Архіви: Публікації

Стаття директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для Gazeta Wyborcza (Польща)Що робитиме Київ, коли Варшава та Москва стануть друзями? На тлі польсько-російського примирення спостерігається охолодження відносин між Києвом і Варшавою. Погіршення взаємин почалося дещо раніше: звиклі до постійного жертвоприношення з польського боку українці зрозуміли максимум, який може забезпечити Варшава у просуванні інтересів Києва в Європі. Українська влада тепер повинна попрацювати, щоб польсько-російське примирення сприймалося як благо для Києва, а не як небезпечний виклик – пише директор київського Інституту світової політики Альона Гетьманчук в польській Gazeta Wyborcza.\
«Смерть Леха Качинського стала для України холодним душем не тільки через свій страшенний і символічний трагізм. Таке несподіване прощання з польським президентом стало ще й своєрідним прощанням з Польщею – таким собі щирим і безкорисливим провайдером українських очікувань у Європейському Союзі і НАТО», – пише українська публіцистка.

Те, що давно нагніталося і переварювалося в українсько-польських відносинах, вийшло на поверхню після смоленської катастрофи. І не в останню чергу тому, що прогнозоване на всіх рівнях польське «перезавантаження» з Росією може бути дійсно вигідним Україні тільки тоді, коли російське керівництво перегляне своє ставлення не лише до діяльності Сталіна, але й, наприклад, до Помаранчевої революції в Україні і розширення НАТО на схід.
Але в Україні поки що немає відповіді, що буде, коли Росія спробує використати Польщу, аби спільними зусиллями тиснути на особливо болючі українські теми на кшталт визнання Героєм України Степана Бандери, де позиція Польщі і Росії збігається? І чи не доведеться Польщі для повноцінного польсько-російського примирення відмовлятися від своєї провідної ролі у формуванні східного виміру зовнішньої політики Євросоюзу, зокрема в тому, що стосується зовсім не милого Росії проекту «Східне партнерство»? І чи не позначиться нова російсько-польська дружба на, скажімо, планах розробки родовищ сланцевого газу у північній Польщі, аби не створювати зайвих проблем «Газпрому» в Європі?
В Україні ніколи особливо не переживали з приводу того, що потужний потік енергії і зусиль, які йшли в напрямку України з боку президента Качинського, не в останню чергу міг бути просто компенсацією за більш ніж прохолодні відносини Польщі з Росією. І, напевне, мало хто з українських політиків замислювався над тим, що буде, коли відносини між Варшавою і Москвою налагодяться, чи залишатиметься Україна й надалі головним об’єктом польської східної політики.
Зрештою, будемо відвертими: охолодження в українсько-польських відносинах почалося ще раніше. Адже насправді в українсько-польських відносинах уже давно не чути слова «адвокат». І, напевне, не тільки тому, що після Помаранчевої революції Україна припинила нагадувати в’язня, з яким у часи пізнього Кучми ніхто в європейських столицях, крім президента Кваснєвського, не хотів мати нічого спільного.
Зараз складно сказати, з чого почався цей психологічний розлом у двосторонніх відносинах. Можливо, через те, що вже незабаром після Помаранчевої революції стало зрозуміло, що Віктор Ющенко не тільки не забезпечить безпроблемного переходу країни від авторитаризму до демократії, а й не створить необхідного майданчика для повноцінної інтеграції до ЄС і НАТО. Можливо тоді, коли українці після вступу Польщі до Шенгену відчули себе людьми другого сорту, а поляків багато людей, які живуть у прикордонні, почали сприймати насамперед як недобросовісних конкурентів, які можуть до нас їздити за дешевшим бензином, сигаретами і алкоголем без віз. Можливо, оливи у вогонь додали суперечки навколо того, хто з нас краще готовий до Євро-2012, хоча більшість українців переконана, що саме завдяки їхній країні Польща отримала право на проведення Чемпіонату з футболу. Бракує розуміння, що Україна і Польща повинні тісно між собою співпрацювати.
Що стосується українських політичних еліт, то такий перелом скоріше за все стався тоді, коли став зрозумілий максимум, якого може досягти Польща у плані сприяння європейській і євроатлантичній інтеграції України, якщо її позиція відрізняється від позиції, скажімо, Франції чи Німеччини. Це продемонстрував Бухарестський саміт НАТО, коли Україні відмовили в наданні Плану дій щодо членства в альянсі і фактично поставили хрест на її євроатлантичних устремліннях на найближче десятиліття. Хоча, звісно, якби не Лех Качинський і Радослав Сікорський, Україна і Грузія могли б взагалі не отримати зафіксованого на папері чіткого формулювання, що обидві країни стануть членами НАТО.
Як цей максимум польських зусиль виглядає по лінії України і Євросоюзу стало зрозуміло на прикладі «Східного партнерства». Не секрет, що у Києві не бачать жодної доданої вартості цієї ініціативи і й досі роблять акцент на тому, що Україна воліє розвивати двосторонні відносини з Євросоюзом, а не разом з іще п’ятьма пострадянськими країнами, більшість яких ніколи навіть не декларувала бажання вступити в ЄС. Остаточний варіант «Східного партнерства» дещо інший, ніж передбачалося польським МЗС. Усі ті пункти, які українські дипломати (разом із польськими колегами) – на кшталт угоди про асоціацію – виторговували в Брюсселя протягом багатьох років, інші пострадянські держави-учасниці «Східного партнерства» отримали просто за красиві очі.
Тому в Києві дедалі частіше схиляються до думки, що Польща повинна діяти в східному напрямку або в союзі з Німеччиною (за що активно виступає, наприклад, і колишній німецький міністр закордонних справ Йошка Фішер), або в рамках Веймарського трикутника плюс Україна. Будь-які інші «групи друзів України» в Євросоюзі і НАТО без участі Франції і Німеччини приречені на те, щоб весь час клонувати лише більш оновлені версії Європейської політики сусідства або нові формулювання про те, що двері НАТО відкриті для України. Існує певна планка, яку Варшава без підтримки Берліна просто не подолає.
Інша справа – чи й досі Польща хоче інвестувати в Україну? Чи відчуває апатію і роздратування з приводу того, що у нас відбувається?
Незважаючи на більше 40 двосторонніх зустрічей, проведених президентами Ющенком і Качинським, українсько-польські відносини продовжують страждати на асиметрію. А все тому, що в Україні й досі не можуть до кінця зрозуміти: коли поляки кажуть, що «без незалежної України немає незалежної Польщі», це не має нічого спільного з довічною клятвою Польщі підтримувати Україну. Причому, не вимагаючи нічого натомість. Звідси й відчуття у деяких українських експертів і чиновників, що коли Варшава щось робить у рамках східної політики ЄС, то не для України, а для зміцнення власної позиції. Тобто це не Україна повинна бути вдячною Польщі, а Польща Україні за те, що остання дає їй можливість реалізувати себе як регіональний лідер. Очевидно, саме тому Україна не підтримала рік тому кандидатуру Влодзімєжа Цімошевіча на посаду генерального секретаря Ради Європи. І вважає, що Польща повинна максимально допомагати у питаннях переходу України на безвізовий режим з ЄС, а в кулуарах говорить, що безкоштовні польські національні візи не вигідні Україні, оскільки тоді вона не зможе заробляти на багаторазових українських візах для поляків.
Чимало польських експертів і політиків уже встигли усвідомити, що Україна не зможе повторити традиційного шляху країн Центрально-Східної Європи: вступити до НАТО, а потім до ЄС. Польській владі необхідно розробити підхід до України, який би не будувався на копіюванні Києвом польського повернення в Європу. І водночас зводився до того, що це повернення Україні все ще життєво необхідне і альтернативи йому немає – це факт, який польські колеги повинні враховувати і в діалозі з російськими партнерами.
Українській владі, своєю чергою, потрібно буде попрацювати над тим, щоб польсько-російське примирення сприймалося як благо для Києва, а не як небезпечний виклик, здатний порушити напрацьований роками діалог Варшави і Києва. Ми повинні також серйозно попрацювати, щоб стратегічне партнерство між Україною і Польщею перестало нагадувати постійне жертвоприношення виключно з польського боку.
Альона Гетьманчук – директор Інституту світової політики (Київ)

