Архіви: Публікації

Президентський старт Януковича на міжнародній арені показовий з багатьох міркувань. Показовий тому, що навіть попри неприїзд Медвєдєва на інавгурацію, котрий, за деякою інформацією, став в тому числі й реакцією на «другорядність» Москви в графіку поїздок новообраного президента, Брюссель таки залишився першим у порядку денному поїздок українського очільника.Деякі європейські міністри оцінили цей крок в неформальних дипломатичних розмовах небагато-немало як нову декларацію про незалежність України.Показовий тому, що Янукович під час візитів не відходив від тез, підготовлених в Києві переважно українським МЗС. Це дає надію на те, що зовнішньополітичної самодіяльності під час таких важливих поїздок стане менше, і принаймні з таких важливих міжнародних трибун звучатиме один уніфікований месидж України.

Показовим (вже з негативного боку) було те, що Янукович, як і його попередник, ледве втримувався, аби не винести внутрішньополітичне сміття в брюссельські та московські кабінети. На щастя, обійшовся лише легкими уколами про «євроромантиків» та «політиканів». Проте, факт залишається фактом: якщо нова команда бажає продемонструвати новий стиль в зовнішній політиці, вона не в останню чергу має запозичити гарну американську приказку про те, що «внутрішня політика закінчується біля води». В українському випадку – просто на кордоні.

Показовим було й те, що принаймні публічно Янукович у Москві не допустив заяв, які б суперечили заявам, сказаним у Брюсселі. Тобто, класичної кучминської багатовекторності з «правильними» сигналами для кожної столиці поки не спостерігається. Інша справа, що Віктору Федоровичу це зробити було не так вже й складно: навіть з найбільш чутливих українських питань як-то газовий консорціум, Чорноморський флот РФ (деякі впливові «староєвропейці» теж вважають, що якщо можна домовитись з Росією і залишити ЧФ РФ після 2017, то для чого викликати зайву напругу), членство України в НАТО чи визнання героєм України Бандери (читай резолюцію Європарламенту), позиція Росії та Євросоюзу сьогодні дивним чином збігається. І як і в Росії, в Євросоюзу сьогодні нема чіткої стратегії щодо ІНШОЇ України. У Брюсселі є стратегія для України-невдахи, але нема стратегії для України хоча б відносно успішної. У Москві є стратегія для України некерованої та ворожої, але нема бачення того, що робити з Україною можливо так само некерованою, але дружньою.

Проте, незважаючи на всі начебто подібності між Росією та Євросоюзом, є одна ключова різниця між ними. Вона полягає в тому, про що в свій час писав Томас Фрідман з The New York Times – про те, що Америка є для світу монстром та моделлю одночасно. Якщо перенести цю картинку на європейський контингент, то Євросоюз, незважаючи на всі його проблеми, все ще залишається моделлю для країн регіону, а Росія – монстром. І тому будь-які її спроби організувати міні-копію Євросоюзу під назвою ЄЕП (чи, що сьогодні більш актуально, просто Митний союз), або ж міні-копію НАТО під назвою ОДКБ апріорі приречені на фіаско. Монстрів бояться, їх навіть демонстративно поважають і з ними намагаються дружити, але їх не наслідують і не намагаються скопіювати.

Вчора офіційно презентували зовнішньополітичні рекомендації для нового президента, які Інститут світової політики (ІСП) готував разом з МЦПД останні чотири місяці. Вийшов такий собі консенсусний продукт більше десяти українських експертів під назвою «Нова зовнішня політика України».Всі, хто бажають ознайомитись із 152 сторінками аналізу ключових для України зовнішньополітичних сфер можуть зробити це за допомогою сайту очолюваного мною Інституту. Я лише зауважу одну суттєву, на мій погляд, річ: у рекомендаціях експерти відштовхувались не від імені наступного президента, а від національних інтересів України. В інтерпретації українських аналітиків, звісно.\
Сьогодні експертне опитування на тему зовнішньої політики оприлюднив Центр Разумкова. У назві круглого столу, на якому, власне, це все і оприлюднювалось, теж звучало слово «новий». Йшлось, правда, про новий етап, на якому повинна здійснюватись зовнішня політика України. Проте, незважаючи на масив слів з епітетом «новий», українські експерти від зовнішньої політики, насправді, по своїй суті, залишаються доволі консервативними. Європейська інтеграція для них продовжує бути тим ключовим пріоритетом, навколо якого мають групуватись решта напрямків. І, як на мене, така консервативність – це швидше плюс, аніж мінус. Адже нова зовнішня політика повинна передбачати передусім не нові пріоритети, як можуть дещо збочено зрозуміти окремі представники команди Януковича, а новий стиль зовнішньої політики та її нове, більш якісне виконання. Власне, те, чого так бракувало українській дипломатії за президента Віктора Ющенка.

Показово, що і вчорашній, і сьогоднішній захід представники партії президента проігнорували. А дарма. Якщо скласти разом розробки вищеназваних аналітичних центрів, то вийшла б досить непогана зовнішньополітична шпаргалка для Януковича. Жодним чином не маю наміру поставити під сумнів кваліфікацію дипломатичної команди Віктора Федоровича, але презентовані дослідження можуть полегшити роботу навіть найбільш знаним зовнішньополітичним гуру.

