Архіви: Публікації

Статья заместителя директора Института мировой политики Сергея Солодкого для «ГЛАВКОМА»Великий Лидер братских народов Дмитрий Анатольевич!\

Сегодня исполняется ровно год с того времени, как Вы обратились с письмом к моему предшественнику. Не буду упоминать даже его имени, чтобы лишний раз не ввергать Вас в стрессовое состояние. Да и не важен адресат послания, поскольку Ваше обращение не прошло и мимо моего внимания.

Вот уже год это письмо является для меня своего рода настольной книгой, заветом, стратегией, доктриной, бытием.

Приношу глубочайшие извинения за то, что отрываю от великих государственных дел, связанных с пожаротушением. Уверен, что немалых сил и выдержки требует от Вас и подготовка к отпуску – на астраханской рыбалке. Пусть мое послание станет хотя бы небольшой утехой в Ваших нелегких буднях. Томлюсь в ожидании и надеждах, что работа над ошибками, проделанная мною, заслуживает хотя бы легкой похвалы из Ваших уст.

В первую очередь, спешу Вас уведомить о том, что с НАТО в Украине покончено надолго. Как говорится в известной песне, врагу не сдается ваш гордый вассал. Отныне будьте спокойны: внеблоковый статус Украины – гарантия крепкого сна российского руководства.

Моему ближайшему окружению поручено бороться с любыми проявлениями евроатлантической интеграции. Хотя бы потому, что ОДКБ куда проще выговорить, чем евроатлантическое пространство. В Украине еще остались силы, выступающие за эту труднопроизносимую интеграцию, уповают на нее и многие украинские дипломаты, но могу заверить Вас, что с этими рудиментами оранжевого прошлого мы в силах справится.

Год назад Вас чрезвычайно беспокоило будущее Черноморского флота. Не стоит беспокоиться. Пролонгация пребывания ЧФ РФ – лучшее доказательство того, как мы беспокоимся о Вашей безопасности. Мы прошли огонь и воду, дым и яйца. Испытания ратификацией пусть Вам послужит лучшим доводом нашей готовности выстраивать равноправные отношения. Даже если у Вас они будут немножко ровнее.

Вас возмущало то, как Украина защищалась от некоторых российских дипломатов. Точнее – дипломатов в погонах. Не переживайте. Украина – гостеприимная страна. Настолько, что мы готовы слушать речи Затулина и Лужкова, вместо гимна. Приезжайте, унижайте, всегда рады.

Вы негодовали по поводу пересмотра истории, героизации всяких пособников. Согласно Вашим замечанием проблема урегулировано. От политики пересмотра мы перешли к политике недосмотра. И вам приятно, и Дмитрию Табачнику – пост министра.

Вы выражали возмущение по поводу поведения моего предшественника во время политики, так сказать, отчуждения мира в Грузии (или вынуждения, или принуждения?). Уверяю Вас, что ситуация радикальным образом изменилась. С руководством Грузии общаемся на дистанции. Относительно вопросов о признании независимости Абхазии и Северной Осетии ждем дальнейших инструкций. Или Южной Осетии? Вы лишь скажите. Мы признаем и Северную, и Южную.

Надеюсь Вы заметили, в какой дружественной и коленопреклоненной атмосфере проходил визит Патриарха Московского и Всея Руси Кирилла в Украине. Спешу подчеркнуть: это уже второй приезд почитаемого гостя в Украину за время моего короткого президентства. То ли еще будет. Если соизволите, то мы готовы и постоянную прописку предоставить Его Святейшеству. Зачем же себя утруждать столь изнуряющими постоянными визитами?

Многоуважаемый Дмитрий Анатольевич, наши народы скрепляет давняя дружба, наша история отмечена совместными подвигами. Верю, что моим сторонникам настолько дорого общее прошлое, что они никогда не сойдут с пути развития братских отношений с великим соседом. В их сердце навсегда останется любовь к милой советской коммуналке, и никогда оно не затрепещет от ненавистного слова «евроремонт».

С нескрываемым нетерпением жду дальнейших поручений,

Ваш Виктор Янукович

P.S. Ровно год назад президент Дмитрий Медведев обратился с гневным письмом к Виктору Ющенко. Что изменилось с того времени? Заместитель директора Института мировой политики Сергей Солодкий позволил себе немного пофантазировать, как бы выглядело письмо Виктора Януковича к российскому президенту 11 августа 2010 года…

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук на «Українській правді»Давно вже, відверто кажучи, не реагую на те, що говорить російський посол при НАТО Дмітрій Рогозін. Але остання його стаття, написана в дуеті з моїм добрим знайомим, колишнім міністром оборони Фолькером Рюе, та опублікована в німецькій Sueddeutsche Zeitung, явно заслуговує на увагу. У публікації під начебто безневинною назвою «Зближення Росії та НАТО – веління часу» насправді акуратно проводиться ідея членства Росії в Північно-Атлантичному Альянсі. Чорним по білому так прямо і написано: «Сьогодні треба розпочати процес створення умов для ПОВНОГО ЧЛЕНСТВА Росії в НАТО – з усіма правами й обов`язками, що випливають з цього кроку» (виділено автором).\
Ідея членства Росії в НАТО, як мені вже доводилось якось згадувати, впродовж останнього року-двох, встигла стала таким собі модним супроводом всіх більш-менш серйозних міжнародних форумів з питань безпеки. На цьогорічній без пековій конференції в Мюнхені, пам`ятаю, хтось з учасників прямо запитував Сергія Лаврова про те, чи Росія хотіла б вступити до НАТО. Як справжня акула дипломатії Лавров дуже акуратно з`їхав з теми. Хоча жодних здивованих (не те що обурених) реплік на кшталт «Яке НАТО?» з його вуст не прозвучало. На той момент росіяни вже звикли до подібного питання. Його ще раніше на всі лади обкручував не лише той же Фолькер Рюе, а й, наприклад, Александер Кваснєвські.

Проте останні кілька місяців символічні тим, що ідея членства Росії в НАТО вирвалась із європейської оболонки. Підтримка цієї ідеї чи не вперше знайшла відображення з боку американських експертних умів. В останньому Foreign Affairs вийшла стаття Чарльза Купчана, де він всіма можливими силами доводив корисність такого кроку для Москви. А тепер в одній з провідних німецьких газет вже офіційний (!) представник Росії – зауважте, не незалежний експерт чи оглядач – розповідає про «створення умов для повного членства Росії в НАТО». Та й Дмітрій Медвєдєв останнім часом не втомлюється виправляти тих своїх закордонних колег чи журналістів, які не зовсім уважно читали нову Військову доктрину РФ. А саме – постійно згадують, що в цьому документі НАТО значиться як загроза для Росії. Насправді ж, такою загрозою у доктрині фігурує РОЗШИРЕННЯ НАТО на Схід. А саме – за рахунок Грузії та України.

У випадку з Росією зрозуміло інше: вона хоче одночасно грати на глобальному і регіональному рівні не лише в питаннях міжнародної торгівлі (паралельно вступаючи у СОТ на глобальному і розвиваючи Митний Союз на регіональному рівні), а й питаннях безпеки (паралельно розбудовуючи ОДКБ на регіональному, ініційовуючи Договір з європейської безпеки та заграючи з НАТО га глобальному). Російським апетитам можна позаздрити: їй хочеться бути всюди і відразу. Без жодної, здається, чіткої стратегії. За принципом: «може щось і вигорить».

Зараз такі ігри в Росії стало вести легше, враховуючи «малину» в російсько-американських відносинах. Як результат – спад антиамериканської істерії, котра безпосередньо відбивалась на ставленні росіян не лише до Штатів і до НАТО, а й до Заходу загалом. Це Євросоюз не викликав жодних болючих реакцій в росіян, бо асоціювався з культурою Західної Європи…

А тепер до наших баранів. Показово, що стаття Рогозіна та Рюе вийшла якраз тоді, коли Янукович підписував Закон з відомою від інтеграції до НАТО України. Тобто, як тільки Україна на всіх рівнях і з небаченою твердолобістю нинішніх правителів закінчила процес інтеграції до НАТО, Росія вустами свого посла в Альянсі пропонує його почати. Символічно, чи не так?

Рогозін з Рюе у своїй статті теж згадують Україну. І дуже в цікавому контексті. Мовляв, у Європі все більше думають над тим, як укріплювати зв`язки між Україною та Євросоюзом. Саме Євросоюзом, зауважте, не НАТО. А в продовження думки розмірковують про те, що НАТО відкриває свої двері для країн, які для членства не дозріли, внеску в регіональну стабільність і безпеку не робитимуть, і для НАТО будуть лише «обузою». Інша справа, напрошується, з їхнього аналізу – Росія.

