Архіви: Публікації

Стаття заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого, для «Главкому»У відносинах України і Росії, схоже, назріває перший серйозний конфлікт. Москва розгнівана спробами Києва зірвати масштабний проект «Газпрому». Українські дипломатии вмовляють європейців не підтримувати його.\

Яблуком розбрату став російський «Південний потік» – газопровід, який споруджуватиметься по дну Чорного моря: таким чином російський газ постачатиметься до країн Європи в обхід України на південному напрямку. Північний напрямок покриває «Північний потік», який протягнуто по дну Балтійського моря. Першу його гілку запустять уже наступного року, «Південний потік» очікують побачити в роботі у 2015 році. Кремль докладає неймовірних зусиль, аби пролобіювати своє «південне» дітище в високих європейських кабінетах. Україна, натомість, робить усе можливе, аби багатомільярдний задум росіян зірвати. Росію це починає дратувати.

Київ навіть не приховує свого невдоволення «Південним потоком». Прем’єр-міністр Микола Азаров публічно заявив, що цей проект не відповідає національним інтересам України. Міністр закордонних справ Костянтин Грищенко сьогодні, 23 червня відбув до Італії для того, аби відмовити італійців від участі в «Південному потоці». Нагадаємо, до цього проекту залучена італійська компанія ENI.

У дипломатичних колах переповідають, що Україна піднімає питання недоцільності будівництва «Південного потоку» на різноманітних переговорах – і з європейцями, і з росіянами. «Ми не приховуємо свого ставлення до цього газону», – кажуть дипломати. У самому Києві не сильно вірять в те, що ця затія вдасться. «Але вода камінь точить», – зізнаються в українському уряді. Головний аргумент української сторони наразі – дороговизна «Південного потоку». Мовляв, чи варто Італії, яка потерпає від кризи, розтринькувати гроші для підігрування геополітичним амбіціям Росії.

Така поведінка України навряд чи втішає Росію. Схоже, у Москві почали розуміти, що Янукович готовий бути проросійським рівно настільки, наскільки це буде вигідно його бізнес-оточенню. Випадок із продовженням перебування Чорноморського флоту РФ в обмін на дешевший газ якраз із цієї опери.

Слабкість нинішньої позиції України полягає ще й у тому, що ще на початку року кандидат в президенти Віктор Янукович виступав із пропозицією, аби українські підприємства взяли участь у спорудженні російських газогонів. «Газпрому» послуги українських трубників виявилися непотрібними. Чи не тому Україна почала раптом виступати із заявами, що обхідні трубопроводи загрожують національним інтересам?

Чи вдасться міністру Грищенку переконати італійців відмовитися від «Південного потоку»? Сумнівно. Надто великі гроші вже вкладені в цей проект. Більше того, наприкінці минулого тижня до проекту приєдналися дві французькі компанії. А це означає, що проект досі викликає великий інтерес. На руку росіянам грає і нинішня газова війна із Білоруссю. Київ уже двічі переживав газові баталії із «Газпромом», Мінськ потерпає від них зараз. Москві на цьому тлі набагато легше лобіювати обхідні газогони. Через п’ять років може так статися, що Україна залишиться просто з газовою трубою. Але без газу.

Конфлікт між Україною і Росією назріває не жартівливий. Кажуть, прем’єр-міністр Владімір Путін навідріз відмовлявся від зустрічі з Президентом Віктором Януковичем під час міжнародного форуму в Стамбулі. Доходило до конфузу: прес-служба українського лідера повідомляє про таку зустріч, а прес-секретар російського керівника уряду двічі виступає зі спростуваннями.

Кажуть, Путін взагалі не хоче бачити Януковича, а тому віддає перевагу спілкуванню лише з Азаровим. До речі, 28 червня (у День Конституції України) Микола Янович відбуде до Росії, де відбудеться його чергова зустріч із російським колегою. Тема зустрічі – саме енергетичні питання.

Схоже, що ми є свідками нового періоду якщо не в відносинах країн, то в стосунках лідерів двох держав – від різкого потепління до різкого протистояння. Хоча не виключено, що відносини миттєво налагодяться, якщо до розподілу газових мільярдів допустять і представників України. Чи не припиняться тоді розмови про національні інтереси України?

Стаття заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для «ДЗЕРКАЛА ТИЖНЯ»Різанина, мародерство, підпали, десятки тисяч біженців… Південь Киргизстану потопає в крові, але прохання Бішкека про допомогу знайшли відгуки лише у мільйонів співчуваючих глядачів теленовин. Світові уряди обмежилися боязкими закликами до стабільності та відкупом у вигляді гуманітарних вантажів: замість «невідкладного хірургічного втручання» Киргизстану запропонували порцію «вітамінів». ООН укотре довела свою недієздатність. Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ), на чию підтримку найбільше сподівалася тимчасова влада країни, знову не зуміла пройти серйозного тесту. Які уроки слід винести з трагічних киргизьких подій останнього тижня? Чому ця центральноазіатська країна за такий короткий строк перетворилася на осередок нестабільності?\
У міжетнічних конфліктах найважче докопатися до істини: хто став головним провокатором кровопролиття в п’ятимільйонній державі? В історії Киргизстану це не перший випадок кривавого протистояння узбеків і киргизів. Рівно двадцять років тому земельні спори між узбеками і киргизами в Ошській області призвели до того, що пізніше ввійшло в історію як ошська різанина, що забрала сотні життів. Стабілізувати ситуацію вдалося тільки тодішній Радянській армії. Ризик повторення кровопролиття за два десятки років анітрохи не зменшився, а тому версія про те, що нинішня бійня була інсценована, штучно спровокована, не позбавлена сенсу.

Власне, тимчасовий уряд на чолі з Розою Отунбаєвою, сформований після квітневої революції в Киргизстані, наполягає, що головним винуватцем подій став колишній президент Курманбек Бакієв. Мовляв, його родичі безпосередньо причетні до організації конфлікту на півдні країни. На користь цієї версії свідчать кілька фактів. Бакієв мав серйозну підтримку на півдні. Тому місцеві еліти, які співчувають екс-президенту, могли створити передумови для дестабілізації ситуації. Мотив також у наявності: екс-президент навряд чи відчуває велику симпатію до нових керівників країни, котрі мають намір легалізувати себе з допомогою референдуму, запланованого на 27 червня.

На референдумі буде поставлено питання про ухвалення нової конституції, а також про статус президента перехідного періоду Рози Отунбаєвої. На 10 жовтня ц.р. у країні призначені парламентські вибори, а на жовтень наступного — президентські. Зрив референдуму загрожує зривом всього алгоритму відновлення державних інституцій у країні. Зацікавленість у цьому вигнаного Бакієва, котрий нині перебуває під захистом Білорусі, цілком можлива. Таким чином він показав би цілковиту неефективність нової влади.

Ця версія активно використовується тимчасовим урядом Киргизстану. Його представники всіляко коректують тих експертів і журналістів, котрі підносять події в країні як міжетнічне протистояння. Тимчасова влада наполягає — це політичний конфлікт. Втім, сам Курманбек Бакієв відкидає геть звинувачення, заявляючи, що нові правителі держави просто намагаються перекласти усе з хворої голови на здорову.

Відповідно до іншої версії, конфлікт між киргизами й узбеками почався через кримінальні розбірки. Зміна політичних еліт у багатьох пострадянських країнах тягне за собою переділ власності. Киргизстан у цьому плані далеко не виняток. У багатьох киргизьких ЗМІ обговорюється версія про те, що бізнесмени, яким раніше протегував Бакієв, навмисне розіграли киргизько-узбецьку карту, аби повернути колишній вплив.

