду імені Аденауера в Україні Ніко Ланге. Якраз за місяць до візиту президента Віктора Януковича до Берліна. Можливо, саме тому після інциденту в аеропорту «Бориспіль» до внутрішньополітичних подій в Україні у Берліні почали виявляти підвищений інтерес. Остання критична заява держсекретаря німецького МЗС Вернера Хойєра з приводу антидемократичних відхилень в Україні свідчить про те, що такий інтерес навряд чи вигідний офіційному Києву. Одним словом, послу Зарудній знову є над чим серйозно працювати.

6. Володимир Єльченко, посол України в РФ, 72 бали
Посада посла України в Росії – далеко не подарунок. Непрості українсько-російські відносини завжди вимагали від українських дипломатів вищого професійного пілотажу. Проте досвідченому дипломату Володимиру Єльченку знадобилося тільки сім місяців на посаді голови української дипломатичної місії в Москві, щоб потрапити до нашого рейтингу. Посол недовго входив в курс справи, та і не було коли: відновлення роботи російсько-української міждержавної комісії, динамічні міжвідомчі переговори, обговорення спільних промислових проектів і чутливих питань щодо демаркації спільного кордону та базування Чорноморського флоту на території України змушували посольство України в РФ працювати день і ніч. Пан Єльченко захоплено розповідає про потенціал українсько-російських відносин та натхненно робить свою справу. Проте теплі почуття не завадили дипломату з гідністю відреагувати на заяву прем’єр-міністра Росії Владіміра Путіна щодо ролі України у перемозі СРСР у Великій Вітчизняній війні, а також визнати дисбаланс у забезпеченні потреб українців в Росії в ході конфлікту навколо української громади РФ

7. Андрій Дещиця, посол України в Фінляндії, 49 балів
Відносини між Україною та Фінляндію зазвичай не викликають суспільного резонансу. Проте Андрій Дещиця, посол України в Фінляндії, вже вдруге потрапляє до нашого рейтингу. Високі оцінки діяльності посла наші експерти пояснили його бездоганною репутацією та повагою, якою він користується серед своїх колег по дипломатичній службі. Не останню роль під час оцінювання зіграв багатий досвід роботи амбасадора у скандинавський країні, який той здобув ще за часів президента Кучми, та вільне володіння фінською. Доказом роботи посла на зближення Києва та Хельсінкі став минулорічний візит міністра закордонних справ Фінляндії Александра Стубба до України.

8. Роман Безсмертний, посол України в Білорусі, 46 балів
Роман Безсмертний – не кар’єрний дипломат, проте досить швидко влився в нову для себе дипломатичну роботу. Причому в далеко не найпростіший час для відносин України і Білорусі. В останній рік президентства Віктора Ющенка співпраця між Києвом та Мінськом неочікувано активізувалася: не в останню роль завдяки грі обох президентів на антиросійських настроях. Зближення України та Білорусі відбувалось також на фоні примирення Євросоюзу з білоруським президентом. В українському МЗС викристалізувався новий підхід щодо північного сусіди: «не можна бути святішим за Папу Римського». Тобто не можна ігнорувати білоруського колегу, якщо його не ігнорують навіть у Ватикані, Брюсселі чи Вільнюсі. Посольська робота Романа Безсмертного випала саме на той критичний період, коли Євросоюз надав Білорусі другий шанс, а потім його так само і відібрав. Відібрав резонно: Лукашенко не пройшов тест на президентські вибори в Білорусі. Україна, всупереч очікуванням, відреагувала на переобрання білоруського президента досить критично. Особливої уваги заслуговує і представлення України на інаугурації глави сусідньої країни.
Незважаючи на подібний фон, за минулий рік відносини двох країн у значній мірі просунулися: Білорусь, нарешті, ратифікувала договір про лінію держкордону з Україною (щоправда, поки Мінськ не передав ратифікаційну грамоту); дві країни спробували знайти спільні точки дотику в енергетичних проектах – зокрема, із залученням нафтового потенціалу Венесуели. Але головні виклики дипломата і політика Романа Безсмертного на білоруському напрямку, очевидно, ще попереду.

9. Юрій Костенко, посол України в КНР, 44 бали
Юрій Костенко вирушав на роботу до Пекіна в досить не певний час – за кілька місяців до президентських виборів-2010. І було зовсім не зрозумілим, яке місце посяде китайський напрямок у зовнішній політиці України. Хоча сам пан Костенко зізнався в офіційних і дружніх бесідах, що готовий піднімати планку українсько-китайської співпраці на справді олімпійський рівень. У нього це вийшло. Можливо, не в останню чергу це сталося завдяки новітнім зовнішньополітичним віянням в президентському оточенні. Однак це саме той випадок, коли дипломату не доводиться себе ламати і виконувати бажання центру лише тому, що так годиться поводитись держслужбовцю. Для пана Костенка дипломатична діяльність – не робота, а стан душі.