Оригiнал матерiалу

Статья директора Института мировой политики Алены Гетьманчук для международного научно-общественного журнала «МИР ПЕРЕМЕН» (Россия){1}Тема вступления Украины в НАТО, несмотря на постоянные попытки зачислить в ее разряд «мертвых», остается одним из главных раздражителей в отношениях Украины и России. Не в последнюю очередь и потому, что в Москве воспринимают желание Киева присоединиться к Североатлантическому альянсу исключительно как попытку защититься от «российской агрессии» под «натовским зонтиком». На самом деле, главные аргументы украинских сторонников НАТО в пользу членства в этой организации не сводятся к тому, чтобы с ее помощью укрощать Россию или как-то нарушать ее безопасность. И наиболее четко это проявляется в мотивации молодого поколения украинцев.
Параллельная интеграция

На протяжении многих лет Украина декларировала Европейский курс как главный приоритет в международной политике. Еще в Основных направлениях внешней политики, принятых на заре независимости страны в 1993г., было зафиксировано, что ее перспективная цель – «членство Украины в европейских сообществах, а также в других западноевропейских или общеевропейских структурах». Лишь один тот факт, что в упомянутом документе речь шла об интеграции в Европейское сообщество, а не Европейский союз, свидетельствует о том, на сколько этот документ не соответствует сегодняшними международным реалиям. Тем не менее Украина так и продолжает жить, руководствуясь им до сих пор.
Выбор курса на интеграцию страны в НАТО был документально зафиксирован значительно позже – решение о вступление в Североатлантический альянс Совет национальной безопасности принял в 2002г., а в 2003г. парламент поддержал Закон об основах национальной безопасности, где четко прослеживается стремление к членству в ЕС и НАТО. Симптоматично, что за него проголосовало большинство представителей Партии регионов Украины. Более то, в 2004г. была обнародована «Стратегия экономического и социального развития Украины до 2011г.», созданная под руководством премьер-министра В. Януковича, в которой авторы даже решились составить некий график интеграции Украины в НАТО. В качестве конечной даты вступления Киева в Североатлантический альянс указывался в 2008г.

Отсутствие противоречий среди политических элит по поводу вступления Украины в Европейский союз и особенно НАТО сказалось и на общественной поддержке: наивысшая степень одобрения (32%) была зафиксирована в 2002г. Как только тема евроатлантической интеграции стала предметом предвыборной президентской компании одного из главных кандидатов в 2004г., рейтинг интеграции в обе (!) организации стремительно упал. Важным фактором положительного восприятия вступления в ЕС и НАТО было то, что со стороны России на официальном уровне особых возражений по поводу подобных внешнеполитических планов Киева не звучало. Речь не идет о некоем «разрешении» со стороны «старшего брата» – скорее, о типичном украинском нежелании вызывать излишнюю конфронтацию там, где ее можно избежать.
Несмотря на то, что до 2002г. вступление в НАТО (в отличие от ЕС) на официальном уровне не было закреплено интеграция в обе организации воспринималась как параллельный процесс. В первую очередь, это связано с аналогичным шествием стран Центрально-Восточной Европы, которые выработали в сознании не одного заинтересованного в международных делах украинца формулу: «хочешь в Евросоюз – сначала вступи в НАТО».
В том, что именно ЕС и НАТО у многих украинцев ассоциируется с европейским выбором, ничего удивительного нет. Во-первых, ни дл я кого не секрет, что жизненные стандарты в этих государствах на много выше, чем в странах так называемого постсоветского пространства. Факт же беспрепятственной свободы передвижения по евросоюзовским просторам приобрел новое, более привлекательное звучание для многих украинцев после присоединения к шенгенской зоне непосредственных соседей Украины (Польши, Венгрии, Румынии, Словакии), а также улучшения жизненного уровня самих жителей Украины, все чаще выбирающихся в страны ЕС даже на выходные.
Во-вторых, идея «возвращения в Европу», которая успешно апробировалась во многих новых государствах – членах ЕС, воспринимается на ура и среди большинства сторонников членства Украины в Евросоюзе. Это связанно, в первую очередь, с убеждением, что пребывание Украины в Европе логично и с исторической точки зрения. Другое дело, что иногда под словом «Европа» на Украине подразумевают «Евросоюз», и все чаще в последнее время на улицах украинских городов можно услышать реплики в роде «раз уж мы идем в Европу…».
В-третьих, европейский выбор Украины традиционно связывается с интеграцией в обе организации, поскольку было понимание: без внешней помощи Украине вряд ли удастся самостоятельно провести успешные реформы и модернизацию страны. Евросоюз (и в какой-то степени НАТО) на примере стран Центрально-Восточной Европы доказал, что более чем способен выступить подобным катализатором внутренних преобразований государств-кандидатов.