«Зухвалі, цинічні злочинці, назвавшись «узбеками», громили будинки етнічних киргизів, підпалювали киргизькі магазини, ображали і били киргизьких стариків і дітей. Назвавшись «киргизами», ті ж самі горлорізи громили узбецькі кафе і базари, крамниці та будинки культури, автомобілі і приватні житла. Жорстока провокація досягла своєї мети: по вулицях пішла ланцюгова реакція, око за око, кров за кров. Такий сценарій — аж ніяк не рідкість, не геніальна знахідка, не відкриття. Відомий здавна, сьогодні він знайомий нам найкраще з косовських і боснійських підручників», — так викладає свою версію головний редактор сайта Фергана.ру Данило Кислов.

Екс-президент, можливо, і не причетний до цієї провокації, але збіг обставин підозріло грає йому на руку. Безпорадність тимчасового уряду може викликати хвилю обурення в країні. Як наслідок — Бакієв повертається рятівником. Утім, сьогодні такий сценарій видається малоймовірним: на сім’ї Бакієва поставлено тавро провокаторів, що істотно зменшує шанси екс-президента повернутися на батьківщину. Слід також зважити, що Бакієв не має підтримки ззовні, — теплий прийом Лукашенка можна пояснити хіба що черговою спробою білоруського лідера насолити Москві. У Росії Бакієву вже не раді давно (кажуть, через те, що той дозволив американцям залишити свою військову базу), у США також розчаровані президентською діяльністю героя тюльпанової революції 2005 року: розквіт корупції, кумівство… Тому керівництва РФ і Штатів ведуть повноцінний діалог із новою владою Киргизстану, хоча про всеосяжну підтримку квітневих революціонерів із боку зовнішніх партнерів годі й казати.

Роза Отунбаєва в перші дні кровопролиття звернулася по військову допомогу до найближчого союзника — Росії. Логіка заклику цілком зрозуміла: Киргизстан входить до Організації договору про колективну безпеку, де першу скрипку грає Москва. Проте блок, створений на противагу НАТО, показав, що є лише втіленням геополітичного самолюбства його творців, продуктом амбіцій Кремля, не підкріплених реальними можливостями. Російське керівництво спромоглося тільки ухильно заявити: ОДКБ створювали для відсічі зовнішнім загрозам, але аж ніяк не внутрішнім.

Бездіяльність Росії можна зрозуміти: навіщо вступати в конфлікт, у якому ризикуєш загрузнути на довгі роки. У Москві також усвідомлюють, що створення серйозної військово-політичної організації потребує певної відповідальності, зокрема пов’язаної з безліччю ризиків. Самого лише бажання стати геополітичним гравцем не достатньо, щоб ним бути.

Попри те, що через кілька днів протистояння в Киргизстані пішло на спад, закривати сторінку нової ошської різанини зарано. Поки неясно, як далі розвиватиметься ситуація в країні. Нова влада Киргизстану сьогодні намагається не просто повернути спокій у країну, вона прагне її по-новому склеїти, повторюючи, як мантру: Киргизстан не ділиться на узбецький південь і киргизьку північ, Киргизстан — єдиний. Незрозумілою залишається доля десятків тисяч біженців, які перебувають в Узбекистані. Ще більш похмурими вбачаються перспективи всього регіону: очевидно, що сусідні держави будуть ще більше зміцнювати владну вертикаль, яка базується на авторитаризмі.

Блог Альони Гетьманчук, директора Інституту світової політики, на сайті «УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ»Кілька тижнів тому у мене та моїх колег з Інституту світової політики увірвався терпець: настільки стали нестерпними радісні реляції нової влади про те, як захоплено Захід «вітає» нормалізацію відносин між Україною та Росією і як йому начебто до вподоби зовнішня політика «балансування» Віктора Януковича. Найцікавіше у всій цій історії було те, що якщо дійсно слухати лише офіційні заяви західних дипломатів та політиків, то картинка насправді вимальовується достатньо приємною для нової влади: ніхто вголос з наших західних друзів не скаже Януковичу чи Азарову щось на зразок «хлопці, ви не балансуєте, а дрейфуєте вбік Росії».Насправді, в західних столицях вже спостерігаються поважні посадовці, котрі, як, скажімо, відомий представник Євро комісії Х`ю Мінгареллі б`ють, за моєю інформацією, в євросоюзівських коридорах на сполох, що «ЄС втрачає Україну». Хоча, потрібно визнати, що поки що перемагає позиція, яку сповідує колега Мінгареллі єврокомісар Штефан Фюле, і вона зводиться до того, що українській владі ще треба дати час.

Для того, аби зрозуміти, як насправді сприймають зовнішню політику Януковича на Заході, ми в Інституті поставили п`ять конкретних питань півсотні українським та закордонним експертам, котрі займаються Україною переважно в західних столицях. У результаті отримали відповіді від тридцяти експертів, включно зі Збігнєвом Бжезинським, Стівеном Пайфером, Джеймсом Шерром та іншими знаними фахівцями з українських питань. А також – від відомих публіцистів, які постійно пишуть про Україну у популярних в своїх країнах виданнях на кшталт Марчина Войцеховського з Польщі, Ніни Єглінські з Німеччини чи Сємьона Новопрудського з Росії.

Отож, якщо коротко підсумувати відповіді, то картинка, сформована більшістю експертів, виглядатиме наступним чином:

1. Мінусів зовнішньої політики Януковича більше, аніж плюсів. А головні плюси, як не парадоксально, пов`язані з тим, чого Янукович не робив, а не що він зробив. А саме – не вступив до Митного Союзу, дистанціювався від ОДКБ, не визнав Абхазію та Південну Осетію. Звідси можна зробити наступний висновок: планка очікувань щодо Януковича на Заході настільки занижена, що йому цілком достатньо розвіяти деякі страшилки, котрі бродять в західних столицях про зовнішньополітичні наміри його «команди професіоналів»

2. Нормалізація відносин з Росією – позитивний момент, але ціна, яку довелось заплатити Україні за цю нормалізацію – занадто висока. Навіть ті західні експерти, котрих часто-густо звинувачують у занадто помітній лояльності до Партії регіонів чи окремих її бізнес-представників визнали: перебування Чорноморського Флоту РФ в Криму впродовж ще 25 років є «загрозою для суверенітету України», оскільки значно понижує її здатність до прийняття незалежних рішень. Посилення фактичної присутності РФ в Криму називалось як «дестабілізуючий фактор для української державності». Цікаво, що тільки один (причому американський) експерт не знайшов жодного негативу у зовнішній політиці Януковича, суцільні плюси.

3. Законодавча фіксація позаблокового статусу та відмова від інтеграції до НАТО загалом інтерпретуються як рішення непродумані та погано необґрунтовані. Як образно зауважив один з експертів, закріплювати позаблоковий статус у відповідному законі – те саме, що «забивати багато цвяхів у труну НАТО». Це притому, що весь світ зрозумів, чого насправді хоче Янукович і після забитого першого «цвяха» – його заяви про те, що з НАТО він збирається співпрацювати, а не інтегруватись. Лише один експерт, що приймав участь в опитуванні, висловився за те, що Україна має здобути статус нейтральної країни.

4. Реальної загрози територіальній цілісності України немає, суверенітету – є. Навіть притому, якщо Янукович не має жодного наміру поступатись цим суверенітетом на користь Росії. Проблема нинішньої української влади, коли йдеться про різного роду оборудки з Росією, у надмірній самовпевненості. І ця самовпевненість може якраз і призвести до втрати частини суверенітету. Навіть якщо Янукович щиро бажає бути президентом незалежної України, а не «васалом Росії».

