Архіви: Публікації

Радек Сікорські, міністр закордонних справ Польщі, має гарну реакцію. А коли справа заходить про Україну – особливо. Це він першим вловив хвилю під час Бухарестського саміту НАТО в 2008 році, коли розвиток подій йшов всупереч українським бажанням отримати ПДЧ, і разом з Лєхом Качиньським почав пробивати формулювання про те, що Україна і Грузія будуть членами Альянсу. Так само блискавично зреагував, за моєю інформацією, польський міністр і на початку цього тижня, коли міністри закордонних справ Євросоюзу обговорювали те, аби вже наприкінці травня вручити Росії презент у вигляді «дорожньої карти» щодо безвізового режиму. Так, саме тієї бажаної карти, на котру останніми роками українські дипломати тратили титанічні зусилля і Брюсселі й інших столицях ЄС. Причому пробивали цю «дорожню карту» для Росії у понеділок ті, котрі найбільше не бажали її давати для України. А саме – представники Німеччини.Після того, як справа набула явно неприємних для України рис, Радослав Сікорські взяв слово й розповів, чому цього робити не можна. Наскільки відомо, одним з аргументів було те, що не можна Росії такий подарунок давати раніше, аніж для України. Плюс до того, безвізовий режим значився як один з заохочувальних призів для країн-учасниць «Східного партнерства», а якщо це дається для країни, яка не лише не входить до цієї ініціативи, а ще й неодноразово висловлювала своє незадоволення з приводу цього польсько-шведського проекту, то й саме «Східне партнерство» втрачає сенс. Після Сікорського висловились ще кілька міністрів з дружніх для України країн ЄС, і зрештою рішення про надання РФ «дорожньої карти» вже буквально за кілька тижнів не було прийняте.\
Проте, у цій історії є інший досить цікавий, і, можливо, навіть парадоксальний момент: Україна може просунутись у питанні запровадження безвізового режиму не завдяки тому, що є країною-учасницею «Східного партнерства». І не тому, що вже хтозна кільки часу декларує європейську інтеграцію пріоритетом своєї зовнішньої політики чи потратила на це масу дипломатичних й політичних зусиль. Вона може просунутись, передусім, тому, що дорожню карту з безвізового режиму в ЄС хочуть дати Росії. А враховуючи євросоюзівське лобі, яке стоїть за цим кроком (крім Німеччини, там на всю потужність працюють, зокрема, французи та іспанці), то таке рішення може вже бути прийняте ще до кінця року. У Києві сподіваються, що завдяки таким людям, як Сікорський, це відбудеться одночасно з позитивним вердиктом і для України. І рішення про це оприлюднять на саміті Україна-ЄС в жовтні цього року.

Якщо, звісно, команда нинішніх професіоналів буде відповідати за свої слова не тільки на російському фронті, але й на європейському. Маю на увазі, що мобілізує свою коаліцію та ратифікує у Верховній Раді двох конвенцій, що ЄС нещодавно запровадив як певні передумови для отримання «дорожньої карти»: Конвенцію Ради Європи про захист персональних даних 1981 року, а також Конвенцію ООН по боротьбі з торгівлею людьми. Якщо в жовтні буде прийняте позитивне рішення, то далі, знову ж таки, багато залежатиме від того, наскільки швидко Україна виконає інші вимоги ЄС, що будуть прописані вже в самій «дорожній карті» – від створення багатостраждального єдиного Міграційного органу до запровадження біометричних паспортів. У випадку з балканськими країнами цей процес зайняв менше року.

Як би це парадоксально не звучало, Україні пощастило, що позиції Києва та Москви в якнайшвидшому запровадженні безвізового режиму з Євросоюзом співпадають. Але залишається відкритим питанням, чи на цьому місці Україна не забажає зупинити свою інтеграцію в ЄС? Адже її інтереси з Росією далі розходяться. Росія не ставить за мету членство в Євросоюзі, і навіть всеосяжна зона вільної торгівлі з Євросоюзом, про котру наразі домовляється Україна, є для неї більмом на оці, бо не дає можливості втягнути Україну до Митного союзу. Одним словом, залишається питання, чи Україна буде спроможна рухатись в ЄС хоча б на крок далі за Росію? Тим більше, що більшість населення України, якщо мислитиме сьогоднішніми короткозорими категоріями, навряд чи захоче чогось більшого від ЄС, аніж безвізового пересування його просторами. Як і бізнесмени Партії регіонів у випадку з Зоною вільної торгівлі: чи багато з них захоче закрити свої підприємства, робота котрих не кореспондуватиметься з вимогами відповідної угоди?

Ну а в контексті Польщі особливо приємно, що розпочате напередодні польсько-російське «перезавантаження» поки що не позначається на українському напрямку зовнішньої політики РП. Незважаючи на те, що Радослав Сікорські представляє в уряді партію прем`єра Туска, котрого після смоленської трагедії деякі опозиційні медіа в Польщі охрестили ледве не агентом Кремля…

Вчорашній блог почесного громадянина Абхазії Костянтина Затуліна, в якому він, зокрема, реагує на заяву Інституту світової політики з приводу визнання Абхазії та Південної Осетії, мене, чесно кажучи, втішив. Бо, виявляється, в Росії прекрасно розуміють, що для України «це непросте питання» і такими речами, як наполягання, тиск чи лобіювання подібних рішень стосовно інших країн в Москві просто не займаються. І головне: з російського боку, за словами пана Затуліна, немає ЖОДНОГО бажання робити визнання Південної Осетії та Абхазії проблемою російсько-українських відносин. Хоча, звісно, сам Затулін вважає, що ці два сепаратистські осколки цілком заслуговують визнання своєї незалежності, зокрема й з боку УкраїниТе, що за даними Затуліна, це питання для Росії не є принциповим – насправді гарна новина і для Віктора Януковича. Тепер йому не доведеться ламати голову над тим, як акуратно натякнути своїм російським колегам про те, що визнання Абхазії та Південної Осетії насправді є для Києва тією самою червоною лінією, яку Україна ніколи не перейде. Так само, як і членство в Митному Союзі.\
Тим паче, що з допомогою якраз останнього – членства в Митному Союзі – Янукович сформулював своє перше «ні» Росії. На минулому тижні озвучив – хоча, можливо, й дещо розмито своє друге російське «ні» – в контексті злиття «Газпрому» з «Нафтогазом». А як ми знаємо із зовсім свіжої пострадянської історії, інколи буває достатньо й одного серйозного «ні», аби перетворитись з кращого друга Кремля на справжнього очільника «антиросійського режиму». Так, скажімо, було у випадку з екс-президентом Молдови Владіміром Вороніним, якому у свій час для того, щоб перетворитись із перспективного друга Кремля (навіть російську мову, як і Янукович, другою офіційною в РМ обіцяв зробити) на небажану там особу, достатньо було відхилити російський план з врегулювання придністровського конфлікту, так званий «Меморандум Козака». До речі, далеко не в останню чергу через те, що в ньому Росія планувала офіційно закріпити свою військову присутність на території цієї країни на тривалий час.

Проте, крім того, що в Москві начебто не вважають абхазько-південно-осетинський сюжет принциповим для розвитку відносин Києва та Москви, було б дуже навіть непогано, якби так само чітко розставив акценти в цьому питанні й український президент. Бо його загравання на цю тему у Страсбурзі чи під час передвиборної кампанії відкривають для зголоднілого за українською поступливістю Кремля можливості для нових маневрів РФ зі здобуття чергових символічних перемог. Якщо він зараз оприлюднить ті «червоні лінії», через які Україна апріорі не переступить, автоматично зніме з себе ризик бути притиснутим до стінки, як у випадку з газом-флотом.

Пан Затулін в своєму тексті також констатує, що «як правило, подібні обговорення в Інституті світової політики зводяться до бажання підкреслити різницю в російській та українській зовнішній політиці”. Ми не збираємось підкреслювати різницю, ми лише прагнемо акцентувати увагу на наслідках, який може мати той чи інший непродуманий зовнішньополітичний крок. Тим паче, що крім наміру зробити приємне Путіну-Медвєдєву, не існує ЖОДНОГО серйозного аргументу на користь визнання Південної Осетії та Абхазії з боку України. Контраргументів, натомість, маса – від фактичної міжнародної ізоляції України до розірваних відносин з Грузією та фактичного перебирання на себе відповідальності за сотні тисяч грузинів, силоміць виселених з території Абхазії.

Очевидно, такий крок з боку України був дійсно гарним подарунком для Росії. Знову ж таки, символічним подарунком: дві грузинські території визнала б незалежними країна, котра завжди була союзником Грузії, а під час подій 2008-го навіть була записана росіянами ледве не воюючою стороною. Владімір Путін після тих подій сказав одному з відомих українських політиків, що президент Ющенко відповість йому за кожного загиблого в Грузії російського солдата. Хоч Ющенко вже й не президент, старі грузинські рани, судячи з усього, ще кровоточать в Москві. Це, до речі, підтверджує і блог пана Затуліна: необхідність визнання Абхазії Україною він аргументує тим, що Україна могла б виправити свої помилки, допущені під час грузино-абхазького конфлікту (!), коли деякі «націоналістично налаштовані» громадяни України брали участь у військових діях на боці Грузії. Тобто, фактично радить Януковичу спокутувати гріхи Корчинського і Ко.

При цьому всьому Україні та Росії ніхто не заважає мати подібні позиції з приводу визнання (чи точніше невизнання) Косова, збереження територіальної цілісності чи суверенітету Молдови чи разом допомагати в Афганістані. Але в питаннях Абхазії та Митного Союзу нам не по дорозі… І сподіваюсь, це буде моїм останнім блогом на цю тему.

У той час, як у Верховній Раді намагались всерйоз і надовго легалізувати музей російського військового сорому у Севастополі, в Українському домі віце-прем’єр міністр України Володимир Семиноженко входив у роль ледве не головного євроінтегратора країни.А саме – він зачитував вітання свого шефа Миколи Азарова до учасників Форуму «Україна-Європа», який вже четвертий раз організовує Едуард Прутнік разом із польськими колегами. Послання Азарова було написане явно для закордонної публіки, яка переважала в залі. Проте навіть іноземці ледве стримували усмішку, коли почули від віце-прем’єра зізнання про те, що вже за 50 днів президент України довів: він є найбільш проєвропейським і найбільш проукраїнським президентом за всі часи незалежної України. А зробив такий висновок український прем’єр тому, що національні інтереси нової української влади начебто збіглись із тими, що є у країн Євросоюзу.\
Очевидно, йшлось про те, що в Німеччині та Франції теж вважають, що з Росією треба дружити, в Євросоюз нахабно не рватись, а про НАТО взагалі забути. Що ж, так само як позиція Віктора Ющенка багато в чому збігалася з позицією країн-членів так званої «нової Європи», деякі позиції Віктора Януковича дійсно в чомусь нагадують бачення «староєвропейців». Але є одна проблема: ТАКОЇ дружби з Росією не очікували від доблесної команди навіть найбільші русофіли Німеччини чи Франції. Брак уяви зрадив їх так само, як і багатьох українців.