І якби представники «регіональної» команди знайшли трохи часу на подібні презентації, то дізнались би для себе багато цікавого. Наприклад про те, що 75% українських експертів вважають, що приєднання України до НАТО відповідає національним інтересам України. (Це при тому, що експерти визнають: оскільки на сьогодні тема членства не є актуальною, варто сконцентруватись на виконанні Річних національних програм й зайнятись по-справжньому інформаційною кампанією). Можливо, цікаво було б представникам Партії регіонів почути й інше: 66% українських експертів дотримується думки, що Чорноморський Флот РФ має залишити Севастополь у 2017 році.

І ще один пункт: рекомендації, запропоновані експертами ІСП та МЦПД, розраховані на президентський термін. Тобто, наступні п`ять років. Це досить важливо з точки зору того, що те, що неможливо досягти в зовнішній політиці сьогодні, може стати реальним через три чи чотири роки. І навпаки.

Європейський Парламент прийняв неоднозначну резолюцію щодо України, і важко сказати – чи радіти нам, чи сумувати з цього приводу… Європа боїться втратити Україну?Європарламент прийняв настільки неоднозначну резолюцію щодо України, що важко сказати – чи радіти, чи сумувати з цього приводу. Європейські депутати, з одного боку, назвали Україну європейською державою, яка може в перспективі стати членом ЄС. Із іншого – в одному з положень вони торкнулися теми указу Віктора Ющенка про присвоєння Героя України Степанові Бандері.\
Європа боїться втратити Україну?

Європарламент завжди був найприхильнішою інституцією в ЄС щодо України. Можливо, це пояснюється тим, що депутати не настільки зв’язані чиновницькими зобов’язаннями, а тому можуть собі дозволити говорити більше, ніж представники Єврокомісії. Особливо симпатії європарламентарів стали помітними після того, як до ЄС приєдналися наші західні сусіди – Польща, Словаччина… Помітну роль відіграють і балтійські політики, які ставляться по-дружньому до України. Польські чи литовські політики (на відміну від більшості французьких чи німецьких) завжди досить чітко говорили про те, що наша держава має бути в Євросоюзі.

Тому в цьому контексті остання резолюція не була сенсаційною. Хоча певний прогрес у ній помітний. По суті, ця резолюція – перший серйозний документ з боку ЄС, де без натяків, прямо йдеться про майбутнє членство України. Можемо, приміром, порівняти заяву європарламентарів від 25 лютого 2010 року з резолюцією після Помаранчевої революції від 13 січня 2005 року.

П’ять років тому євродепутати лише відважилися заявити, що «Європейська політика сусідства визнає європейські прагнення України». Про членство тоді мова не йшла. І це при тому, що у 2005 році до помаранчевого Києва за кордоном відчувалася небачена прихильність. Нині ситуація зовсім інша. У резолюції наголошено, що «Україна – це європейська держава, яка відповідно до статті 49 Договору про Європейський Союз може подати заявку про членство в ЄС, так, як і будь-яка інша європейська країна».

Чому Європарламент так розщедрився саме зараз? Здавалося б, до влади прийшов Віктор Янукович, якого ще п’ять років тому на Заході просто не сприймали. За таких обставин виглядає нелогічним, що євродепутати роздають аванси політикові, якому не дуже довіряють. Схоже, справа полягає в тому, що європейський політикум нарешті збагнув, що недалекий той час, коли демократичний світ може втратити Україну. Близькість Віктора Януковича з авторитарною Росією, його жорсткий стиль роботи насторожують Євросоюз, тому тут могла спрацювати логіка: якщо сьогодні Україні вкотре відмовити в європейській перспективі, то вона опиниться в якомусь черговому союзі, де провідну роль відіграватиме авторитарна Росія.

Погляньте на те, як сьогодні розвивається співпраця ЄС і Білорусі. Брюссель так само з допомогою роздачі політичних пряників намагається тиснути на Олександра Лукашенка, аби той розширював громадянські свободи в країні. Схоже, що саме нинішня політика Брюсселя не дозволяє Мінську визнати незалежність Південної Осетії і Абхазії. Вочевидь, у ЄС нарешті збагнули, наскільки важливу роль у регіоні відіграють Білорусь і Україна, а тому роблять усе можливе, аби ці країни прямували шляхом демократичного розвитку.

Із вуст західноєвропейських дипломатів можна останнім часом почути таке: «Ми, звичайно, не готові дати Україні членство. Так само не готова до цього членства й Україна. Але було б дуже прикро, якби Україна увійшла до Єдиного економічного простору». Скидається на те, що Кремль намагатиметься схилити Віктора Януковича до відновлення співпраці в рамках ЄЕП. Хоча ще в часи Леоніда Кучми до цієї ідеї ставилися з обережністю, розуміючи, що вона може поставити хрест на євроінтеграції України. Головний ризик полягав у тому, що ЄЕП передбачав створення наднаціональних органів, що суперечить законодавству України. Більше того, учасники ЄЕП не мали б рівних прав, оскільки вирішальне слово під час прийняття рішень залишалося б за Росією. Це було б рівнозначним тому, якби Україна стала ще одним російським суб’єктом федерації.

Подальше політичне посилення Росії, яке б ґрунтувалося на залякуванні партнерів і авторитарних методах управління, звісно, не може тішити європейських політиків. Натомість демократична Україна, яка зміцнить свої економічні позиції, могла б стати гарним взірцем для Росії – рухатися іншим, таким же демократичним шляхом. У цьому й полягає суть міркувань Європейського Парламенту, який пішов на таку резолюцію.

