Архіви: Публікації

Виктора Януковича уже поздравили с президентством столько иностранных лидеров, что ему, пожалуй, не стоит дожидаться официального решения украинского ЦИКа. Он – президент. И это признали президенты Франции, США, Польши, генсек НАТО, президент Еврокомиссии…Самое странное, что Виктора Федоровича пока не спешат поздравлять постсоветские президенты.\
Казалось бы, что тут такого в поздравлениях? Почему с таким вниманием к их распространению относится пресс-служба Партии регионов? Все очень просто. Эти поздравления – еще одно доказательство того, что Януковича признают президентом. Пять лет назад все было иначе.

Тогда весь демократический мир отказался поздравить Виктора Федоровича. Весь мир потешался над Владимиром Путиным, тщетно пытавшимся закрепить президентский статус за Януковичем сразу двумя поздравлениями. Наперегонки Виктора Федоровича поздравляли и другие лидеры постсоветского лагеря – президенты Казахстана, Беларуси, Армении… Сейчас Виктор Федорович с формальной точки зрения еще не президент, но поздравления со всего мира возводят его в президентский ранг де-факто.

И может быть, для Януковича даже хорошо, что в этот раз эсэнгешная компашка держит паузу и не спешит поздравлять нового президента Украины. Ведь пять лет назад постсоветских лидеров обвинили в поспешности, в том, что не стоит признавать президентом человека, который получил победу нечестным путем. А к такому выводу тогда пришло большинство международных наблюдателей. Что бы ни говорили, а Оранжевая революция для назарбаевых-лукашенок-медведевых стала полезным уроком. По крайней мере, они научатся соблюдать элементарные правила протокола.

Что бы произошло, если бы Виктор Федорович стал президентом пять лет назад без поздравлений западных лидеров? Конечно, катастрофы бы не было. Лично для Януковича. Страна могла бы пострадать, оказавшись выброшенной из системы координат цивилизованного мира. Украине пришлось бы довольствоваться ролью страны-изгоя, международная изоляция сроднила бы нас с соседней Беларусью. А президент Янукович мог бы надолго – если не навсегда – забыть о вояжах в западном направлении. Европейцы всегда избегали непорядочных политиков. В европейской политике слова честь и репутация значат немного больше, чем в постсоветской.

Можно поспорить, что европейцы на самом деле непоследовательные слабаки. Вот, мол, Лукашенко измывался над всеми правами-свободами, а Европа раз – и распростерла свои объятия, приняла в итоге Александра Григорьевича таким, каким он есть. Но правда в том, что Европа пока лишь присматривается к Лукашенко, который изъявил желание сблизиться с Западом после неоднократных раздоров с Москвой. И примирение Минска с Брюсселем будет длиться ровно столько, сколько Александр Григорьевич будет держать себя в руках. Пусть только попробует Беларусь признать Абхазию и Южную Осетию независимыми странами – о дружбе с Западом можно будет вмиг забыть.

В этом плане нынешний Янукович чем-то похож на нынешнего Лукашенко. Западные лидеры готовы дружить с Виктором Федоровичем, но длительность этой дружбы будет всецело зависеть от поведения нового украинского президента. Ведь, к слову, Янукович также пытался заигрывать со своим избирателем, обещая признать грузинские территории независимыми. Если ему случайно захочется воплотить мечты в жизнь, то о контактах с западным миром Украина может забыть. По крайней мере, ровно на тот срок, который придется отбывать лидеру, отважившемуся на столь неожиданный шаг.

Ведь посмотрите на поздравления Виктору Федоровичу. У них есть одна общая черта – вначале иностранные лидеры поздравляют УКРАИНСКИЙ НАРОД С ДЕМОКРАТИЧЕСКИМИ ВЫБОРАМИ, уж потом – про между прочим – поздравляют и нового коллегу. Дело в том, что западные лидеры все равно не доверяют Виктору Януковичу. Он для них остается политиком, который пытался добиться власти нечестным путем; политиком не совсем образованным; политиком с непонятным прошлым. В Европе с такими общаются, порой даже их мнение принимают в расчет, но все же их стыдятся. Так было и с американским экс-президентом Джорджем Бушем-младшим, который не отличался умом и сообразительностью; так было с ныне покойным австрийским президентом Куртом Вальдхаймом, сотрудничавшем в молодости с нацистами; так есть и с нынешним премьером Италии Сильвио Берлускони, которому чудом удается избежать тюрьмы за свои коррупционные махинации.

Поэтому поздравления Виктору Федоровичу сведены к пожеланиям иностранных лидеров новому украинскому президенту – идти по демократическому пути, укреплять связи с Евросоюзом и т.д. Выражаясь юридическим языком, Запад объявил для Януковича амнистию, но его все равно оставляют под административным надзором. Один неверный шаг – и президент Янукович может оказаться таким же невыездным, как некогда был президент Кучма.

Автор – заместитель директора Института мировой политики

В Україні майже не помітили сміливий хід польського прем`єр-міністра Дональда Туска не балотуватись в президенти, маючи найвищий електоральний рейтинг в своїй країні. А даремно.Він, на відміну від Віктора Януковича, добровільно відмовився від реваншу за програні Лєху Качиньському вибори в 2005 році. І він, на відміну від Юлії Тимошенко, вирішив не втікати від не зовсім вдячної прем`єрської роботи в президентський палац, аби не бути звинуваченим в тому, що кинув реформи на півдорозі.\
Туск мав набагато більше прав балотуватись у президенти ніж Янукович та Тимошенко разом взяті. Він зробив так, аби поляки могли знову пишатись своєю країною та владою після зовнішньополітичних травм, спровокованих недолугими діями братів Качиньських. І він зробив так, аби Польща стала ЄДИНОЮ країною Євросоюзу, в якій минулого року спостерігався економічний ріст.

Дональд Туск у виборі між палацом, який дає йому престиж, та владою, яка не дає йому престижу, але надає змогу щось змінити, вибрав реальну владу. В українській ситуації, як бачимо, престиж важливіший за реальну владу. Схоже, ніхто не хоче бути українським Бальцеровичем – посідати лише пост віце-прем`єра, але зробити для країни більше і закріпитись в історії міцніше, ніж деякі президенти.

Не буду приховувати: я не є щасливою з того, що переміг Янукович. Мені навіть соромно, що так відбулось. І шкода, що складається враження, наче п’ять останніх років ми прожили даремно. Враження, що насправді Янукович мав перемогти ще в 2004-му. Проте, аби доказати, що Помаранчева революція не була даремною хоча б тому, що українські політики не лише навчились проводити вибори, котрі визнають демократичними ВСІ без винятку міжнародні місії спостерігачів, але й поважати їх результат, Юлія Тимошенко повинна, як її польський товариш Дональд Туск, припинити боротись за престиж.

Так склалось, що останні кілька днів мені довелось провести у Мюнхені, на традиційній тамтешній конференції з безпеки. Відтак – спостерігати за святом українського волевиявлення не те що за кордоном, а в оточенні багатьох відомих світових політиків та експертів.Окремо від конференції автору цих рядків пощастило зустрітись (завдяки німецькому Фонду Кьорбера) з генералом Джеймсом Джонсом (радником президента Обами з національної безпеки), сенаторами МакКейном та Ліберманом, міністром оборони Німеччини (і заодно найпопулярнішим зараз на німецьких просторах політиком) Карлом-Теодором цу Гутенбергом, міністром закордонних справ Швеції Карлом Більдтом та головнокомандувачем силами НАТО в Європі адміралом Джеймсом Ставрідісом. А на вечері, яку організовував у суботу ввечері президент землі Баварія, ще й персонально переговорити за келихом гарного шампанського з генсеком НАТО Андерсом Фог Расмуссеном та Хав`єром Соланою.\
Поки вся світова політична тусовка у черговий раз занурювалась в Афганістан, Іран й насторожено спостерігала за дебютом китайського представника на поважному мюнхенському збіговиську, я, в свою чергу, намагалась зрозуміти, що думають політики подібного масштабу та інші учасники (і чи думають взагалі) про вибори в Україні. Що ж стосується нових світових безпекових трендів, і яким чином в них може вписатись Україна, то про це я збираюсь детально написати в найближчому номері «Дзеркала тижня».