10. Микола Кулінич, посол України в Японії, 36 балів
Сумарно вісім років зі свого життя Микола Кулінич провів на дипломатичній роботі в Токіо. Спершу як радник і радник-посланник (1994-1998 роки), а згодом як посол – із лютого 2007 року. Більшість експертів відзначала діяльність пана Кулінича за організацію візиту президента до Японії. І, можливо, все зрештою відбулося не так гладко, проте українська дипмісія спрацювала досить успішно в підготовці приїзду вищого керівництва держави. Пана Кулінича добре знають в Україні дипломати та експерти ще й тому, що він очолював Дипломатичну академію, значну частину життя він присвятив науці. Дипломати відгукуються про нього як про відповідальну, активну і компетентну особистість.

Експерти рейтингового опитування Інституту світової політики, що визначали Топ-10 українських послів та Топ-10 іноземних послів в Україні за 2010 рік:
1. Балануца Олександр, заступник директора Фонду «Єдиний світ»
2. Бистрицький Євген, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження»
3. Бугрій Максим, експерт Українського інституту публічної політики
4. Гетьманчук Альона, директор Інституту світової політики
5. Гончар Михайло, директор енергетичних програм центру “Номос”
6. Жданов Ігор, президент аналітичного центру «Відкрита політика»
7. Жовква Ігор, Директор департаменту Державного агентства України з управління національними проектами
8. Жовніренко Павло, голова правління Центру стратегічних досліджень
9. Жук Сергій, керівник проектів Центру глобалістики «Стратегія ХХІ»
10. Карасьов Вадим, директор Інституту глобальних стратегій
11. Крижанівський Володимир, перший Посол України в Російській Федерації
12. Кулик Сергій, директор Центру «Номос»
13. Луценко Анатолій, директор GMT Group
14. Мельник Олексій, провідний експерт військових програм Центру Разумкова
15. Палій Олександр, політолог, кандидат політичних наук, експерт
16. Пейтер Руслан, експерт Ліги політологів-міжнародників «ДИПКОРПУС»
17. Петрів Тарас, заступник директора з міжнародного співробітництва Інституту журналістики Національного Університету імені Тараса Шевченка
18. Савін Кирил, керівник представництва Фонду ім. Гейнріха Бьолля в Україні
19. Силіна Тетяна, міжнародний оглядач, газета «Дзеркало тижня»
20. Скорик Михайлина, головний редактор порталу Tochka.net
21. Соколовський Богдан, екс-представник Президента України з міжнародних питань енергетичної безпеки
22. Солодкий Сергій, заступник директора Інституту світової політики
23. Сушко Ірина, керівник громадської ініціативи «Європа без бар’єрів»
24. Тарасюк Борис, екс-міністр закордонних справ України, голова комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції
25. Тодоров Ігор, професор кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Донецького національного університету, доктор історичних наук, заступник директора Центру міжнародної безпеки
26. Тимчук Дмитро, керівник Центру військово-політичних досліджень, головний редактор «Флот 2017»
27. Удовенко Геннадій, екс-міністр закордонних справ
28. Чалий Валерій, заступник генерального директора Центру Разумкова
29. Шлінчак Віктор, голова Наглядової ради Інституту світової політики
30. Щерба Олександр, посол з особливих доручень МЗС України

Фото Наталії Сагалатої

Чи докаже сьогодні президент, що він дійсно за Євросоюз?

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Мені б не хотілось бути пафосною і розказувати, що в ці дні вирішується доля європейського вибору України. Але переговори, які зараз тривають у Києві по Зоні вільної торгівлі з ЄС, є як мінімум серйозним тестом на те, наскільки Віктор Федорович і його команда зацікавлені рухатись до Європейського Союзу, про що вони не втомлюються заявляти.Саме так, як критичний тест, розцінюють результати цих переговорів у Брюсселі.

Проблема української влади на Заході в тому, що на її заяви виробився стійкий імунітет. Єдиний шанс продемонструвати відданість євро інтеграційному курсу – це продемонструвати на конкретній справі. Переговори по ЗВТ – саме така справа. Йдеться не просто про Зону вільної торгівлі, йдеться про реальний геополітичний вибір України.

Що означає провал нинішнього раунду переговорів на практиці? Він означає, що Угода про зону вільної торгівлі разом з Угодою про асоціацію взагалі не буде підписана в цьому році – просто технічно вона не зможе пройти всі процедури затвердження у всіх країнах-членах Євросоюзу.

Україна вже встигла продемонструвати, що відбувається з переговорами по Зоні вільної торгівлі, коли є політична воля з її боку, а коли її нема. Наприклад, напередодні саміту Україна-ЄС переговори були досить успішними, бо втрутився начебто сам президент. Європейці були щиро здивовані, але сприйняли це як створення позитивного фону перед самітом у листопаді. Останній раунд переговорів у грудні був навпаки названий в дипломатичних кулуарах провалом.

Нинішні переговори, подейкують, почались не в найкращому настрої з обох сторін. Євросоюзівська делегація була дуже скептично налаштована з самого початку. Заява Азарова про те, що було б добре підписати спочатку угоду по тому, що вже узгодили, а потім про все інше, тільки підлила оливи в огонь. Як зауважив один з моїх євросоюзівських співрозмовників, навіщо заявляти про те, що є червоною лінією для Євросоюзу? Іншими словами, пропонувати ЄС те, на що він апріорі не піде?