Якщо ж дещо абстрагуватись від статті, то в цій історії є й інші, не менш цікаві моменти для України. Наприклад, те, що членство Росії в Альянсі є чи не найкращим тестом на те, скільки українських прихильників НАТО хочуть просто в НАТО, а скільки хочуть в НАТО проти Росії. Непотрібно бути великим провидцем, аби передбачити: якщо в НАТО йтиме Росія, то якась кількість прихильників членства України в НАТО може легко зміститись із Заходу країни на Схід. Наприкінці минулого року один харківський експерт демонстрував мені результати соціологічних опитувань, проведені в його рідному регіоні. Вони дуже добре ілюстрували, як змінюється думка про членство в НАТО залежно від того, чи Україна сама має намір туди вступати, чи з Росією. Як не складно здогадатись, в останньому випадку підтримка різко зростала. Отож, будь-який флірт між Росією та НАТО, швидше за все, піде на користь громадській підтримці Альянсу в Східній Україні. А от нинішні прихильники членства України в Альянсі повинні будуть чесно собі відповісти: чи хотіли вони бачити б Україну в НАТО, якщо там була і Росія? Чи справді реально бути за членство в НАТО і не бути антиросійським? І, можливо, найцікавіше питання:: чи зможе будь-яка країна Східної Європи стати коли-небудь членом НАТО без членства в Росії в цій організації? І чи справді найбільша проблема розширення НАТО на Схід не в тому, що воно підійшло до російських кордонів, а в тому, що воно на них зупинилось?

Cтатья директора Института мировой политики Алены Гетьманчук для грузинского журнала «LIBERALI»Президент Грузии стал, пожалуй, самым неожиданным зарубежным гостем, который неделю назад лично поздравил Виктора Януковича с шестидесятилетним юбилеем. Его приезд в Киев 9 июля успел обрости массой противоречивых новостей и домыслов. Пока из канцелярии грузинского президента рапортовали о рабочем визите в Украину, во время которого президент Грузии поздравил украинского коллегу с юбилеем, в столице Украины эта история приобрела прямо-таки детективный оттенок. Не в последнюю очередь потому, что приезд Михаила Саакашвили, в отличие от других зарубежных гостей, заранее не афишировался, а итоги первой встречи двух президентов затмил довольно странный в дипломатической практике вопрос: «А приглашали ли грузинского президента в Киев вообще?».
Такой вопрос спровоцировала украинская сторона. А именно – заявление заместителя главы Администрации президента Анны Герман, известной в украинских политических кругах тем, что она обычно переводит на общедоступный язык то, что на самом деле хотел сказать Виктор Янукович. Или же – озвучивает хоть какую-то позицию главы государства, если глава государства ничего не хочет сказать априори. В случае с визитом президента Грузии произошел последний вариант. «О том, что Михаил Саакашвили прилетел к нам, мы узнали почти случайно», – поведала журналистам чиновник ближе к вечеру того дня. По ее словам, президент Янукович не звал грузинского коллегу на празднование своего 60-летия. Однако, никто грузинского президента из страны выдворять не собирается: напротив, визиту в Киеве рады. В подтверждение слов чиновницы, украинские медиа растиражировали информацию, что нежданного грузинского гостя даже никто не встретил в аэропорту.

Как было на самом деле, и почему имела место такая информационная неувязка? Высокопоставленные дипломатические источники утверждают, что украинская сторона была более, чем осведомлена о приезде Михаила Саакашвили. И грузинского президента встречал в аэропорту заместитель министра иностранных дел Украины.

Впервые речь о таком однодневном «блиц-криге» зашла якобы еще месяца два назад. Возможный приезд грузинского лидера обсуждался и во время недавнего визита в Киев министра иностранных дел Грузии Григола Вашадзе. Именно тогда был якобы отработан и формат подобного приезда: краткий рабочий визит, предполагающий лишь одну встречу – с президентом Украины. Тогда же обсуждалась и дата. Правда, некоторые источники утверждают, что у президента Грузии был также план встретиться с Виктором Ющенко, но именно в тот день бывшего президента не было в Киеве.

То, что заместитель главы администрации президента демонстрировала нескрываемое удивление приездом президента Грузии, осведомленные собеседники списывают на то, что в деликатные международные вопросы, подобные приезду в Киев грузинского лидера, с украинской стороны посвящается более, чем узкий круг людей. И заместитель главы администрации якобы туда не входит.

История с приездом грузинского президента довольно показательна. Она, с другой стороны, подтверждает, что нынешняя украинская власть, вопреки всяческим пессимистическим прогнозам, остается открытой к активному диалогу с Грузией. С другой, свидетельствует о том, что у этого диалога появятся совершенно новые нюансы.

Во-первых, у отношений между Украиной и Грузией есть все основания стать, возможно, наименее персонализированными и наименее идеологически окрашенными за всю историю независимого существования двух стран. В данный момент легче себе представить совместные уикенды в горах Михаила Саакашвили и Александра Лукашенко, нежели Михаила Саакашвили и Виктора Януковича.

Во-вторых, уже понятно, что инициатива поддержания двустороннего диалога между Украиной и Грузией в постоянном тонусе сегодня принадлежит грузинской стороне. Именно она является на данном этапе мотором отношений, который не даст возможность им заглохнуть даже на короткий период времени. И сколько бы в пресс-релизах грузинского президента не писалось о встрече между двумя президентами как об «инициативе украинской стороны», без дипломатического напорства Тбилиси вряд ли бы она состоялась. Как, впрочем, и предыдущий визит в Киев министра иностранных дел Грузии, о котором стало широко известно тоже едва не в последний день.

При этом ни один высокопоставленный представитель новой украинской власти еще не успел добраться до Сакартвело. Именно поэтому, по имеющейся информации, грузинская сторона сейчас активно работает над тем, чтобы еще до конца года несколько знаковых визитов последовало и со стороны Украины: в частности, речь идет о министре иностранных дел и премьер-министре.

В-третьих, создается впечатление, что в Тбилиси прекрасно понимают болевые точки двух отношений и всячески стараются на них не нажимать. К таким деликатным моментам относятся личные встречи между президентами двух стран. Речь, как не сложно догадаться, идет о «факторе Саакашвили». В Киеве исходят из того, что постоянные рукопожатия украинского президента с грузинским коллегой не могут принести особых дивидендов Януковичу ни в плане столь важной для него «перезагрузки» с Россией (кому, как не украинскому президенту известно отношение его российских коллег к нынешнему президенту Грузии), ни внутри самой Украины (среди украинского населения в последние два года трудно встретить людей, с симпатией относящихся к грузинскому лидеру). В Грузии, по всей видимости, это тоже понимают: грузинская сторона легко пошла на столь неформатный для президентов визит-знакомство вместо полноценного официального визита в Киев, а украинского коллегу ждут в Тбилиси, как только он сам «созреет» для такого шага. Правда, попутно допуская, что это может произойти в следующем году. В то же время, в украинской столице явно не поддерживают логику российских коллег: пока президентом в Грузии является Михаил Саакашвили, с Грузией не о чем говорить. И это не может не радовать.

Небывалую аккуратность грузинская сторона проявляет и в том, что касается таких тем, как военно-техническое сотрудничество между двумя странами – еще одного ранее серьезного раздражителя в отношениях между Украиной и Россией. Насколько мне известно, эта тема преднамеренно не поднимается на украинско-грузинских переговорах с момента прихода Виктора Януковича к власти. Хотя как заметил недавно экс-глава «Укрспецэкспорта» Сергей Бондарчук в комментарии украинскому еженедельнику «Зеркало недели», в последние полтора года Украина и так не заключала крупных контрактов с Грузией, а только небольшие, в рамках ранее подписанных.

В-четвертых, украинская власть в своем диалоге с Грузией, скорее всего, сместит акценты с политики на бизнес. Большинство украинских экспертов склонны считать, что политическое измерение ограничится со стороны Киева поддержкой территориальной целостности Грузии. Следует заметить, что эта тема наделала немало шума в Украине в первые месяцы президентства Януковича, поскольку во время его предвыборной кампании звучали не совсем однозначные оценки признания Россией независимости Абхазии и Южной Осетии. В результате, президент и министр иностранных дел Украины более чем четко дали понять: со стороны официального Киева подобных шагов не последует при любых раскладах.

Что касается экономических связей между двумя странами, то здесь тоже есть своя предыстория. Во время президентства Виктора Ющенко в Киеве не раз раздавались недовольные голоса о том, что личные отношения президентов могли бы подкрепиться и серьезными украинскими инвестициями в Грузию. Ведь несмотря на то, что Украина в последние четыре года числится одним из трех основных торгово-экономических партнеров Грузии, прямые украинские инвестиции в грузинскую экономику составили в прошлом году всего каких-то 27 миллионов долларов. И то преимущественно в финансово-банковский сектор. Новая украинская власть, которая всячески делает ставку на прагматизм в любых двусторонних отношениях, очевидно, воспользуется случаем, дабы наверстать упущенное. Надо же Януковичу и его бизнес-кругам получать хоть какие-то дивиденды от встреч с демонизированным российскими политиками и медиа президентом Саакашвили?