Лише майбутнім членством резолюція Європарламенту не обмежується. У ній міститься положення про полегшення візового режиму для українських громадян. Лишається сподіватися, що до цієї поради прислухаються в європейських урядах – особливо, в західноєвропейських, які навіть чути не хочуть про будь-які візові поблажки для українців (а саме про підготовку дорожньої карти про безвізовий режим). У резолюції знову-таки чи не вперше йдеться про те, що візи для українців у середньостроковій перспективі мають бути безкоштовними.

Положення про Бандеру – ложка дьогтю в бочці меду

{1}

Неоднозначність же заяви, пов’язана з одним із останніх пунктів резолюції, де йдеться про пропозицію переглянути рішення Віктора Ющенка надати звання Героя України Степанові Бандері. Це положення виглядає як ложка дьогтю в бочці меду. Вочевидь, що найбільше його проштовхували поляки, чиє ставлення до Степана Бандери не потребує коментарів. Саме 20 пункт резолюції показує, що Польща уміє бути як вірним партнером, так і наполегливим лобістом власних інтересів. Саме польський слід цілком очевидний у цього документа – міжпарламентську групу Україна – ЄС очолює поляк Павел Коваль, на чолі Європарламенту також поляк Єжи Бузек.
Чи повинна Україна виконувати все, що радить Європарламент? Так, повинна – але лишень у тій частині, що відповідає саме її інтересам, її баченню. Адже євродепутати також люди й часом можуть помилятися. Помилка в оцінках історії може бути ще більш імовірною, якщо цю історію переповідає лише одна сторона – у цьому випадку Польща.

Що варто було б зробити Україні? Насамперед донести своє бачення історичних подій. Якщо європарламентарі справді зацікавилися постаттю Степана Бандери, то, можливо, українські історики могли б провести своєрідний лікнеп для них.

Резолюція, попри все, показує, що Україна, коли сильно захоче, може свого добиватися. Українці вже не один рік б’ються над тим, аби фрази «Україна – європейська держава» і «Україна може стати членом ЄС» не відлякували європейських політиків. Схоже, нарешті вдалося цього домогтися. Положення про Степана Бандеру, навпаки, продемонструвало слабкість України, яка не може на належному рівні донести своє бачення до світу.

Всі, хто думав, що зовнішня політика Януковича і Ко буде своєрідним Кучма-light, глибоко помилялись. Полегшеної версії багатовекторності за Леонідом Даниловичем, поки що не передбачається.Натомість, пропозиції регіоналів до загадкової коаліційної угоди та інавгураційна промова Януковича, дають всі підстави говорити про повноцінний Кучма-hard. Адже що б там не казали, другий президент України теж любив побавитись то в НАТО, то в ЄЕП, викидаючи після зустрічі з Путіним положення про євроатлантичну інтеграцію з військової доктрини, але законодавчо закріплювати позаблоковий статус України – те, що власне, зараз і пропонують регіонали – навіть він ніколи не осмілювався.\
У таких різких зовнішньополітичних рухах Януковича дивують кілька моментів. По-перше, це те, як доблесні регіонали самі собі суперечать. Вони хочуть раз і назавжди зробити так, аби Україна не змогла приєднатись до жодних військово-політичних союзів, однак підтримують членство в Євросоюзі, який, дозволю собі нагадати, також містить військову складову у вигляді Європейської політики безпеки та оборони (ЄПБО). Ось чому, наприклад, нейтральна Австрія вимушена була після вступу до ЄС у відносно недалекому 95-році вносити спеціальне доповнення до Конституції у вигляді статті 23f, в якому йшлось про те, що Акт про нейтралітет цієї країни не стане перешкодою для її участі в ЄПБО…

Так само наша нова «демократична влада» протирічить сама собі, коли в пункті 5.2 коаліційної угоди пише про позаблоковість, а в пункті 5.5 вже обіцяє забезпечити виконання Хартії про стратегічне партнерство між Україною та Сполученими Штатами. Але ж як вони можуть це «забезпечити», якщо в одному з пунктів Хартії йдеться про підтримку євроатлантичної інтеграції України, яка, звісно, жодного відношення до декларованого позаблокового статусу не має?

По-друге, як я вже неодноразово згадувала у рамках «Щоденника євроатлантиста», позаблоковість – це дороге задоволення. І хто, як не колишній посол України в Швеції Леонід Кожара міг би знати, що навіть заможні шведи все частіше й частіше говорять про те, аби відмовитись від такої дорогої забаганки. І їх зрозуміти можна: якщо оборонні витрати естонця як представника країни-члена НАТО становлять $101, то у позаблокового шведа – це фактично $800 (!!!!!). Думаю, всі законослухняні платники податків мають повне право поцікавитись у Януковича, де він збирається брати гроші на таке задоволення?

По-третє, дивує те, як регіонали здають Росії всі найделікатніші позиції навіть без особливих зусиль з боку останньої. Законодавче закріплення позаблокового статусу – це настільки царський подарунок для Кремля (і можливо взагалі найбажаніший на даному етапі), що лише за одну потенційну можливість такої фіксації можна було б багато чого виторгувати. Регіонали не жадібні – вони роздають все направо і наліво задарма. Хочете консорціум? Будь ласка. Пролонгацію Флоту? Чому б і ні. Позаблоковий статус. Вже давно готові. Остаточні похорони ГУАМ? Взагалі без питань. Навіть колишній президент Молдови, комуніст Воронін довго й нудно водив Путіна за ніс, вибиваючи нові й нові поступки з російського боку, перед тим, як пообіцяв продати те, що й так було записано у Конституції Молдови – заповітний для Росії позаблоковий статус. А тут все й оптом лише за благословення Кирила та зустріч з Медвєдєвим в Кремлі? Розпіареним донецьким прагматизмом навіть не пахне… Натомість наштовхується висновок: або Янукович бачить національні інтереси України абсолютно так само, як їх бачить російське керівництво, або просто підпорядковує своє бачення баченню російських колег…