Внешнеполитический прагматизм двадцатилетних

По данным украинского Центра Разумкова среди населения поддержка вступления в ЕС по сравнению с интеграцией а НАТО более чем в 2 раза выше. Так, в октябре 2009 г. за членство Украины в ЕС было 46,6%, а в НАТО – 19,3%. В обоих опросах примечательно одно: среди молодого поколения (от 18 до 29 лет) членство в Евросоюзе и в НАТО пользуется большим одобрением, чем среди тех, кому едва за 30. Но если в случае с НАТО речь идет о разнице лишь в несколько процентов, то относительно Евросоюза она составляет более 10%. В целом интеграцию Украины в НАТО среди молодежи поддерживали 23,4% (среди 30-летних – 21%), в Евросоюз – 59% (51,4%).
Против вступления Украины в НАТО среди украинцев до 30 лет меньше как минимум на 7%, чем среди тех, кому за 30, 54,5% – еще не достигших 30 лет и 61,8% – 30-летнего возраста.
Несмотря на то, что сторонников вступления Украины в НАТО среди самой молодой категории граждан, имеющих право голоса, незначительно больше, нежели в возрастной группе от 30 до 44 лет, факт остается фактом: чем моложе украинский избиратель, тем спокойнее он относится к членству Украины в Евросоюзе и НАТО. И даже если не поддерживает его двумя руками, то и не особо возражает: процент не определившихся по поводу евро-атлантической интеграции, например, в этой категории также высок.
Почему украинцы до 30 лет относятся к НАТО более лояльно, чем даже поколение 30-летних? Пожалуй, основная причина состоит в том, что эти люди в своем восприятии Североатлантического альянса не опираются на идеологические представления времен «холодной войны». Для них не существует двух НАТО – «старого», противостоящего Варшавскому блоку, и «нового», к которому присоединилась или намерена присоединиться часть стран. Они знают лишь сегодняшний альянс.
Еще один важный момент, на мой взгляд, состоит в том, что молодое поколение более прагматично во внешнеполитических предпочтениях. Например, даже в восточных и южных регионах Украины с уст студента редко услышишь популярное среди старшего поколения изречение о «братских народах». В основном оно употребляется в несколько ироничном контексте.
Точно также без особых сантиментов молодые украинцы относятся к аргументам о чуждости НАТО славянским народам или православным. Достаточно указать на то, что из одиннадцати стран мира, где преобладает православное население, большинство или вступили (Греция, Болгария, Румыния) или стремится к вступлению (Македония, Черногория, Грузия, Украина), как вопрос о непринятии натовских ценностей православными среди многих молодых украинцев снят автоматически. Приблизительно то же самое и со славянскими народами, шесть из которых уже члены НАТО (Польша, Словакия, Чехия, Хорватия, Болгария, Словения).
Впрочем, более высокий уровень поддержки не связан с информированностью о НАТО среди молодого поколения. Как свидетельствует статистика (в частности, опрос украинского Центра Разумкова, проведенный в начале 2008 г.), только 5,4 % украинцев в возрасте от 18 до 29 лет ответили, что достаточно много знают о НАТО высоким. Почти 50% – мало знают, а 7% признались, что вообще ничего не знают. Подобные исследования дают повод украинским экспертам предполагать, что отношение к НАТО формируется эмоциональным восприятием альянса.
Как подтверждают соответствующие опросы общественного мнения, наибольшее влияние на отношение к НАТО молодых украинцев имеют межличностные контакты. И лишь потом идут телевидение, Интернет и пресса. Что же касается официальных изданий альянса, то, несмотря на их качественную печать и доступность во многих высших учебных заведениях Украины, они остались замеченными только 2% молодых украинцев.
Более высокий уровень поддержки членства в НАТО среди молодых украинцев вряд ли можно считать исключительной заслугой информационной кампании по евро-атлантической интеграции Украины. Как свидетельствуют результаты исследования Фонда «Демократические инициативы», только 7% молодых людей вообще знают о ее существовании. В принципе, ничего удивительного в этом нет. Явный акцент на молодом поколении сделан только в последнем документе – Государственной целевой программе информирования общественности по вопросам евроатлантической интеграции Украины на 2008-2011 гг. Именно здесь речь идет и о подготовке, и издании учебников по данной проблематике, и о внедрении в школах и высших учебных заведениях годичного курса на тему «Украина в Европе», который будет включать лекции о НАТО. Или, например, о поддержке существующих и создании новых центров евро-атлантической интеграции в украинских высших учебных заведениях.

Молодежные «за»

Аргументы молодых людей – довольно похожи на те, которыми апеллируют в дискуссиях на эту тему и их старшие коллеги. Правда, это, в первую очередь, касается аргументов «за». В аргументах «против» наблюдается больше нюансов, но к ним мы вернемся несколько позже.
Итак, почему молодые украинцы поддерживают членство Украины в НАТО? Несмотря на то, что после войны в Грузии наблюдался рост симпатий украинцев, в большинстве случаев поддержку интеграции в альянс нельзя назвать антироссийской акцией. Косвенным доказательство тому служит тот факт, что членство Украины в НАТО, по разным опросам, поддерживает, от 20 до 30% украинцев, а к России положительно относятся 92% (опрос Киевского международного института социологии совместно с Центром Разумкова в 2009 г.). То есть большинство сторонников членства Украины в НАТО при этом не испытывают или тщательно скрывают какие-либо антироссийские сантименты. В основном идеи о том, что в НАТО надо срочно вступить, чтобы защититься от России, мне лично приходилось слышать от представителей как раз старшего поколения украинцев. От молодых коллег в последнее время приходится слышать другое: в будущем Россия также могла бы стать членом НАТО. Это еще раз подтверждает то, что выбор в пользу НАТО не означает выбора против России.
Кроме того, более-менее подкованные украинцы пребывают в некотором недоумении, почему именно вступление Украины в НАТО вызывает такое неприятие России. Ведь, если отталкиваться от того, насколько интеграция Украины в западные структуры может действительно отдалить два «братских народы», то членство Украины в Европейском Союзе (особенно в том виде, который он приобретает после вступления в силу Лиссабонского договора) представляет собой куда больший вызов, чем интеграция в НАТО.
К тому же, некоторые молодые собеседники постоянно уточняют, что если в НАТО Россия видит для себя угрозу, то с вхождением Украины в альянс подобная угроза прекратит существование: учитывая украинскую привязанность к соседней стране, украинцы не допустят даже малейших жестов агрессии со стороны НАТО в отношении РФ.
На руку сторонникам членства Украины в альянсе играет и то, что после вступления в НАТО стран Балтии или, например, Болгарии, их отношения с Россией не ухудшились, а скорое наоборот стали менее эмоциональными и более прагматичными. Собственно, то, чего не первый год с упорством добивается в украинско-российском диалоге и Киев.
В целом у сторонников НАТО (в том числе и молодых) есть три главных аргумента на пользу вступления в Североатлантический Альянс. Первый, по сути, сводится к формуле «возвращение в Европу через НАТО». Как не сложно догадаться, речь идет о расхожем на Украине мнении, что НАТО служит наиболее доступным пропуском в «западный клуб». Ведь если перспектива вступления в Евросоюз Украины в обозримом будущем под большим вопросом, то чтобы стать членом НАТО, как принято считать на Украине, достаточно лишь политической воли альянса. Для этой категории сторонников альянса НАТО олицетворяет некий цивилизационный выбор, осуществив который Украина сможет быстрее приблизиться к Европейскому союзу. Хотя бы по той простой причине, что членство Киева в поможет странам-участницам альянса (некоторые из них, в том числе ведущим государствам ЕС) быстрее преодолеть психологический барьер преобразования Украины из постсоветской республики в европейское государство.
Здесь, безусловно, присутствует и имиджевая составляющая: молодые люди верят, что членство Украины в НАТО поможет улучшить ее восприятие не только западными странами, но и миром в целом. В таком подходе нет ничего уникального. Опросы, проведенные, например, за два года до вступления в НАТО Чехии (т.е. в 1997 г.) также продемонстрировали, что 60% сторонников членства в альянсе, хотели бы видеть страну в НАТО, исходя из соображений повышения ее престижа. И только на 5% больше ответили, что Североатлантический блок им нужен для обеспечения «надежной безопасности».
Второй важный аргумент состоит в том, что НАТО воспринимается многими молодыми украинцами как своего рода ускоритель реформ (о чем упоминалось также в контексте Евросоюза). Механизмы подготовки, которые предлагает альянс для странам-кандидатам, в том или ином виде содержат список реформ не только в оборонной сфере, но и, например, в социально-экономической, включая такой болезненный для Украины аспект, как борьба с коррупцией. Именно через призму изменений украинские «евро-атлантисты» рассматривали в прошлом году и желание Украины выполнять План действий по членству в НАТО (ПДЧ), который должен был содержать набор определенных реформ в разных сферах.
Естественно, у кого-то может возникнуть вопрос: неужели Украина не может проводить реформы, без жесткого мониторинга? Наверняка может. Однако приходится учитывать медлительность украинского бюрократического аппарата и отсутствие у чиновников достаточных стимулов для преобразований по европейскому образцу. Одна мысль о том, что при новых порядках канет в Лету такое понятие, как «откаты» может заставить некоторых из них саботировать интеграционный процесс на местах. Именно это обстоятельство давно заставило многих украинских экспертов прийти к выводу, что с внешним мониторингом интеграция пойдет быстрее и эффективнее. Наглядный пример сегодня – подготовка Украины к футбольному чемпионату Евро-2012, когда постоянный контроль со стороны УЕФА весьма очевидно стимулирует развитие необходимой для проведения европейского чемпионата инфраструктуры.
Многих сторонников НАТО привлекает и другой прагматический момент: практически во всех странах Центрально-Восточной Европы во время интеграции в альянс параллельно возрастал и уровень иностранных инвестиций. Хотя доказать, что это было связано именно с процессом вступления в НАТО практически невозможно, впечатляющая статистика дала некоторым украинским экспертам повод прийти к выводу: крупные иностранные компании воспринимают кандидата в альянс как стабильную страну, куда можно вкладывать средства без опасения их потерять. Очевидно, именно поэтому и в рекламном ролике инвестиционных возможностей Македонии, который транслируется в последние месяцы на CNN, акцент делается как раз на том, что их государство – кандидат на вступление в ЕС и НАТО.