Адже вони можуть скільки завгодно робити вигляд, що у них з Росією зближення йде на всіх фронтах, але за зачиненими дверима ЄЕП вони називають дешевою путінською карикатурою Євросоюзу. Вони можуть скільки завгодно продавати росіянам «Містралі», але при цьому перебувати під легким шоком від російських одкровень про те, що французький корабель (як розповів мені один поважний французький посадовець) занадто комфортний для російських моряків, і це його серйозний недолік. Вони можуть скільки завгодно робити вигляд, що Росія залишає Флот в Криму, щоб впритул зайнятись лише Україною, але не один з них вже встиг риторично запитати: а чи так би важливо було росіянам зберегти Флот, якби американці не оголосили раніше про намір розташувати бази в чорноморських Румунії та Болгарії? Вони можуть скільки завгодно дружити з російськими колегами, але про всяк випадок поставлять охоронців у штаб-квартирі НАТО, аби росіяни під виглядом представників країн-членів Альянсу не пробирались на закриті засідання Альянсу. Вони можуть розповідати, що Україна повинна мати гарні відносини з Росією, але обов’язково порадять за приклад взяти Німеччину чи Болгарію, а не Білорусь чи Таджикистан. Тобто, країн-членів ЄС і НАТО, а не ОДКБ. Вони, звичайно, зроблять вигляд, що розуміють історичні нюанси, пов’язані з перебуванням ЧФ РФ в Севастополі, але щиро подивуються, чому раптом в Україні має перебувати флот держави, яка не є союзником Києва в жодному військово-політичному блоці і начебто не збирається ним ставати. Принаймні, про членство в ОДКБ нова влада, на щастя, нічого не заявляла і, сподіваюсь, до подібного не дійде. До речі, на форумі Україна-Європа депутат-міжнародник від Партії регіонів Олексій Плотников розповів, що навіть із ГУАМу (де, до речі, теж присутня безпекова складова) вони Україну не збираються виводити.

Так, офіційно вони будуть довго й нудно розповідати (що вже зробили єврокомісар Фюле та генсек Расмуссен), що питання пролонгації ЧФ РФ в Криму – це питання двосторонніх відносин. Але де-небудь за чашкою кави вони можуть так само невимушено додати (в чому мені доводилось переконуватись не раз): «Але не існує країни-члена НАТО, на території якої перебували бази не країн-членів НАТО».Та й навіть якщо говорити про двосторонні відносини, то зрозуміло: якщо дійсно відбуватимуться серйозні інтеграційні процеси Києва, то двосторонні відносини Києва та Москви автоматично перетворяться в тристоронні з Брюсселем. І тоді Євросоюзу чи НАТО вже буде справа до того, хто насправді рулить на частині суверенної української території. Адже в чому полягає ще одна важлива проблема такої пролонгації? Згода Януковича надати притулок Флоту ще на 25 років примусила європейців (і не тільки) замислитись над тим, чи здатна Україна самостійно приймати взагалі будь-які стратегічні рішення. Не знаю, що потрібно буде зробити Януковичу, щоб після такої історії довести, що здатна.

Європейців не могло не шокувати те, що маючи за спиною такий потужний владний та електоральний ресурс, українська влада зламалась вже перед першим серйозним натиском ВВП і його партнера по владі. Навіть крихітна Молдова, котру Росія при бажанні могла в свій час розчавити винною блокадою та іншими дещо збоченими проявами «братської дружби», ніколи, як доречно зауважив на київському форумі тамтешній віце-прем’єр Віктор Осіпов, з власного бажання не погоджувалась на подовження перебування російської бази в Придністров’ї. Хоча, до речі, реальна мотивація Росії що в Криму, що у Придністров’ї однакова: всіма можливими засобами зберегти у Севастополі і Придністров’ї не те, що залишилось від ЧФ РФ чи 14 армії в Придністров’ї, а російський прапор.

Зрештою, справа не лише в європейській інтеграції України. Справа в тій «визначеності», яка, за словами Азарова, наступила з підписанням угоди в Харкові. Чи, точніше, в зневірі, яку породжує така визначеність. До цього навіть найбезнадійніші песимісти вірили, що рано чи пізно «чорна смуга» для України закінчиться і щось в ній таки почне відбуватись нормальне… Виявляється, віру теж можна забрати за п’ятдесят днів президентства…

Переклад статті директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук, опублікованої в останньому номері німецького журналу OSTEUROPA.Відносини з НАТО – це, можливо, найбільш чіткий індикатор зовнішньої політики незалежної України за всі роки її існування. Навряд чи щось краще, аніж інтеграція Києва в Північно-Атлантичний Альянс, могло б продемонструвати, як далеко Україна готова рухатись у західному напрямку, наскільки її еліти здатні приймати незалежні рішення, і до якої міри вони є вразливими перед зовнішніми впливами та внутрішніми електоральними викликами. НАТО стало якоюсь мірою ототожненням політичної відваги (не кожен український політик здатен вимовити це слово вголос). І НАТО так само стало ілюстрацією політичної слабкості (ніхто з українських політиків не зміг втихомирити власні політичні амбіції заради просування України в євроатлантичні структури). НАТО стало ілюстрацією того, наскільки Росія готова сприйняти незалежну Україну майже через 20 років після розпаду Радянського Союзу. НАТО, зрештою, продемонструвало, наскільки вона саме здатне бути єдиним і не вразливим перед впливом зовнішніх чинників, коли йдеться про прийняття рішень, котрі так чи інакше стосуються майбутнього розширення Альянсу.

Заповільнена, а не «форсована» інтеграція

Для того, аби зрозуміти, що насправді собою представляє інтеграція України до НАТО, потрібно для початку позбавитись кількох некоректних характеристик, якими супроводжують цей процес опоненти євроатлантичної інтеграції України. Передусім, це так званий форсований вступ України до НАТО.
У деяких країнах Західної Європи прийнято вважати, що ініціатором інтеграції України до Північно-Атлантичного Альянсу був президент Віктор Ющенко. Начебто до того Україна навіть думати не наважувалась про якісь Плани дій щодо членства (Membership Action Plans), не те що про саме членство.
Насправді, інтегруватись до НАТО Україна розпочала задовго до президентства Ющенка. Перші контакти України з НАТО відбулись у перший же рік незалежності України – у 1991 році. А вже у січні 1992-го представник України взяв участь у групі високого рівня Ради північноатлантичної співпраці (1). Того ж року до Києва завітав тодішній генеральний секретар Альянсу Манфред Вернер.
У деяких питаннях Україна була своєрідним першопрохідцем в НАТО серед інших пострадянських країн. Вона першою взяла участь у натівській програмі «Партнерство заради миру» (ще в 1994 році). Вона першою серед колег з пострадянського табору відкрила свою місію при Альянсі (у 1997 році). Тоді ж у Києві урочисто презентували за участі Хав’єра Солани й Центр інформації та документації НАТО.
Проте, на той момент багато українських чиновників чітко розмежовували співробітництво з НАТО та членство України в ньому. Позиція тодішньої української влади досить чітко була проілюстрована на той момент заступником міністра закордонних справ України (який пізніше став міністром закордонних справ, а нині працює послом України в Росії) Костянтином Грищенком у статті у впливовому тижневику «Дзеркало тижня» у 1996 році, де він більш ніж чітко пояснив: «Незважаючи на те, що недавно прийнята Конституція України не ставить бар’єрів для входження нашої країни в політичні, військові та інші союзи, Україна не збирається ставити питання про свій безпосередній вступ до НАТО, так само, як і в інші військово-політичні блоки». Тоді ж український дипломат ретранслював думку й про необхідність еволюційного розширення НАТО.
Проте, навіть без офіційно підкріплених амбіцій Києва вступити до Північно-Атлантичного Альянсу Україна отримала деякі дивіденди від такого спілкування з НАТО вже на той момент. Так, скажімо, у 1996 році Київ заручився підтримкою Ради північноатлантичного партнерства та співробітництва, коли Державна Дума Росії поставила під питання приналежність Севастополя Україні (2) . А в 1997 році очікування Мадридського саміту НАТО, на якому не лише мали бути запрошені три перші країни колишнього Варшавського блоку до НАТО, а й підвищений рівень співробітництва Києва з Брюсселем, стали додатковим стимулом для Росії, аби вона нарешті підписала з Україною базовий договір про дружбу і співробітництво. Іншими словами – визнала територіальну цілісність та суверенітет України у її нинішніх кордонах.
Я недаремно згадала Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Росією: поставивши свій підпис під ним у 1997 році Росія автоматично визнала за Україною і суверенне право останньої визначати напрями зовнішньої політики та засоби забезпечення власної безпеки. Чи то стосується вибору на користь інтеграції в Європейський Союз, чи членства в НАТО. Хто не визнає це право за Україною і намагається поставити під питання її вибір на користь НАТО – очевидно, не до кінця визнає її суверенною державою.
Так чи інакше, на саміті НАТО у Мадриді в 1997 році тодішній генсек Альянсу Солана та тодішній президент України Кучма підписали базовий документ між Україною та Альянсом – Хартію про особливе партнерство між Україною та НАТО.
Наступний сплеск у відносинах між Україною та НАТО наступив через п’ять років. Саме навесні 2002 року, скориставшись проявом несподіваної дружби між Росією та НАТО, що розпочалась на фоні подій 11 вересня в США, Україна вирішила нарешті офіційно розставити всі крапки над «і»: Рада національної безпеки та оборони прийняла рішення розпочати процес, кінцевою метою якого б стало членство України в НАТО. Саме на той момент був зафіксований й найвищий рівень підтримки членства України в НАТО серед українського населення: на рівні 32%.
Солідарність політичних еліт, породжена всемогутністю президента Кучми, зробила ще одну добру справу на шляху до євроатлантичної інтеграції України в наступному, 2003 році: парламент України (Верховна Рада) прийняла Закон про основи національної безпеки, в якому ще й на законодавчому рівні закріпила інтеграцію України в НАТО включно з отримання повноправного членства на фінішній прямій як одне з ключових завдань зовнішньої політики України. Двома руками підтримали цей закон й представники очолюваної Віктором Януковичем Партії регіонів, про що їм сьогодні не забувають нагадати колеги з демократичного табору, прихильні до інтеграції України в НАТО.
А ще через рік у найвищих кабінетах української столиці, про що автору цих рядків неодноразово розповідали тодішні керівники профільних відомств, вже обговорювали отримання Україною на Стамбульському саміті Альянсу запрошення до виконання фінального документу на шляху до інтеграції в НАТО – Плану дій щодо членства. Це був, підкреслюю, не 2008 рік і не президент Ющенко. Це був 2004 рік і президент Кучма.
Як стало відомо автору цих рядків від одного з поважних представників української делегації на саміті в Стамбулі, американська сторона, вражена жестом Леоніда Кучми направити чималий контингент до Іраку (дарма, що тодішній український президент це зробив лише для того, аби перестати бути фактичною персоною нон-грата у Білому Домі), була не проти, аби винагородити Україну таким презентом. Проте, американські колеги начебто пояснили українським: «Ми не проти, але давайте дочекаємось президентських виборів в Україні і подивимось, наскільки демократично вони пройдуть». Леонід Кучма відчув себе ображеним і скористався відмовою Альянсу як приводом для того, аби після повернення до України викреслити з Військової доктрини України тезу про інтеграцію України до НАТО (хоча справжньою причиною обізнані експерти вважають його розмову з тодішнім президентом Росії Путіним після закінчення саміту ).
Вибори 2004 року, до яких апелювали на саміті в Стамбулі, зрештою трансформувались у Помаранчеву революцію. А вона, в свою чергу, стала черговою надією на різке зближення України з Заходом, першим етапом якого мало стати саме членство України в НАТО. Це при тому, що ні в своїй передвиборній програмі, ні під час президентської кампанії тодішній кандидат від демократичних сил Віктор Ющенком ні словом не обмовився, що має на меті привести Україну до НАТО.

Помаранчевий курс

Британський експерт Джеймс Шерр пригадує (3), що коли після останнього туру президентських виборів в Україні у 2004 році він акуратно припустив, що у 2008 році Україна має шанси вступити до НАТО, то його американські, а також деякі українські колеги звинуватили в «надмірному консерватизмі». Так чи інакше, 2008 рік як можливий рік вступу України до НАТО називали й інші українські та закордонні експерти: від колишнього американського посла США в Україні Карлоса Паскуаля, до … Віктора Януковича, під керівництвом якого у 2004 році була оприлюднена «Стратегія економічного та соціального розвитку України», що, власне, теж передбачала цю дату як рік завершення повноцінної інтеграції Києва до Альянсу.
Неодноразово доводилось чути думку, що якщо Україна не встрибне в натівський потяг до кінця 2008-го, далі їй зробити це буде надзвичайно складно, враховуючи, передусім, радикалізацію настроїв у політичних елітах Росії. Саме тому напередодні Бухарестського саміту НАТО 2008 року Києвом були зроблені настільки високі ставки у зв’язку з його проханням отримати План дій щодо членства (Membership Action Plan).