И, наконец, последний момент – традиционная связка Украины и Грузии в восприятии Запада (и особенно НАТО), которая так или иначе подталкивала оба государства выступать неким дуэтом на международной арене Похоже, что сегодня она то ли временно, то ли окончательно канула в Лету. Вряд ли для кого-то является секретом, что наибольшими сторонниками подобного украинско-грузинского линка были Соединенные Штаты: в Вашингтоне полагали, что таким образом будет легче интегрировать оба государства в НАТО. Собственно, именно сходными евроатлантическими желаниями двух стран эта связка и была мотивирована. В Украине, надо признать, не всегда были рады тому, что ее рассматривает исключительно в одной корзине с Грузией. Перед Бухарестским саммитом Альянса, например, в киевских дипломатических кругах даже высказывалось мнение, что без Грузии с ее замороженными конфликтами Украине было бы легче продвигаться в направлении НАТО. Однако, подобные мысли испарялись после общения с западными дипломатами, которые не упускали возможности пожурить украинских коллег на сей счет: «вы что, хотите бросить маленькую Грузию один на один с Россией?». Были моменты, когда и грузинские политики, приезжая в Киев, рассказывали о том, что Грузия не собирается ждать, пока Украина будет готова интегрироваться в Альянс. Сегодня вопрос такой связки автоматически снят, поскольку снята с внешнеполитической повестки дня интеграция Украины в НАТО как таковая. В принятом несколько недель назад украинским парламентом Законе об основах внутренней и внешней политики фигурирует загадочный «внеблоковый статус» – то есть обязательство не присоединяться ни к одному военно-политическому союзу.

Сможет ли подобная связка Украины и Грузии сохранится благодаря исключительно стремлению двух стран стать в будущем членами Европейского Союза? Вряд ли. По всей видимости, Евросоюзу сегодня больше по душе более широкий подход к странам постсоветского пространства, изложенный в «Восточном партнерстве». И, возможно, не только Евросоюзу: последнее турне Хиллари Клинтон в этот регион, в отличие от предыдущей поездки вице-президента Джо Байдена, не ограничилось лишь Украиной и Грузией, а, по сути, включало четыре из шести участников «Восточного партнерства».

Так или иначе, сегодня нет особых оснований говорить о том, что отношения Украины с Грузией выброшены на маргинес. Они просто переходят в другую фазу. Более или менее эффективную – покажет время.

Стаття директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для журналу «Русский вопрос» (рос.)В отношениях Украины и НАТО начался третий этап. Условно его можно назвать как «все, кроме членства». От первого этапа, во время которого происходило аккуратное сближение Киева с Северо-Атлантическим Альянсом, и второго, когда вопрос членства в Альянсе стоял одним из главных на внешнеполитической повестке дня, нынешний этап будет отличаться тем, что вместо интеграции в НАТО речь пойдет исключительно о сотрудничестве. Этот третий этап официально стартовал на прошлой неделе: когда украинский парламент, большинство в котором принадлежит действующей власти во главе с украинским президентом Януковичем, закрепил в специально принятом накануне Законе о принципах внутренней и внешней политики так называемую «политику внеблоковости, что означает неучастие Украины в военно-политических союзах». Фактически, новый документ перечеркивает принятый в 2003 году Закон о национальной безопасности, где интеграция в НАТО значилась таким же национальным приоритетом, как и интеграция в Европейский Союз. Пикантность этой ситуации состоит в том, что за «старый» закон, предусматривающий членство в НАТО, Партия регионов Виктора Януковича голосовала с таким же воодушевлением, как и за новый, в котором команда президента открещивается от НАТО с помощью формулировки о внеблоковости.
Весьма, странной, на самом деле, формулировки. Несколько месяцев подряд украинские эксперты пытались объяснить украинской власти, что внеблоковый статус – понятие более чем сомнительное. Во-первых, НАТО не является блоком. Если его до сих пор так и называют, то только по инерции на постсоветстком пространстве. Во-вторых, понятие «внеблоковость» само по себе подразумевает не только наличие блоков как таковых, но и некое противостояние между ними. Но «холодная война» давно закончилась, и сегодня Россия сотрудничает с НАТО более активно, чем Украина, намеревавшаяся туда вступить. А российский президент, в свою очередь, не устает уточнять, что НАТО не является угрозой для Москвы, как многие на Западе восприняли, ознакомившись с недавно утвержденной Военной доктриной РФ. Такой угрозой для россиян, якобы, является лишь расширение Альянса в восточном направлении, то бишь за счет Украины и Грузии. В-третьих, «внеблоковость» – это политический термин, а не юридический. И тут сразу возникает вопрос: почему именно его избрали подопечные Виктора Януковича, а не, скажем, юридически понятный всему миру термин «нейтралитет»? Возможно, потому, что нейтралитет для Украины стал автоматически невозможен после того, как Янукович продлил до 2042 года пребывание Черноморского Флота Российской Федерации в Крыму. Наличие иностранной военной базы и нейтральный статус как-то не совсем уживаются друг с другом. А возможно, такое ни к чему не обязывающее политическое формулирование было избрано командой Януковича специально для того, чтобы иметь в будущем поле для маневра. По крайней мере, некоторые представители Партии регионов в неформальных разговорах признают, что они сознательно избрали такой не юридический термин, чтобы потом – в случае смены политической ситуации – легче было сделать ход назад.
Но все же: несмотря на достаточно критические публичные замечания по поводу законодательной фиксации внеблокового статуса, прозвучавшие со стороны западных послов в Украине (включая посла Германии) и совсем непубличные дружеские советы не делать этого со стороны официальных гостей из Вашингтона и Брюсселя, новая украинская власть все же пошла на этот шаг. Хотя, на самом деле, уже одних заявлений Януковича о том, что Украина не будет вступать в НАТО, а лишь сотрудничать с ним, было достаточно, чтобы в Альянсе поняли намерения нового президента в этом вопросе.
Официально Янукович отказался от НАТО, потому что эта идея не находит поддержки у населения Украины. Такое объяснение в украинских сторонников интеграции Украины в НАТО не способно вызвать ничего, кроме улыбки. Уже по той причине, что острое невосприятие НАТО в Украине началось с предвыборной кампании Виктора Януковича в 2004 году, когда его российские политтехнологи вовсю раскручивали антиамериканскую (и даже местами антиевросоюзовскую) карту. А потом еще больше усилилось в 2008-м, когда Партия регионов неделями блокировала работу украинского парламента, протестуя против заявки тогдашней украинской власти на получение Плана действий относительно членства в НАТО (MAP). По сути, блокада работы Верховной Рады с помощью огромных гелиевых шариков с надписью «НАТО – нет» стала едва не самой запоминающей акцией Януковича-оппозиционера. То бишь, команда президента Януковича создала для себя очень комфортную ситуацию: сначала она сделала все возможное для дискредитации идеи членства Украины в НАТО среди украинского населения, а сегодня вовсю использует фактор низкой поддержки этого же населения, чтобы отказаться от вступления в Альянс.
Неофициальных объяснений, почему Янукович откорректировал ранее принятую позицию относительно членства Украины в Альянсе, есть, как минимум, два. Первое – это, безусловно, российский фактор. Каждый украинский политик или дипломат, имеющий дело с Россией, может подтвердить: до прихода к власти в Украине Виктора Януковича лишь две «украинские» темы вызывали у российского руководства на удивление болезненную реакцию: окончание соглашения о базирования ЧФ РФ в Севастополе в 2017 году и планы Украины по интеграции в НАТО. С избранием лидера Партии регионов, Россия фактически за сто дней решила для себя обе эти проблемы. Но если еще за Флот Янукович смог выторговать приемлемую по меркам его бизнес-окружения цену на газ, то интеграция Украины в Северно-Атлантический Альянс досталась России как некий бонус. Что, конечно же, не очень соотвествует имиджу эдаких прагматиков, который пытаются создать, позиционируя себя главные персонажи нынешней украинской власти.
Но что самое интересное, особых аплодисментов со стороны России по поводу закрепления Украиной внеблокового статуса пока не наблюдалось. Да, Дмитрий Медведев, находясь в Киеве, между слов упомянул, что Россию вполне устраивает нейтральный статус Украины (он говорил именно о нейтральном, не внеблоковом). Однако приближенные к Кремлю политики вроде Константина Затулина уже успели заявить: закон – это, конечно, хорошо, но желательно было бы провести еще и референдум по этому вопросу, чтобы снять вопрос членства в НАТО раз и навсегда. А то, мол, придет новая власть в Украине и все опять переиграет.
То, что даже в России не верят, что отказ от интеграции Украины в НАТО – это навсегда, довольно показательно. В украинских экспертных кругах действительно уверены, что рано или поздно Киев снова вернется к теме интеграции в НАТО. Нынешний этап – лишь остановка на пути, но отнюдь не конечная станция. По всей видимости, такое чувство преследует даже некоторых из тех украинских политиков, которых ранее нельзя было заподозрить в особых евроатлантических симпатиях. Например, спикер Верховной Рады Владимир Литвин остро раскритиковал идею с внеблоковостью во время своего недавнего визита в Берлин.
Другое – и, возможно, не менее важное – объяснение, почему Янукович с такой легкостью инициировал подобный закон, сводится к тому, что в команде нынешней украинской власти не видят серьезной добавочной стоимости в интеграции Украины в НАТО. Не в последнюю очередь потому, что не видят никаких угроз для безопасности Украины – ни со стороны России, ни со стороны международного терроризма. Все дискуссии на тему национальной безопасности политики подобные Януковичу считают ничем иным, как абсолютно лишенными смысла экспертными разговорами, которые кочуют с одного «круглого стола» на другой далеко не первый год.
Именно поэтому украинские власти с такой легкостью зафиксировали в новом Законе и другое весьма сомнительное положение: о приоритетности «участия в совершенствовании и развитии европейской системы коллективной безопасности». О чем идет речь? О том, что в главном внешнеполитическом законе Украины отныне зафиксирована поддержка инициативы президента России – его Договора о европейской безопасности, который ранее Виктор Янукович уже поддержал в соответствующем совместном заявлении президентов двух стран. Украинских политиков, принимавших этот закон, ни чуть не смутило то, что они намереваются развивать систему безопасности, которой даже… не существует. Более того, эта инициатива, как известно, вызывает весьма неоднозначную реакцию во многих столицах Евросоюза. А, напомним, именно европейская интеграция остается главным приоритетом внешней политики Киева.
Хотя, если внимательно вчитаться в новый Закон, то и с евроинтеграционными делами в какой-то момент может произойти то же самое, что произошло с евроатлантическими. А именно: в документе прописано, что обретение членства в Европейском Союзе остается в повестке дня, однако «при сохранении добрососедских отношений и стратегического партнерства с Российской Федерацией…». Подобная приписка досталась в наследие из предыдущего Закона о национальной безопасности и ранее касалась также интеграции в НАТО. В чем ее подвох, стало понятно два года назад, когда в Украине активно обсуждался вопрос присоединения к упомянутому Плану действий относительно членства в НАТО (MAP). Противники евроатлантической интеграции Украины тогда вовсю использовали простой и довольно логичный аргумент – если при интеграции в НАТО не сохраняются «добрососедские отношения и стратегическое партнерство с Россией», то эта интеграция априори противоречит украинскому законодательству. Но кто даст гарантию, что в будущем подобная приписка не сыграет злую шутку и с европейской интеграцией Украины? Вряд ли Россия будет восторженно наблюдать за интеграцией Украины в ЕС, когда в конце этого тоннеля появится свет в виде перспективы членства Киева в Евросоюзе. Ведь даже такие невинные проекты как «Восточное партнерство» вызывали на берегах Москвы-реки массу критических замечаний в адрес Брюсселя.
Так что, пока единственным явным плюсом принятого Закона об основах внешней политики Украины представляется то, что данный документ закрывает дорогу Киеву не только в НАТО, но и в инициированный Россией клон Альянса под названием Организация Договора о коллективной безопасности (ОДКБ). А ведь президент Медведев уже успел публично пригласить Украину в российский военно-политический клуб…