Хоча про що тут можна говорити, якщо минулого тижня під час обіду в одного поважного західного посла, чи не ключовий зовнішньополітичний стратег Януковича розповів, що болючі питання з Росією на кшталт базування Чорноморського Флоту РФ новий президент поставить в самий кінець списку і взагалі начебто не буде їх ставити в діалозі з російськими колегами. Мовляв, не такий він дурний, щоб їхати в Москву й говорити про такі делікатні речі… Ніби не зрозуміло, що якщо він не буде про це говорити, то його російські партнери самі перенесуть подібні питання на перші місця в списку…

І ще одне: членство в будь-якій цивілізованій організації – чи НАТО, чи Євросоюзі – означає для Януковича та Ко гру за чіткими правилами, а позаблоковість – це, звичайно, карт-бланш для того, аби встановлювати свої правила й займатись різними формами «бєспределу» в межах однієї країни… Звісно, чому б і не хотіти такої позаблоковості.

Україні варто було б узагалі відмовитися від практики запрошення закордонних політиків на інавгурацію президента. Приїзд іноземців нагадує своєрідне змагання – до якого президента приїхало більше поважної публіки з-за кордону…Подібна конкуренція немає нічого спільного з державницькою політикою, вона більше скидається на прагнення задовольнити власне політичне самолюбство. Дуже цікавим і показовим у цьому плані є досвід Сполучених Штатів: у США іноземних політиків на інавгурацію не запрошують, інші держави на цьому заході представлені лише на рівні послів – і всі щасливі та задоволені.\
Чи справді була суттєва різниця між інавгурацією Ющенка та Януковича? Однозначно була. Хоча б тому, що Ющенко п’ять років тому вважався таким-собі українським Лєхом Валенсою, відтак більшість закордонних гостей приїжджали не лише на інавгурацію президента України, але на інавгурацію конкретно президента Ющенка. У випадку з Януковичем більшість гостей прибули на інавгурацію саме президента України. Без прізвищ. Можливо, це не стосується хіба патріарха Кирила.

Симптоматично, що з лідерів Європейського Союзу на інавгурацію зголосились прибути передусім президенти Польщі, Литви, Латвії. Це – так звані «вічні» партнери України. Країни, які не залишали нашу державу навіть у часи ізольованого Леоніда Кучми і які найбільше виявляли солідарність із Києвом під час президентства Ющенка. Їхній візит – це чергова протокольна демонстрація поваги до вибору українського народу, до зміцнення демократичних традицій України, до європейського вибору нашої держави.

Водночас Франція і Німеччина, представлені на порівняно невисокому рівні міністрів у справах Європи, також продемонстрували, що Україна становить інтерес для Парижа і Берліна, але не настільки вагомий, аби Київ дозволили собі відвідати міністри закордонних справ Кушнер чи Вестервеллє. Тобто все залишається на своїх місцях: так було в часи і Кучми, і Ющенка. До речі, за моєю інформацією, французький міністр Леллюш навіть не залишився на офіційне прийняття, а одразу після церемонії у Верховній Раді відбув до Парижа.

Різниця в інавгураціях, можливо, полягає в рівні представництва Сполучених Штатів. П’ять років тому до Києва прибув держсекретар Колін Пауел, нині – радник із питань національної безпеки генерал Джонс. Насправді посада радника в чиновницькій ієрархії США одна з найважливіших, однак все залежить від того, хто цю посаду обіймає. Одна справа, коли це були Збігнев Бжезінські або Кондоліза Райс, і зовсім інша, коли – це, за всієї поваги, Джеймс Джонс. За наявною інформацією, він фактично не впливає на вироблення зовнішньополітичної стратегії Штатів. Генерала Джонс сьогодні швидше можна було б назвати солдатом; солдатом президента Обами. Причому солдатом, який готовий замінити в потрібних ситуаціях держсекретаря Хілларі Клінтон. Приміром, Джонс перебував у Польщі, коли та у вересні минулого року відзначала сімдесяту річницю початку Другої світової війни (пані Клінтон у цей час була в африканському турне); генерал Джонс також нещодавно представляв США на Мюнхенській конференції з питань безпеки (і це теж був прояв ставлення Вашингтона до цієї події), хоча в Німеччині очікували на Клінтон. Тому ви самі можете зробити висновок, як ставиться до президента Януковича його американський колега.

У будь-якому випадку, добре, що на інавгурацію до України прибула велика кількість закордонних гостей. Це має відучити окремих українських маніпуляторів від заяв про те, що «Україну ніхто не чекає ані в ЄС, ані в НАТО». Україну чекають, тільки вона мало робить задля того, аби це чекання матеріалізувалося в щось більш конкретне. А ще – Янукович мав змогу особисто познайомитись з багатьма західними колегами, які про нього більше знали з газетних публікацій зразка 2004 року. А це, погодьтесь, не дуже вдалий бекграунд для вибудовування будь-яких двосторонніх відносин.