Третий аргумент членства Украины в НАТО – это, собственно, безопасность. Здесь НАТО выступает уже как военно-политическая организация с 60-летней историей, а также с более чем привлекательными принципом консенсуса (чего, скажем, де-факто не существует в Организации договора о коллективной безопасности) и 5-й статьей Вашингтонского договора, классифицирующей нападение на одну из стран блока как направленное против всего альянса. В украинском обществе популярна позиция, что после отказа от ядерного оружия Украина оказалась слишком уязвимой перед любой внешней угрозой. Естественно, согласно одному подходу, членство в НАТО, как и Будапештский меморандум, подписанный в декабре 1994 г. (в котором США, Франция, Россия, Китай и Великобритания выразили готовность выступить гарантами суверенитета и территориальной целостности Украины, а также не применять к ней любого политического или экономического давления), не будет гарантировать стопроцентной безопасности. Однако для молодых сторонников вступление в НАТО служит своеобразной страховкой: не факт, что ее можно задействовать в случае каждого дорожно-транспортного происшествия, но когда она есть – как-то спокойнее.
Очевидно, для многих внешних наблюдателей может показаться несколько странным, что молодежь, выступающая за интеграцию НАТО, несмотря на военно-политический характер организации, в симпатиях к альянсу не руководствуется исключительно соображениями безопасности. Такой подход имеет объяснение: НАТО служило своеобразным пропуском в «западный мир» для многих соседей и вполне логично, что украинцы небезосновательно считают подобный сценарий применимым к их стране. Кроме того, многие молодые украинцы не видят реальных угроз ее безопасности.

Молодежные «против»

Итак, аргументы «за» среди молодого поколения украинцев, ратующих за членство в НАТО, в основном совпадают с высказываемыми их старшими согражданами, аргументы же «против» имеют нюансы.
Во-первых, среди младшего поколения украинцев не пользуются популярностью доводы об агрессивном военном блоке, посылающем сыновей на войну. Ведь даже операция НАТО в бывшей Югославии, к которой постоянно апеллируют противники членства Украины в Альянсе, для большинства молодых людей в возрастной категории до 29 лет скорее служит эпизодом с учебника истории. Тем более представители этого поколения не способны проводить какие-либо параллели между войной в Афганистане, которую вел Советский Союз, и войной, НАТО в этой стране.
Куда больший эффект имеют аргументы о том, что Украина должна быть нейтральным или внеблоковым государством. Именно статус «новой Швейцарии», по мнению молодых противников членства Украины в НАТО, позволит Украине проводить самостоятельную внешнеполитическую игру и перестать являться яблоком раздора для более мощных геополитических субъектов. Здесь важно отметить, что вопреки расхожему мнению, в Конституции Украины нет положения о внеблоковом или нейтральном статусе, в отличие, допустим, от соседней Молдовы, где такой пункт непосредственно присутствует.
Не менее примечателен, на наш взгляд, и другой момент: позиция «против вступления Украины в НАТО» в случае с молодыми украинцами не обозначает «против» движения в западном направлении и, например, вступления в Европейский союз. То есть даже большинство оппонентов членства Украины в НАТО поддерживает евроинтеграционный курс страны. Молодые противники членства Украины в НАТО этим существенно отличаются от старшего поколения, считающего альтернативой ему различные интеграционные проекты, инициированных Россией – от присоединения к Союзу России и Беларуси до, например, Единого экономического пространства.
Во-вторых, многие молодые противники НАТО считают присоединение в альянсу нецелесообразным. Главное их замечание по этому поводу сводится к вопросу: «Нам что, кто-то угрожает, что надо искать защиты у НАТО?» Есть среди таких людей и те, кто считает , что даже если Украине и понадобится военная помощь от военного блока, то он не сможет ее оказать.
В-третьих, конечно же, фактор России. Многие молодые противники членства в НАТО считают, что вступление Украины в альянс невозможно в случае полного неприятия подобного шага со стороны Москвы. То есть, не имея ничего против этой организации, они категорически возражают чтобы отношения Украины и России были испорчены из-за этого шага, последствием чего, на их взгляд, может стать введение визового режима между двумя странами, о чем раньше заявляли отдельные политики, смешивая Североатлантический альянс с Евросоюзом. Некоторые локальные региональные исследования (проведенные, в частности, в Харькове) свидетельствуют о том, что оппоненты членства Украины в НАТО могут легко стать его сторонниками, если речь идет о параллельном вхождении в нее Украины и России.
Однако не все молодые оппоненты вступления в военный блок руководствуются исключительно дружбой с Россией. Как свидетельствуют многократные разговоры со студентами из разных регионов Украины, многие из них опасаются возможной в этом случае агрессии со стороны Москвы или спровоцированного ею раскола Украины. После войны в Грузии такие страхи только возросли.
В-четвертых, многие молодые люди считают, что возможность вступления в альянс вызывает постоянную конфронтацию в самой Украине. В частности, все самые рейтинговые политики, опираясь на опыт бесконечной череды выборов, вообще стараются избегать использовать словосочетание «НАТО», а не то, что возможного вступления Украины а нее.
В целом на Украине на сегодня нет популярного в обществе политика, который вопреки мнению большинства граждан страны, был бы готов продолжить начатый Л.Кучмой курс на вступление в НАТО. Хотя бы потому, что ни Ю.Тимошенко, ни В.Янукович или С. Тигипко не рассматривают членство в альянсе в качестве необходимого условия европиезпции Украины или, тем более, сохранения ее независимости и территориальной целостности. Более того, в последнее время все чаще создается впечатление, что таким условием для них вряд ли служит и Европейский союз. Другое дело, как идеи «европиезации без интеграции» воспримет молодое поколение Украины…