Стаття директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для «ДЗЕРКАЛА ТИЖНЯ»Броніслав Коморовський таки став президентом Польщі. Всупереч емоціям, вихлюпнутим після смоленської катастрофи. Всупереч відсутності харизми. Всупереч іміджу «дядька нації», якого не здатний розчулити хороший фільм і якому нібито байдуже, що там відбувається на чемпіонаті світу з футболу. Всупереч передвиборній польській моді весь шквал критики спрямовувати саме на адресу Коморовського. Всупереч млявій та нецікавій кампанії як кандидата в президенти. Всупереч відвертому інформаційному залицянню двох потужних польських телеканалів (включно з тамтешньою «одиничкою») до його головного опонента.\
Без президентства сьогодні, з прем’єрством завтра?

Коморовський переміг, усупереч доброму десяткові чинників, подій та обставин. Отож не дивно, що по оголошенні позитивних для кандидата від «Громадянської платформи» результатів екзит-полів Коморовський мав такий вигляд, ніби постійно хотів перепитати: «Невже справді переміг я?». Спікера польського сейму, як влучно зауважив хтось із польських оглядачів, протягнули до перемоги на цих виборах, як нитку через вузеньке вушко голки. І це чудово розуміють у його рідній «Громадянській платформі» (ГП), очолюваній прем’єром Дональдом Туском. Це також розуміють у головній опозиційній силі, партії «Право і Справедливість» (ПіС), яку на президентських виборах презентував Ярослав Качиньський. Це розуміють і виборці. Зокрема й ті, хто зробив можливим повернення в активну велику політику Союзу лівих демократів (СЛД). Несподівані 11% голосів за кандидата від СЛД Гжегожа Наперальського в першому турі виборів — це передусім вияв розчарування у двох провідних політичних силах Польщі: як у ПіС, так і в «Громадянській платформі».

Але, навіть попри розуміння, ціною якої крові Броніслав Коморовський став президентом, приємна новина для нього полягає в тому, що поляки цей вибір зробили свідомо. Це вибір розрахунку і здорового глузду. Якби поляки голосували, спираючись на емоції, переміг би Ярослав Качиньський. Здоровий глузд підказував польському виборцю, що у разі перемоги Ярослава Качиньського вони знову стануть свідками нескінченних громів та блискавок між президентським палацом і урядом. Картинка, як майбутній президент Качиньський переймається у президентському палаці переважно влаштуванням красивого провалу «Громадянської платформи» під час наступних місцевих та парламентських виборів, — була аж надто явною для багатьох виборців. І цілком достатньою для того, аби поставити галочку навпроти прізвища «Коморовський».

Як підсумок — «Громадянська платформа» отримала бажану повноту влади у країні. Що в Польщі, на відміну від України, частіше виявляється політичним прокляттям, аніж політичним здобутком. Як уже традиційно склалося, після однопартійної монополії на керівництво і президентським палацом, і урядом партія, котра мала цю монополію, зазвичай зазнає поразки на перших-ліпших виборах. Тим більше спитати з «Платформи» справді буде за що: нинішня польська влада, як доречно зауважують тамтешні експерти, сьогодні перебуває у, можливо, найбільш комфортній ситуації з-поміж усіх потужних країн — членів ЄС: ні тобі рецесії, як в Іспанії, ні бюджетних проблем, як у Британії, ні тріщин в коаліції, як у Німеччині. Ні, зрештою, президента, який ветуватиме життєво необхідні ініціативи уряду, з приводу чого бідкався Дональд Туск за президентства Лєха Качиньського.

Натомість дві інші політичні сили — ПіС та СЛД — вийшли з нинішньої кампанії хоч і не переможцями, але напрочуд зміцнілими і явно налаштованими на велику перемогу вже на місцевих виборах ще в нинішньому році та на парламентських — у наступному. Це, власне, ключова причина того, чому ні сам Ярослав, ні його команда не видаються переможеними. Хто-хто, а вони розуміють: програючи президентські вибори з таким незначним відривом, мають усі шанси повернути пост прем’єр-міністра для Ярослава Качиньського після наступних парламентських виборів.

А, як запевняв Польщу на початку нинішнього року Дональд Туск, президентство — це лише гарні люстри в президентському палаці, головне — прем’єрство. До речі, такий підхід польського прем’єра спокійно міг коштувати крісла президентові Коморовському. Туск настільки занизив планку президентських виборів, що не один прихильник польського прем’єра, вибираючи між кабінкою для голосування та лежаком на пляжі, міг резонно поцікавитися: «Для чого відмовлятися від відпустки на користь виборів, які вирішують лише те, хто саме щодня милуватиметься люстрами у президентському палаці?».

Невідомо, що буде до наступного свята волевиявлення із самим Туском. Якщо ще рік чи навіть півроку тому він сприймався як справжній лідер, то тепер дедалі більше поляків починають сприймати його як такого собі тихого адміністратора. Але чи не виявиться у певний момент так, що цілком достатньо буде й одного тихого адміністратора у президентському палаці?

Ярослав Качиньський та його оточення не можуть видаватися політиками, які програли, ще й тому, що кандидат від ПіСу прийшов до фінішної прямої у другому турі з результатом, який
удвічі перевищував той, котрий прогнозували його братові — значно менш одіозному політику. Крім того, Ярослав Качиньський-кандидат, очевидно, як ніхто інший розуміє, що насправді на цих виборах він програв не Броніславу Коморовському, а Ярославу Качиньському-прем’єру. Часи його урядування настільки вкарбувалися в пам’ять поляків, що ні нове позиціювання Ярослава Качиньського-кандидата (у ролі такого собі самотнього лицаря, котрого смоленська трагедія кардинально змінила як особисто, так і політично), ні нова риторика (навіть Росію «з приємністю відвідав би» з офіційним візитом), ні новий образ (незмінно чорний костюм та краватка і окуляри) не затьмарили ставлення доброї половини поляків до більш ніж сумнівного проекту Качиньського-прем’єра під назвою Четверта Жеч Посполіта. Республіка, просякнута підозрами, пошуками компромату на політичних опонентів та оголошенням імен усе нових і нових корупціонерів та небезпечних елементів із часів комуністичної Польщі.