Найближчими днями Віктор Янукович матиме кілька нагод, аби довести пріоритетність європейського вектору в своїй зовнішній політиці.По-перше, на інавгурацію до Києва прибуде фактично новообраний міністр закордонних справ Євросоюзу баронеса Кетрін Ештон (котра мала намір здійснити свій дебютний візит до Києва ще в грудні минулого року, але, за деякою інформацією, надала перевагу зустрічі з Хілларі Клінтон у Брюсселі). По-друге, на наступному тижні Янукович сам відбуде зі своїм першим закордонним візитом до політичної столиці Європи (принаймні дуже хотілось би вірити, що так воно і буде). Європейські бюрократи, які люблять такі символи, останній жест новообраного президента України вже встигли оцінити по достоїнству. Хоча, як свідчить історія, переоцінювати такі кроки не варто – Віктор Ющенко, як ми всі добре пам`ятаємо, свій перший візит здійснив до Москви…\
Зведення нашвидкуруч привабливого дипломатичного фасаду вигідне обом сторонам. Віктору Януковичу він дає змогу демонструвати, що його в Євросоюзі прийняли не набагато гірше, ніж приймали Тимошенко у роликах її власного виробництва на з`їздах Європейської народної партії. Євросоюз, в свою чергу, не може не прийняти руку дружби, простягнуту Януковичем, хоча б тому, що це чи не єдине, що він спроможний зробити для України в конкретний історичний момент.

Якщо ж йдеться про зовнішню політику, то Євросоюзу має бути комфортно з Україною Януковича – зовнішня політика, яку сповідують у Партії регіонів, мало чим відрізняється від зовнішньої політики, котрої притримуються ключові гравці Європейського Союзу – Німеччина чи Франція. Зводиться вона до простого: менше різких кроків на східному напрямку, і менше слів на західному. Іншими словами, менше дразнити Росію, і менше розмовляти про розширення Євросоюзу, чи, не дай Боже, НАТО за рахунок колишніх пострадянських республік. А якщо Чорноморський Флот РФ потрібно залишити в Севастополі, аби не було чергової дестабілізації в регіоні і, як любить казати Андре Глюксман, французи могли спокійно продовжувати смажити на кухні свій біфштекс – значить, треба його залишити.

Насправді, кому, як не ЄС має бути зрозуміло те, що відбувається в Україні. Україна – це, до певної міри, Євросоюз в мініатюрі. У ЄС, як і в Україні, перманентні проблеми з пошуком консенсусу, але він, зрештою, майже завжди знаходиться. У Євросоюзі, як і в Україні, є свої «проросійські групи», а є ті, хто в Росії бачить чи не головну загрозу. Є чиновники, котрі ще з часів «холодної війни» серйозно вражені антиамериканізмом (що досі спостерігається в тому ж МЗС Франції), а є такі, що кожен погляд Америки в інший бік сприймають як міні-трагедію. Є ті, для кого НАТО продовжує бути ключовою опорою в безпековому плані, а є такі, що в пріоритети виносять Європейську політику безпеки та оборони, хоча вони й з досить різного поля ягоди. У Євросоюзі, як і в Україні, є ті, котрі переважно керуються емоціями (що стосується польської політики), а є такі, для кого політична діяльність – це, швидше, тверезий «німецький» розрахунок. Є вражені корупцією, і є безкорисні ідеалісти. Є страшні популісти, а є показні прагматики. Є ті, хто ненавидять комунізм, а є ті, хто досі ностальгує за комуністичними часами, хоч давно вже й називають себе соціал-демократами чи соціалістами…

…Томас Манн колись казав, що не Європа має стати німецькою, а Німеччина європейською. Німеччина, на щастя стала європейською. Що ж до України, то тут все значно складніше. Хоча б тому, що темпи перетворення України в європейську країну приблизно співпадають з темпами перетворення Європи в «українську»: із все більш помітнішим браком цінностей, із все більш охочими на щедрі винагороди політиками, із надмірною вразливістю перед Росією, з усе не виразнішими лідерами, в яких нема особливого стратегічного бачення навіть розвитку власної країни, не те що континенту загалом, з усе частішим вибором на користь сумнівної стабільності замість трохи сумбурної, але все ж демократії. Такий Євросоюз, очевидно, цілком влаштує Україну Януковича, але він навряд чи може бути прийнятним для України без нього.

Те, що президент Обама зробив свій вагомий внесок у легітимацію президента-Януковича, є фактом очевидним. Привітавши його одним з перших, він не лише показав гарний приклад своїм європейським колегам, а й поставив у не досить зручне становище Юлію Володимирівну.З моменту визнання Януковича сильними світу цього, її закиди на адресу сфальшованих виборів є, до певної міри, і звинуваченнями на адресу американського президента, німецького канцлера, керівників Євросоюзу в підтримці «фальсифікаторів».Звісно, для багатьох така оперативна реакція американського президента стала несподіванкою. А в діаспорних колах, які вимушено вболівали за «ікону» Помаранчевої революції – навіть викликала помітне розчарування. Мовляв, для чого було так поспішати? Відповідь на це питання лежить не так у самому Білому Домі, як на вулиці Юрія Коцюбинського в Києві, де знаходиться кабінет посла США в Україні Джона Теффта. Саме начебто за його рекомендацією, як не складно здогадатись, президент Обама став одним з перших, хто привітав Януковича. Таким чином пан Теффт лише підтвердив своє реноме як дипломата, котрий любить діяти швидко і достатньо незалежно від «центру».

На перший погляд, швидкість президента Обами може дивувати і навіть вражати. Як це так, президент країни, яка є уособленням демократії в світі, вітає такого антидемократичного героя, не дочекавшись навіть кінця судової епопеї імені Юлії Тимошенко? Причому, героя, якому приписують бандитський бекграунд. І героя, який навряд чи може бути лояльним до будь-яких порад Вашингтона, як зараз з сумом зауважують деякі американські оглядачі.