Отже, українські вибори. Україна на Мюнхенській конференції з вуст поважних іноземних спікерів згадувалась приблизно двічі. Один раз її коротко у своєму виступі згадав генерал Джонс – висловлюючи надію на вільний вибір українського народу під час недільного голосування. Другий раз – новий євросоюзівський «міністр закордонних справ» леді Ештон (у тому ж контексті). Можливо, на цьому українська «присутність» у програмі і вичерпалася б, якби не нагода виступити на конференції, котра незадовго до її початку з`явилась у Петра Порошенка. Цією нагодою український міністр має завдячувати польському колезі Радославу Сікорському, котрий ледве не до останнього значився у програмі, проте не зміг приїхати, бо напередодні начебто вивихнув ногу під час катання на лижах в Давосі. Особливої інтриги не було, оскільки Петро Олексійовичу дали змогу донести свій спіч не на панелі з Сергієм Лавровим (як очікували деякі учасники конференції напередодні, стереотипно передбачаючи чергову словесну сутичку між братськими слов`янськими народами).

Українського міністра модератор панельної дискусії (він же – головуючий конференції, посол Вольфганг Ішінгер) презентував Порошенка як людину, котра за свій успішний кондитерський бізнес отримала в Україні прізвисько «шоколадного короля». Петро Порошенко, на диво багатьх, подякув послу за таку чудову презентацію його особи. Швидше за все не тому, що вона йому дійсно сподобалась, а тому, що Ішінгер говорив німецькою, а Порошенко в цей час був без навушників і, мабуть, просто не зрозумів цієї «чудової» презентації.

Так чи інакше, Петро Олексійович провів справжній сеанс релаксації для західної публіки. Він заспокоїв закордонних колег тим, що, по-перше, ніякого антагонізму між Росією та Україною після виборів не буде, а натомість спостерігатимуться абсолютно прагматичні відносини. По-друге, що європейська та євроатлантична інтеграція встигли добре закріпитись в українському законодавстві, натякаючи, очевидно, на те, що ревізію зовнішнього курсу навіть Януковичу буде зробити досить складно.

У присутності поважної аудиторії Порошенко також відповів на два питання, які раніше йому начебто поставив у Брюсселі міністр закордонних справ головуючої в ЄС Іспанії (теж був учасником дискусії). Перше: чи буде нова українсько-російська газова війна. Друге: чи президентські вибори відбудуться чесно. Відповіді, як не складно, були правильними: негативна в першому випадку, й позитивна у другому.

Я недаремно згадала ці два питання: вони досить чітко відображають те, що на даний момент найбільше цікавить західну аудиторію в контексті України. Більшість моїх співрозмовників у Мюнхені вже навіть не запитували типового «хто переможе». Питання в основному стосувались того, скільки часу може пройти від обрання президента до його інаугурації.

Проте, це зовсім не означає, що їм байдуже прізвище нового президента. Вони, як мені здалось, ще не змирились з думкою, що таким президентом може бути Янукович, і відповідно – не знали як реагувати на фразу про те, що саме у нього більше шансів перемогти. Складалось враження, що на Заході не дуже зручно себе почувають, коли мова заходить про можливу перемогу лідера регіоналів. Наче і вони в чомусь завинили, допустивши такий розвиток подій… А всі репліки про те, що, можливо, не так все й страшно, бо насправді і Тимошенко виявилась не дуже договороспроможним партнером для Євросоюзу (про це казали, зокрема, представники «Старої Європи», апелюючи до низки даних та невиконаних нею обіцянок), а Янукович порівняно з 2004 роком змінився – швидше нагадують спробу скорчити гарну міну при поганій грі. Тут потрібно визнати, що для багатьох з них Янукович-президент був би значно комфортнішим партнером, ніж президент Тимошенко: дружба з Україною без жодних зобов`язань, як відомо, давнє бажання деяких ключових полісімейкерів з ЄС.

І незважачюи на все це – нотки симпатії до Тимошенко, що відчувались в діалозі з більшістю з них. Хтось, як один відомий американський сенатор, скажімо, розповів, що захопив на Мюнхенську конференцію безпеки помаранчевий шарф, котрий йому подарували в Києві відразу після Помаранчевої революції і тепер одягне його в день українських виборів. Інший розповідав, наскільки був розчарований, коли прочитав у газеті про підпис Ющенка під підправленим Законом про вибори. Ще один відомий вже європейський політик зізнався, що для нього було показовим, як виступаючи за допомогою телемосту в Давосі, Тимошенко сама, не чекаючи відповідного питання, говорила про незмінність європейського курсу України, в той час як Янукович не обмовився про це ні словом. Натомість, відповідаючи на питання із залу, згадав про митний союз з Росією, Білоруссю та Казахстаном. «Завжди треба робити вибір», – повторив стару, як світ, але в черговий раз актуальну для України фразу не останній представник так званої «Старої Європи». Хоча й попутно згадав, що якось зустрічався з представниками великого бізнесу, пов`язаного з Партією регіонів, і ті прямо йому говорили, що хочуть вести українську економіку на Захід. До речі, думка, що Янукович не зможе здатись Росії, бо бізнес партії тягнутиме його в бік Євросоюзу – один з наразі домінуючих стереотипів серед західних еліт.

Тут, на мій погляд, важливо зауважити, що Митний союз з трьома пострадянськими країнами та сумнозвісний ЄЕП – це якраз та «червона лінія», перехід за яку з боку України абсолютно не готові сприйняти в західному світі. Так, Україна може не йти в НАТО (навіть один з найбільших американських прихильників членства Києва в Альянсі, вищезгаданий мною сенатор зауважив: «Я б хотів би бачити Україну в НАТО, але сумніваюсь, що після президентських виборів це питання стоятиме на порядку денному», а генсек Расмуссен на ремарку вашої покірної слуги про необхідність підтримки України з боку НАТО за будь-яких політичних розкладів, трохи змовницьки, понижуючи голос констатував: «Ви ж знаєте мою позицію»). Так, Україна може замінити євроінтеграцію на європеїзацію (тобто не прагнути вступити до ЄС, а лише намагатись стати подібною на європейські країни). Але вступати в економічні об`єднання з політичним підтекстом, ініційовані Росією – це вже, судячи з їхніх оцінок, явний перебір… Загалом, більшість моїх західних співрозмовників у результаті сходились на думці, що найкращою моделлю для України після виборів було б зосередитись на активній ЕКОНОМІЧНІЙ співпраці з Євросоюзом. Мовляв, вистачить гратись у політику…

Кажуть, що вислів «де два українці — там три гетьмани» насправді походить із польського «де два поляки — там три думки». Проте, судячи з останніх подій на польському політичному фронті, це висловлювання до українців пасує значно більше, ніж до поляків. Тоді як в Україні мало не кожен третій політик готовий приміряти на себе шати кандидата у президенти, — у Польщі навіть найрейтинговіший політик відмовляється від балотування на найпрестижнішу посаду в державі.Певна річ, для прем’єра Дональда Туска рішення, озвучене наприкінці минулого тижня, теж не було простим. Близькі до нього особи стверджують, що політик вагався до останнього. І в цьому немає нічого дивного: найбільші шанси на перемогу у президентських виборах, які відбудуться в Польщі восени, мав саме він. Скажімо, опитування GFK Polonia в середині січня продемонструвало, що за лідера «Громадянської платформи» вже готові проголосувати 27% населення, тоді як за чинного президента РП Лєха Качиньського, який уже підтвердив свою участь у наступній виборчій гонці, — лише 16%.\
Дональд Туск аргументував свою відмову просто: не хоче розпочинати гонку, яка закінчується президентським палацом, тому що це «лише питання престижу». «Я хочу залишатися прем’єр-міністром… у мого уряду є інструменти для досягнення цілей. Щоб їх досягти, нам потрібна реальна влада й інструменти. Вони є в уряду».