Тим більше що під кінець кампанії Ярослав Качиньський і сам кілька разів зраджував новий образ. То зіпсував собі рейтинг, коли несправедливо звинуватив свого головного опонента в намірах приватизувати чутливу для поляків сферу охорони здоров’я, за що останній подав до суду й виграв його. То робив цілком неоднозначні натяки на те, хто насправді стоїть за смоленською катастрофою. То явно переборщив із заграванням у бік лівих сил, намагаючись здобути частину голосів Наперальсьского.

Так чи інакше, зрозуміло одне: від того, що Ярослав Качиньський програв ці вибори, він здобув більше, ніж коли б їх виграв. Качиньський-президент, який не контролює партію, якого ненавидить заледве не вся польська інтелектуальна еліта й відверто недолюблюють у багатьох поважних столицях світу, — явно не те, на що розраховував Ярослав, ідучи на це позачергове свято волевиявлення.

Інше питання — чи спровокувала участь брата покійного президента у президентській кампанії розкол у Польщі, про який так модно писати й говорити впродовж останнього тижня. Тут важко не погодитися з думкою тих польських експертів, котрі вважають: навіть якщо такий розкол є, то він проходить по лінії між оптимістами, які змогли скористатися трансформацією в Польщі, відчули на собі плюси європейської інтеграції, почуваються впевнено в Євросоюзі, не хочуть нескінченно копирсатись у минулому, прагнуть мати хороші відносини з усіма країнами на Сході, а не лише з Україною чи Грузією, — та скептиками, котрі не змогли достатньою мірою скористатися реформами та входженням Польщі в ЄС. Котрі щиро вважають, що Польща занадто унікальна історично й культурно, аби банально розчинитись у Євросоюзі, а будь-які оборудки з Росією роблять їхню країну залежною від «російського монстра», та що гонор важливіший, аніж будь-які компроміси чи то всередині країни, чи на міжнародній арені. А в сухому залишку це була насправді боротьба більш заможної західної та менш заможної східної Польщі. Перемога Броніслава Коморовського — це свого роду референдум із приводу того, наскільки комфортно і впевнено поляки почуваються в Європейському Союзі. Більшість їх, схоже, — цілком комфортно. Що, у принципі, не спрощує завдання Броніславу Коморовському стати, як він уже висловився, президентом усієї Польщі. Хоча цілком зрозуміло, що новообраний президент, який насправді є генералом без армії (тобто без власної політичної команди), буде лише почесним виконавцем програми уряду Дональда Туска. Причому з мінімальною роллю на зовнішньополітичній сцені.

Непопутний вітер з України

Як зміняться відносини України і Польщі після перемоги Броніслава Коморовського? Питання, на яке в різних його варіаціях доводилося відповідати останнього тижня мало не щодня. По-перше, слід нарешті усвідомити, що відносини між Україною і Польщею змінилися ще до перемоги пана Коморовського. І це визнав в інтерв’ю Newsweek Polska й сам новообраний президент Польщі: «Ослаблення цих відносин (Польщі та України. — Авт.) розпочалося ще раніше через конфлікт у таборі «помаранчевої революції». А заодно й розповів, чи бачить він альтернативу традиційній польсько-українській схемі під умовною назвою «адвокат та його непутящий клієнт»: «Україна — це велика країна, у неї є свої амбіції, свої інтереси і свій потенціал. Польща не може брати відповідальність за рішення українців та за політичну ситуацію в Києві. Однак за мого президентства наша політика щодо України залишиться незмінною. Ми хочемо допомагати їй навіть у політичних умовах, що погіршилися. Ми хочемо переконувати українців поглиблювати зв’язки із Заходом, але це — вибір України — як особистий, так і політичний».

По-друге, те, як розвиватимуться двосторонні відносини, залежить більше від України, ніж від Польщі. Поки що з боку нового українського керівництва не надійшло реальних сигналів про аж надто великий інтерес до поглиблення стратегічного діалогу з Варшавою.

Можливо, українське керівництво і тут намагається брати приклад із Росії, яка у своїй новій зовнішньополітичній стратегії серед країн Євросоюзу робить ставку передусім на розвиток відносин із важковаговиками Старої Європи. А можливо, байдужість Януковича до Польщі пов’язана з тим, що під час президентської кампанії в Україні представники правлячої нині «Громадянської платформи» особливо не приховували, кого б вони хотіли бачити президентом в Україні. Як не важко здогадатися, йшлося зовсім не про Віктора Федоровича, а про його головну конкурентку.

Отож, незалежно від того, хто переміг би на польських виборах, довірливого діалогу між Польщею та Україною навряд чи вдалось би досягти саме з тієї причини, що новому польському президентові довелося б взаємодіяти в Києві вже не з Ющенком і навіть не Кучмою, а з Віктором Януковичем. Хоча, звісно, на руку головному опонентові Коморовського грало те, що період інтенсивної дружби між Ющенком і Лєхом Качиньським сформував в обоймі ПіС таких відомих фахівців із питань України як нинішні європарламентарії Міхал Камінський та Павло Коваль. Подейкують, покійний польський президент виношував плани, аби останній став наступним послом Євросоюзу в Києві. Мої співрозмовники у колах ПіСу припускають, що, на відміну від посади посла Польщі в Україні, позиція євросоюзівського амбасадора все ще могла б зацікавити пана Коваля, який, до речі, на посаді заступника міністра закордонних справ Польщі свого часу був одним із розробників ініціативи «Східного партнерства».

В Україні явно недооцінюють того, що польська політика стосовно України сьогодні активно виробляється не лише у Варшаві, а й у Брюсселі. Особливо на рівні очолюваного поляком Єжи Бузеком Європарламенту. Наскільки здатний польський чинник проявлятись в українських питаннях на рівні ЄС, можна було переконатися після прийняття сумнозвісної резолюції з приводу України з пунктиком про Степана Бандеру. Як Польща здатна вставляти палиці в колеса старожилам ЄС (причому таким потужним, як Німеччина), стало очевидно кілька місяців тому, коли з легкої руки міністра Сікорського було заблоковано питання надання Росії так званої «дорожньої карти» з питань безвізового режиму. З його вуст звучала тоді цілком логічна аргументація — не можна давати такі речі Росії швидше, ніж учасникам програми «Східного партнерства», зокрема Україні. Інакше втрачає сенс сама ініціатива.

Як на мене, цей приклад показовий бодай із тієї точки зору, що Радослав Сікорський, який належить саме до правлячої «Громадянської платформи», дав чітко зрозуміти: коли йдеться про національні інтереси Польщі (зокрема й реалізацію ініційованого нею спільно зі Швецією «Східного партнерства»), то його політична сила не надто схильна озиратися на перезавантаження з Росією. Це до думки, яка сьогодні активно циркулює серед деяких експертів, що за нинішньої влади Польща дивитиметься на Україну через російські окуляри.

Єдиний не дуже сприятливий момент у контексті «Східного партнерства» й України стосується того, що задля розвитку цього проекту — а він, ні багато ні мало, дорівнює іміджу Польщі як провайдерові успішної східної політики ЄС — Польща дедалі активніше робитиме ставку на всіх країн — учасниць СП, а не на двосторонні відносини з Україною. Усіх гуртом їй легше буде «продати» в Брюсселі, ніж тільки Україну чи Грузію. Фактично, в україно-польських відносинах замість колишньої ексклюзивності можуть з’явитися суцільні пакетні підходи: Україна у Варшаві розглядатиметься у пакеті «Східного партнерства», Польща в Києві — у загальному «пакеті» Євросоюзу. Очевидно, «Східне партнерство» сьогодні не заслуговує на те, аби присвячувати йому багато уваги, однак не слід забувати, що саме розвиток східної політики ЄС разом із енергетичним блоком питань мають стати ключовими пунктами головування Польщі в Євросоюзі у 2011 році. Один із помітних представників «Громадянської платформи» нещодавно поділився з автором цих рядків думкою: «Якщо Україна все ще хоче, аби ми їй якимось чином допомогли в ЄС, вона має зробити максимум домашньої роботи до початку нашого головування в Євросоюзі».

Інший тренд, який може так чи інакше позначитися на відносинах України і Польщі в майбутньому, стосується політичного воскресіння польських лівих. Цілком імовірно, що вже після наступних парламентських виборів вони зможуть стати частиною правлячої коаліції. Відповідно, навіть ПіС на чолі з Ярославом Качиньським, які традиційно використовували зв’язки з Україною як певний компенсатор не дуже вдалих відносин із Росією, змушені будуть підкоригувати свої акценти на східному напрямі. Плюс у цій історії — польські ліві значно лояльніше ставляться до нинішнього українського президента, отож шанс знайти спільну мову з керівництвом України у них вищий, аніж у відомих представників правого флангу. Проте це все в майбутньому. Поки що у Польщі та України з’явився реальний шанс скористатися ситуацією, коли і в Києві, і в Варшаві реалізовуватиметься єдина зовнішньополітична лінія на рівні як президента, так і прем’єра.