Але насправді нічого особливо дивного в цьому нема.По-перше, не будемо забувати, що президент Обама сформувався і політично стартував у Чикаго – місті, м`яко кажучи, зі специфічною репутацією. І хто як не він та наближені до нього вихідці з цього міста добре обізнані з таким феноменом, як «чиказька політична машина» (Chicago political maсhine). Якщо коротко, то суть цього феномену полягає в тому, що люди, яких в свій час підозрювали у зв`язках з мафією або навіть самі безпосередньо брали участь в подібного роду угрупуваннях, потім посідали вагомі політичні пости у місті й виявлялись гарними менеджерами (в українському варіанті – господарниками). У результаті – навіть найбільш критично налаштовані мешканці цього чудового мегаполісу закривали очі на минуле своїх очільників. Отож, якщо Янукович та його «професіонали» дійсно покажуть, що при них економіка здатна працювати, як годинник, а спроможність підтримувати політичну стабільність – це взагалі їхня ключова фішка, «чиказька політична машина» може знайти своє продовження в Україні у вигляді «донецької політичної машини». Власне, судячи з моїх розмов з американськими експертами та дипломатами, вони десь приблизно на це і сподіваються.

Що ж стосується лояльності українського президента до думки Вашингтона, то й тут не все так просто. Незважаючи на «американську бірку», причеплену до Ющенка ще задовго до його обрання президентом, кожен, більш-менш поінформований зі справжнім станом справ у відносинах все ще діючого президента з колишніми та нинішніми колегами з Білого Дому, може підтвердити: Віктор Андрійович ніколи не вирізнявся особливою чуйністю до порад з Вашингтону. Для цього достатньо порахувати лише кількість дзвінків та розмов, в яких перші особи США по-дружньому рекомендували Ющенку припинити війну з Тимошенко. Так що, у Януковича є всі шанси якось «не словом, а ділом» віддячити американського колегу за більш ніж вчасне привітання…

У розпал останніх американських праймериз я написала статтю у «Дзеркалі тижня» про те, чому Хілларі Клінтон не буде президентом. Під час нашої передвиборної кампанії я її неодноразово згадувала, проте писати аналогічний матеріал про Тимошенко рука не підіймалась.Хоча б тому, щоб не підігрувати Януковичу та його доблесній команді. Тепер, коли результат виборів очевидний, дозволю все ж кілька думок з цього приводу озвучити.\
На перший погляд, між Юлією Тимошенко і Хілларі Клінтон не більше спільного, ніж між українською прем`єркою та німецькою канцлеркою Меркель, котрих мені доводилось окремо порівнювати в «Щоденнику євроатлантиста» минулого року. Проте, якщо проаналізувати кампанії Хілларі і Юлі, то щонайменше один спільний момент все ж напрошується. Він полягає в тому, що вони АЖ ЗАНАДТО хотіли стати президентами. Відтак – виглядали штучно і нещиро. Причому настільки, що як якось зауважила одна моя знайома, просто через вередливість не хотілось їм цього дати.

Натомість, міжнародна практика все частіше демонструє, що ті, хто не марить кріслом, зазвичай здобувають популярність швидше. Минулого разу я вже писала про польського прем`єра Дональда Туска, котрий відмовився йти у президенти, маючи найвищий рівень підтримки, і цим самим лише здобув собі додаткові бали. Наразі згадаю німецького політика, котрий наразі володіє найнижчим рівнем недовіри в своїй країні. Це 38-річний міністр оборони Карл-Теодор цу Гутенберг, з яким мені пощастило пообідати на минулих вихідних у Мюнхені. Коли я запитувала своїх німецьких знайомих з тамтешнього експертного середовища, в чому секрет успіху цієї німецької зірки, що сходить – лунало два пояснення: він поводить себе досить незалежно і всім своїм виглядом та поведінкою демонструє, що не є одержимий владою та поважним міністерським кріслом. У Литві в свій час по достоїнству оцінили хід Альгірдаса Бразаускаса, який відмовився від повторного балотування в президенти (хоча мав змогу на них виграти), аргументуючи це тим, що хоче дати дорогу молодим.

Власне, й український досвід багато в чому підтверджує: необов`язково марити владою, щоб її отримати. Янукович, який хоч і говорив про реванш, поводив себе так, ніби крісло на Банковій йому й даром непотрібне. У свій час сплеск симпатій до Арсенія Яценюка спостерігався, коли він з легкістю позбувся спікерського крісла.

Проте, є ще одна спільна річ між місіс Клінтон та пані Тимошенко. Обидві довели – кожна в своїй країні, що суспільство і в Сполучених Штатах, і в Україні готове сприйняти жінку-президента. І це притому, що Хілларі, як і Юлю, під час передвиборної кампанії теж відправляли на кухню. Навіть з конкретною метою – опановувати нові рецепти печива. Щоправда, це робив не її безпосередній суперник з передвиборної гонки…

Цього разу на Мюнхенській конференції не було грізних промов Владіміра Путіна і заяв про «кнопку перезавантаження» з боку Джо Байдена. Проте навіть у зовні миролюбному настрої головних спікерів таїлися нотки нових і досить тривожних безпекових трендів.У них дедалі менше справжньої трансатлантичної дружби і дедалі більше складних китайських ієрогліфів. Спробуємо охопити кілька, важливих, на наш погляд, мюнхенських епізодів.\
Епізод перший. Європа, ображена на Америку

Розмови про те, що Америка йде з Європи, стали однією з наймодніших фішок нинішнього мюнхенського зібрання. Не в останню чергу завдяки рішенню президента Обами не приїжджати у травні на саміт ЄС — США до Мадрида. У Вашингтоні дали зрозуміти, що така поїздка не вписується у президентський графік, тим більше що цей регіон Обама стовідсотково відвідає в листопаді, коли відбудеться саміт НАТО в Лісабоні. Такий жест американського президента лише укріпив у європейських експертних колах думку, що Європа стає нецікавою для Америки.