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук на сайті «УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ»Дивні все-таки люди українці. Їм вже котрий місяць «команда професіоналів» пояснює, що в НАТО вони не вступають, а лише з ним співпрацюють, і все одно кожна заява про зняття членства з порядку денного – включно з останньою Костянтина Грищенка – стає ледве не сенсацією. Таке враження, що ніхто до кінця не вірить: все, з НАТО покінчено раз і назавжди.\
Повірити до кінця дійсно не так вже й просто. По-перше, тому, що членство з порядку денного знімають люди, які ще вчора звітували про виконану роботу на євроатлантичному напрямку і навіть, як нинішній міністр закордонних справ України, витрачали масу сил та енергії, аби пояснити безпечність цього кроку росіянам. Або ж, що робили інші наші дипломати, доводили 100% правильність євроатлантичних амбіцій Києва для німців, французів й інших європейським скептиків (уявляю, як їм зараз дивитись в очі своїм співрозмовникам). По-друге, Україна хоч і відхрещувалась від членства в НАТО, але не планувала (й досі не планує) відмовлятись від виконання Річної національної програми, передбаченої для країн, що мають намір стати членами НАТО, а не просто з ним дружити. Про це, як я вже неодноразово писала, свідчить й повна назва РНП: Річна національна програма з підготовки України до НАБУТТЯ ЧЛЕНСТВА в Альянсі.

Те, що дійсно нове в заяві українського міністра закордонних справ – так це аргументація, чому саме членство України в НАТО знімається з порядку денного. Леонід Кучма у свій час викинув положення про інтеграцію України в НАТО та ЄС з військової доктрини, прикриваючись формулюванням, що ці організації переживають кризу (дарма, що після того «кризові» ЄС і НАТО ще й нових членів поприймали). Костянтин Грищенко пояснив відмову від членства теж не менш оригінально: така ідея, мовляв, не користується підтримкою більшості українців і деструктивно впливає на ефективність зовнішньої політики України. Тут, звичайно, можна було б довго роздумувати над тим, як «команда професіоналів» готова банально здатись в полон громадської думки навіть тоді, коли йдеться про питання національної безпеки. Адже подібний аргумент – ніщо інше, як визнання новою владою своєї слабкості. Бо замість того, аби спробувати змінити громадську думку (що зробили уряди в Словаччині чи Хорватії), вони банально прикриваються тими, хто апріорі не повинен відповідати за стратегічні безпекові рішення в будь-якій нормальній країні – пересічними людьми.

Але, насправді, всі ми з вами прекрасно розуміємо, що не в громадській думці і «деструктивних» впливах на зовнішню політику справа. Справа у тому, що такі політичні персонажі, як Янукович, не бачать в членстві в НАТО жодної доданої вартості. І не в останню чергу тому, що для них всі розмови про «безпеку», «загрози територіальній цілісності», чи якісь безпекові гарантії – пусте експертне бла-бла-бла. Інтеграція в НАТО як додатковий стимул проводити реформи – теж їм непотрібна: ще не вистачало, щоб якісь брюссельські бюрократи вказували їм, що робити. НАТО як можливість закріпитись в іншій системі геополітичних координат – взагалі щось з розряду фільму жахів. Для них Європа – це винятково Європейський Союз, а Росія – зразок для наслідування. НАТО в їх уявленні – невдаха, який загруз в Афганістані і потребує допомоги більше, ніж комусь може надати.

Що ж, українську ваду можна привітати: це вона вміло перетворює НАТО на «покійника» в цій частині Європи. Без неї до Альянсу навряд чи вступить жодна інша пострадянська держава, включно з Грузією. Залишається розібратись, смерть це чи летаргічний сон, як досить часто буває в українській зовнішній політиці. І така мінливість, Костянтине Івановичу, точно «деструктивно впливає» на її ефективність.

«Українська правда»

Статья заместителя директора Института мировой политики Сергея Солодкого для «ГЛАВКОМА»Если бы я всерьез воспринимал заявления украинских политиков, то мне пришлось бы уволиться. И Институт мировой политики пришлось бы закрыть. А мы с моим директором Аленой Гетьманчук вынуждены были бы отказаться от намерений реализовать важные изменения в своей стране.\
По той простой причине, что евроатлантическая интеграция является одной из главных задач Института мировой политики, а нынешняя власть говорит – НАТО снимается с повестки дня. Но мы знаем, как часто украинские политики меняли свое отношение к НАТО. Поэтому даже сейчас мы уверены, что рано или поздно маятник опять качнется в другую сторону – в евроатлантическую!

По случайному стечению обстоятельств эта неделя во внешней политике Украины прошла под знаком НАТО. В Киев прибыл заместитель генсека НАТО Иржи Шедеви для участия в заседании, посвященном оборонной реформе в нашей стране. Будем честны: для широкой публики это мероприятие не представляет особого интереса. В былые времена приезда натовского гостя никто бы и не заметил. Но не в этот раз.

Автору этих строк посчастливилось побывать на встрече с г-ном Шедеви накануне самого заседания. Было понятно, что он не станет отвечать на любые вопросы, которые в той или иной степени имеют деликатный характер. Российский флот в Украине? Нет уж, избавьте от комментариев. Цензура в стране? Вопрос не по адресу. Участие Украины в российских проектах безопасности? Не наше дело. И все в том же духе. Но он даже не подозревал, что один его абсолютно невинный ответ на не менее невинный вопрос спровоцирует такое острое обсуждение в Украине.

«Есть ли у НАТО опыт сотрудничества с какой-либо страной в формате Годовой национальной программы, но при этом такая страна не хотела вступать в Альянс?», – спрашиваю у г-на Шедеви. Ответ был очевиден, но при этом и сенсационен: только Украина сотрудничает с НАТО в формате, который рассчитан на страны, интегрирующиеся в Альянс. Фактически представитель НАТО признал некую шизофреничность внешней политики Украины, желание усидеть на двух стульях.