Дональд Туск став своєрідним першопрохідцем: до нього в Польщі ще ніхто з такою електоральною підтримкою не відмовлявся від участі у виборах. І ніхто не робив ставку на користь прем’єрства, а не президентства. Так, дійсно, у Польщі президент не може похвалитися серйозними повноваженнями, задовольняючи свої амбіції вотуванням тих чи інших рішень уряду. З іншого боку, це справді найпрестижніша посада. Навряд чи навіть самі поляки здатні згадати імена більшості своїх колишніх прем’єр-міністрів, а президенти Польщі добре відомі й за кордоном.

Крім того, вибори 2010 року в Польщі багатьма розглядались як своєрідний повтор президентських виборів 2005 року, з тією лише різницею, що тепер у дуелі Качиньський —Туск гору мав узяти останній. Усі чекали великого реваншу. До минулого року складалося враження, що цього реваншу з нетерпінням чекає і персонально Дональд Туск. Із його рішенням не брати участі у президентських виборах зникає не лише головна інтрига нинішньої кампанії під умовною назвою «фінальний двобій Туска і Качиньського». Починає бракувати й іншого важливого моменту: поляки були впевнені, що саме Дональд Туск має покласти край більш ніж неоднозначному для багатьох президентству Качиньського. Це має бути його персональний реванш.

Без протистояння Качиньському з боку Туска виникає небезпідставне побоювання, що в інших кандидатів від очолюваної Туском «Громадянської платформи» не буде таких шансів перемогти діючого президента, як у прем’єра. Це сьогодні опитування громадської думки демонструють, що й найбільш вірогідний номінант на місце Туска маршалек (спікер) сейму Броніслав Коморовський, і інший найбільш вірогідний кандидат від партії прем’єра міністр закордонних справ Радослав Сікорський спроможні спокійно переграти Лєха Качиньського. Проте не все так однозначно: досить згадати події п’ятирічної давності, аби зрозуміти, наскільки вдало можуть розіграти фінальні акорди кампанії Лєх та його головний ідеолог і брат-близнюк Ярослав Качиньський. Навіть Туск минулого тижня обмовився: мовляв, я — один, а їх — двоє. А він точно знає, про що каже: на попередніх президентських виборах у Польщі між першим та другим турами нинішній прем’єр випереджав Качиньського, фактично, на 10% (у першому турі переміг останнього з перевагою в кілька відсотків), проте у другому програв діючому президентові з розривом… майже 8%! І це була не єдина поразка Туска тієї осені: його партія «Громадянська платформа» тоді також поступилася політичній силі Качиньських на парламентських виборах. «Партійний» реванш Туск узяв 2007 року, після чого очолив уряд. Президентський був запланований саме на 2010-й.

Проте Коморовський чи, тим більше, Сікорський — це не Туск. І їхня перемога над діючим президентом не гарантована. Саме тому окремі польські експерти встигли охрестити крок Туска як маневр ризикований та… егоїстичний. Деякі з них прогнозують, що до середини травня, коли має бути остаточно озвучена кандидатура «Громадянської платформи» на президентських виборах, прем’єр, можливо, по-новому оцінить ризики своєї неучасті і прийме інше рішення. Проте в такий сценарій вірять одиниці.

Решта навколополітичної тусовки тепер переймається питанням: Коморовський чи Сікорський? Опитування, проведене серед 103 представників партії прем’єра тижневиком Newsweek Polska, свідчить, що 70% цієї політичної сили воліє, аби «Платформу» презентував саме Коморовський. Проте Дональд Туск в ефірі популярного ток-шоу Томаша Ліса в понеділок увечері зрівняв шанси обох цих політиків. Заявив, що обидва «мають достатньо переваг, аби виграти президентські вибори». І зізнався, що обох ще раніше попередив, аби були готові відповісти на такий виклик. Не знаємо, як для Коморовського, але для Сікорського таке попередження було більш ніж актуальним: польський міністр закордонних справ ще торік в одній із приватних розмов (яка потім стала публічною), обмовився, що вважає себе найпідготовленішим кандидатом у президенти з-поміж усіх можливих.

Так чи інакше, на боці Коморовського — більш ніж серйозний досвід роботи в польській політиці, починаючи з першого демократичного уряду Тадеуша Мазовецького, дуже низький відсоток негативного сприйняття в суспільстві, лояльність до Туска (хоча сам прем’єр уже повідомив, що не вважає цю рису перевагою в політиці), розсудливість. Серед його ключових вад — дуже обмежений міжнародний досвід. На боці Сікорського — неабияка амбітність, персональне знайомство з сильними світу цього, молодість та амбітність. З-поміж вад — запальність, брак внутрішньополітичного досвіду, імідж зверхньої особи серед багатьох пересічних поляків та дружина цікавого американського походження (колумністка The Washington Post Енн Епплбаум) — факт, який навряд чи не закортить розіграти під час кампанії представникам «дружньої» партії президента. Також невідомо, чи прем’єру Туску і президенту Сікорському вдасться мирно співіснувати у близьких для обох питаннях міжнародної політики. Так чи інакше, поки що зрозуміло одне: Коморовський і Сікорський представлятимуть два різні стилі президентства: перший — більш консервативний та традиційний, другий — більш новаторський та агресивний.

Хоч усі інші кандидати — явно слабші суперники Лєха Качиньського, ніж Дональд Туск, більшість поляків усе ж таки підтримала рішення прем’єра не йти в президенти (згідно з опитуваннями дослідницького центру MillwardBrown SMG/KRC, сприйняли рішення прем’єра як правильне 58% поляків, 31% опитаних оцінив його негативно).

Така підтримка зумовлена кількома чинниками. По-перше, багато наших сусідів підозрює, що справжній розрахунок Туска зводиться до того, аби отримати не разовий, а «подвійний реванш» над Качиньським: перемогу і на президентських виборах у 2010-му, і на парламентських у 2011-му. А це легше буде зробити, коли Туск залишатиметься прем’єром та — важливий момент — керівником партії. Його похід у президенти означав би відхід від керівництва «Громадянською платформою», що могло б спровокувати дестабілізацію в найпотужнішій польській політичній силі з невідомими для неї електоральними наслідками.

По-друге, Дональд Туск ще в листопаді минулого року ініціював внесення поправок до Конституції, які б обмежували повноваження президента країни. (Власне, це був перший серйозний дзвінок, що прем’єр може й відмовитися від участі у президентській кампанії). Він запропонував, зокрема, вилучити з повноважень президента право вето (щоб уникнути в майбутньому конфліктів між прем’єром та президентом), скасувати прямі президентські вибори і перейти до системи, за якою президента обиратимуть члени обох палат парламенту. Ще тоді Туск озвучив свою позицію: виконавча влада повинна перебувати в одних руках — сильного прем’єра та сильного уряду. Таким чином, багато поляків розуміє, що Дональд Туск вирішив не просто зробити вибір на користь прем’єрства. Він вирішив зробити прем’єрство в Польщі важливішим і престижнішим, ніж президентство. Тобто теорію нарешті втілити у практику — реальну владу змістити до кабінету прем’єра.