Ще раніше євросоюзівці були збиті з пантелику (як, до речі, й американці) несподіваним бажанням України почати вибудовувати іншу Зону вільної торгівлі – в рамках СНД. Здавалось би, це не мало б особливо турбувати наших західних партнерів: вони самі не раз визнавали, що інша зона вільної торгівлі – це не інший митний союз, який можливий тільки в одному “примірнику”. Я особисто намагалась неодноразово довідатись у друзів з Євросоюзу, чому їх так непокоїть участь України в есендівській ЗВТ. Це все ж таки не Митний союз, який реально переходив дорогу всеохопній торгівельній інтеграції з Євросоюзом. Обґрунтованого пояснення мені так і не вдалось почути, але з усього сказаного зрозуміла, що насправді в ЄС розцінюють цю всю історію, як елемент “дуже хитрої гри”, запущеної Росією. Точніше, гра, взагалі-то, проста – зірвати переговори по Зоні вільної торгівлі з Євросоюзом, щоб потім вже спокійно переконувати Україну приєднатись до Митного Союзу. І есендіське ЗВТ – це така собі приманка саме до більш глибоких інтеграційних проектів Росії, котрі, як нам добре відомо, до економіки мають достатньо умовне відношення.

Ну і, нарешті, не привнесли душевного спокою європейцям чутки, що не перший тиждень гуляють дипломатичними кулуарами. Чутки про таємні домовленості в Москві профільного українського віце-прем’єра: лобіювання Кремлем його кандидатури на прем’єрський пост в обмін на зрив переговорів по ЗВТ. Ми, звичайно, в такі чутки не віримо. Хоча вони й вигідні представникам найпотужнішої на сьогодні групи впливу у самій Партії регіонів. Коли подібний зрив відбудеться, а опозиція та експертна громада накинуться на діючу владу за зраду європейському курсу країни, на Банковій знатимуть на кого показати пальцем. Мовляв, це куратор євроінтеграції у всьому винен. Це він проміняв світле європейське майбутнє на примітивний кадровий інтерес.

Хто дійсно не буде особливо протестувати – так це українське населення. Їм достатньо буде красиво пояснити, що насправді впертий і підступний Євросоюз вимагав від української влади страшного: зрадити інтереси українського виробника, що фактично рівнозначно зраді національних інтересів України. Українське керівництво настільки патріотичне, що на таке піти не могло. Ніхто нічого особливо не скаже, бо специфіка Угоди про зону вільної торгівлі полягає ще й у тому, що позитивний ефект від неї не стане реальністю за якісь два-три роки. А хто в Україні здатний “продати” населенню оборудку з Євросоюзом, результат від якої будуть помітні через десять років? Чи хто з політиків візьметься на пальцях пояснювати, що в загальному балансі Україна виграє від ЗВТ, навіть якщо деякі галузі економіки дійсно постраждають? Власне, чому зараз й активізувались деякі бізнесові лобі. Хоча, насправді, якщо йдеться, наприклад, про такий делікатний в переговорах момент, як географічні назви, то зрозуміло, що українці все-одно продовжуватимуть називати шампанське шампанським, навіть якщо на пляшці буде написано “ігристе вино”, або коньяк не перестане бути коньяком, якщо офіційно іменуватиметься “бренді”. До речі, Грузія і Молдова (особисто переконалась в цьому два тижні тому у супермаркетах Кишинева) вже виконали ці умови, хоча там, як ви самі розумієте, подібна галузь не менш розвинена, аніж в Україні.

Звісно, мені також відомо, що і в Євросоюзу заготовлений далеко не один сценарій ведення переговорів. І якщо в Брюсселі дійсно зацікавлені в тому, аби Україна рухалась в європейському напрямку, а не сприяла розбудові інтеграційних об’єднань російського авторства, вони мають обрати компромісний варіант. Адже є дійсно “червоні лінії”, а є прагматичні інтереси євросоюзівських компаній, які варто обговорювати.

Навіть, якщо на Банковій вже обрали правильну, на їх погляд, тактику поведінки на переговорах, все ще не пізно підключити політичну волю. Не вірю, що президенту України не хочеться увійти в історію президентом, який зробив вибір України на користь Європейського Союзу незворотнім.

Україна — Польща: кінець «курортного роману»

Стаття директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “Дзеркала тижня”«Курортний роман» між Польщею Коморовського та Україною Януковича, який розпочався у Ялті й продовжився у Давосі, нарешті трансформувався у більш звичний міждержавний формат відносин. Віктор Федорович не став і далі випробовувати терпіння польських колег і таки відвідав сусідню країну з офіційним візитом. Інше питання: чи означає це, що польська смуга в зовнішній політиці України стане віднині такою ж неперервною, якою вона була впродовж останніх двох тижнів?\
Ні для кого, очевидно, не буде секретом, що останній рік виявився не найбільш вдалим для україно-польського стратегічного партнерства. Прихід до влади в Україні Віктора Януковича, якого досі підозрюють у поділі зовнішнього світу на своїх та чужих — тобто країни, котрі менш помітно підтримували помаранчеву революцію, і ті, котрі, як Польща, робили це з запалом часів „Солідарності“. Трагічна загибель у катастрофі президента Лєха Качинського, після якої один із високопоставлених українських дипломатів змушений був обеззброєно констатувати: „Люди, які загинули під Смоленськом, були моїми основними контактами у Варшаві“. І кого в Києві цікавило, що багато хто з них за рахунок України просто компенсував свої напружені відносини з Росією? Так чи інакше, саме трагічними подіями в Польщі та спровокованими ними виборами пояснювали в Києві паузу, що виникла торік в україно-польській „двосторонці“…