Статья заместителя директора Института мировой политики Сергея Солодкого для «ГЛАВКОМА»«Без независимой Украины не может быть независимой Польши». Эти слова польского генерала Юзефа Пилсудского давно стали крылатыми, многим они уже успели приесться. Но тогда, в 2000-м году эта фраза еще не успела настолько износиться – десять лет назад их произнес министр обороны Польши Бронислав Коморовски. Именно тот Коморовски, который десять лет спустя станет президентом страны.\

10 июля 2000 года мне посчастливилось присутствовать на церемонии отправки украинско-польского батальона миротворцев в Косово. Было очень символично, что две страны отправляют своих военных в горячую точку. Это подчеркивало, с одной стороны, единство и близость интересов Украины и Польши, а с другой, решимость не останавливаться перед самыми опасными задачами.

Руководили церемоний тогда два министра обороны – Александр Кузьмук и Бронислав Коморовски. Последний только стал главой оборонного ведомства: естественно, все прислушивались, что скажет об Украине этот молодой политик. Он не стал ограничиваться протокольными фразами: ощущалось, что в Польше хотят поддерживать Украину на разных уровнях. «Без независимой Украины не может быть независимой Польши», – подытожил тогда свое выступление Бронислав Коморовский.

В 2000-м еще никто не мог предположить, насколько стремительно пойдет вверх его политическая карьера – маршал сейма, президент Польши… Как раз сейчас его слова десятилетней давности обретают особое звучание.

Хотя уже десять лет назад между Украиной и Польшей образовывалась настоящая пропасть. Польша – входила в НАТО. Украина к такому решению только шла. Польша семимильными шагами двигалась по пути реформ, экономического развития. Украина до сих пор говорит о готовности перенимать этот опыт.

За Польшей в то время все сильнее начал закрепляться имидж украинского адвоката. Почему вдруг адвоката? Украина вроде бы не преступник, чтобы нуждаться в заступничестве. Но как сказать… Польша в самые сложные времена для Украины доказывала, что способна быть самоотверженным партнером.

Октябрь 2002 года. США обвиняют Президента Леонида Кучма в продаже радаров Ираку. Украина оказывается в негласной международной изоляции – с руководством страны никто не хочет общаться, кроме лидеров стран третьего мира. Не оставила наедине Украину лишь Польша. Александр Квасьневски продолжал диалог со своим украинским коллегой, играя роль реального адвоката.

Необходимо ли такое адвокатство Украине сейчас? Вроде бы нет. Украина вполне способна самостоятельно вести диалог с другими государствами. Но тот темп, которое взяло украинское руководство по дискредитации самого себя, а заодно и всего государства, показывает, что недалек тот час, когда польская поддержка снова окажется востребованной.

Нынешнее украинское руководство может сколько угодно таить обиду на поляков за поддержку Оранжевой революции, за дружбу с Ющенко и Тимошенко… Но подобного рода эмоции вряд ли помогут Украине. Ведь от Польши во многом зависит украинский путь евроинтеграции. Без голоса Варшавы Киеву не добиться ни безвизового режима, ни соглашения об ассоциации с Евросоюзом.

В Польше пребывают в ожидании сигналов со стороны Украины. Поляки попросту не понимают: нуждаются ли украинцы в их поддержке и искренне ли новые руководители Украины стремятся в ЕС?

При этом сейчас как никогда высок риск того, что Польша может отказаться и от адвокатства, и от лоббизма (как угодно это называйте) Украины. Польское правительство сосредоточено над проведением экономических реформ. В следующем году в стране состояться местные и парламентские выборы. Последняя борьба за президентское кресло в Польше показала, насколько непрочны позиции у пока правящей «Гражданской платформы». Половина поляков все равно поддерживает партию «Право и справедливость».

Будет ли в таких условиях у поляков время на Украину? Зависит во многом именно от Киева. И если украинское руководство всем видом будет показывать свое пренебрежение по отношению к польским политикам, то последствия могут оказаться не самыми лучшими. Ведь вопрос не только в украинской евроинтеграции, но и в том, что двум странам придется пройти серьезный тест по проведению Евро-2012.

Впрочем, пока у Президента Украины не нашлось времени даже на поздравительную телеграмму для польского коллеги. Хотя Коморовского уже поздравили лидеры ЕС, США, России… В польских кругах говорят, что вчера, 5 июля состоялся короткий телефонный разговор между Коморовским и Януковичем. Но пресс-служба украинского лидера странным образом молчит по этому поводу.

«Без независимой Украины не может быть независимой Польши». Скажет ли эти слова Бронислав Коморовски спустя десять лет?

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук на сайті «УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ»Мені не часто доводиться за щось дякувати Росії. Отож, як тільки трапляється така нагода, не в силах її оминути апріорі. Тим паче, що бажання подякувати виникло у мене під час короткого, але дуже насиченого візиту Хілларі Клінтон в Україну. А схилити капелюха перед нашими східними сусідами, і навіть особисто Владіміром Путіним, мені б хотілось за те, що в свій час він надав Сполученим Штатам (як і Заходу загалом) детальну інструкцію, як країни хоча б з мінімальним рівнем демократії скочуються до авторитаризму. Путінська Росія настільки чітко донесла логіку гри, настільки чітко розклала по поличкам, яким чином відбувається процес подібної деградації, що тепер американцям дуже просто вловити будь-які тривожні тенденції в інших країнах світу. Зокрема й Україні.Адже як відбувалось в Америки з Росією? За часів пізнього президента Клінтона і раннього Буша-молодшого віра в незворотність демократичних процесів у РФ була настільки високою в полісімейкерських колах Вашингтону (багато американських дипломатів досі зізнаються, якими вони тоді були наївними ідеалістами), що кожен тривожний сигнал з Москви сприймався як непорозуміння. «Наїхали» в Росії на якусь газету чи канал – мабуть, просто не вдалось вирішити якийсь бізнесовий момент, думали у Вашингтоні. Причому тут сплановані утиски свободи слова? Посадили Ходорковського – дуже неприємний епізод, але, мабуть, дійсно не було іншого виходу. Виникла проблема з не допуском когось із західних експертів у Росію – видно, щось переплутали. І так далі, тому подібне. Коли це все відбувалось у Росії, американці могли реагувати лише на окремі фрагменти, які могли бути доказами планомірної кампанії із наведення «політичної стабільності», яка в уяві пострадянських лідерів насправді тотожна авторитаризму, а могли й виявитись у майбутньому лише неприємними та все ж епізодами в процесі будівництва хиткої, та все ж демократії.

З Україною зараз легше: у Білому Домі та Держдепі перебувають ті ж самі стратеги (в основному представники команди Клінтона), що в свій час відстежували кожен порух в бік авторитаризму, намагаючись списати це на труднощі молодої демократії. Все те, що в останні десять років було лише не дуже зрозумілими епізодами, сьогодні виглядає для американських фахівців регіону вже як чітко вибудуваний ланцюг з цілком конкретним – і дуже невтішним для всіх американських прихильників демократичної Росії – результатом. Власне, саме тому американці можуть вже з перших кроків нової української влади «вичислити», чи пахне тут ланцюговою реакцією російського штибу, чи це дійсно труднощі демократичного становлення. Відповідно, можуть, на відміну від того, що було в Росії, не вдавати, що все ОК, а бити на сполох вже зараз. Що вони й роблять. Можливо, не так публічно і не так голосно, як би це хотілось українській опозиції, але стільки месиджів, надісланих за півдня Хілларі Клінтон з приводу, скажімо, тієї ж свободи слова та гарантій її дотримання українською владою в майбутньому – в Україні, погодьтесь, не чули від усіх разом взятих представників Євросоюзу за останній місяць. Це при тому, що перед Клінтон стояло суперскладне завдання: донести в Києві всі ці сигнали так, аби вони не виглядали як лекція для українських колег (у цьому зізнались The Washington Post і представники офіційної делегації Клінтон). Тим більше, що історія зі збагаченим ураном ще не закінчена, і американці мають намір використовувати українську відмову аж до наступного саміту з ядерної безпеки. А для того, щоб такий приклад східноєвропейського борця за світ без ядерної зброї в американського президента був, Україну треба заохочувати, щоб дійсно виконала всі свої зобов`язання.

Завдання розпізнати приховані міни під демократію полегшене для американців ще й тому, що нинішня українська влада не може похвалитись особливою креативністю, і фактично повторює те, що робив Путін. Саме робив, бо, як зауважив в розмові зі мною один впливовий представник делегації Клінтон, історій на зразок з затриманням керівника Фонду Аденауера, сьогодні вже навіть і в Москві не практикують.