По-третє, Туск за два останніх роки встиг зарекомендувати себе як ефективний прем’єр, а з такими менеджерами в часи економічної кризи прощатися складно. Не факт, що інший прем’єр на його місці виявиться таким самим ефективним. Ідеться ж насправді про те, що за прем’єра Туска Польща стала єдиною країною Європейського Союзу, яка впродовж минулого стресового року продемонструвала економічне зростання (на 1,7%), а її ВВП зріс на 5%. Як результат — унікальний випадок (можливо, навіть єдиний), коли під час економічної кризи в країні підтримка провладної партії стала більшою, ніж була до відомих фінансових потрясінь. Так, якщо на виборах у 2007 році «Громадянську платформу» підтримували 41,5% виборців, то наразі за неї готові проголосувати вже 50% (згідно з грудневим дослідженням GFK Polonia).

Своєю відмовою балотуватись у президенти Туск лише зміцнює своє реноме в очах тих поляків, котрі вважають, що в складні економічні часи прем’єр не уникає відповідальності, намагаючись втекти до президентського палацу й звідти повчати та критикувати уряд, а готовий і далі боротися з кризою. І це при тому, що деякі польські експерти прогнозують: головні виклики для польської економіки ще попереду.

Не менш ефективний Туск-прем’єр і в тому, що стосується зовнішньої політики. Він реанімував зіпсовані за братів Качиньських відносини з Брюсселем, поступово дистанціювавши польського президента від участі у важливих євросоюзівських заходах взагалі. Він особисто опікувався обранням представника своєї партії на посаду президента Європарламенту, і колишній прем’єр Польщі Єжи Бузек таки ним став. Хоч усі прогнози віддавали це крісло представнику Італії. З таким самим запалом допомагав він іншому поляку й колишньому прем’єру стати генсеком Ради Європи, але Влодзімежу Цімошевичу зробити це не вдалося, зокрема й через негативне голосування з боку України (по секрету: оточення політика, як і загалом польська політична тусовка, були дуже розчаровані таким кроком начебто стратегічного партнера). Він, очевидно, з таким самим драйвом агітував би й за Радослава Сікорського на посаду генсека НАТО, якби ще на початковій стадії не було зрозуміло, що шанси бути обраним у нього мінімальні.

За уряду Туска Польща запустила свій головний євросоюзівський проект — програму «Східне партнерство». Хоча деякі польські дипломати й експерти у таких випадках люблять уточнювати, що автором цього проекту, взагалі-то, були представники ПіС, зокрема колишній заступник міністра закордонних справ, а нині відповідальний за зв’язки з Україною депутат Європарламенту Павел Коваль. До речі, ім’я цього депутата згадувалося торік у контексті кандидатури наступного посла Польщі в Україні, проте наразі вже зрозуміло, що затишне місце в законодавчому органі ЄС цей політик навряд чи обміняє навіть на посаду посла Європейського Союзу в Києві, яку, за деякими чутками, поляки теж були б не проти отримати.

Туску також вдалося створити видимість конструктивного діалогу з Росією. Причому не заграючи з нею під час війни в Грузії. Якби ще не такі «дрібниці», як неспроможність Туска зняти з порядку денного найболючіше для поляків питання у відносинах зі Сполученими Штатами — скасування візового режиму, то дипломатична картинка, створена його урядом, виглядала б досить-таки виграшно на тлі зовнішньої політики Качиньських, яка, своєю чергою, стала уособленням усіх страхів та фобій багатьох мешканців маленьких польських містечок і сіл.

Туск справді істотно обмежив поле для електоральних маневрів Качиньського. Як, у принципі, і деякі нові реалії на одному з поодиноких успішних напрямів для польського президента — українському. А саме — ключовий електорат Качиньського може не зовсім правильно розтлумачити його дружбу з людиною, котра під завісу свого президентства спантеличила поляків своїми указами про присвоєння Степанові Бандері звання Героя України та визнання ОУН-УПА. Швидше за все, «Громадянська платформа» навряд чи активно розігруватиме цю карту, але інші політичні сили — цілком (що продемонстрував своєю жорсткою заявою з приводу Бандери колишній прем’єр Лєшек Міллер).

З іншого боку, зрозуміло: незалежно від того, хто стане наступним президентом України і наступним президентом Польщі, — переосмислення польсько-українських відносин не уникнути. З українського лексикону й далі зникатиме слово «адвокат», а Польща продовжуватиме переключатися на «Східне партнерство» у його ширшому, ніж виключно український, вимірі. Це буде нове стратегічне партнерство, але про це іншим разом.

У п`ятницю ввечері – тобто менш ніж за два дні до другого туру виборів – Янукович планував зустрітись з європейськими послами. Чи то повечеряти, чи то просто погомоніти про життя-буття. Не склалось. Європейські посли, за моєю інформацією, організували неформальне обговорення такої пропозиції з боку Партії регіонів і визнали, що такі посиденьки з кандидатом на президентський пост напередодні самого голосування – занадто сумнівний крок для їх репутації.Відчайдушні спроби регіоналів перед виборами знайти контакт з європейцями, чесно кажучи, дивують. Замість того, аби спокійно насолоджуватись статусом «проросійського» кандидата, який до Віктора Федоровича прилип ще з 2004 року, йому та його команді ніяк не дає спокою «проєвропейський» статус іншого кандидата. Здавалось би, для чого це їм, якщо Янукович, за їхньою версією, майже президент? Якщо перемога в них майже в кишені?\
Для чого всі ці причитання з приводу телевізійного ролика Європейської народної партії, в якій Юля Тимошенко «рукостискається» з Саркозі, Меркель та Туском? Для чого запити Анни Герман в німецьке посольство з проханням роз`яснити справжню позицію канцлера Німеччини? І прихід Леоніда Кожари на захід, котрий організовував Інститут світової політики у понеділок за участі трьох послів Веймарського трикутника, на якому він попросив німецького, французького та польського глав дипломатичних місій прокоментувати ролик Тимошенко. І тріумфально слухав, як посли озвучували давно відому позицію: офіційні уряди цих країн не мають фаворитів на українських виборах.

Один з європейських дипломатів вчора ввечері поділився з автором цих рядків думкою, що ніхто не заважав регіоналам зробити ролик-відповідь на рекламу Тимошенко, в якій би різні європейські лідери говорили про те, що будуть працювати з будь-яким президентом, обраним українським народом, і таким чином девальвувати зміст месиджа, надісланого у своїй відомій відеокартинці Юлією Володимирівною. Звісно, мене особисто теж трохи дивує, як можуть Туск, Меркель та Саркозі як члени Європейської народної партії підтримувати Тимошенко, а як прем`єр, канцлер та президент дотримуватись нейтралітету. Але якби керівництво цих країн вважало, що Тимошенко безбожно і без жодних на те прав маніпулює іменами тамтешніх лідерів, очевидно, якимось чином відреагувало б на такі ролики, чи не так?

Дивне вся ця істерика з боку регіоналів ще й тому, що Янукович зробив все можливе для того, аби в Європейському Союзі його сприймали як ідеологічного чужака. І за останні п`ять років Янукович не прогресував, як прийнято чомусь вважати, а, швидше, деградував. Загравав з визнанням Південної Осетії та Абхазії, бавився в зрежисовані політичні ток-шоу, на яких питання йому в основному ставили відібрані журналісти та експерти, переховувався від передвиборних дебатів (хоча в 2004 році спокійно на них виступав двічі), агітував невідомо для чого за російську як другу державну в Україні, хоча в європейських країнах для захисту мов нацменшин достатньо вміло використовувати Європейську хартії про регіональні мови (а в 2004 році принаймні не записував цього пункту в свою програму), обіцяв залишити ЧФ РФ після 2017 року, чого я не пригадую від нього п`ять років тому, спокійно говорив про свої відомі гріхи молодості etc. Не можна, зрештою, всю свою політичну діяльність будувати на тому, щоб сподобатись російському керівництву, а потім дивуватись, чому європейці не реагують на його запити й ролики Тимошенко?