5. Євроінтеграція, про яку трублять на кожному кроці представники нової влади, сприймається наразі швидше фасадною. Як зауважив один з експертів, є таким собі «вербальним маскуванням руху в бік Росії». Найбільше досягнення тут, знову ж таки, полягає у тому, що Янукович не зрікся інтеграції до ЄС як головного пріоритету зовнішньої політики України. Українське керівництво повторює помилки попередників, коли намагається підписати важливі угоди «під саміт». Серед названих позитивів – активізація підготовки до Євро-2012 та безвізового діалогу. Хоча з приводу останнього не все так однозначно, оскільки на безвізові подорожі до ЄС на повну потужність працює і Росія.

Отож, не все так на «ура» сприймається на Заході, як пробують розповісти на Банковій.

Інтерв`ю директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук та заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого із заступником помічника державного секретаря США з питань Європи та Євразії, який відповідає за Україну, Росію, Молдову і Білорусь Деном Расселом для «ДЗЕРКАЛА ТИЖНЯ»Сполучені Штати починають поступово оговтуватися від того, що відбувається в Україні. Цього тижня Київ відвідав Ден Рассел — заступник помічника державного секретаря США з питань Європи та Євразії, який відповідає за Україну, Росію, Молдову і Білорусь. Готується візит державного секретаря США Хілларі Клінтон до України в рамках її європейського турне. Про перші враження від україно-російської «нормалізації», про реакцію США на дивний для них позаблоковий статус і про те, що сьогодні є пріоритетом для Вашингтона у відносинах із Україною, Ден Рассел розповів «ДТ».\
— Хілларі Клінтон описала зовнішню політику Януковича як спробу балансування інтересів між Росією і Заходом. Більшість експертів, зокрема й американських, вбачають у його політиці очевидне дрейфування у бік Росії. Які кроки української влади будуть для Сполучених Штатів доказом переходу від балансування до явного дрейфування у бік Росії?

— Я хотів би нагадати про торішній візит до України віце-президента США Джозефа Байдена, який дуже чітко сказав: адміністрація президента Обами глибоко вірить у те, що всі країни мають право самостійно обирати лідерів, самостійно формулювати свою зовнішню політику. Віктор Янукович, його оточення ще до виборів давали чітко зрозуміти, що його зовнішня політика базуватиметься на трьох ключових напрямах: зміцнення відносин зі США, покращення відносин із Росією і намагання поліпшити відносини з Євросоюзом. При цьому чітко зазначалося, що загальна мета зовнішньої політики України — європейська інтеграція. У цьому контексті наша спільна з українським урядом мета — посилення стратегічного партнерства між нашими країнами. Саме це ми й намагаємося робити.

— Трохи інакше сформулюємо запитання. Ми знаємо, що для Євросоюзу своєрідною червоною лінією у питанні того, в якому напрямі насправді рухається Україна, є її невходження у Митний союз, що суперечить створенню зони вільної торгівлі з ЄС. Що є такою червоною лінією для Сполучених Штатів?

— Я повторю, що Україна має право ухвалювати власні рішення. Як сказала держсекретар Гілларі Клінтон, ми розуміємо загальну конструкцію зовнішньої політики України саме так, як нам її виклав президент Янукович.

— Ви дуже спокійно реагуєте на те, що відбувається у відносинах між Києвом та Москвою. Це означає, що США не помічають жодних ризиків і загроз того, що Росія поглинає Україну політично, економічно? Чи цей процес відповідає національним інтересам США?

— Україна сама повинна визначати свої національні інтереси. Ми від самого розпаду Радянського Союзу, від здобуття Україною незалежності завжди офіційно — і це можна легко перевірити — відстоювали суверенітет, незалежність, територіальну цілісність України. І ця наша позиція незмінна.

— В Україні зараз говорять, що Хілларі Клінтон планує приїхати в липні до Києва саме для того, аби подати відповідний сигнал Росії. Чи це так? Якщо ні, то яка справжня мета її приїзду?

— Вашингтон поки що офіційно не підтвердив візиту держсекретаря. Це, зокрема, пов’язано з тим, що пані Клінтон матиме в липні європейське турне, в якому Україна має бути однією із зупинок. Треба мати остаточне узгодження щодо всіх елементів турне, аби зробити офіційне оголошення. Під час останньої телефонної розмови державного секретаря Клінтон із міністром закордонних справ Костянтином Грищенком обговорювався цей візит. Власне, саме тепер ми перебуваємо у процесі його підготовки. Цей приїзд не є якимось сюрпризом, бо його можливість обговорювалася ще тоді, коли навесні президент Янукович брав участь у саміті з ядерної безпеки у Вашингтоні. Тоді ж було оприлюднено спільну заяву президентів України і США, в якій ішлося про необхідність зміцнення нашого стратегічного партнерства. Для цього треба посилювати контакти і взаємодію на високому рівні, і майбутній візит держсекретаря Клінтон якраз слугуватиме досягненню цієї мети.

Я хочу наголосити, що США відкидають концепції сфер впливу. Ми завжди відкрито підтримували незалежність України. Якщо повернутися до подій минулого року, то можете пригадати, що, з одного боку, президент Обама планував візит до Москви, а з іншого — планувався візит віце-президента Байдена до Києва. Це були дві частини однієї політики. Тоді, як ми намагалися здійснити «перезавантаження» з Росією, ми також намагалися зміцнити партнерство з іншими головними партнерами в регіоні — зокрема з Україною.

—На початку президентства Янукович був досить спокійно сприйнятий Білим домом. Барак Обама одним із перших світових лідерів привітав його з обранням, досить вдалим виявилася участь у саміті у Вашингтоні. Проте складається враження, що Янукович починає потроху втрачати довіру з різних причин. Це хибне враження чи ні? Чи є розчарування президентом Януковичем у Вашингтоні?

—Я б тут звернув увагу на два моменти. По-перше, поглянувши на нашу історію, я можу впевнено сказати, що жоден американський президент не отримав би адекватної і справедливої оцінки на основі лише ста днів свого президентства. Другий момент полягає в тому, що довготривалі інтереси Сполучених Штатів в Україні не змінюються. Я думаю, що в обох столицях дуже важливо продовжувати зосереджуватися на наших спільних стратегічних довготривалих цілях. Я сподіваюся, що нам вдасться саме так і працювати.

— Ви згадали про ядерний саміт, де, як писала The Washington Post, Янукович несподівано став своєрідною зіркою. Чи планується сьогодні підписання угоди, котра б передбачала взаємні зобов’язання сторін: Україна передає збагачений уран, Америка цей крок відповідним чином компенсує?

— Ми справді схвалили і підтримали історичну, на нашу думку, заяву президента Януковича про те, що Україна готова позбутися свого високозбагаченого урану. Правда, на мою думку, в цій справі ми більше зосереджені на минулому, тоді як треба наголошувати на майбутньому. Високозбагачений уран — це справа минулого. Тому його Україна й позбувається. Давайте говорити по майбутнє, а саме про можливості, які відкриває використання низькозбагаченого урану, — на більшій співпраці в цій галузі, на розширенні здатності України проводити дослідження на цій основі, на розвитку ядерної медицини, на розвитку цивільної ядерної енергетики, яка, в стратегічній перспективі, є одним із елементів енергетичної незалежності країни. Хочу підкреслити: цей крок є частиною загальносвітових зусиль, — ми не просимо Україну робити щось таке, чого США не роблять самі. США перебудували 20 власних цивільних дослідних реакторів під роботу на низькозбагаченому урані. Такі кроки роблять інші країни — Канада, Австралія, Іспанія. Сподіваюся, наша спільна заява була цілком чіткою: США надаватимуть фінансову і технічну підтримку для цієї перебудови. Я не хочу зараз вдаватися в деталі, бо консультації ще тривають, але ми, безумовно, працюємо над цим питанням, і це було предметом обговорення під час мого нинішнього візиту. Я, зокрема, приєднався до делегації, яка з цього питання відвідала Харків. Ми поважаємо дослідницькі потужності України. Ми хочемо розвивати наші відносини з українськими інститутами, котрі займаються ядерними дослідженнями. Причому розвивати їх у майбутньому, навіть після наступного ядерного саміту, який заплановано на 2012 рік. Коли угоди буде остаточно досягнуто, ми зможемо повідомити більше.