Представник Сполучених Штатів, радник президента Обами з національної безпеки, генерал Джеймс Джонс, звісно ж, намагався довести протилежне. Він постійно наголошував, що його керівник у перший рік президентства відвідав Європейський континент шість разів — більше, ніж будь-який глава Білого дому до цього. У неформальних же розмовах американські чиновники говорили про те, що насправді Обама не відчуває особливого бажання їхати до ЄС, бо аналогічний саміт торік у Празі не мав, на думку американської сторони, жодної доданої вартості, а крім того, Євросоюз повинен трохи розібратися зі своїм новим укладом після набуття чинності Лісабонським договором. Питання про телефон у Європі, яке свого часу порушив Генрі Кіссінджер, активно звучало в Мюнхені вже у його присутності. Один зі стратегів Європейського Союзу на моє уточнення з цього приводу під час перерви на каву відповів, що з будь-якого зовнішньополітичного приводу телефонувати потрібно леді Кетрін Ештон. Проте сказано це було не дуже впевнено… І нічого дивного в цьому немає: вже від іншого відомого європейського політика, міністра закордонних справ однієї з поважних країн «Старої Європи» довелося почути, що в Брюсселі наразі коїться «страшний безлад: усі хочуть зайняти позицію в структурі, не знаючи навіть достеменно, який ця структура матиме вигляд». До того ж у деяких європейських столицях є відчуття, що процес політичної інтеграції всередині Євросоюзу, передбачений Лісабонським договором, насправді провокує ментальну дезінтеграцію у країнах — членах ЄС, оскільки незалежна зовнішня політика та оборона безпосередньо пов’язані з останнім відчутним символом суверенітету кожної з країн.

Так чи інакше, якщо раніше йшлося про те, що розчарування зовнішньополітичними трендами адміністрації Обами стосувалося Центрально-Східної Європи, то тепер воно починає потроху окуповувати й Захід Старого Світу. У німецькому інтер’єрі це відчувалось особливо помітно. Німцям (зокрема тамтешньому міністру закордонних справ Гідо Вестервеллє), кажуть, не дуже сподобалося, як Обама зі своїм новим афганським планом практично підпер Берлін до стінки, вимагаючи мало не терміново наростити контингент в Афганістані. При цьому, звісно, не беручи до уваги німецької специфіки, пов’язаної з несприйняттям такого кроку з боку більшості тамтешнього населення.

Тамтешні аналітики, натомість, намагаються знайти плюси у такому трансатлантичному відчуженні. Наприклад, один із німецьких експертів у рамках конференції висловив думку, що така тенденція піде на користь, оскільки європейська зовнішня політика постійно будувалась у прив’язці до Сполучених Штатів — або на надмірній лояльності до всіх їхніх дій, або на антиамериканізмі. Це, очевидно, зв’язувало руки у багатьох важливих питаннях і породжувало неабияке тертя серед самих країн — членів ЄС. Власне, чи не найбільша криза у зовнішній політиці Євросоюзу — операція в Іраку — була також спровокована Сполученими Штатами.

А тим часом як європейці вголос нарікають на прохолодний вітерець з Атлантики, схоже, що вагома частка зовнішньої політики ЄС наразі вже переорієнтована на Схід — досить до «Східного партнерства» доплюсувати той масив уваги, що приділяється Росії.

Епізод другий. Європейська оборона все ще за кошт євроатлантичної

Чи така вже критична для Євросоюзу його спільна оборонна політика? Питання, яке набуває нового звучання у зв’язку з тим, що «м’яка сила», котрою найбільше славився ЄС, поступово втрачає свою актуальність через відсутність головного свого двигуна — змін у європейських країнах із допомогою перспективи членства в Євросоюзі.

Проте однозначної відповіді на те, чи може Європейська політика безпеки та оборони (ESDP), яку так гаряче відстоювала український прем’єр Юлія Тимошенко, істотно додати вартості постлісабонському ЄС, — поки що немає. Коли автор цих рядків запитала директора одного з ключових департаментів Ради Євросоюзу, чи може Європейська політика безпеки та оборони бодай частково замінити для таких країн, як Україна, НАТО, — відповідь була однозначна: їх взагалі не можна порівнювати, бо «НАТО має справу з обороною, а Європейська політика безпеки та оборони — з кризовим менеджментом».

Але навіть коли йдеться виключно про кризовий менеджмент, брюссельські стратеги визнають, наскільки складно країнам — членам ЄС мобілізувати навіть 50 тисяч військових, а дефіцит транспортної авіації та гелікоптерів такий, що для місії в Чаді довелося залучати гелікоптери з Росії. Крім того, відіграють свою роль і накладки внутрішньої політики на зовнішню.