Інше питання, наскільки подібні ролики прем`єрки з використанням прізвища Меркель, Саркозі та Туска дієві? Будемо відвертими: чи багато в Україні людей, які взагалі знають, хто такий Туск і чим він в Польщі займається? Чи багато з них в курсі, що він, будучи найрейтинговішим політиком, на минулому тижні відмовився балотуватись у президенти на осінніх президентських виборах в своїй країні, віддаючи перевагу роботі прем’єра? І що за його прем`єрства Польща стала єдиною в ЄС країною, котра за минулий рік продемонструвала економічний ріст (в 1,7%)?

Чи не ефективніше було б запозичити рекламу, котру в свій час використовували у Словаччині проти схожого до Януковича персонажа – одіозного екс-прем`єра Мечіяра. Рекламний месидж був простий і зрозумілий, як світ: «Хто не голосує, той голосує за Мечіяра». Проте, можливо в тому й полягає трагедія Тимошенко, що вона не те що може програти вибори, а може програти ТАКОМУ слабкому за європейськими мірками кандидату як Янукович?

У такій ситуації тішить хоча б те, що регіонали взагалі переймаються думкою Євросоюзу. І добре, що хоча б ролик Юлії Тимошенко допоміг це виявити…

Офіційна влада США та експертне середовище досить тверезо оцінює виборчу ситуацію в Україні та сподівається, що після обрання нового президента не відбудеться різкої зміни зовнішньополітичного курсу нашої держави, а новий президент сформулює послідовну і зрозумілу політику співпраці з Заходом. Такий висновок можна зробити після півторагодинного спілкування між українськими та американськими експертами під час відеоконференції, яку влаштував Інститут світової політики спільно з Центром за американський прогрес у приміщенні Посольства США.Своїм баченням «Американських очікувань від українських виборів», саме так називалась тема відеоконференції, перед українськими експертами та журналістами-міжнародниками поділилися колишній посол США в Україні (1998 — 2000), старший науковий співробітник Інституту Брукінгса Стівен Пайфер, колишній посол США в Україні (2006 — 2009), віце-президент Центру постконфліктного миру і стабільності Інституту миру США, член стратегічної групи радників Інституту світової політики Вільям Тейлор, віце-президент Атлантичної ради, колишнім керівником відділу європейської політики у Раді національної безпеки адміністрації Джорджа Буша Деймон Вілсон та віце-президентом та старшим науковим співробітником Центру за американський прогрес Семюель Чарап.\
Усі американські експерти були одностайними у тому, що офіційний Вашингтон, перш за все, очікує від України проведення вільних і справедливих виборів. Окрім цього, відзначив Вільям Тейлор, «ми хотіли б бачити результати, які б підтверджували рух України до європейських інституцій, продовження прогресу, який Україна вже зробила в економічному плані політичних реформах. За його словами, усі в світі очікують від України проведення реформи судової гілки влади та боротьби з корупцією». Разом із тим Тейлор наголосив, що «український народ уже продемонстрував, що він це може зробити і ми очікуємо, що це і буде зроблено».

Його колега Стівен Пайфер висловив сподівання, що нинішні вибори будуть ще одним підтвердженням того, що Україна рухається шляхом демократії, на який вона стала після помаранчевої революції, що вона відрізняється від своїх сусідів пострадянського простору. Він також наголосив: «Ми бачимо різницю між цими країнами саме тому, що ми виділяємо Україну як єдину країну пострадянського простору, яка є демократичною і вільною країною. Це здобутки України та українського народу. Ми чекаємо, що новий президент буде спроможний сформулювати послідовну і зрозумілу політику співпраці з Заходом. Зі свого боку Захід готовий простягнути руку, але й Україна має рухатись по шляху, який вона накреслила, і зберігати дружні стосунки зі всіма країнами, з якими вона співпрацювала».

Зі свого боку Демон Вілсон відзначив, що у Вашингтоні досить помірні сподівання щодо виборів. «Важливо, щоб ці вибори були чесними і справедливими. Ми очікуємо, що Україна буде рухатися в цьому напрямку і надалі. Важливо, щоб не було якогось різкого повороту назад. Сподіваємося що нинішня політика буде продовжуватися, зокрема інтеграція до Європи досягатиме результатів. У Вашингтоні очікування стосовно виборів є помірними і багато залежить від того, якими рішучими будуть дії Києва, і чи зможе нова влада привернути увагу до себе в усьому світі, а також певною мірою і у Вашингтоні», — наголосив віце-президент Атлантичної Ради.

Американські експерти вважають, що в Україні не виникне патової ситуації, подібної до того, що відбувалося на президентських виборах в 2004 році. «Патової ситуації не буде, оскільки це не буде на користь Україні, якій треба багато чого зробити: це реформа газового сектора, конституційна реформа, боротьба з наслідками економічної кризи», відзначив Пайфер.

Тим часом Вілсон не відкидає загрози виникнення патової ситуації, але сподівається, що цього не станеться. Водночас він застеріг: «Україна може заплатити дуже високу ціну за виникнення патової ситуації в політиці, бо західні партнери втрачатимуть довіру до України як до надійного партнера».

За словами американських експертів, на цьогорічних виборах у Вашингтоні немає «свого» кандидата, якому б надавалася перевага. З цього приводу Тейлор сказав наступне: «Я думаю, що обидва кандидати зацікавлені в добрих стосунках і на Заході, і на Сході. Ми зацікавлені в тому, в якому напрямі український уряд вестиме Україну, щоб вона залишалася відкритою, демократичною, європейською державою. Якщо це буде так, то інші народи можуть послуговуватися її прикладом і рухатимуться в тому ж напрямку. Тому у Вашингтоні зацікавлені в тому, щоб вибори не привели до якогось різкого повороту у зовнішньополітичному курсі. Від результатів виборів можуть певним чином змінитися зв’язки України з Росією, можливо, тому що Росія надто персоналізувала свої відносини з Україною, зокрема, за часів президентства Ющенка. І я сподіваюсь, що Україна і надалі підтримуватиме міцні зв’язки з НАТО. Ми сподіваємось, що Україна, хто б не був президентом, і далі буде зацікавлена у зміцненні своїх зв’язків з Європою, укладанні угоди про зону вільної торгівлі, про асоціацію. Бо зрештою європейська модель дуже приваблива для українців».

Семюель Чарап із Центру за американський прогрес поділяє подібне сподівання: «Хто б не був президентом, відносини між Києвом та Москвою будуть поліпшуватися на засадах взаємної вигоди та відкритості».

Американські експерти також були єдиними в тому, що Україні не підходить нейтральність, тому їй потрібно приєднуватися до колективної системи безпеки, а на даний момент така система одна — НАТО. А це питання, на думку Вілсона, залежить від наявності політичної волі в Україні, яка сама повинна вирішити, що має приєднатися до НАТО, аби реально відповідати на безпекові виклики.

«На жаль, у європейській історії частенько ставалося, що на осі Москва — Берлін виникали певні складнощі і, я думаю, що — хоча Україна давня європейська нація, але молода держава — їй треба пам’ятати про те, що говорив президент Путін, поставивши під сумнів на Бухарестському саміті суверенітет України. Я не вважаю, що нейтралітет — це справді варіант для України. Тому їй потрібно брати участь у безпекових структурах», — наголосив віце-президент Атлантичної ради.