— То все-таки угоду буде підписано?

— Я не обов’язково саме так би формулював.

— Чи все обмежиться спільною заявою?

— Дозвольте нам узгодити деталі, а потім буде вибрано форму, як формалізувати їх.

— Чи можемо ми сказати, що ці деталі буде узгоджено під візит пані Клінтон, якщо цей візит таки відбудеться?

— Хороше запитання. У цій справі дуже важливо сформулювати всі умови дуже правильно. Ми хочемо бути переконаними, що наші українські партнери цілком задоволені нашими домовленостями. Якщо це буде зроблено до візиту пані Клінтон, то це чудово, якщо ні — то ми працюватимемо довше.

— Чи радили ви українській владі не ухвалювати нових основ зовнішньої політики, де б фіксувався позаблоковий статус України? Як ви взагалі розумієте позаблоковість?

— Позаблоковість англійською мовою звучить трохи кострубато. Насамперед зазначу, що Україна має право проводити самостійну зовнішню політику. Наше завдання — зміцнювати відносини України і США. Якщо Київ вирішить не досягати членства в НАТО, чи в ОДКБ, чи в Митному союзі — це вибір України. Водночас генсек НАТО знову зазначив, що двері до членства України в альянсі залишаються відчиненими. Ми сподіваємося, що обов’язково триватиме практична співпраця України з НАТО. Чесно кажучи, це останнє — найважливіше. Це відповідає власним інтересам України. І це жодним чином не вирішує наперед, приєднуватиметься Україна до НАТО чи ні. Що стосується зміцнення наших відносин в оборонній сфері, то нам приємно констатувати, що ухвалено законодавство, яке дозволяє присутність іноземних військ для проведення спільних військових навчань. Це рішення дозволить нам інтенсифікувати спільні заходи у сфері безпеки і оборони, це позитивний крок у зміцненні нашої практичної співпраці.

— Сполучені Штати розраховують на те, що рано чи пізно Україна повернеться до інтеграції в НАТО?

— Це запитання, яке слід адресувати вам і обраному вами керівництву. Ми завжди дивилися на цей процес як на процес, який ініціюється країною. Не НАТО намагається прийняти когось, а країна вирішує, чи вона хоче цього.

— Крім відмови від НАТО, Україна в законопроекті про основи внутрішньої та зовнішньої політики також висловила підтримку ініційованій російським президентом європейській системі колективної безпеки. Чи не видається вам дивною така законодавчо зафіксована підтримка системи безпеки, якої навіть не існує? І чи здатна така українська підтримка допомогти Росії втілити цей проект? Чи вірите ви в його реалізацію загалом?

— Що стосується наших поглядів на Європейську систему колективної безпеки, то з Росією ведуться обговорення в рамках ОБСЄ, діалогу між Росією та НАТО. Держсекретар Клінтон в кількох своїх промовах згадувала ідеї президента Медведєва саме в контексті такого обговорення. І, хоча ми не підтримуємо підписання будь-якого зобов’язуючого договору, деякі ідеї Медведєва — цікаві. Ми продовжуватимемо обговорювати зміст цих пропозицій спільно з Україною та іншими партнерами по ОБСЄ, у рамках процесу Корфу, також у рамках НАТО разом із нашими союзниками по альянсу.

Щодо законодавчої форми, яку обрала Україна, аби висловитись із приводу цих ініціатив, — то я б тут не займав якоїсь позиції. Можу лише зауважити, що в нас у Вашингтоні Конгрес досить часто приймає рішення, які ми називаємо «відчуттям Конгресу». Тобто законодавці відчувають, що потрібно висловити думку з того чи іншого приводу, і ухвалюють для цього формальний документ.

— Чи можна сказати, що сьогодні основне занепокоєння Сполучених Штатів викликає можлива втрата Україною деяких демократичних здобутків на кшталт свободи слова?

— Я думаю, демократія та верховенство права залишаються, як це було протягом багатьох років, ключовою темою в нашому діалозі з Україною. Якщо ви поглянете на Хартію про стратегічне партнерство між Україною і США, то ви знайдете терміни «демократія», «верховенство права» буквально в першому ж абзаці як пріоритети цього партнерства. Я думаю, українці мають пишатися тим поступом, якого ви досягли в напрямі демократії і більшої свободи. Той, хто стежив за останньою президентською виборчою кампанією в Україні, звичайно, може сказати, що демократія і свобода преси — це трохи хаотичні речі, але, в підсумку, це був дуже відкритий процес, із широким залученням громадян. І сьогодні ми все-таки бачимо опозиційних лідерів, які з’являються на ток-шоу на провідних національних каналах, висловлюють ту точку зору, яка здебільшого є не дуже приємною для нинішнього уряду. Коли в’їжджаєш у місто, можна побачити рекламні постери, які протестують проти утисків свободи преси. І, власне, це і є ознакою здорового публічного диспуту, який має місце. Водночас ми були занепокоєні контактами спецслужб із ректором Українського католицького університету у Львові. Ми порушили це питання перед вашим урядом і публічно. Ми вітаємо готовність керівника Служби безпеки зустрітись із ректором. Є багато країн, у яких таке було б неможливим.

— Але керівник Служби безпеки України, якого ви згадали, є фактично ще й найбільшим телевізійним медіавласником в країні. Це відповідає практиці демократичних держав? Чи варто перейматися таким збігом?

— Я не можу цього коментувати, бо не знайомий із його бізнесовими інтересами. Але в ширшому контексті маю зазначити, що виступ Віктора Януковича у Страсбурзі, в якому йшлося, зокрема, і про свободу преси, справив позитивне враження, і ми вітаємо те, що він сказав із цього приводу.

— Тобто ви, наскільки ми зрозуміли, не бачите серйозної загрози свободі слова в Україні. Такі назви, як «5 канал» чи TVі, вам теж не особливо про щось говорять, чи не так?

— Ні, це не так. Конкретна ситуація, про яку ви кажете, — це події, які продовжують розгортатися. Вони отримали розголос, коли я вже був тут. Власне кажучи, я більше зосереджувався на програмі свого візиту, тому, можливо, не так ретельно стежив за цим. Але дозвольте мені чітко сказати, що свобода преси залишається для нас дуже важливим питанням. Ми дуже уважно стежимо за конкретними подіями, які тут розгортаються. Треба також сказати, що ситуація з медіа в Україні не є простою і не є чорно-білою. Ви знаєте, демократія, верховенство права, свобода слова залишаються питаннями, які ми будемо порушувати в діалозі з Україною і публічно, і приватно. Вони залишаються серед основних пріоритетів для нас.

— Чи можуть українські чиновники, причетні до тиску на медіа, бути якимось чином «покараними» з боку Сполучених Штатів? Приміром, один із медіаменеджерів, який керує каналом, що постраждав, закликав західні країни не видавати візи таким особам?