Потім було демонстративне перезавантаження Варшави і Москви, від якого все ще більше пахне нафталіном, аніж оптимістичним „миром, дружбою та жвачкою“ із серії Love is…

Паралельно — невиправдані очікування польської сторони, що Віктор Янукович стане таким собі українським Квасьнєвським. Тобто президентом, який, потрапивши в головне крісло країни, гордо скине з себе тогу колишнього комуніста (у даному разі — „проросійського кандидата“) і впевненою ходою поведе Україну до ЄС і НАТО. Але водночас знову надасть полякам повне право відвоювати для себе статус „адвоката“ України в очах цивілізованого західного світу. Здається, така вже польська карма: Україна найбільше починає схилятися на її „плече“, коли зі „старою“ Європою й Америкою у неї настають проблемні часи. Польщі знову є кого адвокатувати. Україні знову потрібен партнер, який у цю підтримку вкладає більш ніж однозначний смисл: ізоляція України Заходом дорівнює її поглинанню Кремлем.

Власне, дебютна зустріч Януковича і Коморовського на конференції Пінчука у Ялті відбулася саме на тлі таких перших серйозних сигналів про те, що український президент, на відміну від Путіна (а це вже щось означає), не буде бавитись у консолідацію влади роками. Коморовський перебував на території Лівадійського палацу, коли стала реальністю конституційна реформа в Україні — таке собі вимушене політичне благословення політики Януковича. Подейкують, що Коморовський, який прибув до Криму з абсолютно благими намірами підтримати євроінтеграційний курс України, почувався вкрай некомфортно. Напруження начебто вдалося зняти українському колезі лише після келиха коньяку біля каміна…

Саме починаючи з Ялти, в україно-польських відносинах з’явився новий елемент: якщо раніше вони трималися на дружбі двох президентів, то в Ялті стало зрозуміло, що тепер вони скріплені робочим союзом Віктора Пінчука та Александра Квасьнєвського. Саме останній переконав Коморовського приїхати до Ялти. Саме останній організовував висадку пінчуківського десанту з відповідними зустрічами по лінії Коморовський — Сікорський у листопаді минулого року. Саме останній зіграв не останню роль у тому, аби Коморовський знову засвітився в одній компанії з Януковичем у Давосі. Фактично, Александр Квасьнєвський бездоганно виконував свою роль не лише голови правління Ялтинської Європейської Стратегії (якої він не афішує за межами України) чи one person think-tank (тобто „аналітичного центру з однієї людини“, що його він якраз промотує у себе на батьківщині та на Заході), а й, у певному сенсі, замінив роботу одночасно двох послів — Польщі в Україні та України в Польщі. Попри всю повагу до останніх, є підстави вважати, що допомога Квасьнєвського у налагодженні найвищого двостороннього контакту між Києвом та Варшавою ще неодноразово стане у пригоді. Підстави ці досить прості. Посол України в Польщі Маркіян Мальський — професор зі Львова, якого заведено вважати креатурою Костянтина Грищенка: чудово володіє мовою країни перебування, проте не може потішити поляків іншим, не менш важливим для нашого сусіда показником — доступом до президентської адміністрації в Києві. Посол, який не має прямого виходу на вулицю Банкову, турбує наших польських колег значно більше, ніж посол без серйозного політичного чи дипломатичного бекграунду, на що зазвичай у Варшаві теж звертають неабияку увагу. Натомість польський посол, який приїде до української столиці, має серйозний дипломатичний бекграунд (зокрема й попередню роботу в Києві), але, за деякою інформацією, не найкращий „дах“ у власному міністерстві закордонних справ. Подейкують, що нинішній заступник міністра закордонних справ Генрик Литвин, який після трагічної загибелі Анджея Кремера у смоленській катастрофі курирував у польському МЗС „Східне партнерство“, а тепер пакує валізи на Київ, запропонований тамтешнім шефом дипломатії на посаду посла Польщі в Україні не в останню чергу тому, що, на думку гіперактивного Радека Сікорського, був занадто дипломатичним та пасивним. На такій посаді у Варшаві, мовляв, потрібна більш активна і політична постать, а ось заступник міністра у чині посла в Україні, та ще й зі знанням російської мови і досвідом роботи в регіоні — те, що потрібно. Ми не сумніваємось у правильному виборі пана Сікорського. Тим більше що історія з призначенням глави дипломатичного представництва РП в Києві чи не вперше в історії наших відносин почала скидатися на якийсь політично-дипломатичний серіал. За два роки мені особисто доводилося чути в іпостасі кандидатур двох екс-прем’єр-міністрів (Влодзімежа Цімошевича і Лешека Міллера), одного екс-міністра закордонних справ (Анну Фотигу), одного екс-міністра оборони (Януша Онішкевича), професійного україномовного дипломата Войцеха Заянчковського (відправили перезавантажувати польсько-російські відносини послом у Москву), європарламентарія Павла Коваля (стверджує, що в Європарламенті корисніший для України, ніж коли б був польським послом у Києві) та ще кількох відомих і не дуже в дипломатично-експертній тусовці персоналій. Проблема начебто зводилася до того, що охочі справді представляти Польщу в Києві не пройшли „кастинг“ у варшавських владних кабінетах, а важковаговики, котрі за своїм статусом могли б претендувати на роль польського Черномирдіна в Києві, — відмовилися від високої честі. І їх легко зрозуміти: брати на себе таку ношу напередодні головування Польщі в ЄС і Євро-2012 відважиться не кожен. Значно краще час від часу замовити слово про Україну в кулуарах Європарламенту або Єврокомісії.