Він також вважає, що найкраща національна стратегія безпеки України — це, в першу чергу, енергетична безпека, зокрема ефективність і прозорість енергетичної політики. Відтак американські експерти наголошують, що наступному президенту, хто б ним не був, доведеться, перш за все, прийняти важкі та непопулярні рішення стосовно газового сектору. «Наразі я не думаю, що американські чи європейські не готові зараз інвестувати в енергетичний сектор, якщо брати до увагу, що енергетична структура, яка з економічної точки зори не є життєздатною», — наголосив Пайфер.

Тим часом Чарап наголошує: «Найкращий спосіб гарантування безпеки України — це співпраця з НАТО, внутрішні реформи, боротьба з корупцією, зміцнення зв’язків з Європейським Союзом, який відіграє важливу роль у зміцненні європейської безпеки». Краще залишатися на тому шляху, який свого часу пройшли інші європейські держави, — переконаний американський експерт.

Послы Евросоюза не верят в возможность повторного введения Украиной виз для европейцев, отмежевываются от рекламного ролика Тимошенко, предпочитая при этом одобрительно говорить о «поддержке украинскими избирателями европейских ценностей», и не обещают нам новых гарантий безопасности. Таковы, вкратце, итоги дискуссии дипломатов «Веймарского треугольника» – посла Франции Жака Фора, посла Германии Ганса-Юргена Гаймзьота и посла Польши Яцека Ключковского – с украинскими экспертами, состоявшейся сегодня в киевском Институте мировой политики.Трое плюс-минус Украина\
«Веймарский треугольник» был создан в 1991 году как формат международного сотрудничества, способствующий евроатлантической интеграции Польши. После того, как поляки успешно вступили в НАТО и Евросоюз, «Веймарский треугольник» стал искать новые задачи. Одной из них – по крайней мере, декларативно – является содействие продвижению Украины к европейским структурам. Однако проблем здесь хватает – и в самой Украине, и в том, что касается подхода к украинскому вопросу в столицах самих стран «треугольника». Позиции нынешних Варшавы, Берлина и Парижа, мягко говоря, отличаются. Во Франции и Германии особо сильна «усталость от Украины», а после смены власти в Киеве и Польша способна изменить свою украинскую политику. Времена тандемов Квасьневский – Кучма и Качинский – Ющенко уже в прошлом. Польское руководство оказывало поддержку Юлии Тимошенко (в частности, в том, что касается налаживания связей с руководством Германии), но в случае поражения ЮВТ на президентских выборах или непоследовательности ее политики как Президента Украины и в украинско-польских отношениях может наступить период «перезагрузки».

Сегодня же в диалоге Киева с Варшавой, Парижем и Берлином – традиционная предвыборная пауза. Послы стран «Веймарского треугольника» отмечают, что первый тур выборов прошел в соответствии с демократическими стандартами, и традиционно высказывают надежду, что таковым же будет и голосование 7 февраля, а после выборов быстро будет сформирована дееспособная власть, которая займется делом. «Нельзя вступить в ЕС путем одних лишь переговоров и разговоров. Стране нужны перемены», – заявил посол Германии Ганс-Юрген Гаймзьот. Его польский коллега Яцек Ключковский обрисовал повестку дня для нового руководства Украины, условно разделив задачи на «неотложные» и «очень важные». «Неотложным делом будет возобновление сотрудничества с МВФ и борьба с кризисом. Затем должно наступить время для очень важных дел – реформирования институтов власти, преодоления коррупции и улучшения инвестиционного климата», – сказал посол.

Игривая Тимошенко и злые депутаты

Хотя дипломаты по долгу службы весьма неохотно комментируют предвыборные перипетии, участники дискуссии пытались раскрутить их на долю откровенности. Так, у послов поинтересовались, как их руководство относится к тому, кадры встреч Тимошенко с президентом Франции Николя Саркози, канцлером Германии Ангелой Меркель и премьер-министром Польши Дональдом Туском использованы в одном из ее предвыборных роликов? «Наши правительства не поддерживают никого из кандидатов в Президенты Украины», – заявил, выражая позицию коллег, французский посол Жак Фор. Вместе с тем дипломат добавил, что в ролике Юлии Тимошенко идет речь о Европейской народной партии, а ЕНП как политическая сила более свободна в своих оценках и действиях, чем официальные представители и главы государств. Поэтому все вопросы по поводу рекламы Тимошенко послы посоветовали адресовать Европейской народной партии.

Дискуссия коснулась и такого «предвыборного обострения», как стремление ряда депутатов Верховной Рады вернуть визовый режим для граждан ЕС. Послы назвали инициативу народных избранников неперспективной. «Заявления политиков в предвыборный период трудно комментировать. Я не вижу в украинском парламенте большинства, необходимого для введения визового режима», – заявил Яцек Ключковский. Его коллега, посол Германии Ганс-Юрген Гаймзьот добавил, что, вернув визовый режим для граждан Евросоюза, «Украина будет сама себя кусать». «Если вы стремитесь к европеизации жизни, вам надо открывать страну, а не закрывать ее», – сказал он.

В свою очередь, Жак Фор призвал сосредоточиться на украинско-европейских переговорах о перспективе введения Евросоюзом безвизового режима для украинцев.

Безопасность по старинке

Отвечая на вопросы украинских экспертов, озабоченных, как они считают, отсутствием реальных гарантий безопасности нашей страны, послы разочаровали тех, кто надеется на заключение каких-либо новых пактов. «При развитии сотрудничества Украины с Евросоюзом можно будет подумать и о более тесном сотрудничестве в области безопасности, но я не думаю, что можно что-либо добавить к Будапештскому меморандуму», – сказал Ганс-Юрген Гаймзьот. Вместе с тем дипломат отметил, что считает «неактуальными» сигналы о формализации внеблокового статуса Украины.

***

В целом дискуссия в Институте мировой политики оставила горький осадок. Все то, о чем сегодня говорили послы, можно было услышать от их предшественников еще как минимум пять лет назад. После очередных инструкции о необходимости честных выборов, борьбы с коррупцией, реальных преобразований в экономике и социальной сфере, напрашивается единственный вывод. Если и после истечения первого срока полномочий того Президента, которого мы выберем 7 февраля, все эти тезисы будут по-прежнему актуальны, то крест можно будет ставить не только на перспективах европейской интеграции Украины, но и на перспективах страны как таковой.

Українські достойники від політики знову вирішили погратись в сумнівну зовнішньополітичну гру, щоб якось підіграти настроям електорату. Призабута темка про відновлення візового режиму для громадян Євросоюзу, США, Канади, Японії і деяких інших цивілізованих країн світу знову спливла на поверхню завдяки депутатам п`яти фракцій у вигляді відповідного проекту закону.Дивує, що крім регіоналів, яким давно не дають спокійно жити європейці та американці, що отримали змогу з 2005 року спокійно подорожувати Україною без віз, до таких пропозицій приєднались ще й деякі відомі та не дуже законотворці з Блоку Литвина (Олег Зарубінський), НУНС (Ярослав Джоджик) і БЮТ (Анжеліка Лабунська). Якось дивно, що прихильники європейської інтеграції України намагаються повставляти палки в колеса цьому процесу…Я не буду зараз говорити про те, наскільки подібним кроком ці панове можуть поглибити сприйняття України як абсолютно непрогнозованого та неадекватного партнера в далеко не останніх країнах світу – давно зрозуміло, що їх репутація України цікавить якраз найменше. Зверну увагу на ключові аргументи, котрими вони намагаються переконати в доцільності поновлення симетричного візового режиму візового режиму для Євросоюзу і Ко. А саме – те, що громадяни країн, котрі втратять право безвізового в`їзду до України, повинні будуть вплинути на керівництво цих країн для «активізації вирішення питання про лібералізацію візового режиму для українців». Вимушена розчарувати наших дорогих депутатів. По-перше, хто як не вони повинні знати, що українські дипломати сьогодні ведуть переговори з ЄС (а я так розумію, що саме до нього найбільше питань з боку українських можновладців) вже не стільки про подальшу лібералізація візового режиму, як про запровадження для України БЕЗВІЗОВОГО РЕЖИМУ. Всі без винятку мої співрозмовники в країнах-членах ЄС стверджують: подібний шантаж тільки ускладнить українські переговори з приводу безвізового режиму. Я розумію, що українських депутатів найменше цікавить, коли українці зможуть вільно подорожувати «старою» і «новою» Європою, бо вони, користуючись дипломатичними та службовими паспортами, й так можуть виїжджати на шоппінг до Парижу та на лижі в Австрію безперешкодно. Але чому через їх короткозорість мають ще невідомо скільки часу стояти в принизливих чергах під консульствами українці, котрі таких візових привілеїв не мають? Подібний шантаж не пройде і з такими країнами, як Сполучені Штати, котрі досі не скасували безвізовий режим, скажімо, для Польщі – країни-члена Євросоюзу та НАТО. Чому б вони раптом пішли на різку лібералізацію з нестабільною Україною?