Україна жодним чином не мала наміру політизувати цей інструмент,і розглядала його швидше як технічний механізм, за крок від якого вона вже перебувала у 2004 році за президентства Кучми, і за півроку від якого знаходилась у 2006 році. І ці півроку були б, швидше за все, подолані, якби після перших позачергових виборів часів Ющенка була створена демократична коаліція, а не уряд на чолі з Януковичем, котрий у вересні того року з властивою йому безпосередністю розповів натівським колегам у Брюсселі, що український народ ще не готовий до ПДЧ.

Приблизно у той же час мені доводилось чути від одного з радників прем’єра, що якби Янукович та його партія були впевнені, що прийшли до влади всерйоз та надовго, могли б спокійно зайнятись інтеграцією України до Альянсу. А так вимушені коригувати свою позицію з огляду на постійні виборчі епопеї. Непрямим підтвердженням цьому може бути й датоване кінцем 2006 року інтерв’ю Віктора Януковича німецькій газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung. «Україна не змінила своєї орієнтації. Як і раніше, нашою стратегічною ціллю є входження в євроатлантичний простір», – заявив тодішній прем’єр. На уточнююче питання, чи йдеться про «членство» (в НАТО-Авт.) він лише ствердно додав: «Так. Цю ціль ніхто змінювати не хоче» (4).

Так чи інакше, коли План дій щодо членства для України перетворився, за влучним висловом президента Естонії Тоомаса Хендріка Ільвеса, у своєрідний фетиш, відмова у його виконанні з боку країн-членів НАТО на Бухарестському саміті Альянсу стала досить прогнозованою. Потрібно визнати, що тодішні події спровокували погіршення ставлення до Німеччини серед українських прихильників інтеграції в НАТО зокрема і прихильників західного вектору розвитку України загалом. Фактично, з того моменту Німеччина замінила місце Франції, як за президента Жака Ширака вважалась в українських євроінтеграційних колах найбільшою перешкодою для інтеграції України в західні структури.
Проте, варто зауважити, що сьогодні в українському суспільстві відбувається переосмислення Бухарестського рішення. Скажімо, лише зараз, за спостереженнями автора, відбувається розуміння того, наскільки політично важливою була бухарестська декларація НАТО з приводу того, що Україна та Грузія «будуть членами НАТО». І тут потрібно віддати належне німецьким політикам, що, на відміну від політиків деяких сусідніх країн, вони не ставлять під сумнів цю декларацію та можливість її перегляду.

Така більш ніж десятирічна екскурсія в українсько-натівські відносини свідчить про те, що жодний «форсований вступ» України до НАТО, про який говорять в Росії, і повторюють в деяких європейських столицях, не може йти і мови. Президент Ющенко лише продовжив курс, який розпочав його попередник, спираючись на законодавчу базу, яку так само ініціював його попередник. І в цьому контексті досить показовим є те, що впродовж всього тривалого часу політика інтеграції України в НАТО зберігалась, незважаючи на неодноразові прогнози про зміну курсу української зовнішньої політики та багаточленні спроби кваліфікувати інтеграцію Києва до Альянсу як «мертве питання».

До того ж, всі ключові етапи зближення України й НАТО ініціювала сама Україна. Відтак, некоректною є ще й інша характеристика, якою люблять оперувати російські лідери та їх вірні прихильники в України та країнах Заходу – про так зване «втягування України в НАТО». Маючи на увазі під тим, хто втягує, зокрема й Сполучені Штати. Дарма, що якби на початку 2000-х років у Вашингтоні не спостерігалось жорсткого несприйняття Леоніда Кучми, спричиненого так званим «кольчужним скандалом» (коли українського президента підозрювали у Вашингтоні в передачі Саддаму Хусейну радарної установки «Кольчуга»), не виключено, що Україна значно далі б просунулась на шляху до Альянсу ще за минулого українського президента. Не варто забувати, що саме Сполучені Штати були ініціаторами безпрецедентного і, можливо, одного з найбільш принизливих випадків в історії української зовнішньої політики: коли задля того, аби Джордж Буш не сидів поруч з Леонідом Кучмою на саміті в Празі у 2002 році англійський алфавіт, за яким Україна та Сполучені Штати фігурують поруч, замінили на французький. І, нарешті, коли в минулому році постало руба питання про підтримку Сполученими Штатами заявки України щодо отримання Плану дій щодо членства на Бухарестському саміті НАТО, адміністрація Буша вступила в гру лише на фінальній стадії. Саме тоді, коли переконати європейських партнерів в необхідності такого кроку було вже нереально. Крім того, як у розмові з автором цих рядків зауважив Девід Кремер, котрий на початку 2008 року опікувався Україною в Державному департаменті США, Сполучені Штати підтримали План дій щодо членства України в НАТО лише тому, що з Києва поступило прохання у вигляді відповідного листа до генсека, завіреного підписами президента, прем’єра та спікера парламенту. І, очевидно, недаремно сьогодні деякі американські посадовці (як-то сенатор МакКейн) у неформальних розмовах визнають, що Сполучені Штати повинні були дійсно прикласти зусиль щодо інтеграції України в НАТО, бо в найближчому майбутньому це зробити буде фактично нереально.

У роки президентства Ющенка, як і за президента Кучми, відносини України й НАТО постійно будувались на двох рівнях: практичному та політичному (5). Однак, як визнають більшість українських та західних експертів, проблема завжди полягала у тому, що практичний та політичний рівень ніколи не були однаково високими. Якщо вдавалось запустити роботу з реформування, наприклад, збройних сил України, то політична ситуація (чи-то авторитарні нахили за часів Кучми, чи політичний хаос за президентства Ющенка) не дозволяла закріпити успіх належним чином на політичному рівні. Якщо вдавалось зробити вагому політичну декларацію (як-то в Бухаресті про те, що Україна та Грузія будуть членами НАТО), то в української влади, зайнятої внутрішніми міжусобицями, не вистачало часу й можливості на те, аби підтягнути практичну співпрацю: в минулому році український парламент навіть не зміг затвердити план спільних з НАТО військових навчань на 2009 рік, у той час, як Росія спокійно затвердила план таких заходів на п’ять років.

Притому Україна залишається бути єдиною країною-не членом НАТО, яка бере участь у всіх без винятку операціях Альянсу (включно з Афганістаном). Загалом її внесок у військові операції НАТО вищий, ніж внесок доброї частини нинішніх членів Альянсу.

Чому НАТО?

У більшості країн Європи, в яких мені доводилось спілкуватись на тему членства України в НАТО, прийнято вважати, що в українських прихильників членства в НАТО мотивація одна – захиститись від «російських танків». Насправді, такою аргументацією керується лише незначний відсоток українських прихильників інтеграції в НАТО. Для того, аби зрозуміти, що євроатлантична інтеграція України не носить антиросійського характеру, достатньо співставити дві цифри. За членство України в НАТО виступає приблизно 30% населення у той час, як прихильно ставляться до Росії, за різними опитуваннями, до 93% (!) українців.

Більше того, я особисто знаю чимало прихильників членства України в НАТО, які не виключають членство в Альянсі і Росії. Щоправда за умови, якщо вона з нею ж вигаданої «суверенної демократії» почне рухатись у бік демократії більш зрозумілої для розвинутих країн світу. Як правильно зауважують деякі українські експерти, жодного разу на жодних переговорах між НАТО та Україною Росія навіть гіпотетично не згадувалась як можливий супротивник України (6).

Підтримуючи членство України в НАТО українці передусім роблять певний цивілізаційний вибір – на користь європейської моделі розвитку держави, а не 5-ї статті Вашингтонського договору НАТО. Північно-Атлантичний Альянс, відомий своєю політикою відкритих дверей і значно менш жорсткішими умовами вступу, ніж Євросоюз, для багатьох українців став тією поодинокою можливістю, за допомогою якої б Україна змогла б переміститись в зовсім іншу систему геополітичних координат. А заодно – допомогла б раз і назавжди зрозуміти Росії, що час реанімації імперії у будь-якому її вигляді безслідно минув. Адже поки в Москві будуть плекати надії, що новий пострадянський союз під її чітким керівництвом можливий – доти ситуація в цьому регіоні залишатиметься напруженою, а сама Росія – непередбачуваною і навіть небезпечною.

Тут доречно поставити питання: а чи дійсно бажання України інтегруватись до НАТО є найбільшим збудником російської агресивності? Все ж якщо проаналізувати відносини двох країн, то найбільше загострення у діалозі України та Росії відбулось не за часів Віктора Ющенка, коли ривок у бік НАТО виглядав найбільш реальним, а за президентства Леоніда Кучми, коли серйозне просування в бік Альянсу вважалось недосяжним. Саме тоді, в 2003 році, Росія та Україна опинились ледве не на межі військового конфлікту через належність острова Коса Тузла.
Крім того, досвід розширення Альянсу за рахунок країн Центрально-Східної Європи демонструє, що Росія йшла на загострення відносин з тими чи іншими країнами до їхнього вступу в НАТО, але в жодному разі не після. В українській столиці не могли не помітити, що після прйиняття до НАТО, наприклад, країн Балтії, їхні відносини з Росією… покращились, а не погіршились.

В українській столиці поведінка Росії у питанні інтеграції України до НАТО викликає більше питань, ніж відповідей, оскільки російські колеги ніколи не могли пояснити, в чому, власне, полягає загроза для них з боку України в НАТО. І чому, наприклад, Росія настільки активно опиралась запрошенню України до виконання ПДЧ, апелюючи до слова «членство» в його назві, але абсолютно спокійно сприйняла запрошення України до виконання Річної національної програми (Annual National Program), у повній назві якої теж міститься слово «членство». Знаючи при цьому, що українська сторона (як і деякі країни-члени НАТО) сприймають РНП (ANP) як аналог ПДЧ, сподіваючись на те, що цей інструмент буде останнім на шляху до повноцінного членства в Альянсі.

Так чи інакше, якщо вважати вибір України на користь НАТО антиросійським, то тоді, очевидно, слід вважати так само антиросійським і вибір України на користь інтеграції до Європейського Союзу. Адже для більшості українських симпатиків Альянсу – НАТО та Європейський Союз є двома сторонами однієї медалі. Навіть ті, хто вважають схему «в Євросоюз через НАТО» недієздатною для України, а рецепти Центрально-Східної Європи застарілими, погоджуються: членство в НАТО дозволить країнам-скептикам і українського входження до Євросоюзу подолати психологічний бар’єр щодо України. Стане таким собі розпізнавальним сигналом: «Вони свої». Зрештою, люблять зауважувати українські прихильники членства в Альянсі, основний європейський кістяк в НАТО і Євросоюзі (особливо після повернення Франції у військову структуру Альянсу) складають ті ж самі країни, отож це є ще однією можливістю зрозуміти їхню логіку прийняття рішень, запозичити досвід урядування .
Хоча в країнах Європейського Союзу не надто позитивно сприймають, коли в Україні ставлять знак рівності між двома процесами- інтеграцією в ЄС і НАТО, варто зазначити, що саме в європейських столицях у 2008 році почали активно пов’язувати ці два процеси, доходячи до висновку, що у випадку України має бути «якомога менше НАТО, і якомога більше Євросоюзу». До речі, таку формулу в українській столиці сприймають з певним скепсисом. Хоча б тому, що розуміють: реальна (а не віртуальна) інтеграція України в ЄС є набагато більшим викликом для Росії, аніж інтеграція України до НАТО. І Москва робить вигляд, що євросоюзівський вибір Києва її зовсім не лякає лише тому, що прекрасно розуміє: членство України в ЄС на сьогодні є чимось абсолютно ілюзорним. Україна вже мала аналогічну ситуацію: за часів Кучми Росія особливо не протистояла намірам Києва вступити до НАТО, бо розуміла, що за попереднього президента України в неї немає шансів туди потрапити.