Взагалі, після зустрічі з Хілларі Клінтон на території Київського політеху у форматі «держсекретар- лідери громадянського суспільства», часи президентства її чоловіка не один раз спадали мені на думку. Наприклад те, що саме відносини між Україною та США за президента Клінтона як в експертних, так і діаспорних (незважаючи на сильні там республіканські настрої) прийнято вважати «золотим періодом» (golden age) в українсько-американському діалозі. Але ж насправді Білл Клінтон дружив з російським президентом Єльциним не менш помітно, аніж нині Барак Обама дружить з Дмітрієм Медвєдєвим. Чому сьогодні ніхто, за винятком окремих оптимістів у Вашингтоні, не вірить, що «золотий період»-2 в українсько-американських відносинах можливий і за президента Обами? Які РЕАЛЬНІ приводи дали насправді американці для того, аби безкінечно голосити про те, що Штати нас «здали», і Ялта-2 фактично відбулась? Може, відмовились підтримувати з НАТО, яке Україна добровільно злила? Чи проблема в тому, що Обама не телефонує Януковичу так часто, як Медвєдєву? Так він і Ніколя Саркозі та Ангелі Меркель так часто не телефонує, як це робив Джордж Буш-молодший (а останній мав традицію робити це щотижня), і в цих країнах нема істерики, що їх здали в обмін на дружбу з Росією. А якщо йдеться про те, що більшість питань вирішуються на рівні американських посадовців з префіксом «віце» або словом «помічник» на початку назви посади, то й тут нічого дивного: в українсько-американських відносинах нарази нема проблем, які б вимагали постійного втручання на рівні держсекретаря, не кажучи вже про президента. На відміну від тієї ж Росії.

Зрештою, для мене було досить символічним те, що в Києві Хілларі Клінтон, як у старі добрі часи, незмінно супроводжувала Мелані Вервієр – американка українського походження (до заміжжя – Меланія Старчак), яка зараз є головною персоною в американській дипломатії з жіночих питань. Невідома для широкого загалу в Україні, вона насправді є особою дуже важливою, коли йдеться про нинішнього держсекретаря Америки та Україну. Не в останню чергу завдяки Вервієр, і Білл Клінтон, з котрим вона приятелює ще з університетських часів, і Хілларі Клінтон, в якої Вервієр очолювала офіс «першої леді», головна політична пара Америки сформувала своє уявлення про Україну. Зрозуміло, що ця картинка є набагато глибшою і ціліснішою, аніж та, котрою володіє пан Обама. І, власне, навряд чи ця картинка бачення України, її місця в регіоні, її майбутнього, її відносин з Росією, представлена американською українського походження, співпадає з тими речами, які сьогодні робляться українською владою… Чи тим, як Україна бачиться з берегів Москви-ріки.

Стаття директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для «International Herald Tribune / The New York Times»Надруковано: 1 липня 2010 року

Київ. Поки європейці говорять про те, як Україна поглинається Росією, Гіларі Клінтон здійснить свій перший візит до Києва як державний секретар. Її європейське турне також включатиме Польщу, Грузію, Вірменію та Азербайджан.

Деякі європейські експерти можуть спокійно сприйняти візит Клінтон як відвідини жертв російсько-американського (Польща, Грузія) чи вірменсько-турецького (Азербайджан) «перезавантаження».

Але не все є таким, яким видавалось ще півроку тому. Україна є іншою країною, ніж та, що була не тільки під час візиту віце-президента Джо Байдена минулого року, а й навіть під час подорожі президента Віктора Януковича до Вашингтону на початку квітня.

По-перше, президент України Янукович не відчуває образи з боку Сполучених Штатів. Напроти, він може бут навіть вдячний Америці: українська влада тепер може використовувати американсько-російське перезавантаження як карт-бланш для найтіснішого за останні 20 років зближення між Росією та Україною.

Сполучені Штати мають зрозуміти, що теперішня Україна не вбачає себе жертвою російських «імперських амбіцій»; вона добровільно допомагає Росії виглядати новою надпотужною державою.

Для президента Янковича, на відміну від мільйонів українців, які за нього не голосували, присутність російського Чорономорського флоту у Севастополі чи закон, що залишає Україну поза будь-яким блоком (таким як НАТО), є цілком логічним і природнім.

Нова влада, на відіміну від опозиції, не вбачає у цих домовленостях з Росією загрози для українського суверенітету чи територіальній цілосності.

Янукович пропонує Росії дуже просту угоду: Київ допоможе Москві отримати ілюзію того, що вона відновлює сфери своїх інтересів, а натомість отримує екстрену фінансову допомогу (таку як недавній кредит у 4 мільярди доларів від одного російського банку).

Розуміння Януковичем українських національних інтересів фундаментально відрізняється від їх розуміння його опонентами. Він навряд чи дозволить Україні зробити хоча б один крок на Захід попереду Росії. У випадку євроінтеграції це може означати зупинку на безвізовому режимі з Європейським Союзом, в якому Росія зацікавлена не менше України.

Сполучені Штати, і Захід загалом, має зрозуміти, що Янукович не вважає будь-які поступки Росії, навіть найбільш неоднозначні, поступками. Його ментальні позиції часто схожі на позиції Владіміра Путіна та Дмітрія Медведєва по найбільш розхожим українсько-російським питанням, таким як те, чи є Севастополь українським містом, а чи «містом російської слави», як стверджують росіяни. Або ж питання, чи був Голодомор 1932-33 років геноцидом проти України, організованим Сталіним, чи трагедією, яка вдарила по людям всього СРСР.

Здається, єдине, що може розсварити Україну та Росію зараз, є конфліктуючі бізнесові інтереси між росіянами і наближенням Януковича. Але зовсім не ідеологічні питання чи питання безпеки.

Це стало зрозуміло, скажімо, в питанні газопроводу «Південний потік». Українське керівництво не приховує свого негативного ставлення до цього проекту під час двосторонніх і міжнародних форумів. Хоча під час передвиборчої кампанії Янукович пропонував навіть участь українських компаній у цьому проекті.

Може навіть статися, що Янукович виявиться більшим прагматиком, ніж Медведєв чи Путін, для яких відновлення «зони привілейованих інтересів» все ще важливіше, ніж звичайні ділові угоди.

По-друге, Захід має взяти до уваги, що, незважаючи на його відносини з Москвою, Янукович не хоче стати другим Лукашенком, керівником країни, який є персоною нон-грата на Заході. Визнання такою країною як США чи Німеччина, куди він маж намір здійснити офіційні подорожі у найближчі місяці, він вважає дуже важлим для себе.

На саміті, присвяченому ядерній безпеці у Вашингтоні у квітні, Янукович погодився, на радість президенту Обамі, позбутися високозбагаченого урану не тому, що він вірить у світ без ядерної зброї, а тому, що рукопотискання з американським лідером є для нього чимось на зразок легітимізації його президенства.

Зважаючи на критику всередині України і деяке розчарування поміж європейців щодо його перших 100 днів президенства, Януковичу сьогодні не менш потрібне американське визнання. Йому треба не тільки американська допомога у знаходженні фінансування, але й просто символічна підтримка з боку адміністрації Обами.

Під час відвідин держсекретаря Клінтон, Сполучені Штати мають дати ясно зрозуміти, що така підтримка стане неможливою, якщо Україна продовжуватиме тенденції, несумісні з її оголошеним бажанням інтегруватися в Євросоюз.

Це включає в себе тиск на мас-медіа, і зокрема ситуацію з П»ятим Каналом і Каналом TVi, яким було відмовлено у частотах на мовлення на вимогу медіа-групи, контрольованої дружиною голови української спецслужби СБУ, Валерієм Хорошковським, який де-факто є найбільшим медіа-власником у країні. Конфлікт інтересів очевидний всім – крім нового президента і його оточення.

Або візьмемо епізод, коли співробітник СБУ проводив приватну розмову з ректором університету, вимагаючи заборони участі студентів у мітингах опозиції. Або найсвіжіший випадок, коли голову українського офісу Фундації Аденауера було затримано в аеропорту, що вимагало втручання німецького уряду і президента Європейського парламенту, – вочевидь через його критику перших ста днів нової української влади.

Насамкінець, секретар Клінтон має не забувати, що Україна все ще має не менше впливу на Росію, ніж Росія має на Україну.

Не вірте тим, хто каже, що Україна втратила свій вплив на Росію після Помаранчевої Революції. Україна була принаймні частковим фактором того, що російський президент почав говорити на весь голос про «європейську інтеграцію» Росії, хоча до того він говорив лише про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом.

Україна також відіграла не останню роль у поразці кількох російських інтеграційних проектів на пост-радянському просторі, а ті, що були сформовані без України, є маргінальними. Саме після відмови України вступити у митний союз з Росією, Білоруссю і Казахстаном Кремль став більш активним у спробах приєднання до Світової організації торгівлі.

Існують і інші приклади, і вони всі вказують на той факт, що вплив України на Росію є позитивним, і що зараз найважливіше ніж будь-коли збереги його. Але це тільки може бути досягнуте, якщо тенденції сповзання до політики а-ля Путін припиняться.