Інший «вбивчий» аргумент українських обранців – поповнення держбюджету за рахунок консульських зборів. Вони навіть підрахували: державна казна за рахунок цього поповниться більш ніж на 50 мільйонів американських доларів. Звісно, гроші потрібні завжди. Але проста арифметика свідчить, що, по-перше, вже сьогодні у середньому 50% українських громадян завдяки угоді про спрощений візовий режим отримують шенгенські візи безкоштовно. Це означає, що на такій же симетричній основі, яку так лобіюють українські депутати, Україна повинна буде видавати безкоштовні візи і для європейців. Тільки незрозуміло, які європейці повинні будуть за них платити, а які ні? І чи взагалі ЄС тоді не відмовитись від виконання Угоди про спрощення візового режиму? По-друге, будь-хто у профільних відомствах може підтвердити, що з запровадженням безвізового режиму для громадян ЄС, США, Канади і т.п. потік туристів до України збільшився. Якщо, скажімо, в 2004 році в Україні їх було 16 мільйонів іноземців, то в 2008-му 25 мільйонів. Зрозуміло, що ці люди, перебуваючи в українських містах, тратять значно більше, ніж коштує віза.

Так, я теж не є прихильником того, яким саме чином у 2005 році відмінялись візи для згаданих країн західного світу. І, важливо зауважити, зовсім не на прохання останніх, як може хтось подумав з українських політиків. Проте, потрібно розуміти, що це якраз той випадок, коли шлях назад є згубним. І якщо українські політики дійсно хочуть потурбуватись про те ж скасування візового режиму для українців з боку ЄС, вони мають зробити інше: пресингу вати Кабмін, Секретаріат Президента та профільні відомства з тим, щоб були виконані умови, які б суттєво наблизили українців для повного скасування віз з боку Євросоюзу. Я маю на увазі запровадження біометричних паспортів та створення єдиного міграційного органу, про який колеги з Брюсселя вже втомились навіть говорити. Власне, те, що зробили три не найбільш розвинуті балканські країни, і тепер з 19 грудня минулого року серби, македонці та чорногорці їздять до Євросоюзу без віз. Як бачите, нічого неможливого…

(оригінал статті – російською мовою) \
Михаил Зурабов, наконец, доехал до Киева. Теперь иностранный дипкорпус можно считать полностью укомплектованным – по крайней мере, в контексте присутствия послов, представляющих страны – стратегические партнеры Украины.О новом после Михаиле Зурабове Украина узнала фактически сразу после отъезда Виктора Черномырдина. Его ожидали в Киеве в одинаковой степени и с опасением, и с нетерпением. Слишком долго проработал в посольском кресле в Киеве Виктор Степанович, и поэтому было любопытно посмотреть на работу его преемника. Но имя Зурабова не могло не настораживать. Уж слишком грязную работу приходилось ему выполнять, находясь на правительственных должностях. Его реформа по монетизации льгот вызвала протестную бурю в России – возможно, самую большую за путинское время. Люди старшего поколения невзлюбили его из-за пенсионной реформы.

Зурабов всегда демонстрировал максимальную лояльность своему руководству, невероятную исполнительность перед Владимиром Путиным. Именно поэтому он, демонизированный СМИ и народом, оставался советником российского президента и после своей отставки с должностей в правительстве. Михаил Юрьевич был переназначен советником и после прихода на президентский пост Дмитрия Медведева. Все это вызывает грустные подозрения: если в России он внедрял политику Путина, которую не принимали россияне, то здесь он может реализовать задачи, которые могут вызвать сопротивление украинцев.

И подобных чувствительных вопросов предостаточно. Это может касаться приватизации украинских предприятий, это может касаться вмешательства во внутриполитический процесс, это может коснуться и более стратегических вопросов – к примеру, окончательного отказа Украины от намерения вступить в НАТО и Евросоюз. Не зря, видимо, лидеры России, Казахстана и Беларуси решили перенести запуск Единого экономического пространства (интеграционное объединение, в котором Украина принимала участие во времена президента Леонида Кучмы). ЕЭП, по мнению постсоветской тройки, должны запустить 1 января 2012 года – на год позже изначально запланированного срока. Двух лет должно вполне хватить для того, чтобы Киев подписал все документы, разработанные Москвой, Астаной и Минском в последние пять лет. Российскому руководству осталось лишь найти веские аргументы, почему Украине стоит согласиться на организацию из трех букв. Тогда можно поставить жирную точку и на ЕС, и на НАТО. В ЕС давно подчеркивали, что страна может входить только в одну таможенную зону. Но вопрос здесь даже не в таможнях, а в том, какую модель развития государства придется выбирать Украине – классическую демократию по европейскому примеру или суверенную по российскому примеру. С суверенной демократией в НАТО не принимают…

Пока что Зурабов крайне вежлив и дипломатичен. Россия решила не применять никаких провокационных уловок, связанных с передачей верительных грамот. Ведь вначале были подозрения, что они будут не именными, адресованными конкретно президенту Виктору Ющенко, а просто – президенту Украины. Сразу после прилета Михаил Юрьевич даже заговорил по-украински. И здесь есть очень важный момент – Зурабов в своем выступлении заявил, что для него большая часть представлять Россию «в», а не «на» Украине…

Но в этой истории привлекает внимание еще один любопытный факт. 23 января исполнилось ровно пять лет со времени инаугурации Виктора Ющенко. 25 января прибыл российский посол, которого Москва как раз не хотела отправлять в Киев до тех пор, пока на должности оставался Виктор Андреевич. Получается, что посол прибыл в то время, когда по факту истек президентский срок Ющенко, предусмотренный Конституцией. Вряд ли эта «магия чисел» оказалась случайной. Россия и раньше была замечена в показательном подборе дат. Напомним, письмо Дмитрия Медведева с обвинениями в адрес Виктора Ющенко было направлено как раз в годовщину войны России против Грузии. Тогда это совпадение не осталось незамеченным в среде украинских дипломатов.

Хотя с точки зрения символичности на визит Зурабова можно посмотреть и иначе. 24 января 2005 года – сразу после инаугурации президент Виктор Ющенко отбыл со своим первым зарубежным визитом в Москву. Это был сильный шаг с его стороны – он поехал в страну, в которой ему откровенно были не рады. Но это была попытка строить ответственные, равноправные отношения. Способна ли на такие символы Москва?

Автор – заместитель директора Института мировой политики.