Крім того, українські прихильники членства України в НАТО розглядають інструменти, які надає Альянс у вигляді Плану дій щодо членства (або ж Річної національної програми, яку Україна почала виконувати згідно з минулорічним рішенням міністрів закордонних справ НАТО у Брюсселі), як додаткову можливість посприяти модернізації країни хоча б у тих сферах, які визначені в РНП. В українських реаліях, коли бюрократичний апарат є страшно неповоротким та нездатним проводити реформи без жорсткого моніторингу зовні, це більш ніж актуально. Власне, саме тому відмову в ПДЧ багато українських прихильників НАТО сприйняли як відмову Україні виконувати реформи.

І, нарешті, безпека. У Києві виходять з того, що НАТО є далеко не ідеальною системою колективної безпеки, але досконалішої на сьогодні не існує. Україні, як нікому, є з чим порівняти: вона неодноразово мала змогу приєднатись до створеної у свій час Росією Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ), але лише один механізм прийняття рішень в цій інтеграційній структурі (фактично одноосібно Російською Федерацією) може відлякати від повноцінної інтеграції до неї. Насторожує і той факт, що в ОДКБ, на відміну від НАТО, черги на вступ не спостерігалось ніколи, а будь-яке поглиблення інтеграційних процесів всередині об’єднання викликає супротив навіть у відносно лояльної до Кремля Білорусі.

Якщо ж у когось склалось враження, що членство Києва в Альянсі небезпечне для НАТО, бо своєю поведінкою Україна здатна спровокувати задіювання відомої 5-ї статті організації, і вже тим самим послабити НАТО, зауважу: за роки існування України як незалежної держави немає підстав говорити про Україну як про безвідповідального партнера, здатного завдати шкоду регіональній безпеці. І це при тому, що з моменту отримання Україною незалежності спостерігалось чимало серйозних провокаційних випадів на її адресу з боку тієї ж Росії, які могли б привести до максимального загострення відносин, проте Україна жодного разу не уподібнилась Грузії та не піддалась на них. І це при тому, що Україна не є членом НАТО. Якби ж вона перебувала в Альянсі, то тим паче не дозволила б собі піддатись на жодну зовнішню провокацію. Навпаки – країни-члени НАТО були б певним стримуючим фактором і для України і для інших країн регіону.

Чому більшість проти?

Однією з найбільших перешкод інтеграції України до НАТО і всередині країни, і за її межами називають низьку підтримку членства серед населення: не більше 30% – за, близько 60% – проти. До речі, остання цифра фактично збігається з рівнем не підтримки німцями операції в Афганістані, проте ми розуміємо, що це абсолютно різні ситуації. Хоча в обох випадках йдеться про способи забезпечення безпеки своєї країни: у першому випадку України, в іншому – Німеччини. І про те, хто, власне, має приймати рішення в таких ситуаціях: влада чи народ.

Однак, українські прихильники членства в НАТО більше люблять апелювати до іншої цифри: на момент прийому до НАТО Іспанії рівень підтримки такого кроку з боку населення цієї країни становив лише 18%. Однак вже за чотири роки, на відповідному консультаційному референдумі, членство Іспанії в Альянсі схвалили 52,5% іспанців. Є також досвід сусідньої з Україною Словаччини, де в 2000 році членство в НАТО підтримувало 42% населення, а в 2002-му – вже 61%. Це, до речі, було за два роки до вступу країни в НАТО, а у випадку з Україною про членство наразі не говорять навіть найбільш оптимістично налаштовані прихильники України в НАТО.

Хоча, знову ж таки, Україна – не Іспанія і навіть не Словаччина, і в більшості українських полісімейкерів є чітке розуміння: поки рівень підтримки населення не сягне заповітної 50% межі, про членство України в Альянсі навряд чи може йтись взагалі. Так, наприклад, на плебісциті як на обов’язковій умові для членства України в НАТО постійно наголошує Юлія Тимошенко, не забуваючи при цьому нагадувати, що пріоритетом для України є участь в Європейській політиці безпеки та оборони (ESDP). І нагадує недаремно: як один з двох ключових кандидатів в президенти України на виборах 2010 року вона врахувала негативне ставлення українців до НАТО і відсутність будь-якого ставлення до Європейської політики безпеки та оборони (переважно через необізнаність про існування такої політики взагалі).

Проте, замість того, аби просто констатувати цифру непідтримки, набагато важливіше, на мій погляд, звернути увагу на кілька речей, котрі зазвичай залишаються за кадром.
По-перше, 30% населення, яке підтримує членство України в НАТО – це, насправді, достатньо велика цифра, враховуючи масовану антинатівську кампанію в Україні, яку проводять зазвичай за кошти сусідньої держави, відсутність консенсусу політичних еліт у цьому питанні та популярність російських медіа-продуктів (особливо телебачення) на території України. До того ж, постійні вибори в Україні зробили тему НАТО постійним заручником певних політичних сил, які на цій темі намагаються здобути собі додаткові електоральні голоси. Україна є, можливо, єдиною європейською країною, в якій деякі політичні сили будували свою передвиборну кампанію виключно на лозунгах «не допустити Україну в НАТО». І, до речі, показово, що фактично жодна з них у парламент не потрапила (чи то йдеться про політичну силу одіозної Наталі Вітренко чи про блок «Не Так», створений у свій час для участі в парламентських виборах колишнім керівником адміністрації президента Кучми).

Крім того, українські прихильники членства в НАТО – це люди, які переконані у своєму виборі і навряд чи спроможні змінити свою позицію на діаметрально протилежну. В Україні вже котрий рік поспіль існує навіть спеціальне визначення щодо симпатиків членства України в НАТО – євроатлантист. І якщо на початку 2000-х років це слово дещо різало слух і часто мало іронічний відтінок, то сьогодні активно вживається на всіх рівнях. Так, це люди, які, можливо, дещо ідеалізують Альянс і дивляться на нього з більшим захопленням, аніж населення в деяких країнах-членах, але хіба саме НАТО не потребує таких відданих прихильників у далеко не найкращі для нього як для організації часи?

По-друге, Україна досі так і не спромоглась провести масштабної інформаційної кампанії з приводу НАТО. Як результат – все ще низька поінформованість населення про те, що НАТО часів «холодної війни» та нинішній Альянс – дві різні організації. І це не лише припущення: близько 60% українців, за різними опитуваннями, зізнаються, що нічого або дуже мало знають про НАТО (7). Так, скажімо, в одному з найбільш міст України, Харкові, що на Північному Сході, лише 8% населення, за результатами опитування, проведеного в червні 2008 року, відповіли, що не володіють достатньою кількістю інформації з приводу НАТО (8). Наскільки рівень підтримки НАТО залежить від обізнаності, демонструють цифри підтримки Альянсу серед українських офіцерів – 41% – за членство в НАТО, 40% – проти(9) .

Звісно, при такому рівні необізнаності серед українського населення навряд чи є сенс говорити про проведення референдуму щодо членства в НАТО вже найближчим часом, на чому наполягають деякі опоненти євроатлантичної інтеграції України (зокрема й російські колеги й переговорах з лояльними до них українськими політиками). До того ж, інтеграція України в НАТО не є одним з ключових пріоритетів в житті пересічного українця, а традиційно перебувають в третьому десятку пріоритетів.

Крім того, якщо в соціологічних опитуваннях питання поставити не про підтримку членства в НАТО, а в Північно-Атлантичному Альянсі, то число прихильників різко збільшується на 10%, незважаючи на те, що йдеться про одну і ту ж організацію. Це, в свою чергу, наштовхує на наступний висновок: українців лякає не так НАТО як організація, як НАТО як назва чи бренд.
Хоча, на мій особистий погляд, більш небезпечними сьогодні в Україні є не стільки старі міфи про НАТО, котрі певний відсоток населення пам’ятає ще з радянських часів, а нові, які створюються вже новітньою російською пропагандою. Серед таких міфів, наприклад, можливість запровадження візового режиму між Україною та Росією у разі, якщо перша приєднається до Альянсу. Чи, наприклад, міф про те, що Україна ніколи не буде в НАТО, бо занадто багато етнічних росіян мешкають на її території. Владімір Путін кілька разів у розмовах зі своїми західними партнерами називав цифру в 17 мільйонів етнічних росіян. Насправді, йдеться про 17%. А це у відсотковому відношенні менше, ніж, скажімо, в Латвії чи Естонії (понад 20%), котрі є членами НАТО з п’ятирічним стажем.

Крім того, люди, які виступають проти членства України в НАТО в основному не є прихильниками створення певних союзів з Росією, як прийнято вважати в деяких столицях західного світу. Їхня позиція полягає зазвичай у тому, що Україна має бути другою Швейцарією – дотримуватись нейтралітету. Саме нейтральний, позаблоковий статус, на їхню думку, може гарантувати Україні гарні відносини одночасно з Росією та Заходом. Прихильники ж інтеграції України до НАТО вважають ідеї про нейтралітет України небезпечними та ілюзорними, враховуючи її географічне розташування та геополітичне становище. До того ж, поруч з Україною знаходиться країна, котра, на відміну від України, положення про свій нейтральний статус зафіксувала у Конституції, однак це зовсім не вирішило її без пекових проблем.

Йдеться, як ви вже здогадались, про Республіку Молдову.
Цілком ймовірно, що після президентських виборів в Україні тема НАТО в черговий раз буде оголошене «мертвим питанням». Але, як свідчить новітня історія України, це буде лише «тимчасово мертве питання». До більш сприятливих для української інтеграції в західні інституції часів у світі та регіоні.
________________________
1 Військо України, Ленід Поляков, № 7, 2007 р/
2 Олександр Палій «Навіщо Україні НАТО?» -2006 р.
3 Джеймс Шерр, Північноатлантичний альянс допомагає Україні стати сильнішою та зміцнюється сам, «Дзеркало тижня», №14, 12-18 квітня 2008 р.
4 «Янукович за членство в НАТО», «Главред», 1 листопада 2006 року
5 Україна-НАТО: 5 років особливого партнерства, “Час/Time», Ігор Жовква, 23 лютого 2002 року
6 Україна-НАТО: ти пам’ятаєш, як все починалось, Андрій Фіалко, «Дзеркало тижня», №30, 5-19 серпня 2006 року
7 Каталізатор реформ, «Атлантична панорама», №4-5, жовтень 2009 року
8 Україна-ЄС-НАТО: міфи та реалії, Вадим Трюхан, Михайло Михайлов, Олександр Малиновський, «Дзеркало тижня», № 40, 17-23 жовтня 2009 року

9 «Розвиток відносин Україна-НАТО та сучасний стан інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції» (збірник навчально-методичних матеріалів), Київ, 2008 рік

З оригіналом матеріалу німецькою мовою можна ознайомитись у журналі

Газові домовленості Віктора Януковича з Росією могли б вітати навіть його опоненти. Якби не продовження перебування Чорноморського флоту РФ у Севастополі до 2042 року як поступка у зменшенні ціни на газ. Саме вона перекрила весь позитив і загострила ситуацію всередині України.Чому так сталося і що виграла для себе кожна із сторін? На це пиатння в пресс-центрі «Главкому» намагалися знайти відповідь колишній представник Президента з міжнародних питань енергетичної безпеки Богдан Соколовський, директор української філії Інституту країн СНД Володимир Корнілов та заступник директора Інституту світової політики Сергій Солодкий. \

Богдан Соколовський: «Україна програла, як швед під Полтавою»
Питання Чорноморського флоту перекрили в багато разів позитиви, які були досягнуті по газу на вчорашній зустрічі двох президентів. Наша економіка отримала більш прийнятні ціни на газ та в цілому наслідки для української держави за результатами усього комплексу домовленостей катастрофічні і непрогнозовані.
{1}
Богдан Соколовський

Об’єктивно справедлива на сьогодні ціна на газ для України – це приблизно 200-220 доларів. Якщо уточнено буде 230 чи 234 – це абсолютно нормальна цифра. Від цього, безумовно, виграють НАК «Нафтогаз Україна», бо менше платитиме, та українська економіки, оскільки імпортний газ іде в основному в хімічну промисловість та металургію. Від цього дещо програє український бюджет, бо йтимуть менші обсяги через НАК, відповідно, будуть менші платежі у бюджет. «Газпром» не втрачає нічого, оскільки специфіка нової ціни полягає в тому, що він як отримував свою ціну на тисячу кубів, так і отримуватиме. На перший погляд, начебто, втрачає російський бюджет, але, враховуючи інформацію про те, що ця сума буде скомпенсована із кошика оренди за перебування ЧФ, російський бюджет нічого не втрачає.