— Я зазвичай не відповідаю на гіпотетичні запитання. Але, ви знаєте, є багато інструментів, щоб впливати на різні варіанти розвитку ситуації. Проте, знову ж таки, це гіпотеза.

Блог Альони Гетьманчук, директора Інституту світової політики, на сайті «УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ»Порадував сьогодні Арсеній Яценюк. На організованому його Фондом «Open Ukraine» круглому столі з безпекових питань відбулась свого роду євроатлантична реанімація Арсенія Петровича.Він без жалю пройшовся по зафіксованій в Законі про основи внутрішньої та зовнішньої політики позаблоковості. Говорив про те, що це ніщо інше як внутрішньополітичні ігри владної команди. Попереджав про загрозу перетворення України на буферну зону між Росією та Заходом. Резонно нагадував, що НАТО не є блоком, тому позаблоковість – статус надто вже химерний. Висловлював впевненість, що сьогоднішня ситуація з позаблоковістю – ніщо інше, як зупинка на шляху до НАТО. Засудив підтримку Україною Європейської системи колективної безпеки імені Медвєдєва («як приєднуватись до системи безпеки, якої нема?»). Прагматично наголошував, що вибір будь-якої системи безпеки – це вибір стандартів. Зрозуміло, що в НАТО вони кращі, аніж в керованому Росією ОДКБ.

Власне, говорив багато того, чого від нього очікували його потенційні виборці під час передвиборної кампанії, але, натомість, вимушені були слухати про дивні проекти на кшталт «Великої Європи». Якщо лідер «Фронту змін» продовжуватиме в такому ж дусі, то у нього є всі шанси стати єдиним в Україні високо рейтинговим політиком з дуже чіткою зовнішньополітичною орієнтацією – і не лише абстрактним «європейським вибором», але й конкретним курсом на євроатлантичну інтеграцію. Цього не зробила Тимошенко, цього явно марно очікувати від Тігіпка.

Очевидно, у Арсенія Петровича були свою мотиви настільки чітко відпозиціонувати себе в зовнішньополітичному плані. Зробити це без фіксації позиції щодо НАТО було б навряд чи можливо. Адже позиція щодо НАТО, як на мене, є найбільшим індикатором того, наскільки той чи інший політик здатен ризикувати. Найбільшим індикатором того, наскільки той чи інший політик схильний оглядатись на Росію. Найбільшим індикатором того, наскільки далеко той чи інший політик готовий піти у західному напрямку. Найбільшим індикатором того, які, зрештою, світоглядні позиції йому є ближчими

Блог Альони Гетьманчук, директора Інституту світової політики, на сайті «УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ»Янукович явно недооцінював Росію, коли думав, що йому достатньо буде записати в нових Основах внутрішньої та зовнішньої політики положення про аморфну позаблоковість України. Думав, кине Росії цукерку, і та заспокоїться. Але, як не складно було помітити, особливих аплодисментів з російського боку з цієї нагоди не пролунало. Чому? Тому що в Росії прекрасно розуміють: жодних гарантій неповернення України на євроатлантичний курс новий закон не дає. Як зауважив один російський експерт в зовнішньополітичному опитуванні, котре наразі готує Інститут світової політики, якщо у вас навіть Конституція, де фігурує заборона перебування військових баз, не виконується, то чому мають виконуватись якісь Основи внутрішньої та зовнішньої політики?Ще одна причина, чому у Білокам`яній спокійно сприйняли українські законодавчі ноу-хау може полягати у тому, що там відчувають: нелюбов Януковича до НАТО є досить неприроднім та штучним явищем. І його пояснення, чому потрібно фіксувати позаблоковість виглядають досить вже таки сумнівно: мовляв, це нереально, бо населення України не бажає. А якщо забажає, що тоді? Янукович почне особисто скасовувати закон? До речі, так само дивними видаються аргументи Леоніда Кучми, котрий днями де-факто схвалив українську позаблоковість, аргументуючи це тим, що в НАТО нас не хочуть. Наскільки мені відомо, Леоніда Даниловича завжди переслідувало таке відчуття. Один відомий дипломат мені розповідав, що по дорозі на Стамбульський саміт НАТО у 2004 році, коли Україна вперше попросила в Альянсу ПДЧ, Кучма допитувався в одного з обізнаних в натівських справах членів делегації: «А вони дійсно нас хочуть?». Але ж навіть після прийнятого в першому читанні законопроекту генсек НАТО підтвердив: «бухарестське рішення» щодо України залишається в силі. Тобто Україна буде членом Альянсом. Тільки тепер з уточненням «якщо захоче». Саме вона – не НАТО. Для мене особисто задіяний Кучмою аргумент виглядає досить небезпечним, бо його в потрібний момент можна буде зробити ключовим і в контексті Євросоюзу. Просто заявити на офіційному рівні, що євроінтеграція України відміняється, бо в ЄС нас ніхто не хоче…

Але повернімось до Януковича та Росії. Зокрема до того, чому, питається, український президент та Ко наполягли саме на формулюванні «позаблоковість», хоча кожен більш-менш обізнаний експерт чи журналіст впродовж останніх кількох місяців їм втокмачував: це не юридичний термін, а політичний. До того ж, термін, який явно віддає «холодною війною»: позаблоковість буває, коли є протистояння блоків. А сьогодні не те що протистояння, але й блоків у класичному їх розумінні не існує. У Росії прекрасно розуміють: якби Янукович був на 100% впевнений, то фіксував би законодавчо не політичний термін «позаблоковість», а юридичний і зрозумілий для всього світу – «постійний нейтралітет».

Позаблоковість дає «регіоналам» поле для маневру. Чи, як що хочете, для відступу. Це мені підтвердили нещодавно і деякі поважні представники ЄС та НАТО, котрі мали на цю тему розмови з деякими підопічними нового президента. Останні західним гостям прямо й сказали: ми навмисно вибрали таке формулювання, бо воно нас ні до чого не зобов`язує юридично і потім, коли ситуація зміниться, можна буде зробити відкат. Янукович вступив у дуже небезпечну гру під умовною назвою: хто хитріший за Путіна? Якщо Путін розкусить цей задум, Януковичу можна тільки поспівчувати.

Більше того, є підстави вважати, що вже розкусив. Недаремно ж такий послідовний виразник кремлівських та білодомівських позицій як пан Затулін, заявив напередодні, що новий закон без НАТО – це добре, але взагалі-то треба було б провести референдум з цього приводу, аби подібне питання зняти з порядку денного назовсім. «Але хіба не більш послідовно було б провести не просто голосування у Верховній Раді, а референдум, щоб закрити це питання не тільки для нинішнього складу Ради, але й на багато років вперед», – риторично допитувався днями депутат Держдуми на українсько-російському круглому столі у Ялті.

Чим не показова заява? І не тільки тому, що в Росії не вірять Януковичу. Але й тому, що навіть в Росії не вірять, що рано чи пізно Україна знову не повернеться до теми євроатлантичної інтеграції.