Наприкінці минулого року Білорусь і Росія святкували десятиліття союзної держави. Але свято вийшло не надто радісним. Усі говорили про конфлікти між державами, і чомусь ніхто — про успіхи інтеграції сусідів.Події останніх днів лише підтверджують: про союзництво Мінська і Москви давно вже не йдеться. Більше місяця країни з’ясовують відносини з приводу нафтових мит. До суперечок про мита додалися обвинувачення білоруського президента стосовно того, що Росія посилила контроль на кордоні. Обидва конфлікти — показове доповнення до цілої низки «війн», що їх дві країни пережили торік, — газова, молочна, м’ясна і навіть сільгоспмашинна. Створення наприкінці минулого року Митного союзу між Білоруссю, Казахстаном і Росією виглядало як глузування над реаліями. Білорусь перетворюється на такого собі нового хлопчика для биття на пострадянському просторі. Донедавна цю роль доводилося виконувати Україні.\
Білоруське керівництво зараз дедалі частіше використовує тему неефективності Митного союзу: мовляв, навіщо було його створювати, якщо пуття все одно ніякого? Останнє невдоволення Мінська пов’язане з тим, що Росія вирішила встановити мито на частину нафти, яка поставляється в Білорусь. Раніше контракт передбачав сплату лише 36% мита, але наприкінці минулого року строк дії документа сплинув. І тепер Москва заявила про нові умови постачання: тільки 6 млн. тонн безмитно і 15 млн. тонн зі сплатою стовідсоткового мита. Білоруси обурюються: про який Митний союз може йтися, якщо один з його учасників поводиться таким чином?

Ситуація, схоже, склалася тупикова. Мінськ намагається грати на інтеграційних почуттях партнерів, але Москву навряд чи це може розчулити. Чинник ринкових відносин ввірвався у співробітництво Білорусі і Росії, попри колосальне небажання першої. У Мінську існують підозри, що нафтовий пресинг — то лише помста з боку російського прем’єр-міністра. У білоруських ЗМІ активно передруковують заяву російського президента Дмитра Медведєва, який обіцяв «домовитися» і не ставити «у незручне становище білоруських партнерів». Проте, вважають тамтешні політологи, російський уряд не почув закликів лідера країни. Схоже, Володимир Путін у такий спосіб намагається стимулювати Білорусь до визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії. Олександр Лукашенко спробував заручитися підтримкою Дмитра Медведєва, написавши тому листа. Але спочатку отримав лише принизливу відповідь російського віце-прем’єра Ігоря Сєчина, в якій ішлося про те, що пропозиція Росії з приводу мита залишається в силі. Через деякий час Олександрові Григоровичу відповів російський колега, але зміст листа не розголошується.

Цікаво, що пресинг Росії на Білорусь стає тим сильніший, чим більше зближується Мінськ із західними країнами й особливо з Європейським Союзом. За минулий рік сторонам удалося досягти чималого прогресу: Білорусь було включено в програму ЄС «Східне партнерство», європейські лідери стали частими гостями в Мінську, білоруські політики стали в’їзними в західні країни. Але за все хороше колись доводиться розплачуватися. Москва, яка раніше випробувала тактику економічного шантажу на Україні, нині перекинула всі зусилля на Білорусь. Білоруський приклад доводить: Росія згадує про ринкові відносини із сусідами тільки тоді, коли йдеться про політичні питання, які чимось не влаштовують Москву. І якщо раніше Росія намагалася задобрити сусідів будь-якими преференціями, аби ті були лояльнішими, то сьогодні російська влада особливо не церемониться. Застосування економічних важелів є своєрідним нагадуванням незалежним сусідам РФ про їхню залежність.

Білоруський президент в інформаційному плані поки що нітрохи не програє Москві. Західні ЗМІ, які ще рік тому дорікали Олександрові Лукашенку за диктаторство, сьогодні відчувають до нього жалість, а то й висловлюють підтримку. У «Вашингтон пост» вийшла стаття із промовистим заголовком «Сезонне похолодання». «Якщо надворі січень, то Росії саме час вести чергову політично вмотивовану суперечку з приводу постачання енергоресурсів з одним із своїх сусідів… У міру того, як ця зима набирає обертів, пан Путін обрав Білорусь за об’єкт покарання», — пише американське видання. Олександр Григорович намагається робити все можливе, щоб привернути увагу до конфліктів із Росією. І, до речі, дуже ефективно: до «Вашингтон пост» невдовзі після публікації про нафтовий шантаж надійшов лист від путінського прес-секретаря Дмитра Пєскова, який заявив, що журналісти виходять із «хибних настанов» і мислять «застарілими стереотипами».

Лукашенко тим часом намагається підігріти інтерес до російсько-білоруського протистояння не тільки нафтовою темою. На початку тижня він заявив про те, що Росія посилила контроль на адміністративному кордоні. Зрозуміло, що «закордон» цим питанням навряд чи зацікавиш: скажімо, свого «шенгену» у Мінська і Москви ніколи й не було. На кордоні завжди перебувало п’ять російських стаціонарних прикордонних відділів плюс іще 16 пунктів попереднього повідомлення (фактично це ті самі пункти пропускання). Проблем при цьому виникало завжди чимало. Наприклад, у Росії для громадян Литви і Латвії діє безвізовий режим, але щойно вони в’їжджають на територію Білорусі, їх затримують як порушників візового режиму. Те саме стосується і громадян Грузії, які через Білорусь намагаються потрапити в Росію. Лукашенко лише публічно визнав ті проблеми, які існували вже давно. Але це ще один привід нагадати громадянам Білорусі: тільки Мінськ і викладається повністю у будівництві союзної держави, Москва ж порушує всі домовленості. «Якщо ми будуємо Єдиний митний простір, маємо союзну державу і при цьому відбуваються подібні дії, то це ненормально», — заявляє Олександр Григорович. Його мета зрозуміла — насамперед мобілізувати власних громадян. На тлі економічної кризи позиції білоруського президента дедалі послаблюються; антилукашенківська інформаційна кампанія, затіяна російськими ЗМІ, б’є дедалі сильніше по репутації колись могутнього батьки.

Росія, вочевидь, навряд чи поступиться в конфлікті. Білорусі попросту немає на кого і немає на що розраховувати — і річ навіть не в тому, що західним країнам сьогодні не до проблем Мінська. ЄС і США намагалися підтримати Україну під час двох газових війн. Усе це закінчувалося на переговорах фактичною перемогою Росії та несподіваними закулісними домовленостями, які виставляли західних партнерів у незрозумілому світлі. Заклики Лукашенка до здорового глузду також марні — від нього чекають або лояльності, або плати за рахунками.

Здавалося б, Мінськ міг би розраховувати на підтримку України, з якою в білорусів останнім часом склалися досить теплі відносини. Але навряд чи в Києва у виборчий сезон виникне таке бажання. Чинного президента в Москві точно не почують, а двом кандидатам у президенти, які трепетно вибудовують відносини з російським керівництвом, уже точно не до Білорусі. Хоча білоруський приклад повинен послужити добрим уроком для українських політиків, якщо ті остаточно не розпрощалися зі сподіваннями створити будь-якого роду союзи з Росією.

До речі, Росія, Казахстан і Білорусь вирішили перенести запуск Єдиного економічного простору на більш пізній термін — на перше січня 2012 року. Є підозра, що ця відстрочка повністю була пов’язана з Україною, яка фактично залишила ЄЕП після приходу до влади Віктора Ющенка. Не можна виключати, що Москва спробує інтегрувати Україну в ЄЕП після президентських виборів. Власне, організація з
трьох букв і створювалася «під Україну», щоб раз і назавжди відірвати її від західного вектора розвитку. Двох років має цілком вистачити, щоб схвалити всі документи, розроблені Москвою, Алмати і Мінськом в останні п’ять років у рамках ЄЕП. Чи потрібен Україні цей альянс? Відповідь добре відома Олександрові Григоровичу…