Щодо конкретних цифр, то в 2010 році Україна, з урахуванням підписаних документів на рівні корпорацій, мала б заплатити приблизно 9 млрд. дол. Це на три мільярди менше, ніж ми мали б платити у випадку старих цін. Позитив. З іншого боку, це дає тактичний виграш часу для того, щоб врешті-решт український газовий сектор був реформований – і цінова політика, і платіжна дисципліна, і всі інші аспекти, про які ми говоримо останні два роки. На превеликий жаль, колишній уряд нічого не зробив у цьому відношенні.

Нинішня владна команда абсолютно вмотивовано і аргументовано критикувала газові контракти від 19 січня 2009 року. Це була несправедлива, неправильна для України формула розрахунку ціни на газ. На жаль, ця формула не змінилася, хоч наші переговірники-енергетики докладали для цього зусиль. Я переконаний в тому, що цей процес ще буде продовжено, треба надіятися на врегулювання і цього питання.

Обсяги в 36,5 млрд.кубів, з якими визначилися на 2010 рік, влаштовують три сторони – Росію як постачальника, Європу, яка отримує спокій і гарантії безперебійного транзиту в осінньо-зимовий період. Це влаштовує і нас, тому що фактично за 36, 5 мільярдів ми заплатимо таку саму суму, як би заплатили по-старому за істотно менші обсяги – 27 млрд. кубів. Хоча в 2010-му нам стільки не треба, але ми розраховуємо жити ще й в 2011 році.

Неврегулюваними або ще просто не оприлюдненими в пресі залишаються питання транзиту. Російська сторона разом з українською поки що не зафіксували обов’язкові обсяги транзиту газу через Україну. Це насторожує з огляду на початок будівництва «Північного потоку», тому що стає трішки моторошно від появи через півтора роки нового газопроводу при відсутності гарантій обсягів транзиту через територію України.
Залишається відкритим питання «Південного потоку», який є прямо конкурентним до українських магістралей. Тут є поле для дискусій та переговорів, дуже хотілося б вірити, що владна команда буде добиватися того, щоб цей проект не був реалізований, а потоки залишилися такими, якими є зараз.

Преса написала про те, що ліквідовані штрафні санкції. Якщо це правда, то є ще один позитив. З іншого боку, залишається принцип take or pay, і поки не з’ясовано, на які обсяги він зберігається.

Змінилися обов’язкові обсяги імпорту, які в первинних контрактах були закладені в 52 млрд. кубів газу на рік. Вони занадто великі, і якщо на сьогодні не будуть змінені, то це теж може бути предметом для подальших переговорів.

Було корисно порівняти подібний процес дворічної давності із сьогоднішнім. 12 лютого 2008 року відбулися переговори Президента Ющенка із президентом Путіним, де газу було присвячено три години. Вже на другий день Віктор Андрійович годину в прямому ефірі по українських телеканалах пояснював нюанси, деталі процесу переговорів, що вдалося досягти і як виглядала майбутня форма співробітництва. Я дуже сподіваюсь на те, що ми щось подібне отримаємо найближчими днями і нам буде викладено усі деталі, наші успіхи та проблеми, можливо, й прорахунки. Це було б корисно, аби в якійсь мірі заспокоїти суспільство.

По флоту ж Україна програла, як швед від Полтавою.

Владимир Корнилов: «Это нормальная практика, когда экономические переговоры увязываются с политическими уступками»

Вспомнили 2008 год, действительно, вышел Виктор Ющенко, подробно рассказал нам обо всех договоренностях, но буквально на следующий день премьер дезавуировала все договоренности между двумя президентами. Позитивно то, что сегодня такого не будет.

{2}
Владимир Корнилов

Что касается достигнутых в Харькове договоренностей по газу, то с некоторыми оценками г-га Соколовского я согласен. Мы должны понимать, что действительно Украина год назад получила невыгодный для себя контракт, и теперь каким-то образом новая власть должна была искать выход из этой тупиковой ситуации.

Меня особенно умилили вчерашние заявления Юлии Тимошенко о несправедливости цены и т.д., но она забыла один простой факт – скидки-то рассчитывают из той формулы, которую изобрело правительство Тимошенко в переговорах с Россией. Мы помним, как нам преподносили это, как высшее достижение предыдущего правительства, справедливую формулировку, обещали, что цена на нефть будет неуклонно падать, соответственно для нас цена на газ в 2010 году будет чуть ли не копеечная. Теперь нынешнее правительство должно каким-то образом искать выход из этих просчетов, совершенных правительством Юлии Тимошенко.

Что касается увязывания вопросов газа и флота, то в этом нет ничего страшного. Это обычная практика в международных переговорах, когда чисто экономические вопросы увязываются с чисто политическими. Почему-то никого не удивляли условия, которые выставлял нам Евросоюз, заключая соглашения об экономическом сотрудничестве с Украиной. Почему-то никого не удивляло, что ЕС выставлял требования реформирования украинского внутреннего законодательства. Так же существовала сугубо политическая поправка Джексона-Веника, которая на самом деле очень сильно влияла на экономические отношения между США и Украиной и влияет на взаимоотношения между США и Россией. Это нормальная практика, когда сугубо экономические переговоры увязываются с какими-то политическими уступками, требованиями и предложениями.

Россия и Украина действительно пошли на взаимные уступки и взаимную выгоду. Я считаю, что тот факт, что проблема-2017 оказалась отложенной на четверть века – это действительно позитив и для России, и для Украины. Мы прекрасно понимаем, что с приближением 2017 года эта проблема обострялась бы, теперь же ЧФ будет спокойно развиваться и не бояться за то, что в ближайшее время кто-то потребует выйти из родного для себя Севастополя. Украина и Россия получили определенность во взаимоотношениях на ближайшие годы.

Что касается якобы внеконституционности тех соглашений по Черноморскому флоту, которые были заключены в Харькове. Есть позитив хотя бы в том, что некоторые наши политики наконец- то удосужились прочитать Конституцию. А то мне два года приходилось доказывать, что нет в Конституции ни слова о 2017 годе, а никто не верил. Стоило открыть только «Переходные положения» и в этом убедиться.

Вчерашнее соглашение по флоту было заключено по той же формуле, по которой заключалось соглашение 1997 года на основе принятой в 1996 году украинской Конституции. Ничего нового в этом смысле нет. В соглашении 1997 2017-й год не конечный срок пребывания, можно было трактовать о вечном пребывании Черноморского флота при непротивлении двух сторон. Украина и Россия могли каждые пять лет по взаимному согласию продлевать пребывание ЧФ. На самом деле никто не говорил, что 2017 год – это граничная дата. Кроме того, есть решение Конституционного суда, если не ошибаюсь, от 2000 года, которое признало то соглашение конституционным. Так что все странные трактовки из уст Яценюка и Тимошенко о том, что это якобы не вписывается в конституционный процесс, совершенно не соответствуют ни Конституции Украины, ни решению КС. Речь о том, что надо вообще проводить референдум – это ноу-хау от Яценюка…

И одно уточнение на счет арендной платы и потери российского бюджета. Арендная плата ЧФ – не три и не четыре миллиарда долларов. Да, та сумма, которую Россия должна была платить за аренду ЧФ в Севастополе, будет учтена в этой скидке. Но извините, это скидка, а не арендная плата за пребывание. Российский бюджет будет действительно терять ежегодно не поступающие очень солидные суммы, которые были заложены.

Сейчас я слышал в России не мало критики по этому поводу, что, мол, слишком дорогая цена, и на эти деньги можно было бы построить не одну базу за пределами Украины. Звучит немало критики и в Украине. Но еще раз повторюсь: Россия и Украина пошли на взаимные уступки для того, чтобы достичь взаимовыгодной договоренности.

Сергій Солодкий: «Залишається сподіватися, що ці документи не пройдуть ратифікацію ВР»

У кожного відомого політика є настільна книга. Наприклад, у Сталіна була «Державник» Макіавеллі, в інших президентів – Конституція держави. Таке враження, що у Віктора Януковича такою настільною книгою став минулорічний лист Президента Росії до Віктора Ющенка. Там було висловлено кілька претензій, інструкцій, побажань, які б хотіла домогтися Росія. Зрозуміло, що за Віктора Ющенка неможливо було навіть уявити, що у принципових питаннях Україна могла піти на поступки. За Віктора Януковича, який при владі майже два місяці, ми бачимо, що цей лист фактично повністю реалізований.

{3}
Сергій Солодкий

Росія висловлювала свої занепокоєння щодо курсу України до НАТО. Віктор Янукович відмовився від нього, оголосивши про примарну позаблоковість, яка не передбачена жодним міжнародним документом. Якщо вже говорити про це, то слід казати про нейтралітет, який хоч якось убезпечує національні інтереси країни.

Росія висловлює своє обурення щодо історичних питань. Наразі ми знаємо, що зробив Донецький суд, ухваливши рішення про неправомірність указів Ющенка по Шухевичу та Бандері.

Що відбулося по Чорноморському флоту? Рішення практично приймалося таємно, без будь-яких нарад. Питання національної безпеки мало б спочатку пройти певний алгоритм прийняття рішення. Спочатку мали б відбутися засідання Ради нацбезпеки і оборони, консультації між урядовими експертами на рівні Міністерств закордонних справ. Все це робилося поспіхом. Фактично вчора громадськість Росії, України та всього світу дізналася про рішення, якого ми фактично в деталях і не бачили.

Чи можна пов’язувати питання економіки і політики? Економічні питання з політичними, можливо, і можна. Але Чорноморський флот – це питання національної безпеки і національних інтересів. Національна безпека є безцінною.

Чи вигідною є вчорашня домовленість? Нинішньою владою наводиться багато аргументів, чому саме це рішення було необхідним. Так, уряд Юлії Тимошенко зробив помилку. Але це не виправдовує нинішню помилку.

Існує аргумент, що це питання загострювалося б із наближенням 2017 року. Так, воно б загострювалося, але, як на мене, російське керівництво почало звикати до думки, що в 2017 році все-таки доведеться залишити територію України. Зараз українська влада просто відтермінувала це загострення, яке тепер набуде характеристик перманентності.

Росія через свою діяльність сама винна в тому, що Чорноморський флот заслужив певну недовіру України. Ми пам’ятаємо, як в минулому році пересувалася техніка зі зброєю Чорноморського флоту без будь-яких санкцій з боку України. Ми знаємо випадки і в часи Кучми, і Ющенка, коли військові Чорноморського флоту проводили навчання без жодних санкцій з боку України. Ми пам’ятаємо про катастрофічні події серпня 2008 року, коли підрозділи Чорноморського флоту брали участь у бойових діях проти Грузії. Фактично Україна ставала співучасницею цієї війни.