Поки що Януковичу не завадило б прислухатись до експертів і нарешті усвідомити: занадто гарні відносини між Україною та Росією шкідливі для державності України. Якщо взагалі не загрожують її існуванню…

Блог Альони Гетьманчук, директора Інституту світової політики, на сайті «УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ»Цікаві речі обговорюють останніми днями в штаб-квартирі НАТО у Брюсселі. А саме – що Білорусь начебто виявила бажання, аби в Мінську був відкритий Центр інформації та документації НАТО. Крім того, напередодні головний офіс Альянсу відвідала представницька делегація з Білорусі, за участі тамтешніх викладачів вищих навчальних закладів, політологів та журналістів (зокрема й з представників державних медіа). Те, що для України давно стало звичною справою, Білорусь надолужує лише зараз. Причому саме в той час, як Україна почала свій третій, і, на жаль, регресивний етап у відносинах з НАТО.Для багатьох членів білоруської делегації, як повідомила днями Deutsche Welle, знайомство з штаб-квартирою НАТО, стало дебютним. Отож, нічого дивного в тому, що деякі білоруські друзі для себе вперше виявили: натівської форми в якості сувеніра купити неможливо, оскільки її просто не існує Так само не існує війська НАТО – натомість є армії країн-членів Альянсу. Несподіванкою для багатьох з них стало і те, що НАТО перебуває на повному утриманні Сполучених Штатів – насправді відрахування американців у загальний бюджет становлять лише 25%.

Пізнання Альянсу білоруськими «опініонмейкерами» (або ж тими, хто формує громадську думку) відбувається на фоні й зміни риторики на адресу Альянсу й з боку офіційного Мінська. Мінська, який, нагадаю, є складовою іншої, можна навіть сказати альтернативної до НАТО організації – ОДКБ. Інша справа, скільки росіянам довелось попсувати нервів, аби Лукашенко дав згоду на участь в Силах швидкого реагування цього пострадянського клону НАТО. Один білоруський посадовець під час зустрічі в одній з євросоюзівських країн розповів мені нещодавно, що всі ці Сили швидкого реагування ОДКБ – «повна порнографія» і якщо б не небачений тиск (шантаж) з боку Кремля, білоруси на це ніколи б не погодились.

Фактично, свої відносини з НАТО Білорусь сьогодні починає з чистого аркуша. Незважаючи на те, що ще в 92-му році країна приєдналась до Ради євроатлантичного партнерства (на той час євроатлантичного співробітництва), а в 95-му «підписалась» на участь у «Програмі заради миру» (ПЗМ). Тільки кілька місяців тому у Мінську розпочались консультації з приводу участі Мінська в ПЗМ, хоча процедура приєднання країни до цієї програми завершилась ще в 2006 році. Ну а всі заходи, які реалізувало НАТО з Білоруссю всі ці роки, зводились в основному до мовної підготовки білоруських військових. Навіть угода про транзит білоруською залізною дорогою невійськових вантажів Альянсу, так і не була задіяна в силу відсутності таких перевезень.

Звичайно, розвитку будь-яких нормальних відносин шкодила політика. І хоча у штаб-квартирі НАТО вустами прес-секретаря генсека Джеймса Аппатурая вважають, що політичних передумов для зближення Альянсу й Росії, і надалі бракує, є підстави вважати, що з боку бацьки Лукашенка ми вже не почуємо заяв на кшталт того, що «страшний монстр НАТО підкрадається до кордонів Білорусі».

Для мене певним сигналом євроатлантичних коригувань Олександра Григоровича стала його датована початком цього року заява, де він з розумінням поставився до бажань Віктора Ющенка інтегрувати Україну в НАТО. В одному з інтерв’ю він, зокрема, зауважив, що в нього немає великої різниці з Ющенком «в підходах по ідеології». «Він (Ющенко – Авт.) помішаний на незалежності і готовий покласти під цю незалежність все. Він готовий в НАТО йти, аби забезпечити цю незалежність, він там бачить безпеку. А як, каже, бути? По Севастополю вимагають це, по Криму – те, по Східній Україні ще щось… Потім один з керівників Росії сказав, що такої держави як Україна нема», – не без явної симпатії до колишнього українського колеги поділився Олександр Григорович.

Отож, бажання Ющенка інтегрувати Україну до НАТО абсолютно не були перепоною для Лукашенка. Більше того, цілком може виявитись, що з «прозахідним» Віктором Андрійовичем Лукашенко знаходив спільну мову краще, ніж з «проросійським» (тобто ідеологічно ближчим президенту Білорусі) Віктором Федоровичем. І тут я не можу втриматись, аби хоча б частково не процитувати ще одну, зовсім свіжу і дуже, як на мене, показову заяву президента сусідньої країни, котра мала місце після зриву зустрічі Лукашенка з Януковичем на минулому тижні у Батурині (до речі, Інститут світової політики у своїх зовнішньополітичних рекомендаціях ще в лютому місяці попереджав новообраного президента про високу ймовірність сценарію, коли Білорусь нарешті ратифікує договір про кордон, але відмовиться обмінятись ратифікаційними грамотами, використовуючи цей момент як важель тиску на Україну). А саме: «Розмірковувати, що Ющенко був чужим, а Янукович свій – не можна… Те, що Віктор Ющенко зробив для Білорусі, будучи президентом України, не зробив жоден чиновник. Навіть російські політики. Він просто «рвав сорочку» в Європі та Америці, захищаючи Білорусь. При цьому ніколи не вимагав від мене проводити антиросійську політику».

Що ж стосується змін у настроях білоруського населення, то різноманітні соціологічні опитування в Білорусі демонструють, що лише 6% мешканців цієї країни згадують про НАТО у числі потенційних загроз для їхньої країни.

Як переконаному євроатлантисту, з одного боку, і великому симпатику європейської Білорусі, з іншого, мені надзвичайно приємні такі поки що несуттєві, але все ж символічні коригування в білоруських підходах до НАТО. Бо, зрозуміло, що відкриття того ж Центру інформації в Мінську неможливе без «добра» на те білоруського президента. Навіть якщо це йому потрібно для чергової гри з Москвою.

Зрозуміло, що євроатлантичний відкат України на цьому фоні дисонує досить серйозно. І справа не лише в нав’язливому бажанні нової влади законодавчо закріпити дивну «позаблоковість», скільки те, що Україна, висловлюючись терміном світу моди, перестає бути трендсеттером у регіоні – тобто, країною, яка встановлює тренди. Тренди передусім євроінтеграційні та євроатлантичні. Натомість стає країною, яка ці тренди наслідує. Її «унікальні та особливі» взаємини ЄС з НАТО кладуться на алтар «унікальним та особливим» відносинам з Росією. Вона стає лише однією з учасниць «Східного партнерства» ЄС, і якби НАТО запровадило щось на кшталт власного «Східного партнерства», то була б лише однією з учасниць і цього проекту… Разом з Білоруссю.

Статья директора Института мировой политики Алены Гетьманчук для «ЗЕРКАЛА НЕДЕЛИ»Президентские выборы в Польше, которые должны состояться менее чем через три недели, сплошь и рядом напичканы планами «Б». Первый запасной сценарий был задействован еще тогда, когда премьер Туск решил не баллотироваться в президенты, фактически уступив это право спикеру сейма Брониславу Коморовскому.\
После смоленской катастрофы планы «Б» пришлось выдавать на-гора один за другим. На месте Леха Качиньского в списках кандидатов появилось имя его брата Ярослава. Вместо воинственной риторики партии покойного президента пришлось избрать так называемую политику любви, на которой еще недавно специализировался их главный конкурент — «Гражданская платформа» Дональда Туска. Вместо критики президентства Леха Качиньского, на которой, вне сомнения, строилась бы нынешняя кампания, будь он жив, приходится осторожно бросать камни в огород возглавляемой Ярославом Качиньским партии «Право и справедливость» (ПиС). Вместо того чтобы быть одним из кандидатов в президенты (причем самым популярным), Брониславу Коморовскому еще до выборов пришлось взять на себя не совсем благородную миссию исполняющего обязанности главы государства. Ну и, наконец, вместо того чтобы с головой окунуться в предвыборную кампанию, правительству пришлось «окунуться» в большую воду, которая спровоцировала настоящее стихийное бедствие в южной части Польши. А заодно — и логичный вопрос о том, сможет ли Туск с Коморовским выудить из этой воды такие же политические дивиденды, как в свое время Герхард Шредер, выигравший выборы в Германии не в последнюю очередь благодаря адекватной реакции на наводнение, парализовавшее часть страны накануне общенационального праздника волеизъявления?