Як, власне, роблять ті ж таки Єжи Бузек, Павел Коваль, Павел Залевський (заплющимо очі на резолюцію з Бандерою) чи Яцек Саріуш-Вольський. Власне, саме завдяки їхній діяльності на євросоюзівських просторах деякі поважні представники нинішньої влади в Києві нарешті усвідомили важливість для України не лише „Польщі польської“, а й „Польщі європейської“. Доки Радослав Сікорський переконував своїх колег по ЄС, що Росії не можна давати план дій із безвізового режиму раніше, ніж деяким представникам „Східного партнерства“, зокрема Україні, — польські європарламентарії доводили своїм колегам у Європарламенті, що поховати українську демократію у відповідній його резолюції — означає урочисто передати козир на вагу золота тим країнам, котрі не зацікавлені у зближенні України і Євросоюзу. Навіть сьогодні поляки, які вболівали за демократичні перетворення в Україні чи не найбільше за всі країни ЄС, не особливо поспішають ганьбити її за антидемократичні тенденції привселюдно. Як і не особливо стають на захист тих, за чию перемогу ще вчора потай тримали кулаки. Йдеться, зокрема, і про Юлію Тимошенко. Єжи Бузек, стверджують наші джерела, зовсім не зрадів, коли пані Юлія оприлюднила його лист-запрошення до Брюсселя. А прем’єр Дональд Туск — доводилося чути автору цих рядків у Варшаві — начебто взагалі розчарувався в українських політиках після тривалого спілкування з колишнім прем’єр-міністром, яка начебто неодноразово нехтувала робочим графіком польського колеги, коли на горизонті з’являлися важливіші, на її погляд, справи чи співрозмовники.

Але ще більша проблема полягає в тому, що Дональд Туск взагалі не дуже уявляє, як знайти спільну мову з Миколою Азаровим: занадто серйозні розходження — від віку до ідеологічних установок. Та й пріоритети у польського прем’єра сьогодні трохи інші: на носі парламентські вибори, а рейтинг його „Громадянської партії“ хоча серйозно й не падає, проте й зовсім не росте. У контексті України це означає, що основна ставка робиться на жвавий діалог українського та польського президентів.

Відверто кажучи, важко уявити, що аристократ, у прямому сенсі цього слова, Коморовський знайде спільну мову з дитям єнакіївської вулиці Януковичем. Багато польських політиків були носіями особливої „української місії“. Коморовський до їх кола ніколи не належав. Він занадто дипломатичний і занадто недосконало володіє російською, щоб, наприклад, розказати українському колезі, чому його партія в Польщі, яка має таку ж монополію на владу, як Партія регіонів в Україні, не скочується до авторитаризму. Чи на пальцях пояснити Януковичу, в чому насправді полягають усі розклади щодо України на Заході і як з такої ситуації потрібно вирулювати.

А вирулювати, з польської точки зору, потрібно вже сьогодні. Менш ніж за півроку розпочнеться польське головування в Євросоюзі, під час якого — на що поляки дуже сподіваються — відбудеться одна важлива подія: буде урочисто підписано Угоду про асоціацію (з Угодою про зону вільної торгівлі) між ЄС та Україною. У підписанні такої угоди саме в період польського головування в Євросоюзі поляки вбачають певну й цілком резонну символіку: ніхто в ЄС не інвестував стільки сил та енергії в євроінтеграційні потуги України, отож ніхто не має більше прав на „диригування“ цим важливим актом зближення Києва і Варшави.

Польському президентству в ЄС просто до зарізу потрібні success story. І бажано на східному напрямі зовнішньої політики, на якому Польща себе позиціює справжнім асом. Поки що баланс її поразок і перемог зводиться до рахунку 1:1. Перша одиниця — дипломатична перемога в Молдові, де вояж Сікорського та Більдта допоміг переламати ситуацію (хоч, можливо, й не був вирішальним акордом) і не допустив створення лівоцентристської коаліції, яку проштовхувала Росія. Результат — створення Альянсу за європейську інтеграцію Молдови-2 і Кишинів у ролі такого собі провайдера демократичних перетворень на пострадянському просторі. Друга одиниця — розгромна поразка в Білорусі, де вояж Сікорського й Вестервеллє з обіцяними трьома мільярдами євро за чесні вибори перетворився у масові арешти і наслане Лукашенком на Польщу та Німеччину „прокляття“ за начебто намір влаштувати державний переворот у Білорусі.