Казалось бы, замечание натовца должны были услышать украинские власти. Однако отечественные дипломаты продолжали заявлять о том, что уровень сотрудничества между Украиной и НАТО сохранится. Расставил все точки над «і» министр иностранных дел Константин Грищенко: вопрос членства в НАТО снимается с повестки дня.

Трагедия? Катастрофа? С одной стороны, ничего нового шеф украинской дипломатии не сказал. Президент еще в инаугурационной речи заявил о внеблоковости Украины. Хоть, конечно, есть некоторая разница: услышать об этом от человека, далекого от вопросов внешней политики, и от человека профессионального во всех смыслах, который знаком с натовской темой не понаслышке.

Но стоит ли быть такими поспешными и категоричными? Институт мировой политики не так давно проводил дискуссию с бывшими министрами обороны и внешней политики Украины – принимали участие Евгений Марчук, Анатолий Зленко, Борис Тарасюк, Владимир Огрызко, Юрий Ехануров, Геннадий Удовенко, Константин Морозов… Эти люди работали с разными президентами – и Кравчуком, и Кучмой, и Ющенко. Двое из них были премьер-министрами – опять же при разных президентах. Все они уверены: внеблоковость – не лучшая идея новой власти; вопрос вступления в НАТО не стоит снимать с повестки дня – по крайней мере, не стоит принимать резкий и быстрых решений.

Казалось, у Украины уже есть история внешней политики, можно говорить о ее последовательности, преемственности, о логике принятия решений. Но новая власть решила делать все по-своему. А ведь ошибки прошлого можно было бы учесть.

Хорошо помню 23 мая 2002 года. Пресс-конференция секретаря Совета нацбезопасности и обороны Украины Евгения Марчука. «Украина начинает процесс евроатлантической интеграции, конечной целью которого является вступление в НАТО». Хоть заявление было облачено в столь замысловатую формулировку, было понятно: Украина начинает длительный, нелегкий путь вступления в Альянс.

Помню первую реакцию представителей НАТО. А ее попросту не было! Никто от Киева не ожидал такого решения. Говорят, генсек Альянса Джордж Робертсон был просто растерян. «Так не делается в серьезной политике. Можно было бы вначале провести консультации. Предупредить», – рассказывали тогда представители штаб-квартиры НАТО.

Украина решила сымпровизировать. У нее получилось. Как объясняли это решение в Украине? Все очень просто: Москва ушла далеко вперед в сотрудничестве с НАТО. Мол, посмотрите, Россия стала фактически членом Альянса… Напомню, эта происходило на фоне нового этапа потепления отношений между Западом и Россией. После терактов 11 сентября 2001 года Джордж Буш и Владимир Путин неожиданно стали друзьями. А Украина вдруг оказалась не у дел…

Поэтому в Киеве и решили вдогонку за Россией идти в НАТО, где тогда нас никто не ждал.

Спустя два года Леонид Кучма подписывает новый указ. Он исключает из Военной доктрины предложение, в котором говорится о вступлении страны в Альянс. В НАТО опять удивлены. Два года Украина напрашивалась, стучала в двери. Наконец, ее начали воспринимать как кандидата на членство в Альянс. И вдруг такой сюрприз!

В 2005 году Виктор Ющенко возвращает в Военную доктрину натовскую интеграцию. Поверили ли в НАТО? Нет. В НАТО начали проверять. А сможет ли быть последовательной Украина?

Украина смогла быть последовательной. Но только в том, что она непоследовательна.

И именно поэтому у меня остается необоснованное чувство оптимизма. Со временем Украина вновь заявит о свом желании присоединиться к НАТО. И даже возможно при нынешнем президенте.

glavcom.ua

Стаття заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для «ДЗЕРКАЛА ТИЖНЯ»«Який ваш улюблений жарт?», — з таким запитанням журналісти звернулися до лідера британських консерваторів Девіда Кемерона під час виборчої кампанії. «Нік Клегг», — відповів той.\
Жарт вийшов по-англійськи інтелігентним, але дуже образливим — як мінімум для містера Клегга, одного з учасників виборчої кампанії, лідера ліберал-демократів. Уже другий тиждень Кемерон і Клегг — колеги по коаліції. Перший — прем’єр-міністр, другий — віце-прем’єр. Уперше за сімдесят років у Великобританії сформовано коаліційний уряд. У Сполученому Королівстві, утім, багато речей останнім часом відбуваються вперше. І британцям, схоже, доведеться до цього звикнути.

Обійшлися без «тушок»

Кемерон і Клегг у чомусь навіть схожі: їхні голоси, задерикувато-запальний стиль виступів, обом по 43 роки, є навіть певна зовнішня схожість. Але в політиці вони не близнюки-брати. «Якщо для досягнення наших цілей треба буде проковтнути пиріг образ, то я не знаю кращої дієти», — так відповів Нік Клегг, коли журналісти нагадали йому про гострий жарт його нинішнього боса Девіда Кемерона.

Тандем Кемерона і Клегга ледь не в кожній заяві намагається підкреслити, що альянс між їхніми політичними силами аж ніяк не шлюб з розрахунку, що це союз відповідальних партій, покликаний вивести країну з жахливої кризи. Це не жарт, дефіцит британського бюджету становить 11,5%, тоді як у кризової Греції — 13,6%. Спадкоємців Еллади сьогодні в пожежному порядку рятують усім миром (ЄС і МВФ виділили Афінам кредит у 110 млрд. євро). Лондон поки що обходиться без зовнішньої допомоги, але про можливу перспективу повторення грецького кошмару в королівстві говорять постійно. Британці заспокоюють себе лише тим, що вони у вигіднішому становищі — країна не прив’язана до євро, а тому може почуватися більш гнучко в ухваленні рішень, пов’язаних з антикризовою боротьбою.

В цих умовах британським політикам довелося діяти максимально швидко. По суті, їм вдалося залагодити всі питання щодо створення урядової коаліції за лічені дні. Консерватори та лейбористи зробили свої пропозиції лібералам-демократам, які володіють так званою золотою акцією. Ті довго не думали, погодившись на формування уряду з консерваторами. Мовляв, виборці не зрозуміли б резону співробітництва з лузерами-лейбористами. І все! Ніяких затяжних переговорів, і — о диво! — для створення коаліції не знадобилися «тушки».

Звичайно, британський політикум не варто ідеалізувати. У королівстві досі не вщухає скандал з приводу марнотратства тамтешніх парламентаріїв, котрі дозволяли собі надмір задоволень за рахунок платників податків. Проте скандал лише з кількома законодавцями-марнотратами призвів до того, що нині під громадським контролем перебувають усі ключові політики Британії. На сайті газети «Дейлі Телеграф» можна знайти копії розрахункових квитанцій провідних політичних діячів країни. Хочете дізнатися, скільки витратив народних грошей нинішній екс-прем’єр Гордон Браун? Не питання. А новий глава уряду Девід Кемерон? Без проблем. На сайті оприлюднено документацію про витрати нового хазяїна офісу на Даунінг-стрит, починаючи з 2004 року. Варто зауважити: Кемерон — консерватор, газета «Дейлі Телеграф» — рупор Консервативної партії Великобританії.