Пожалуй, главный сюрприз этих выборов — трансформация, произошедшая со вторым по популярности после Бронислава Коморовского кандидатом на президентский пост братом Леха Качиньского Ярославом. Это уже не «злой дух» президента, как его именовали многочисленные критики все эти годы. И не зачинщик нашумевшей в годы премьерства Ярослава «моральной революции». Даже не автор главных политических интриг последних пяти лет. Это совсем другой политик, который с интонацией мессии говорит о том, что Польша имеет право мечтать, и раз и навсегда призывает покончить с «польско-польской войной». Очевидно, той самой, которая разделила поляков после смоленской трагедии на хороших и плохих патриотов. Плохие патриоты, в понимании отдельных представителей ПиС, не оценили по достоинству наследие Леха Качиньского и явно не готовы продолжить его благородное дело в виде отданного на предстоящем празднике волеизъявления голоса за его родного брата-близнеца.

В команде Ярослава не устают всячески утверждать: трагедия сделала его другим человеком. И не только на удивление уравновешенным и лаконичным (первое его публичное выступление длилось ровно 52 секунды), но еще и с явным подозрением на частичную политическую амнезию: все самые одиозные проекты и заявления, сделанные стратегом ПиС до смерти Леха Качиньского, сегодня объявляются просроченными во времени. Даже внешний вид Ярослава — неизменно черный траурный костюм в сочетании с черным галстуком — ежедневно напоминает полякам о трагических изменениях в его жизни. Точно так же, как и постоянное информирование о том, сколько времени каждый день кандидат в президенты проводит у постели своей больной матери, которая до последнего времени не знала о смерти другого сына. Ярослав рассказывал ей, что Лех плывет на корабле из Латинской Америки, где пребывал с официальным визитом, но не смог вернуться на самолете из-за того вулканического дыма (после России покойный президент и вправду должен был отбыть с визитом в южноамериканский регион).

Даже привычные выпады в адрес России — внешнеполитическая визитная карточка братьев Качиньских — сегодня выброшена на свалку истории с помощью видеоролика с русскими субтитрами, в котором Ярослав не только благодарит «друзей-россиян» «за каждую слезу и каждую зажженную свечу», но и выступает едва ли не как главный провайдер будущего польско-российского примирения. Хотя на самом деле, как бы парадоксально это ни звучало, его брат, будучи известным «любителем» России при жизни, после смерти «сделал» немало для того, чтобы у Польши и России действительно начался новый период в отношениях. Другое дело, как подобные послания воспринимаются непосредственными сторонниками Ярослава Качиньского, до последнего отказывающимися поверить, что в авиакатастрофе их борта №1 обошлось без вмешательства российских доброжелателей. А тех польских политиков, которые вроде Дональда Туска пытались найти хотя бы минимальный общий язык с Москвой, именовали не иначе, как агентами Кремля. Теперь, получается, Ярослав Качиньский лично дал добро своим политическим соперникам на сближение с Россией.

С одной стороны, представ в столь неожиданном политическом амплуа, Ярослав заставил серьезно поднапрячься своих политических соперников на предмет того, что противопоставить брату покойного президента, делающему ставку на примирение, а не, как обычно, на войну. Полная растерянность в связи с подобной метаморфозой особенно чувствовалась в команде «Гражданской платформы» в первый месяц после трагедии. Именно тогда, когда Коморовскому, кроме прочего, еще нужно было приучить избирателя к мысли: он выполняет обязанности главы государства, а не Леха Качиньского.

С другой стороны, Ярослав Качиньский избрал довольно опасную тактику: уподобляясь тому же Коморовскому или Туску, он лишился той политической индивидуальности, которая как раз и заставляла избирателей голосовать за его партию на парламентских выборах и за его брата на президентских. Сегодня, как резонно отмечают некоторые польские эксперты, у многих из них может резонно возникнуть вопрос: зачем голосовать за Качиньского, если от настоящего Качиньского у него ничего не осталось? Если он сам отказался от того, во что пламенно призывал верить своих сторонников? Если его политический язык ничем особо не отличается от языка Коморовского или Туска?

О том, что такое перевоплощение вряд ли воспринимается на ура среди традиционного электората ПиС, свидетельствует и тот простой факт, что рейтинг самой партии выше президентского рейтинга Качиньского. Если Ярослав Качиньский как кандидат в президенты может рассчитывать, согласно последним данным IPSOS по заказу Gazeta Wyborcza, на 31% голосов, в то время как Бронислав Коморовский — на 50% (что дает «Платформе» робкую надежду на победу еще в первом туре выборов), то отставание ПиС от «Гражданской платформы» не столь значительно — 35% голосов у первых, 47% у вторых.

Хотя, в принципе, все должно было бы быть наоборот: именно Ярослав понес наибольшую потерю вследствие смоленской катастрофы, и вся сила соболезнования, переросшая в политическую поддержку, должна, по идее, была бы быть нацелена именно на него. Однако ошибка брата покойного президента состояла в том, что он решил дистанцироваться от своей политической силы. Он со своими красивыми, но лишенными смысла примирительными речами как бы отдельно, они — с футболками «Навеки вместе», изображающими Путина и Туска в обнимку — отдельно.

В то же время понятно, что даже те тридцать процентов голосов, которыми сегодня располагает в своем электоральном активе брат покойного президента, во многом стали реальны благодаря огромному человеческому сочувствию в его адрес. Как результат противники ПиС вынуждены смириться с тем фактом, что Ярославу для подобной электоральной поддержки не было необходимости демонстрировать даже предвыборную программу — достаточно было заявить, что он намерен продолжить дело трагически погибшего брата. И в этом нет ничего удивительного: оценка президентства Леха Качиньского после катастрофы возросла на 25(!) пунктов. К тому же некоторый ореол загадочности вокруг самой катастрофы и погребение рядом с польскими королями на краковском Вавеле автоматически сделали из Леха Качиньского польского Джона Кеннеди: тот случай, когда трагическая кончина затмевает реальные президентские заслуги главы государства. Наиболее точно эту ситуацию изобразил Бронислав Коморовский, заявивший недавно, что на этих выборах ему противостоит не Ярослав Качиньский, а миф о Лехе Качиньском.

Этот же миф усложнил задачу Брониславу Коморовскому еще и тем, что «предоставил» Ярославу Качиньскому специальный иммунитет. Иммунитет, который позволили себе грубо проигнорировать разве что два радиодиджея, выразившие свое отношение к использованию катастрофы в электоральных целях с помощью довольно циничной песенки, прозвучавшей на одном из польских радио с напевом вроде: «Ярек по трупам идет к цели, каждый хочет лежать на Вавеле». Самое интересное в этой истории то, что жертвы и трагедии всегда являлись традиционным электоральным коньком ПиС. Только если раньше главные лица этой партии в основном акцентировали внимание на жертвах времен Второй мировой войны (будь то Катынь или Варшавское восстание), то сегодня этот список пополнился еще и совсем свежей трагедией.