Дуже хочеться сподіватися, що під час візиту українського президента до Варшави польські колеги ввели Януковича в курс справ з приводу того, наскільки важливий успішний раунд переговорів щодо зони вільної торгівлі наступного тижня (стаття готувалася до початку переговорів у польській столиці. — Ред.). Навіть більш ніж важливий — критичний: провал цього раунду може означати, що угода про асоціацію та ЗВТ взагалі не буде підписана з ЄС у нинішньому році. Для Польщі це стане ще однією дипломатичною поразкою на східному „фронті“. Зате для Росії, яка спить і бачить такий зрив переговорів, — справжнім подарунком.

Власне, від польських політиків та дипломатів неодноразово доводилося чути: „Якщо Україна хоче, щоб Польща чимось допомогла їй із ЄС, українській владі треба максимально мобілізуватися до польського головування у 2011-му. Потім може бути пізно“. З іншого боку, ми б не рекомендували вітчизняним полісімейкерам покладати й занадто великі сподівання на головування Польщі в ЄС. Хоча б із міркувань уникнення того розчарування, яке панувало в українських дипломатичних колах після президентства в Євросоюзі Швеції. Отож Варшаві варто відразу розставити всі крапки над „і“: що вона зможе зробити, а що їй апріорі не під силу. Аби не сталося так, що Польща виявиться винною у відсутності безвізового режиму під час Євро-2012. Якщо, звісно, воно відбудеться в Україні. Бо насправді що таке футбольний чемпіонат у 2012 році? Це на сьогодні єдиний реальний проект, котрий скріплює Польщу й Україну після того, як інтеграція до НАТО випала з порядку денного, а над Одеса — Броди далі „бродять“ лише гасла. Євро-2012 — це тест на готовність української влади, яка принаймні декларативно хоче рухати Україну до членства в ЄС, працювати у парі з владою країни, котрі є членом Євросоюзу з майже семирічним стажем. Можете не сумніватися: у разі провалу з Євро-2012 наші „друзі“ в ЄС та їхні вірні консультанти з-зовні неодмінно перекваліфікують його в неспроможність України виконувати взяті на себе зобов’язання навіть у такому „одноразовому“ проекті, яким є Євро-2012. Що вже казати про виснажливий і тривалий процес, яким є процес вступу до Євросоюзу… Провал Євро-2012 — це, нарешті, остаточно вбитий імідж країни в державах ЄС, які після відомої бійки в парламенті й так перейменували рекламний український слоган до Євро-2012 „Увімкни Україну“ на „Вимкни Україну“ (до речі, вперше я це почула саме у Варшаві).

І нарешті останнє: якщо Янукович справді хоче підтримувати польську хвилю на рівні останніх двох тижнів, він має зробити все можливе для того, аби в жодному виступі та документі серед пріоритетних партнерів України в ЄС Польща не була більше проігнорована так, як у виступі президента Януковича з нагоди Дня дипломата у грудні минулого року: її серед таких партнерів не виявилося взагалі. Чи варто говорити, яку реакцію викликав цей дипломатичний «склероз» у Варшаві?

Україна як бренд: упаковка і дійсність

Стаття аналітика Інституту світової політики Катерини Зарембо для “Business Ukraine”Зусилля, спрямовані на покращення негативного іміджу України в світі, марні через невідповідність штучного образу реальному стану справ.\
Повну версію статті читайте тут