Статья заместителя директора Института мировой политики Сергея Солодкого для «ГЛАВКОМА»«Украина – это Россия. Только с опозданием на несколько лет. Скоро и у вас забудут о демократии. Лишь подождите». Это из разговора с одним российским экспертом в 2005 году. Тогда я с ним категорически не соглашался. Но каждый год событий в Украине доказывал правоту российского оппонента. Сейчас Украина, как никогда близка к тому, чтобы жить по российским правилам – если не сказать, понятиям. \

Новая власть пытается брать пример с России во всем: вначале Президент взялся за усиление власти – создание коалиции, правительства. Любому человеку, мало-мальски разбирающемуся в праве, было понятно, что оснований для создания такого коалиционного правительства не существует. Не менее понятно было и то, что Конституционный суд действует по указке – и совсем не слепой Фемиды. Но украинское общество, западные демократии, всегда щепетильно относившиеся к свободам в Украине, в этот раз лишь умиротворенно наблюдали за стремительным укреплением позиций новой власти. Всем, в самом деле, поднадоел политический кавардак, творившийся в стране последние пять лет. Поэтому казалось, что лучше закрыть глаза на «мелкие шалости» нового Президента – ведь стране так нужна стабильность. В России также в угоду стабильности и процветания решили отказаться от выборности губернаторов в 2005 году – так решил тогда президент Владимир Путин и поддержавший его Конституционный суд (кстати, российские судьи также были вынуждены пересмотреть свое же решение по этому поводу, которое они приняли еще в 1995 году). Сегодня в РФ выстроена жесткая вертикаль: конфликты между ветвями власти если и случаются, то незаметно для наблюдателей. Это обеспечивают все ту же стабильность – как минимум для власть предержащих и связанного с ними большого бизнеса.

Свобода слова в России давно стала анахронизмом. Право высказываться критически в отношении власти позволено лишь нескольким малотиражным газетам и Интернет-ресурсам. О телевидении не может идти и речи – тотальный контроль, манипуляции, обслуживание власти. Украине к этом не привыкать – в последние годи президентства Леонида Кучмы в стране также была установлена жесткая система контроля за тем, что пишут, говорят и показывают журналисты. Несогласные журналисты обычно оказывались на улице. В последние пять лет нельзя сказать, что ситуация была лучшей: власти всегда сложно удержаться от того, чтобы «помочь» журналистам определиться с позицией. Такой феномен как «джинса» (проплаченные политическими силами телесюжеты, газетные статьи без упоминания о заказном характере такого журналистского продукта) стал массовым именно в посторанжевое время. Но обычно «джинса» не имела особого влияния на общественное мнение – уж слишком небрежно она исполнялась журналистами. Но самое главное – заказные материалы не ставили помехой объективного освещения событий в СМИ. Поэтому в целом зритель-читатель не был лишен права получать достоверную информацию о происходящем в стране. Сегодня снова начинается жесткое наступление на журналистов – вначале, на телевиденье. Но не стоит себя успокаивать, что эта волна прессинга не докатиться и до печатных СМИ: во времена Леонида Кучмы все так же начиналось. В России, к слову, тоже.

И, наконец, общественные организации. Задержание главы Фонда Конрада Аденауэра в Украине Нико Ланге было верхом цинизма. Если до этого инцидента, западные наблюдатели еще с осторожностью относились к протестам журналистов и оппозиционных политиков, то сейчас иллюзий ни у кого не остается. Казалось, что власть будет выкручиваться, не станет себя подставлять: скажет, мол, извините, неувязочка получилась. Либо же: это все происки врагов новой власти, которые хотят подорвать реформы, а на самом деле мы – демократы и уважаем институты, выступающие в защиту демократии. Но все хрупкие надежды на благоразумие власти Януковича были развеяны после того, как Министерство иностранных дел вызвало на беседу послов и старших дипломатов диппредставительств Германии, США, России и Польши. На этой встрече представители МИДа «обратили внимание глав дипломатических учреждений США, России, Германии и Польши на важность неукоснительного соблюдения соответствующими неправительственными организациями своих уставных задач и законодательства Украины». Тут сразу же почему-то вспомнилась ситуация с закрытием региональных офисов Британского совета в России в 2008 году. Формулировки были очень похожи на те, которые обнародовал отечественный МИД в беседе с иностранными послами: «в практической деятельности Британского совета имели место нарушения российского законодательства». Хотя все отлично понимали, что дело не в российских законах, а в том, что Лондон начал требовать выдачи Андрея Лугового, которого британцы подозревают в причастности к убийству Александра Литвиненко. Последний серьезно раздражал российское руководство – чего только стоила его книга «ФСБ взрывает Россию». Россия пошла на закрытие Британского совета, не боясь о каком-то международном резонансе. У России уже выработался иммунитет к любым обвинениям об отходе от демократии. У Украины есть что терять – имидж на мировой арене очень легко испортить. С Германией у новой власти были отличные отношения. Возможно, новому руководству и дальше бы удавалось дурачить всех тем, что Украина идет по пути евроинтеграции. Но не после этого инцидента.

Самое досадное, что подобными выходками Украина отдаляет себя от того минимума, которого, в самом деле, можно было бы добиться на пути евроинтеграции. Речь идет о безвизовом режим и о создании углубленной зоны свободной торговли. Представляете, что немецкое правительство поддержит Украину на переговорах по этим вопросам? Нет. И как раз в этом состоит весь парадокс ситуации. С нынешней Россией в Европе не хотят вести диалог, но вынуждены. С нынешней Украиной вполне могут никакого диалога и не вести. Украина будет интересной только тогда, когда слово демократия для нее не будет пустым звуком. С Россией считаются лишь потому, что она умеет подкупить своих западных партнеров: если не позицией по тому или иному вопросу, то просто газом. У Украины такого веса на мировой арене нет, да и энерготранзитные мощности скоро будут не в цене. «Северный поток» вот-вот будет запущен, никаких существенных барьеров нет и для строительства «Южного потока».

Авторитарная Украина в этой ситуации будет просто никому не интересна. Кроме одной страны, которая и подталкивает Киев к такому сценарию.

Блог Альони Гетьманчук, директора Інституту світової політики, на сайті «УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ»Схоже на те, що на історію з затриманням керівника представництва німецького Фонду Аденауера в Україні, в керівний склад якого входить – увага – Ангела Меркель, українська влада намагається наклеїти вже традиційний ярлик «проїхали». Мовляв, так затримали, готувались депортувати, протримали 10 годин, виявили непорозуміння, відпустили – все супер. Ніко Ланге живий-здоровий, працює далі.Що ж, добре, що фінал не закінчився депортацією, однак перед тим, як закрити цю тему, хотілось би почути відповіді на питання, які залишились за дужками. Наприклад, чи був у курсі Президент та його найближче оточення про заплановане затримання? Чи можна кваліфікувати дії в аеропорту як цілеспрямовану вказівку Віктора Януковича? Чи означає затримання Ніко Ланге те, що тепер кожен не лише український, але й закордонний експерт має фільтрувати свої оцінки та коментарі щодо роботи української влади, якщо бажає далі безпроблемно в`їжджати до України і тут працювати? Зокрема, чи не є це прямим натяком німецьким експертам та журналістам, що перед офіційним візитом Януковича до Німеччини, який має, за деякою інформацією, відбутись в останні дні серпня-на початку вересня, їм потрібно уникати будь-яких жорстких оцінок «лідера» з України? Навіть якщо оцінки та коментарі, котрі, скажімо, давав Ніко Ланге в своєму аналізі з приводу 100 днів президентства Януковича, є цілком слушними та справедливими (до речі, подібні критичні зауваження він публікував і за часи попередньої української влади, але три з половиною роки пропрацював без подібних пригод на кордоні). Чи усвідомлювали ті, хто ініціював подібну недолугу операцію, що ця історія може нанести набагато більшої шкоди українському президенту в Берліні, аніж критичні коментарі затриманого німецького експерта напередодні? Чи потрібно Ангелі Меркель приймати Віктора Федоровича з усіма почестями в Берліні, аж поки особисто з його боку не поступлять відповідні роз`яснення? Адже подібні плями в двосторонніх відносинах не виводяться парочкою слів про непорозуміння з вуст прикордонників.

Дуже сподіваюсь на те, що ця історія відкриє очі й багатьом у Берліні. Що наступить деяке протверезіння з приводу «євроінтегратора-прагматика» Януковича, яким його змальовували у німецькій столиці під час та після передвиборної кампанії. Що німецькі дипломати й політики, які базуються у Берліні, не будуть вважати «божевільними» деяких німецьких дипломатів та експертів, які базуються у Києві, і останнім часом щосили намагаються донести у німецьку столицю сигнали про тривожні тенденції в Україні. Що «берлінські» німці прислухаються нарешті «київських». Що посла Німеччини, котрий дійсно переймається тим, що тут відбувається і вболіває за країну свого перебування, колеги в Берліні не засуджуватимуть за його активну позицію і перманентну готовність спілкуватись з медіа з приводу українських справ. Що мені більше не доведеться чути від німецьких експертів про те, що Янукович, насправді, дечим подібний на Гельмута Коля на початках його канцлерської кар`єри: мовляв, такий само огрядний і такий само поганий спікер.

… Віктор Ющенко колись налаштував проти себе німецького канцлера тим, що, на великий її подив, відмовився від запрошення Ангели Меркель повечеряти з нею у німецькій столиці в неформальній обстановці, натомість зажадавши офіційного візиту до Берліну. Віктор Янукович може ще до офіційного візиту налаштувати проти себе лідера ключової європейської країни, якщо не покарає винних в історії з затриманням Ніко Ланге. Чи він вже не контролює «винних»?