Добре, що президенти ще повністю не наплювали на закони і право. У вівторок має відбутися синхронна ратифікація домовленостей, досягнутих вчора. Залишається сподіватися, що у народних депутатів вистачить здорового глузду, вони прислухаються до власної совісті, до порад експертів, і ці документи не пройдуть ратифікацію.

Ми маємо досвід поспішних рішень президентів. 23 лютого 2003 року Леонід Кучма абсолютно таємно без відома урядовців приймає рішення про входження України до Єдиного економічного простору. Ратифікація відбувалася літом 2004 року. Велике благо, що Міністерство юстиції та Міністерство закордонних справ виступили з рекомендацією, що угоду про ЄЕП можна реалізувати лише в тій частині, яка не суперечить Конституції України. Зрештою, цю угоду було схвалено саме з такими застереження. Можливо, саме тому Україну і не було втягнуто до цього псевдоЄвросоюзу.

Богдан Соколовський: Чи конституційне вчорашнє рішення? Частина 7 стаття 17 Конституції заперечує присутність будь-яких військових формувань, баз на території України. Стаття належить до першого розділу Конституції, тобто намагання змінити цю статтю вимагає референдуму. У Перехідних положеннях Конституції визначено, що базування, зокрема Чорноморського флоту, може бути на підставі угоди. Мова йде про вже існуючі бази. Вказано, що угода має бути ратифікована у парламенті. Тут є суперечність. З одного боку, є стаття 17, яка вимагає референдуму і як мінімум 300 голосів у парламенті, з іншого боку, Прикінцеві положення вимагають ратифікації – 226 голосів, і все.

Угода 1997 року визначає статус Чорноморського флоту як тимчасовий. Якщо вчорашня угода містить такі самі норми, то вона є передчасною, некоректною і в принципі непотрібною на наступні сім років. По угоді 1997 року можна було кожні п’ять років продовжувати базування Чорноморського флоту, якщо сторони не висловлюють інших міркувань. Для чого вчора був підписаний цей документ? Я вважаю, що це виклик українському суспільству. Він набуває юридичну силу аж в 2017 році. Це будуть вирішувати наступні покоління, чому ми за них розписуємося?

Владимир Корнилов: Когда мы говорим о вызовах обществу, не плохо было бы посмотреть на общественное мнение. Вчера в Севастополе праздновали.

По просьбе украинского филиала Института стран СНГ, «Research & Branding Group» постоянно и регулярно на различных опросах задавал вопрос по Черноморскому флоту. Весной прошлого года мы получили данные о том, что на безусловном продолжении расположения Черноморского флота в Севастополе, либо та том, чтобы ЧФ сохранялся на выгодных в экономическом смысле для Украины условиях, соглашались чуть больше 50%. Против – примерно 25-30%. В этом году уже больше 60% населения Украины на тех или иных условия соглашаются, чтобы пребывание Черноморского флота в Севастополе было продолжено и после 2017 года, около 20% выступали против.

То есть, надо различать вызов обществу и вызов определенным политическим силам. Общество Украины было готово к условиям, которые были подписаны вчера в Харькове.

Сергій Солодкий: Щодо привітань у Севастополі, можливо, тут вина української влади, тому що вона за два десятиліття незалежності не змогла створити в Севастополі достатню інфраструктуру, щоб українські громадяни були забезпечені роботою і не залежали від іноземної бази.

Говорять, що саме російська база забезпечує безпеку в чорноморському регіоні, захищає Україну від потенційних викликів. Якщо питання лише в тому, що Україна сама неспроможна забезпечити власну безпеку, то давайте проведемо тендер, щоб інші армії захищали цю безпеку. Чому лише російська?

Вопрос к Владимиру Корнилову. Вы сказали, что страны пошли на взаимные уступки и были подписаны взаимно выгодные договоренности. В то же время вы говорите: «Россия ежегодно будет терять миллиардные суммы из госбюджета»…

Владимир Корнилов: Выгода исчисляется не только долларами. Россия соглашается на том, что она теряет колоссальные средства из бюджета. При этом она действительно приобретает выгоды в том, что сохраняется важная для нее в геостратегическом смысле база в Севастополе – центре Азово-Черноморского бассейна. Россия, вложив сумму чуть меньше, чем сейчас вкладывает в украинскую экономику, могла бы эту базу передвинуть. Но выгода высчитывается не только в деньгах.

Сергій Солодкий: В цьому і різниця між владою України і Росії. Росія готова купувати національні інтереси і захищати їх таким чином, а Україна готова їх продавати.

Богдан Соколовський: Як є покупець, то мусить бути і продавець.

{4}
(зліва направо) Владимир Корнилов, Богдан Соколовський

Владимир Корнилов: Рыночные цены на газ – не рыночные, справедливые – несправедливые… Россию вполне устраивали договоренности, которые были достигнуты год назад, и она могла их не пересматривать. Говорили о том, что Россия чуть ли не обязана сделать эту значительную скидку. При первой же встрече Путин задал вопрос Азарову: что Украина может дать взамен? Вот, Украина предложила, Россия согласилась.

{5}
(зліва направо) Владимир Корнилов, Богдан Соколовський

Богдан Соколовський: Зараз говорять, що ми отримали знижку на газ. Ні нинішня влада, ні Росія не заперечували, що ми мали несправедливо завищену ціну на газ. Ми ж не отримали знижку від несправедливої ціни. Коректніше казати, що ми отримали приведену до ринкової ціну на газ.

Серед країн Південно-Східної Європи і Балкан найнижча ціна за російський газ сьогодні в Болгарії. Але я щось не пригадую, щоб у Болгарії базувався якийсь флот чи якісь російські бази. Вони просто мають певні преференції з точки зору економічних інтересів і політичної зацікавленості, як Росії до Болгарії, так і Болгарії до Росії.

Ще вчора усі розуміли, що Віктор Янукович піде на поступки Росії задля зменшення ціни на газ. Однак мало хто міг припустити, що він зайде аж настільки далеко – дозволивши Чорноморському флоту РФ перебувати на території довше відведеного терміну (тобто, 2017 року).Звичайно, поки немає офіційних документів зарано давати однозначні оцінки щодо попередньої новини про те, що Чорноморський флот залишиться після 2017 року ще на 25 років. Цілком ймовірно, що у тих документах йдеться не тільки про пролонгацію терміну перебування, але й про збільшення орендної плати.\

Проте, чи варто було так поспішати з прийняттям рішення? Чи достатньо уважно було підготовлено необхідну документацію? Адже будь-який документальний (юридично зафіксований) прокол уже є фактично невиправним. Подібні рішення не ухвалюються без прискіпливого вивчення. Навіть якщо уявити, що нова влада почала готувати таке рішення після першого візиту Віктора Януковича до Москви (5 квітня), то і цього часу замало, щоби уявити, що документацію підготовлено досконало. Зазвичай подібним рішення передують десятки двосторонніх експертних консультацій. Невже українському президенту вистачило чотирьох зустрічей зі своїм російським колегою та ще двох зустрічей прем’єрів?

Інший аспект. Чи у однаковій ваговій категорії перебувають питання зменшення ціни на газ і продовження перебування російської бази в України? Чи можна змішувати комерцію з питаннями безпеки? Питання безпеки за великим рахунком є безцінними.

Власне, що таке газовий контракт? Це документ, який переписується мало не щороку, а то і кілька разів на рік. Що таке угода щодо перебування ЧФ на території України? Достатньо передивитися заяви МЗС Росії останніх років. У Москві постійно наголошували, що ці угоди фактично є недоторканними.

Своєю діяльністю російські моряки вже довели, що їхнє перебування на території Україні є швидше елементом нестабільності, ніж гарантом безпеки (на останньому постійно наполягають в Москві). І питання не тільки в тому, що Росія торік схвалила потенційно небезпечні правки до закону про оборону, який передбачає право російського президента одноосібно приймати рішення щодо військових операцій за участі збройних формувань РФ за кордоном. Можна тішити себе надією, що це ніколи не стосуватиметься України. Однак сьогодні ніхто в Україні не може гарантувати дотримання Росією взятих на себе зобов’язань. І тут можна пригадати несанкціоноване переміщення техніки зі зброєю ЧФ в Севастополі, і участь підрозділів ЧФ у війні проти Грузії (що фактично робило Україну співучасницею воєнного нападу Росії).

До речі, пролонгація перебування ЧФ остаточно ставить хрест на заявленій Віктором Януковичем ідеї про позаблоковість України. Хоча подібного безпекового статусу не передбачає жодний міжнародний акт. Нейтральна ж держава, на території якої розташована іноземна військова база, – це нонсенс. Події в Грузії це довели. Україна могла сто разів волати у всіх міжнародних організаціях у серпні 2008 року, що вона позаблокова, однак факт залишався би фактом – на її території готувалися військові підрозділи для участі у війні проти іншої держави. За великим рахунком Грузія могла завдати удару у відповідь по Севастополю.

У 1997 році Україні дуже важко далися домовленості щодо базування Чорнорського флоту і кінцевої дати його дислокації. Це були складні переговори, останню крапку в яких довелося ставити двом президентам. На той час це був компроміс. Україні залишалось одне: готувати Росію до того, що у 2017-му вивід ЧФ буде неминучим. До сьогоднішнього для українська дипломатія у цьому напрямі і працювала. Намарне?

Відносини між Україною і Росією надто складні, а тому потрібно цінувати будь-який досягнутий документ і чітко його виконувати, відстоюючи в першу чергу національні інтереси. В цих відносинах дуже багато чутливих питань, які є подразниками перманентних конфліктів. Тривалий час обидві країни не могли домовитися щодо лінії кордону на суходолі. Домовилися. У 2004 році відповідні угоди були ратифіковані. Тепер не виникає жодних питань із цього приводу. Росія намагалася втягнути Україну до ЄЕП. Україна схвалила угоду про участь у ЄЕП, однак із застереженнями – Київ виконуватимемо умови угоди, але лише в тій частині, яка відповідає Конституції України. У Росії відповідно відпали будь-які питання до Києва.

Існуюча досі угода щодо ЧФ РФ теж врегулювала одне з чутливих питань у двосторонніх відносинах. І після 2017 року це питання мало б зникнути, бо угода, яку було підписано у 1997-му, була запорукою стабільних і дружніх відносин із Росією. Тепер ця проблема знову переноситься.

У Віктора Януковича поки ще залишаються шанси зберегти обличчя всередині країни. По-перше, нагадаємо в Конституційному суді зараз перебуває запит від народних депутатів щодо можливості пролонгації угоди про перебування ЧФ. І теоретично КС може визнати нову угоду неправомірною.

По-друге, нова угода може не пройти ратифікацію в Верховній Раді. І тут всі сподівання на українську опозицію, а також на свідому частину коаліції…

В Україні уже були прецеденти. Так, у лютому 2003 року Леонід Кучма прийняв рішення про входження України до ЄЕП без будь-яких консультацій, без відома міністрів закордонних справ і оборони. Але Верховна Рада це рішення загальмувала.

Можливо, цією ж дорогою («поміж крапельками», розводячи Росію) сподівається пройти і нинішній Президент?

Янукович таки догрався. Завдяки Путіну він виглядає просто-таки людиною слова: казав на кожному кутку під час передвиборної кампанії, що пролонгує перебування ЧФ РФ і знизить ціну на газ – так воно й вийшло… Причому в пакеті.Звісно, сам Віктор Федорович навряд чи сподівався, що притиснуть його до стінки вже менш, ніж за два місяці президентства. Планував взагалі акуратно з`їхати з теми. Представники його «команди професіоналів» в неформальних розмовах розповідали, що не такі вони дурні, аби їхати в Москву і говорити з порогу про Чорноморський Флот РФ в Севастополі. Мовляв, у нас це питання взагалі стоїть в кінці списку пріоритетів на російському фронті. Ще й постійно нервували, чого раптом їх про це питають закордонні посли, акредитовані в Україні. Але росіяни вирішили інакше: кувати залізо, поки гаряче. «Невідомо, хто в Україні буде президентом з 2015 року, тому краще все вирішити зараз», – якось нетипово завбачливо розповідали в кулуарах вже російські дипломати. І правильно розповідали: вони про свої інтереси дбають.\
Можна багато говорити про те, як красиво Янукович все розставив на свої місця: хто він насправді такий і де він насправді бачить Україну. Можна лише сподіватись, що у Януковича вистачить сірої речовини, аби посприяти тому, щоб угода не пройшла ратифікацію у Верховній Раді (як у свій час з ЄЕПом).