Євроінтеграційний букет Молдови

Стаття директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для журналу “Русский вопрос”Когда попадаешь в Молдову из Украины, ощущения дежавю избежать практически невозможно. Те же муки коалиционного строительства, которые пережила Украина во времена президентства Виктора Ющенко. То же рвение одним ударом пробить евросоюзовскую стену. Та же уверенность, что именно их страна способна в ближайшее время стать едва ли не главным демократическим островком в восточном партнерстве Евросоюза, выгодно выделяясь на фоне не только Беларуси, но и даже Украины. Первый шаг для этого молдавские власти уже сделали: провели очередные парламентские выборы и сформировали очередную коалицию за европейскую интеграцию. Левоцентристская коалиция, вопреки ожиданиям, потерпела фиаско. На самом деле, все было бы гораздо прозаичнее, если бы не геополитический окрас этой истории: на Альянс за евроинтеграцию Молдовы-2 делал ставку Евросоюз, на левоцентристcкий альянс – Россия.
Нет ничего удивительного в том, что некоторые министры иностранных дел Евросоюза сегодня рассказывают, что именно благодаря их усилиям Молдова остается и дальше на евроинтеграционном пути (хотя в самом Кишиневе «внешнюю помощь» в создании правоцентристской коалиции больше приписывают американскому послу в РМ).
Впрочем, коалиция в Молдове – это лишь первый шаг для преодоления почти двухлетнего политического кризиса в стране. Для полноты картины власти по-прежнему не хватает одного важного штриха – избрания президента. Напомним, что прошедшее правительство не смогло удержаться на плаву именно потому, что все попытки избрать президента в парламенте оказались провальными. Воссозданному в формате трех партий евроинтеграционному альянсу сегодня не хватает каких-то два голоса, чтобы лидер Демократической партии Марианн Лупу из спикера парламента преобразовался в президента.
Однако, ситуация сегодня выглядит не намного радужнее: коммунисты отнюдь не намерены голосовать за своего бывшего коллегу по партии, которого в последние годы они редко называли иначе, как «предателем». Сегодня у них появился дополнительный повод именовать его именно так: это Лупу сделал все возможное, чтобы Воронин и Ко не смогли снова вернуться во властные кабинеты. Он параллельно вел переговоры как с коммунистами Владимира Воронина, так и с либеральными демократами Влада Филата. Примечательно, что и среди коммунистов звучали голоса в пользу ведения одновременных переговоров и с Лупу, и с Филатом. Но Воронин до конца оставался верен диалогу с бывшим коллегой по партии. Очевидно, не в последнюю очередь, боясь в очередной раз подвести Москву. Еще бы: левоцентристская коалиция фактически была благословлена сразу после выборов главой президентской администрации РФ Сергеем Нарышкиным, прибывшим специально в Кишинев.
Однако, проблема с избранием президента кроется не только в неуступчивости коммунистов. На самом деле, не последнюю роль сегодня в Молдове играют не совсем простые отношения и непосредственных союзников по коалиции – Мариана Лупу и Влада Филата. Отношения, которые, по мнению наших кишиневских собеседников, весьма заметно напоминают войну за контроль над бизнес-потоками в республике. И ведется эта война на уровне непосредственно Филата, с одной стороны, и главного спонсора Лупу, некого господина Плахотнюка, с другой.
Конечно, есть вариант, что в президенты предложат некую альтернативную фигуру. Коммунисты, в частности, утверждают, что готовы поддержать кандидата без яркой политической окраски. Но, в любом случае, сегодня все выглядит таким образом, что особо рассчитывать на наличие единого «командного центра» в Кишиневе в ближайшем будущем не приходится. Это значит, что внутриполитический кризис в стране будет продолжаться. А это вряд ли будет способствовать как процессу европейской интеграции республики, так и, например, урегулированию приднестровского конфликта.
Впрочем, пока что евроинтеграция РМ фактически сводится в молдавском обществе к одному большому ожиданию. А именно – к безвизовому режиму с ЕС. В Кишиневе даже приходилось слышать, что беспрепятственное передвижение по евросоюзовским просторам является некой новой национальной идеей республики. И в этом нет ничего удивительного: в случае с Молдовой безвизовый режим имеет еще большее значение, чем в случае с Украиной. И этому также есть несколько объяснений. Первое сводится к тому, что деньги молдавских трудовых мигрантов являются более чем мощным вкладом в экономику РМ. На сегодняшний день где-то 80% поступлений составляют заработки молдавских рабочих, которые трудятся в России. Работать в странах ЕС мешает как раз отсутствие шенгенской визы, поскольку адаптироваться молдавским трудовым мигрантам в Испании или Италии намного легче, чем другим выходцам из постсоветского пространства. А все из-за близости молдавского (румынского) языка к итальянскому или испанскому, которые жители Молдовы начинают активно разучивать уже спустя две недели с момента нахождения в Италии или Испании. Есть, конечно, часть граждан Молдовы, имеющих румынские паспорта, но их, на самом деле, не так уж много, как принято считать (около 120 тысяч). Второй момент, который очень важен с точки зрения безвизового режима для Молдовы – это влияние подобного решения ЕС на умы и настроения жителей Приднестровья, около 60% которых имеют паспорта граждан Республики Молдова.
Однако, на мой взгляд, вряд ли подобный шаг Евросоюза способен пробудить у жителей левого берега Днестра желание объединяться с правым: для того, чтобы беспрепятственно путешествовать с молдавским паспортом по Евросоюзу, не обязательно жить в едином государстве. Достаточно просто получить паспорт гражданина Молдовы, что жители Приднестровья, собственно, и делают. К тому же, еще не факт, что Молдова получит безвизовый режим с ЕС раньше России или Украины. Зная склонность Евросоюза к пакетным подходам в таких вопросах и настроения на сей счет в разных странах ЕС, отнюдь не исключено, что и Молдова, и Украина, и Россия получат безвизовый режим одновременно. Это значит, что преимуществами путешествий без виз смогут точно также воспользоваться и жители Приднестровья, которые являются гражданами Украины или России. Фактически, России в контексте безвизового режима в Приднестровье предстоит столкнуться с еще одним вызовом – сделать так, чтобы граждане Молдовы в непризнанной республике не почувствовали благ евроинтеграции раньше, чем это сделают граждане России.