Впрочем, ради справедливости надо отметить, что не одно сочувствие является движущей силой Ярослава Качиньского на этих президентских выборах. Если сопоставить его с Брониславом Коморовским, то у брата-близнеца покойного президента есть и свои преимущества. Во —первых, он харизматичен, а харизма как раз то, в дефиците чего польские эксперты сотни раз обвиняли действующего и.о. президента. Во-вторых, он всегда воспринимался как самостоятельный игрок. Более того, еще и являлся неким идеологом своего брата-президента — бывали случаи, когда даже во время важных евросоюзовских саммитов звонил ему и давал важные инструкции. Что, очевидно, нельзя сказать о Коморовском, который в восприятии поляков остается политиком, зависящим от Дональда Туска и не способным принимать собственные решения.

Даже такой, казалось бы, неоднозначный момент, как тот, что Ярослав до сих пор не женат и живет с мамой, сегодня выглядит не так уж и трагично: многие поляки высказываются на тот счет, что человек, у которого нет собственной семьи, всю свою энергию просто вынужден направить на страну. К тому же убитый горем одинокий Ярослав опять-таки вызывает больше сочувствия…

Кроме того, Бронислав Коморовский — это, как метко охарактеризовал кто-то из польских публицистов, такой себе «дядя нации»: лишенный каких-либо эмоций и соучастия даже во время траурных мероприятий, состоявшихся после смоленской трагедии. И если сокращенное польское «Ярек» по отношению к Качиньскому звучит как что-то вполне естественное, то назвать Комороского просто по-дружески «Бронек» публично не повернется язык даже, наверное, у довольно близких ему людей.

В то же время у Коморовского есть свое скрытое электоральное оружие под названием «Дональд Туск». Социологические опросы подтверждают: как только популярный премьер начал активно ангажироваться в кампанию своего подопечного, рейтинг представителя «Гражданской платформы» пополз вверх. Любопытно, потому что еще несколько месяцев назад Дональд Туск «пожаловался» в одном из интервью: «Их двое — я один». Сегодня что-то подобное о Коморовском мог бы, очевидно, сказать и Ярослав Качиньский…

На руку Брониславу Коморовскому играет и то, что поляки, как и украинцы, за последние годы серьезно устали от перманентного противостояния между президентом и правительством. Многие из них понимают: если бы выборы выиграл Ярослав Качиньский, конфликт по линии президентского дворца и правительства вспыхнул бы с новой силой.
О том, что победа Качиньского осложнит ситуацию в стране, не устают твердить и в команде «Платформы». Полякам, практически безболезненно пережившим экономический кризис, подобные мессиджи ни к чему. Тем более что, если в прошлом году Польша была единственной страной в ЕС, где был зафиксирован экономический рост, то сегодня ее лидерские позиции по темпам экономического роста уже оттеснили другие государства. Та же Словакия со своими 4,6% роста. Стоит ли рисковать политической стабильностью в столь неясные времена?

Блог Альони Гетьманчук, директора Інституту світової політики, на сайті «УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ»Сумні та невеселі часи настали в українсько-польських відносинах. Якщо український напрямок у східній політиці Польщі ще якось тримається на плаву, то польський в українській зовнішній політиці впевнено зводиться на маргінес.\
Ексклюзивність у відносинах, якою тішились прихильники українсько-польської зв`язки і дивувались у країнах «Старої Європи», сьогодні поступається пакетному підходу у відносинах. У Польщі все менше говорять про Україну як таку, і все більше – загалом про «східних партнерів». В Україні взагалі не говорять про Польщу як таку, а лише про пріоритетний європейський вибір. Тобто, у польському варіанті Україна наразі фігурує поруч з Молдовою, Вірменією і Білоруссю. В українському підході Польща по значимості фактично зведена до решти членів ЄС – тобто Люксембургу, Португалії чи Нідерландів.

Я не закликаю українських зовнішньополітичних стратегів брати приклад з російського МЗС (що в них, у принципі, досить гарно виходить), але радила б їм теж визначитись з пріоритетними країнами серед держав-членів Євросоюзу. І якщо в російській зовнішньополітичній концепції серед таких ядрових країн фігурують Німеччина, Франція, Іспанія та Італія, у нас на перших позиціях має йти Польща. Принаймні, на одній лінії разом з Німеччиною.

Так само мені не хотілось би звужувати поле для маневру польської дипломатії на чолі з Радеком Сікорським, але дивитись на Україну виключно через призму «східних партнерів», не враховуючи рівня і специфіки двосторонніх відносин між Києвом та Брюсселем, навряд чи допоможе просунутись й без того напівмертвому проекту «Східного партнерства». Хоча поляків можна зрозуміти: якщо справи в Україні підуть так і далі, то перспективніше буде опікуватись серед «східних партнерів» тією ж Молдовою чи Грузією, але зовсім не Україною. Полякам що насправді потрібно? Продемонструвати всій Європі, що їх із шведами проект працює і «європеїзує», а не відфутболюється, як в Україні?

Проблема тут є також в тому, що якщо євроінтеграція України як така може й надалі бути своєрідним кріпленням для розвитку двосторонніх українсько-польських відносин, то «Східне партнерство» – навряд чи. Хоча б тому, що у Варшаві та Києві зовсім по-різному сприймають цей проект. Власне, окрім євро інтеграції України, в України та Польщі залишився наразі хіба один серйозний стержень: Євро-2012. Інша традиційна точка дотику – інтеграція до НАТО – зникла після того, як Янукович відсахнувся від євроатлантичної інтеграції спочатку усно, а потім ще й письмово в нових основах зовнішньої політики.

Все, що відбувається в українсько-польських відносинах сьогодні тим більше неприємно, що календар найближчих двох років просто вимагає від України тримати Варшаву у полі зору. В 2011 році Польща головуватиме в ЄС, в 2012 – вищезгаданий футбольний чемпіонат.

Інше питання – кому саме нова влада довірить зближувати Україну та Польщу на посаді посла після того, як нинішній амбасадор Олександр Моцик перебазується з Варшави до Вашингтона. Пікантний момент у цій історії пов`язаний з тим, що на печерських пагорбах не перший місяць бродять чутки, що Ганні Герман дуже хотілось би бачити в кріслі посла свого чоловіка. Нічого проти нього не маю: він є кар`єрним дипломатом і має непоганий дипломатичний бекграунд саме на польському напрямку (раніше вже працював в нашому посольстві у Варшаві). Однак, моє особисте зондування грунту серед польських експертів, політиків та дипломатів на предмет прізвища «Герман», супроводжувалось не надто позитивною реакцією. І причина, як не складно здогадатись, не в Сергієві Герману, а в його дружині. А якщо бути більш точною – у скандальних заявах під час останньої передвиборної кампанії в Україні з приводу участі «польських бойовиків», котрі приїдуть до України боротись за президентство Тимошенко. Заяви, котрі у польських експертних колах фігурують у зв`язці з іменем Ганни Миколаївни. Інший кандидат, про якого доводилось чути від компетентних людей – декан факультету міжнародних відносин Львівського університету Маркіян Мальський. Пікантність історії у цьому випадку полягає в тому, що він є начебто гарним товаришем Костянтина Грищенка, і саме останній його начебто й промотує. Ніколи не була схильною перебільшувати роль послів у тій чи іншій країні, але на досить складному етапі переосмислення відносин двох країн ім`я посла є досить важливим. І було б дуже добре, якби ним не виявилась людина, котру апріорі не дуже сприйматимуть у державі-важковаговику, якою сьогодні є Польща в Європі.

P.S. Інші думки на тему українсько-польських відносин можна почитати в моїй статті, опублікованій днями у польській «Gazeta Wyborcza».
Переклад українською – на сайті «Інозмі-Главред».