Але найстрашніше в цій історії інше. Те, що Янукович і деякі доблесні представники його оточення навіть не розуміють, що переступили межу, за якої не існує вже жодних червоних ліній. Що вони навіть і не усвідомлюють, що зробили щось не так. Що для них питання безпеки держави і питання 30% знижки на газ – на одній шальці терез. Тільки непотрібно розповідати, що без цієї знижки економіка країни рухнула б – вона вже, як ми всі добре пам`ятаємо, так само «рухала» перед кожним підвищенням ціни на газ після $50.

Янукович правий: ця домовленість є «безпрецедентною в історії відносин між країнами». Такі домовленості затьмарили навіть найфантастичніші прогнози з приводу того, що Янукович може здати Росії. Все, зрештою стало на свої місця. Жодних ілюзій з приводу того, що Янукович змінився нема і бути не може. Комедія закінчилась. Совки не можуть бути європейцями. Брюссель не може для них замінити Москву. Шкода тільки, що замість Севастополя ми не можемо здати в оренду Росії Януковича..

Завтра в Харкові Янукович зустрінеться з Медвєдєвим. Раз п’ятий, за два місяці президентства: двічі у Росії, один раз у Вашингтоні, один на похоронах в Кракові. А ще ж на носі спільні святкування Дня перемоги у травні і так далі тому подібне.Що ж, незважаючи на те, що українсько-російське перезавантаження є міні-копією російсько-американського, все йде до того, що кнопка перезавантаження Януковича вмикається динамічніше, аніж аналогічна кнопка у Вашингтоні. За більше, ніж рік російсько-американського перезавантаження, Обама зустрівся з Медвєдєвим шістнадцять разів. Якщо все піде такими темпами, то кількість обамівських зустрічей Янукович надолужить за півроку. І кожен раз буде прикриватись прикладом Обами, бо це він запровадив моду на перезавантаження з Росією у світі (на черзі Польща). Ну або вже за традицією говорити про те, наскільки всім в Європі та Америці вигідна така українсько-російська любов.\
Звісно, хочеться сподіватись, що такий темп, взятий українським президентом, пов’язаний виключно з необхідністю владнати дуже оперативно газове питання. І що після підписання потрібних документів Янукович почне не словами, а справою демонструвати, що пріоритетом зовнішньої політики України є все ж європейська інтеграція, а не Росія. І не тільки Янукович. На днях зустрічалась з одним відомим європейським політиком і він відверто дивувався, що прем’єр Азаров далі Москви ще взагалі не виїжджав і, здається, не особливо збирається (хоча дехто чекав на нього в Кракові). Аргумент про ощадність нової команди не проходить – у Вашингтон, таке враження, літали всі, кому не лінь.

Взагалі, в американського та українського перезавантаження з Росією є багато спільного. Крім ключового моменту, який добре відомий всім (Обама-не Буш, Янукович – не Ющенко), є й інший спільний знаменник: в обох перезавантаженнях лідирує Росія. Вона змусила Білий Дім відмовитись від ПРО в Чехії та Польщі (навіть якщо демократи й не були його фанатами з самого початку), і влаштувала справжній спектакль у питанні скорочення ядерних озброєнь, котрі в неї скорочуються непоганими темпами і без відповідного договору з американцями. Просто через банальну нестачу фінансування. Однак, сама не зробила жодного серйозного кроку назустріч президенту Обамі.

Те ж саме й з українсько-російським перезавантаженням. Не видно, щоб тамтешнє керівництво намагалось зробити будь-який доброчинний жест на адресу лояльного українського керівництва, зате нове українське керівництво ще до бажаного зниження ціни на газ перемістило в корзину файл з інтеграцією до НАТО (навіть якщо Янукович і Ко й без того не були в захопленні від цієї ідеї), чи самі себе почали заганяти у пастку розмовами про можливість пролонгації Чорноморського Флоту РФ у Севастополі та де-факто нейтралітету, що аж ніяк не поєднується в міжнародній практиці.

Дехто, можливо, під враженням візиту Януковича у Вашингтон може сказати, що він і без перезавантаження з Америкою здав більше, ніж здобув для України. Проте тут я, незважаючи на більш ніж критичне ставлення до українського президента і його “команди професіоналів”, хотіла б звернути увагу на те, що навіть якщо Янукович розміняв свою зустріч з Обамою на відмову від високозбагаченого урану (а це, як відомо, відбувалось саме за такою схемою), то це вийшла досить непогана оборудка. І не тільки тому, що завдяки цьому кроку Янукович отримав ще й чудову промо-кампанію у Вашингтоні зокрема та американській пресі загалом. Але й тому, що за лояльність Білого Дому інші країні платять значно вищу ціну. Скажімо, грузинський президент Саакашвілі відправив в Афганістан контингент, який є найбільшим з огляду на душу населення серед усіх союзників і навіть погодився прийняти трьох в’язнів Гуантанамо на території своєї країни, проте максимум зумів зустрітись під час минулотижневого саміту з віце-президентом Джо Байденом…Отож, все пізнається в порівнянні.

До того ж, непотрібно бути наївним і думати, що з Ющенком Буш зустрічався просто так. Український президент тоді так само ідеально лягав у концепцію “хрестового походу” за демократію та свободу, ініційованою Республіканською адміністрацією, як зараз Янукович у концепцію Обами за світ без ядерної зброї. Тільки тоді Україна фігурувала у заявах Держдепу разом з Іраком і Ліваном, де свобода начебто теж перемогла диктатуру, а тепер поруч з Мексикою та Чилі, які так само відмовились від високозбагаченого урану. Єдиний нюанс полягає у тому, що якщо в 2005 році в американській столиці з почестями вітали саме президента Ющенка, помаранчевого героя, то наразі в Америці вітали президента України неважливо з яким прізвищем…

Так чи інакше, те, що сьогодні робить Янукович у зовнішній політиці – лише підживлює стереотипи про нього у світі, а не руйнує їх. І стереотип про його проросійськість – живіший за усіх живих. Навіть якщо у Вашингтоні чи Брюсселі йому про це ніхто не скаже…

«Я не знаю, за ким із них мені плакати», — слова, що промовив у розпачі близький соратник польського президента Міхал Камінські, досі відлунюють над Польщею. Хоча будь-які слова неадекватні і будь-яких сліз — замало для того, аби висловити весь жах трагедії, що сталася тиждень тому під Смоленськом. Нас вчать, як уникати кошмарів уві сні, але ми досі безсилі, коли ці страхіття стають частиною нашого реального життя… І жорстоко примушують, попри траурне море ще свіжих біло-червоних квітів та запалених лампадок, рухатися далі…Після трагедії\
Примирення чи відчуження?

У трагедії під Смоленськом є багато вимірів, але російський, безперечно, один із ключових. Існують дві діаметрально протилежні версії того, як саме загибель польської еліти на російській території і в російському літаку позначиться на відносинах Польщі та Росії. А відтак — і на ситуації у всьому регіоні. Перша зводиться до певного катарсису в діалозі Варшави й Москви. Підставою для такого кроку має бути начебто не зміна зовнішньополітичних пріоритетів Польщі і Росії, а зміна настроїв поляків та росіян у сприйнятті одне одного. Путін, який обіймає Туска у смоленському лісі, і фільм Вайди «Катинь» на центральних російських каналах — найпоказовіші сигнали такого примирення.

Інший варіант — катастрофа президентського літака лише поглибить відчуття поляків: усе, що пов’язане з Росією, несе загрозу безпеці Польщі. Так, ніхто з поважних польських представників жодного разу не звинуватив східного сусіда в тому, що літак розбився, але такі деталі, як запропонована деякими російськими чиновниками версія про «хороших» російських диспетчерів та неслухняних польських пілотів, уже викликала масу обурення в наших західних сусідів.

Навіть сама характеристика «друга Катинь», якою густо рясніють тамтешні медіа, — доволі неоднозначна в контексті відносин Польщі і Росії. З подіями 70-річної давності нинішню трагедію справді поєднує те, що під Катинню, як і в 40-му році минулого століття, загинуло чимало представників польської еліти. Однак, на відміну від тих історичних подій, вони не загинули за наказом з Москви, їх не вбивали, а їхнім сім’ям не потрібно чекати роки, аби дізнатися правду. Називати смоленську трагедію другою Катинню — апріорі ставити питання про роль Росії в тому, що сталось у смоленському лісі.

Є думка, що характер впливу смоленської трагедії на відносини Росії та Польщі не в останню чергу залежатиме від того, наскільки поляки — як тамтешні еліти, так і пересічні мешканці нашої сусідньої країни — будуть задоволені результатами розслідування і наскільки це розслідування вважатиметься в Польщі справді відкритим і неупередженим. Недаремно, мабуть, у польському Інтернеті багато пишуть про виняткову важливість недопущення другої «катинської брехні».

Інше питання, що в деяких поляків, із якими доводилося впродовж тижня спілкуватися, склалося враження, буцімто несподівана душевність Путіна і Медведєва не в останню чергу може бути пов’язана з відчуттям їхньої провини перед польським президентом. І хоча таке ж відчуття провини можна адресувати добрій частині польського політикуму чи, скажімо, деяким євросоюзівським функціонерам, які безпощадно критикували польського президента та його брата (а після відомого обстрілу кортежу Качиньського й Саакашвілі в Грузії навіть жартували: «який президент, такий і теракт»), — поляки знають, що кажуть: як і в Україні, у Польщі кремлівське керівництво дуже вправно розіграло ситуацію «свій прем’єр — чужий президент». Владімір Владімірович не приховував, що на пам’ятні заходи в Катинь свідомо був запрошений саме польський прем’єр. Лєх Качиньський бував у Росії раніше — але тільки в Катині, і тільки з приватним візитом. Жодного разу не бував у Москві, хоча планував це зробити вже незабаром — у День Перемоги. Лаштуючись цього разу в Катинь, польський президент жартував: «Сподіваюся, мені дадуть візу…».

Багато хто не розумів нав’язливого бажання президента Качиньського їхати до Катині вслід за прем’єром. Хоча він і не їхав услід — це вони полетіли раніше, аби не перетинатися з польським президентом. Президент і сам начебто останніми днями сумнівався, чи варто це робити. Однак після досить розмитого і блідого виступу Путіна на урочистостях, Качиньському хотілося вшанувати жертв по-справжньому, а не «в рукавичках», що начебто зробив Туск.

Хто б міг подумати, що справжнє вшанування давніх жертв відбудеться ціною жертв нових, а президентство Качиньського насправді виявиться шляхом до Катині. І тільки така ірраціональна та безглузда загибель стількох представників польської еліти, включно з президентом, відкриє нарешті очі на трагедію мільйонам росіян. І, можливо, на роль Сталіна в історії загалом. Недаремно ж після перегляду фільму «Катинь» Вайди в Інтернеті з’явилися заклики відомих (і не дуже) росіян особисто зривати всі плакати зі Сталіним у Москві напередодні 9 травня.