Безвизовая «гонка», на самом деле, является новым элементом в старой геополитической игре, которая не первый раз наблюдается на берегах Днестра: Евросоюз помогает Молдове, Россия помогает Приднестровью. Вопрос в том, чья помощь окажется убедительнее. Пока что на Левом берегу Днестра делают вид, что вполне удовлетворены нынешним взносом Москвы: российский газ непризнанная республика получает безвозмездно, к пенсиям идет надбавка в $15, к зарплатам офицеров – $100. Робкие попытки Евросоюза прийти в Приднестровье со своими проектами здесь пока не находят должной оценки. Скажем, когда я спросила у одного высокопоставленного приднестровского чиновника, как они воспринимают техническую помощь Евросоюза (те же недавно открытые перинатальные центры в Тирасполе и Бендерах), он ответил, что переоценивать вклад Евросоюза не стоит: мол, ЕС потратил на этот проект 500 тысяч евро, а Приднестровье – около миллиона евро. В то же время, в Тирасполе утверждают, что готовы и дальше работать с ЕС. Но при одном условии: если Евросоюз не будет «прикрываться подобными проектами в политических целях». Другими словами, речь идет о процессе, о котором все чаще можно услышать на обоих берегах Днестра – так называемой европеизации. Свое отношение к этому термину приднестровские власти озвучили тогда, когда Игорь Смирнов заявил об «опасной тенденции европеизации приднестровской молодежи». Однако пока что понятно: говорить о какой-либо европеизации Приднестровья слишком рано, пока подобная европеизация не станет реальным фактом в самой Республике Молдова. Понятно, что для этого нужно значительно больше, чем запуск поезда Кишинев-Одесса или открытие посольства ЕС в Молдове. В то же время, вынуждена заметить, что если еще лет пять назад Тирасполь способен был привлечь только тех, кто хотел с головой окунуться в атмосферу совка, то сегодня он все больше напоминает обычный среднестатистический город в той же Украине.
Что же касается России, то события в Молдове продемонстрировали: она по-прежнему старается удерживать свои позиции не только в подконтрольном приднестровском регионе, но и на всей территории Молдовы. Яркое тому доказательство – история с прямым вовлечением Москвы в процесс создания коалиции в Кишиневе. История, которая, к тому же, в очередной раз продемонстрировала: «оранжевая революция» в Украине так и не научила россиян отстаивать свои интересы в постсоветских странах в более изящной манере. Да, представители Евросоюза, как-то Радек Сикорски и Карл Бильдт, также посещали Молдову после выборов, но, в отличие от господина Нарышкина, они не устраивали шоу с полным игнорированием одного из ведущих политиков страны. Так, как сделал кремлевский гость, демонстративно не пожелавший встретиться с премьер-министром РМ Владом Филатом.
В то же время, говорить о том, что Россия в молдовской ситуации проиграла окончательно и бесповоротно, было бы слишком преждевременно. Хотя бы потому, что нынешняя коалиция в любом случае не сможет игнорировать восточное направление своей политики. «Вектор будет проевропейским, но и отношениям с Россией будет уделяться больше внимания», – подтвердил в разговоре с автором этих строк до последнего времени вице-премьер РМ Виктор Осипов.
Да и сама предвыборная кампания в Молдове продемонстрировала: элемент здоровой многовекторности (или, точнее, двувекторности) в электоральном плане это плюс, а не минус. Вряд ли кто-то будет отрицать, что договор с «Единой Россией», который заключила Демократическая партия Мариана Лупу накануне последних выборов, точно так же, как и ролики Бориса Грызлова в его поддержку, явно не повредили его рейтингу. Скорее – наоборот. Да что там говорить о бывшем коммунисте Лупу, если либерально-демократический Влад Филат не упускал возможности, чтобы продемонстрировать на публике свое фото с Владимиром Путиным двухлетней давности.
У России также по-прежнему остаются серьезные рычаги влияния на Молдову. Это и постоянный крючок в виде визового режима с Россией, который будет актуален для Молдовы как минимум до тех пор, пока не станет реальностью безвизовый режим с ЕС. Это и ограничение на импорт сельскохозяйственной продукции из РМ. Ведь даже после холодного душа в виде эмбарго на поставку молдавских вин в Россию в 2006 году, тамошним производителям так и не удалось переломать ситуацию: подавляющее большинство винной и коньячной продукции Молдовы по-прежнему идет на российский рынок. В Кишиневе не раз приходилось слышать, что за полтора года нахождения евроинтеграционной коалиции у власти товарооборот с Евросоюзом остался на прежней отметке, с Румынией упал, зато с Россией – вырос на 20%. Любопытно, что в настроенном на российскую волну Приднестровье в бизнес-плане ситуация более «евроинтеграционная», чем в Молдове: экспорт из непризнанной республики примерно наполовину делится между Россией и странами Евросоюза.
Нельзя забывать и о тех козырных картах, которыми располагает Россия в процессе приднестровского урегулирования. Де-факто, Россия имеет в формате «5+2» не один, а целых три голоса: как страна-посредник и гарант, как член ОБСЕ и как такой себе покровитель Приднестровья. А если учесть нынешнюю уязвимость Украины перед Россией, то можно даже говорить о трех с половиной голосах. К слову, не восприятие Украины как самостоятельного игрока в глазах кишиневских элит является одной из главных проблем в двусторонних отношениях Украины и Молдовы. Большинство молдавских полисимейкеров убеждены: для того, чтобы добиться от украинских коллег желаемого решения, просто достаточно напрямую договориться либо с Москвой, либо с Брюсселем.
Так или иначе, исходя из всех вышеназванных факторов, некоторые российские стратеги уже сегодня говорят, что в Молдове может повториться украинский сценарий: после «оранжевой революции» казалось, что Москва проиграла в Украине все и бесповоротно, но, с приходом на президентский пост Виктора Януковича, она смогла молниеносно наверстать упущенное. Другой вопрос, что россиянам надо серьезно поторопится: с каждым годом молдавское общество будет все меньше оглядываться на Россию. Как, впрочем, и на других восточных соседей.