До слова, паралелі між українськими та британськими реаліями цими прикладами не вичерпуються. Кемерон у перші ж дні перебування на посаді вирішив провести перевірку фінансової діяльності міністрів свого попередника Гордона Брауна. Щоправда, цей аудит проводитиме британський бюджетний офіс, а не заморські компанії. Крім того, нова влада пообіцяла проводити аудит діяльності й нинішніх міністрів.

Чого очікувати від нової коаліції? Якраз зараз ліберальні консерватори (саме так називають деякі коментатори новий уряд) працюють над своєю угодою, в якій будуть виписані пріоритети їхньої діяльності. Поки що оприлюднено лише попередній документ на чотирьох сторінках, повністю угоду буде виписано на тридцяти. Головну увагу британські політики приділяють економіці (бюджетним витратам, податковому регулюванню, банківським нововведенням), політичній реформі, питанням імміграції. Про зовнішню політику у вихідному коаліційному пакті фактично ні слова. Якщо не брати до уваги однієї глави, присвяченої Євросоюзу. Але суть європейських обіцянок коаліції зводиться до того, що в найближчі п’ять років (саме стільки часу ліберали і консерватори збираються працювати разом) Британія не збирається ділитися своїм суверенітетом. Природно, про приєднання країни до єврозони не може бути й мови.

Британську демократію відредагують
Якою може бути політика нової коаліції щодо України? Швидше за все, Лондону буде не до Києва — своїх проблем вистачає. Хоча британці завжди прихильно ставилися до євроінтеграційного вектора України. Кажуть, що Лондон був готовий навіть пообіцяти нашій країні перспективу членства в ЄС. Логіка британців, розповідають українські дипломати, така: що ширший Євросоюз, то він розмитіший, то більше шансів у Британії зберегти власний суверенітет. Британські політики, щоправда, такі чутки спростовують. Лондон завжди був послідовним у підтримці інтеграції України в НАТО. Проте, з огляду на неактуальність цього питання для нинішньої української влади, можна забути і про співробітництво в цій сфері.

Першим іноземним гостем нового британського прем’єра виявився президент Афганістану Хамід Карзай.
І це, мабуть, головне свідчення пріоритету Лондона в зовнішній політиці — вибратися з афганської пастки. Британія направила в Афганістан
9,5 тис. своїх військових (для порівняння: Німеччина — 4,6 тис., Франція — 3,7 тис., Італія — 3,3 тис.). Новий міністр закордонних справ Британії Вільям Хейг уже заявив, що цей рік стане ключовим у вирішенні афганського питання. Його перша зустріч за кордоном з американським держсекретарем Гілларі Клінтон була присвячена саме афганській темі.

Але й не це питання заволоділо думками Кемерона—Клегга. Насамперед їхня увага спрямована на порятунок економіки та на політичну реформу. Нова коаліція пообіцяла скоротити бюджетний дефіцит не шляхом підвищення податків, а урізаючи витрати. Так, усі співробітники урядових установ змушені були змиритися з одним із перших рішень Кемерона — зі скороченням платні на 5% (він пообіцяв, що цей рівень зарплат британських чиновників заморозять на наступні п’ять років). Загалом бюджетний дефіцит коаліція має намір скоротити на 6 млрд. фунтів. При цьому уряд пообіцяв, що кошти, які виділяються на систему освіти та охорони здоров’я, не будуть урізані. Мало того, Британія збирається щороку збільшувати асигнування на ці сфери.

Окрему увагу в попередній коаліційній угоді приділено імміграційному питанню. Британці до нього зовсім не байдужі, зважаючи на те, що приїжджі створюють додаткову конкуренцію на ринку праці (а в період кризи ця проблема набуває особливої гостроти).

Нова коаліція пообіцяла щороку встановлювати спеціальні квоти на приїзд трудових мігрантів. «Ми розглянемо спільно механізм визначення цієї квоти», — йдеться в коаліційній угоді. Британія давно має славу країни мігрантів, і необов’язково нелегальних. Особливо гостро для британців стоїть питання приїжджих з країн Центральної і Східної Європи. Але українці цього разу ні при чому, головними «окупантами» британських просторів є поляки. У цілому з Польщі, Литви та Угорщини в Британію переїхало до 1,5 млн. людей (за останні п’ять років). Цілі квартали англійських міст полонізувалися: замість звичної англійської вивіски shop ви можете зустріти польський еквівалент sklep. Деякі політики були навіть змушені розповсюджувати свої рекламні проспекти польською мовою — адже багато поляків уже стали повноцінними громадянами Британії.

Та головне питання, яке найбільше обговорюється в королівстві, стосується політичної реформи. Нік Клегг уже пообіцяв країні «найбільший струс демократії» за останні 178 років. Політична реформа дістала свою другу назву — «революція влади». Питання внесення змін до виборчої системи було однією з головних умов створення нової коаліції. Розрахунки ліберал-демократів показали, що пропорційна система більш вигідна невеличким партіям, ніж мажоритарна. Відповідно до реформи, у майбутньому обиратимуть також і членів Палати лордів, яких дотепер призначали (або ж титул лорда спадкувався). Нова коаліція, крім іншого, збирається зробити фіксованим строк роботи парламенту — п’ять років. Саме тому свої плани уряд обмежує наступною п’ятирічкою.

Проте чи довго вдасться проіснувати коаліції ліберал-демократів і консерваторів? Одні вірять у міцність джентльменського союзу. Пояснення просте: Кемерон і Клегг досить зрілі політики, вони зуміли вивести свої партії з політичного забуття — звісно ж, не для того, щоб занапастити їх, загрузнувши в коаліційних сварках. Є й ті, хто вважає, що новому тандему не протягти й року.

…До слова, у нижній палаті парламенту досі залишається вільним одне місце. Ліберал-демократи і консерватори, попри співробітництво, будуть змушені конкурувати. Кемерон уже пожартував, що поїде на виборчу дільницю підтримати свого однопартійця в одній машині з Ніком Клеггом — аби «заощадити на бензині». Віце-прем’єр, щоправда, підправив шефа: «Але виступати ми будемо по різні боки вулиці».

Стаття Альона Гетьманчук, директора Інституту світової політикиВідвідини Дмітрієм Медвєдєвим Києва певною мірою спростували жарт про те, що України вистачить ще на 2-3 таких візити російського президента.Але підтвердило інше: нам ще довго доведеться після кожного не дуже продуктивного для російської сторони акту зближення між їхніми та нашими керівниками зітхати з полегшенням – щось на кшталт «хух, пронесло». Якщо так далі піде, то може виявитись, що кожне «ні» Януковича росіянам буде сприйматись в Україні ледве не як справжній вияв патріотизму з боку українського президента, а сам він виглядатиме справжнім поборником українських національних інтересів.
Візит Медвєдєва продемонстрував, що російське керівництво дійсно робить ставку на новий стиль спілкування. Усміхнений, прогресивний лідер, котрий читає книжки на iPad, дискутує про «судьби міра» зі студентськими лідерами і невимушено вставляє англомовні словечка. У принципі, якби включити до програми Медвєдєва пунктик про зустріч з лідерами опозиції, то візит Дмітрія Анатольєвіча навряд чи чимось би відрізнявся від потенційного візиту до Києва того ж Обами чи Саркозі. Одним словом, Медвєдєв всім своїм виглядом демонстрував, що він – не лише не Путін, але й те, що він не є президентом непутінської Росії.