Зрозуміло й інше: показове примирення з Польщею, безумовно, вигідне Росії. І, хоч як це парадоксально, ціна такої вигоди зросла в період президентства Качиньського. Це завдяки його зусиллям Польща, яка ввійшла до ЄС і НАТО ще до приходу Качиньського в президентський палац, банально не розчинилася в цих структурах. Його майже маніакальне бажання — аби Польщу поважали і з нею рахувалися — інколи втілювалось у життя таким чином, що викликало лише роздратування й тотальне неприйняття у країнах — старожилах ЄС, — проте, зрештою, стало реальністю. Здатність президента Качиньського по два роки блокувати підписання нової угоди між Росією і Євросоюзом, незважаючи на громи й блискавки у Берліні та Брюсселі, його вміння коригувати заяви так само непоступливої у своїх позиціях канцлера Меркель з приводу ситуації в Росії, що трапилося кілька років тому на саміті в Самарі, — зробили Польщу одним зі щасливих власників золотої євросоюзівської акції. Бо лояльність Польщі — це лояльність ключового виразника «нової Європи». Схилити її на свій бік — означає спонукати й інші насторожені до Росії країни Центрально-Східної Європи зробити те ж саме.

Чи наважиться Ярослав?
Смоленська трагедія трапилася, коли польська політична еліта перебувала у передчутті офіційного старту президентської кампанії. Лєх Качиньський не встиг стати офіційним кандидатом — начебто планував зробити це 23 травня у Лодзі. Його головний суперник — представник «Громадянської платформи» і спікер сейму Броніслав Коморовські — тепер, за іронією долі, ще до виборів виконує обов’язки президента. В авіакатастрофі загинув й інший поважний кандидат у президенти — представник польської лівиці і колишній міністр оборони Єжи Шмайдзинські.

Як трагедія позначиться на передвиборних розкладах у Польщі — спрогнозувати наразі не береться ніхто. Більше розмов про те, в якій атмосфері відбуватиметься сама кампанія. Поляки хочуть вірити, що війна на знищення противника кане в минуле, принаймні на певний час. Що трагедія так чи інакше об’єднає польські еліти й поляків загалом (хоча війна навколо поховання Лєха Качиньського та його дружини на краківському Вавелі поруч із генералом Пілсудським уже дає підстави сумніватися в цьому). «Якби не було такого протистояння між Туском і Качиньським, останній не летів би в Катинь окремо», — не втомлюються повторювати в сусідній країні…

Інакше навряд чи може бути: важко собі уявити кандидата в президенти, котрий наважиться критикувати представника партії «Право і Справедливість» (ПіС), яка внаслідок катастрофи під Смоленськом втратила не лише свою головну опору — президента Польщі, а й політиків, котрі могли б на певний час перебрати на себе керівництво партією, як, скажімо, глава парламентської фракції Гражина Генсіцка чи права рука керівника партії Пшемислав Гошевський, який полетів до Катині замість… Ярослава Качиньського. Останній ще до вечора п’ятниці був упевнений, що супроводжуватиме брата, проте передумав через хворобу матері.

Як катастрофа позначиться на партії «Право і Справедливість» (ПіС), очолюваній Ярославом, — сьогодні, можливо, найбільша загадка польської політики. Поки що лише відомо, що партія буде представлена на виборах своїм кандидатом (як, до речі, і СЛД). Ярослав раніше не приховував, що хотів би повернутись у прем’єрське крісло, проте зовсім незрозуміло, чи знайде він у собі сили бодай мінімально дистанціюватися від трагедії і приділити увагу її гідному представленню на найближчих виборах. Деякі польські експерти припускають, що Ярослав Качиньський, можливо, вже ніколи не повернеться до активного політичного життя. Адже раніше вся його стратегія будувалася на такому собі політичному family business: брат — президент, він — можливо, прем’єр.

Підстав говорити про те, що Ярослав сам балотуватиметься на нинішніх виборах, наразі не помітно. Депутати від ПіСу в кулуарах запевняють, що таких речей у партії ще не обговорювали, але якщо Ярослав Качиньський вирішить це робити — партія його, безперечно, підтримає. Такого сценарію ніхто не виключає ще й тому, що вибір у прорідженого катастрофою ПіСу вкрай обмежений. Незважаючи на те, що в дуеті Качиньських Ярослав виступав у ролі такого собі злого поліцейського і що саме з його вуст звучали найрадикальніші заяви, експерти зауважують, що поляки люблять голосувати за тих, хто в біді. Уявити ж кандидата, котрий би постраждав більше, ніж Ярослав, — неможливо. Але чи виявиться хвиля співчуття до брата покійного президента такою ж потужною, як сьогодні, — через два місяці, в день голосування?

На руку ПіСу грає й те, що польські виборці не люблять, коли влада в країні належить виключно одній політичній силі. Брати Качиньські як ніхто це розуміли: після перемоги на парламентських виборах у 2005 році вони призначили прем’єром не Ярослава Качиньського, а Казімієжа Марцінкевича. І зробили це для того, аби поляки не подумали, буцімто брати вирішили монополізувати владу. Такий хід дав змогу Лєху Качиньському перемогти на президентських виборах, що відбулися вслід за парламентськими. І лише коли останній утвердився в президентському кріслі, уряд Марцінкевича був відправлений у відставку і Ярослав зайняв бажане крісло глави уряду.

Сьогодні вся повнота влади у Польщі належить протилежному табору — «Громадянській платформі» прем’єра Туска. Один необережний жест цієї політичної сили — і польські виборці можуть укотре натякнути: краще здоровий баланс, аніж монополія однієї політичної сили. Не факт, що такий натяк вони зроблять уже в червні, під час президентських виборів, але під час наступних парламентських, на яких Туск планує виграти й залишитися прем’єром, — цілком можливо. Тим паче що останніми роками ми бачили Дональда Туска, який перебував у стані політичної війни з братами Качиньськими. Ця війна його, безумовно, загартувала як лідера і сприяла зростанню його популярності. Скажу більше: якби не Лєх Качиньський, можливо Туск і залишився б у сприйнятті польської громадськості таким самим м’якотілим політиком і слабким лідером, образ якого завадив йому стати президентом п’ять років тому.

Українська асиметрія
Смоленська трагедія, можливо, стала першим в історії україно-польських відносин випадком, коли про Польщу в Україні говорили більше, ніж про Україну в Польщі. Точніше, про Україну в Польщі цього разу не говорили зовсім. Вона, очевидно, пройшла десь біжучим рядком, коли нарешті оголосила траур, але триденна жалоба Бразилії виявилася все ж таки новиною важливішою…

Дивна асиметрія в україно-польських відносинах, коли Україна фігурувала в Польщі на всіх рівнях і Польща старалася клонувати власну історію європейського успіху на українському прикладі, а Київ вважав, що у Варшаві зобов’язані це робити довічно, не вимагаючи нічого натомість, стала звичною справою у діалозі двох країн ще, мабуть, до президентства Лєха Качиньського, але при ньому такі тенденції лише посилилися.

Лєх Качиньський, безумовно, ввійде в історію відносин двох країн як політик, котрий бажав бачити ці відносини більш симетричними. Він охоче компенсував (як і чимало інших польських політиків ) за рахунок України брак відносин з іншим, більш потужним гравцем на Сході — Росією. Він зустрічався з Ющенком понад 40 разів за останніх п’ять років. Якби не він та не міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорські, Україна, швидше за все, так і не отримала б від НАТО на Бухарестському саміті більш ніж чіткого формулювання: «Україна і Грузія будуть членами Альянсу». Якби не член його команди Павел Коваль, який свого часу виносив у надрах польського МЗС ідею «Східного партнерства», а тепер очолює в Європарламенті групу зв’язків з Україною, Київ міг би так і залишитися запакованим разом із Марокко та Палестинською Автономією у нашвидкуруч склепаній ЄС Європейській політиці сусідства. Польський президент одним із перших привітав Януковича і прибув на його інавгурацію. Лєх Качиньський демонстрував тотальну лояльність і готовність підставити плече у тяжку хвилину. Якщо ж чогось і хотів за все це — то лише одного: не примушувати його йти на чутливі для польського президента оборудки з польською історичною пам’яттю. Друг Ющенко не зміг його переконати приїхати у трагічну для українців Сагринь у вересні минулого року (Качиньський тоді, за моєю інформацією, послався на те, що його експерти не рекомендують їхати, з огляду на несприятливу в Польщі громадську думку з цього питання), а недавно взагалі притиснув польського колегу до стінки рішенням про нагородження Степана Бандери. Качиньський, як відомо, відреагував як послідовний політик…

Лєх Качиньський, можливо, був останнім польським президентом, котрий щиро вірив, що Україна може стати другою Польщею. А чи не на цій вірі весь особливий зв’язок між країнами і тримався?

Це правда, що зустріч Обами з Януковичем у Вашингтоні досі під питанням. На випадок, якщо повториться нью-йоркський інцидент, і президент України не зможе зустрітись з президентом США, українські дипломати завжди можуть сказати, що вони домовлялись про повноцінну зустріч, а не банальне рукостискання на камери, яке, за словами деяких з них, українську сторону не особливо влаштовує.Українська сторона може також розіграти карту, що американські партнери для зустрічі з Обамою виставили якісь шалені передумови…\
У дипломатичних кулуарах в Києві ходили навіть чутки (про що я вже згадувала в одному зі своїх «Щоденників» ще, мабуть, добрий місяць тому), що серед бажаних для американців подарунків з українського боку очікуються навіть такі дивні з огляду на тему саміту речі, як, скажімо, згода України на прийняття в`язнів Гуантанамо чи збільшення української присутності в Афганістані (до речі, цікаво, що якраз напередодні американського турне Януковича начальник Генштабу-головнокомандувач Збройних Сил Іван Свида повідомив, що Україна готова направити до Афганістану ще 7 військових спеціалістів). Мої американські співрозмовники як з дипломатичних, так і з урядових та експертних кіл від подібних ув`язок відхрещуються категорично. І натомість говорять, що єдиним серйозним побажанням з американського боку, яке стосується зустрічі в рамках саміту, є питання пов`язані з передачею Україною збагаченого урану Росії.

Американці не заперечують – про Афганістан з Україною говорили не раз (хоч і добре знають, що таке «афганський синдром» і тиснути на Київ ніхто ніколи не збирався і не збирається). Не спростовують вони й інформацію про наявність американського інтересу до того, аби Україна готова була поспівпрацювати у темі Гуантанамо. Але те, що дивує поважних людей з Вашингтону дійсно серйозно – це те, що деякі українські колеги бачать якийсь зв`язок між такими переговорами і зустріччю-незустріччю українського та американського президентів…

Ця вся історія з міждержавними труднощами перекладу – чи то справжніми, чи штучними, в черговий раз наштовхнула мене на думку, яку неодноразово доводилось чути від закордонних колег: чому українці завжди думають, що їм обов`язково потрібно щось «здавати»? Неважливо чи в обмін на дешевший газ, чи за зустріч з Обамою. Інколи навіть складається враження, що українці самі підказують своїм партнерам, на які болючі місця потрібно натискати ще до почату переговорів. І перелік цих болючих місць такий, що у браку фантазії Україну точно ніхто не звинуватить…

Звісно, дехто може пояснити це відповідним бекграундом наших взаємин чи то з Росією, чи зі Сполученими Штатами, коли Чорноморський Флот РФ йшов у зв`язці з темою газових боргів, а політична лояльність США «купувалась» за рахунок відправленого контингенту в Ірак. Один міністр закордонних справ України колись навіть зауважив, що те, що у нас є що здавати, свідчить про нашу силу, а не слабкість…

Можливо, в чомусь він і мав рацію. Але на мій суб’єктивний погляд, допоки в Києві вперто виходитимуть з логіки «що нам доведеться здати?», доти Україна залишатиметься вразливою навіть у діалозі з крихітною Молдовою. Відверто кажучи, вже в найближчому майбутньому хочеться стати свідком того дня, коли в контексті газових переговорів говоритимуть про газ, а в контексті ядерного саміту – про збагачений уран і загрозу нерозповсюдження ядерної зброї. Причому всі – від політиків до журналістів.