Ну і, звісно, не втратив своєї актуальності відомий факт, що лише поодинокі країни ЄС готові виділити на оборону більше, ніж два відомих «натовських» відсотки. Недаремно найбільш високопоставлений представник адміністрації Обами на одній із зустрічей у Мюнхені, в якій брала участь і ваша покірна слуга, досить відверто висловився про бажання європейських країн нарощувати потужності Європейської політики безпеки та оборони: «Дуже добре мати візію, але якщо ця візія не підкріплена фінансовими ресурсами, то це вже не візія, а галюцинація».

Хоча зрозуміло, що проблеми існують не лише в європейського оборонного проекту, а й в євроатлантичного. Питань, на які потрібно знайти відповіді у досить стислі терміни, кілька. Одне з них: чи буде Північноатлантичний альянс так званим «глобальним НАТО», за що сьогодні виступає група країн альянсу на чолі зі Сполученими Штатами, Великобританією, Нідерландами та Данією, — чи не виходитиме за радіус євроатлантичної дії, чого б хотіли європейські важковаговики на кшталт Німеччини або Франції (не в останню чергу тому, що не знають, наскільки позитивно глобальний формат може бути сприйнятий Росією чи Китаєм).

Інше питання — як уникнути різного тлумачення 5-ї статті Вашингтонського договору. Адже не секрет, що тим часом як країни на кшталт Британії чи Нідерландів бачать у ній захист від «Аль-Каїди», — Польща і держави Балтії розглядають її як порятунок у разі потенційної російської загрози.

Крім того, незрозуміло, чи вдасться розірвати зв’язок між ефективністю НАТО та операцією в Афганістані. Чи провал останньої справді означатиме провал Північноатлантичного альянсу? Хоча, до речі, головнокомандуючий силами НАТО в Європі адмірал Джеймс Ставрідіс у Мюнхені не втомлювався повторювати про «обережний оптимізм» із приводу цієї операції, який у нього з’явився останніми місяцями. Завдяки, зокрема, й тому факту, що рівень підтримки дій міжнародної коаліції з боку афганського населення наразі сягнув 70%, тоді як Талібан підтримують лише 6% афганців.

Епізод третій. Дракон, що підкрадається, ведмідь, що відступає

Членство Росії в НАТО і партнерство НАТО з Китаєм — ще дві модні фішки цьогорічного мюнхенського зібрання. Теза про те, що НАТО має або запропонувати членство Росії, або не розширюватися зовсім, як не складно здогадатися, переважно лунала з вуст представників країни — господаря конференції. Однак постійно наштовхувалася на опір у вигляді думки колишнього президента International Crisis Group Гарета Еванса, який одного разу зауважив: «Проблема розширення НАТО не в тому, що воно дійшло до російських кордонів, а в тому, що воно біля них зупинилося».

Під час однієї з панельних дискусій Сергія Лаврова запитали прямо: чи Росія погодиться на пропозицію стати членом НАТО, якщо така надійде з боку альянсу? Російський міністр несподівано перевів стрілки на альянс: мовляв, члени НАТО (!) не готові до цього, тому він не бачить сенсу це обговорювати. Чого у Мюнхені справді не були готові вислуховувати країни — члени НАТО, то це чергових нарікань представників Росії про небезпеку розширення альянсу. Мадлен Олбрайт у якийсь момент не витримала й на підвищених тонах відкарбувала, зірвавши аплодисменти залу: «Так, НАТО було проти Радянського Союзу. Радянського Союзу не існує. НАТО не є проти Росії». Відчувалася явна втома і від чергової порції наче завчених напам’ять російським міністром тез про життєву необхідність укладення Договору про європейську безпеку. Шефа російської дипломатії зрозуміти можна: нова архітектура європейської безпеки — перший і найбільший міжнародний проект президента Медведєва. Успіх цього проекту — персональний успіх російського президента.

Проте якщо Росія у Мюнхені помітно змінила тон з агресивного на миролюбний (Лавров навіть словом не відреагував на різкий випад у бік Росії з боку грузинського міністра), то Китай, схоже, рухається у зворотному напрямку. Важливо зазначити, що китайський міністр закордонних справ уперше виступав на Мюнхенській конференції: раніше, як зауважив у неформальній розмові організатор заходу, представники цієї країни лише мовчки слухали й активно занотовували.

Показовим виявилося, як китайський міністр закордонних справ з усмішкою на обличчі й майже урочисто заявив: «Так, Китай почувається сильнішим». Як він у хвіст і гриву критикував західні медіа, зізнавшись, що всю інформацію про події у світі намагається черпати виключно з китайських. Як він, зрештою, робив зауваження організаторам конференції, що в залі, де відбувався захід, занадто спекотно, — і це тоді як багато китайців лише недавно дізналися, що таке центральне опалення.

Недаремно — ділилися в кулуарах російські представники — у Москві заборонено публічно критикувати Пекін. І, очевидно, недаремно генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен та міністр оборони Німеччини Карл-Теодор цу Гуттенберг, наче змовившись, говорили про те, що НАТО має активно співпрацювати з Китаєм (пізніше німецький міністр зізнався на одній із зустрічей, що сам був здивований таким збігом поглядів із керівником альянсу).

І, можливо, найцікавіше в усьому цьому те, що питання стосовно Китаю, над яким ламали голови західні уми у Мюнхені, мало близьке звучання до того питання, яке свого часу лунало в контексті Росії: чи варто йти на максимальні поступки Пекіну, аби інтегрувати його якомога більше у західну систему цінностей, — чи не робити особливих поступок, ризикуючи, що з часом він запустить свою, альтернативну західній гру. Видається, поки що вибір зроблено на користь останнього.