Смислове навантаження нового стилю російської дипломатії втілювалось в постійних репліках російського гостя на кшталт «якщо Україна захоче, ми будемо щасливі, якщо ні – теж зрозуміємо». У такій тональності він говорив і про можливе приєднання України до ОДКБ, і про її участь у Митному Союзі. Одним словом, ніхто нікого нікуди не «втягує», ніхто нікого нікуди вступати не примушує. Але найцікавіше в цій історії інше: при заміні путінської риторики на медвєдєвську, суть пропозицій залишилась тією ж самою. Просто у серпні минулого року Медвєдєв у своєму відомому листі до президента України озвучив одну програму-максимум для українських політиків, які хочуть дружити з Москвою не так, як Ющенко, цього разу в Києві (та й на попередніх зустрічах з Януковичем) він був змушений озвучити іншу програму-максимум, оскільки минулорічна була виконана новою українською владою в рекордно короткі строки. Починаючи від скасування Указу по Бандері, закінчуючи Голодомором, НАТО, і «препятствованієм дєятельності» ЧФ РФ в Севастополі. Весь цей джентльменський набір, озвучений менше року тому, вже в минулому. Тепер російська влада на ходу накидає іншу, більш амбіційну програму-максимум: злиття «Газпрому» з «Нафтогазом», контроль над Керч-Єникальським каналом, ОДКБ, Митний Союз, потенційне відкриття бодай символічних російських баз в Україні і так далі тому подібне. Виконає Янукович хоча б часткову нову програму так, як він виконав минулорічну – буде й надалі Медвєдєв з ним зустрічатись частіше, ніж з будь-яким російським губернатором, ні – випаде з кремлівського пулу.

Дехто, звісно, вже почав шукати проблиски зовнішньополітичного здорового глузду в тому, що в день, коли по центру Києва все ще роз’їжджав Медвєдєв, підопічні Януковича все ж підтримали проведення на території України військових навчань за участю країн-членів НАТО, які до того вперто блокували. Зокрема, й багатостраждальні Сі-Бриз з американцями. Один високопосадовець з адміністрації Обами, з котрим доводилось нещодавно спілкуватись за келихом вина, назвав готовність нової влади просувати відповідний закон у Раді «гарним жестом». Так, можна тішитись з того, що міністр оборони Єжель в пояснювальній записці до Закону чи то за інерцією, чи просто не дуже вчитуючись в текст, зронив більш ніж показову фразу про те, що прийняття закону «забезпечить виконання завдань у галузі безпеки і оборони в загальному контексті реалізації ПРІОРИТЕТНОГО ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОГО КУРСУ ДЕРЖАВИ НА ЄВРОАТЛАНТИЧНУ ІНТЕГРАЦІЮ» (виділено Автором). І мовчки радіти, що нова українська влада принаймні не відмовилась від виконання Річних національних програм з НАТО, які є частиною інтеграції в Альянс, а не просто співробітництва. А можна прислухатись до розмов про те, що місію України при НАТО фактично ліквідовують, і тепер Україну в Альянсі буде представляти той самий посол, котрий виконуватиме функції амбасадора в Бельгії. Благо, що цим послом буде професійний дипломат Ігор Долгов, а не який-небудь «регіональний» Рогозін. Подейкують, що вже ліквідували кафедру з європейської та євроатлантичної інтеграції в Дипломатичній академії. Янукович, незважаючи на всі дружні поради західних послів і політиків не влаштовувати ревізії вже наявного законодавства, все ж начебто планує закріпити позаблоковість законодавчо. Дарма, що як мені вже доводилось писати в рамках «Щоденника євроатлантиста», ніхто в світі не розуміє, що таке позаблоковість, фахівці з міжнародного права лише знизують плечима, коли чують про «нон-блок» статус, а для НАТО слово «блок» – це взагалі пропагандистський штамп з часів «холодної війни». Навіть Медвєдєв в Києві говорив про нейтралітет, а не про позаблоковість. Хоча б на їхньому місці я б так не раділа з приводу української позаблоковості, бо вона й в ОДКБ дорогу Києву закриває…

Так що, вчорашнє голосування в Раді – не більш, аніж заохочувальний регіональний приз для Заходу. А заодно й черговий сигнал для західної публіки – в цій країні вони «рєшают всє вопроси». Якщо тільки захочуть, звісно…

Стаття заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для «ГЛАВКОМУ»Оказывается, в команде Президента совсем не забыли об интеграции страны в НАТО! Оказывается, представители Партии регионов принимают законы, приближающие Украину к Североатлантическому альянсу и одновременно отдаляющие ее от задекларированной Виктором Федоровичем внеблоковости!Речь идет о принятом вчера законе о проведение в этом году военных международных учений. Как полагается, к этому документу прилагалась объяснительная записка. В ней инициатор законопроекта должен мотивировать важность своего предложение. Министр обороны Михаил Ежель в этой записки объясняет необходимость принятия закона следующим образом: «Этот закон обеспечит выполнение задач в сфере безопасности и обороны в общем контексте реализации приоритетного внешнеполитического курса государства на евроатлантическую интеграцию».

Конечно, объяснительная записка – это не обязательный к выполнению акт. Но логика изложенных в ней аргументов подчас важнее самого закона. Можно предположить, что этот пассаж попал в документ из-за невнимательности составителя. Своеобразная опечатка. Но допустимо ли делать подобного рода ошибки команде профессионалов? Ведь речь идет не просто о соблюдении правил грамматики, а о ключевом векторе внешней политике государства.

Интересно, что эта записка была опубликована как раз в день визита российского президента в Украину. Это случайность? За несколько дней до принятия закона об учениях с визитом в Киеве находился замминистра обороны США Александр Вершбоу. И это случайно?

Вопросов немало. Но факт остается фактом. Поправок в законы, которые определяют вступление Украины в НАТО, никто не вносил. Фактом остается и то, что важнейшие решения, регламентирующие интеграцию страны в Альянс, принимались в период премьерства Виктора Януковича.

Он сколько угодно может заявлять о внеблоковости Украины. Но что стоит за этой внеблоковостью? Подобной модели безопасности попросту не существует. Да и представитель НАТО любого уровня вам скажет, что Альянс не является блоком. Поэтому если термин «внеблоковость» и можно употреблять, то разве что относительно Организации договора о коллективной безопасности. Дмитрий Медведев, кстати, общаясь с украинскими студентами зазывал Украину к вступлению в эту организацию. Скорее всего, он не подозревал, что ответ на его пожелание прозвучал в объяснительной записке министра обороны.

Источник «Главком»