Архіви: Публікації

У першому турі виборів перемогли два Януковича – Янукович та Янукович upgraded. Під Януковичем upgraded я маю на увазі Сергія Тігіпка. Не знаю, як кому, і вашій покірній слузі складно знайти особливі відмінності у світосприйнятті цих двох політиків і в тому, як вони бачать майбутній розвиток України.Зокрема й у тому, що мене найбільше цікавить – його зовнішньополітичній орієнтації, яка має явний перекіс з Заходу (у його найширшому розумінні) на Схід (у його так само найширшому розумінні). Оновлена версія Януковича відрізняться від нього самого відносною новизною (нові моделі завжди викликають інтерес) та відсутністю все ще важливого для багатьох українців (і не тільки) тюремного бекграунду.Проте цікаво інше: подібна оновлена версія цілком позитивно сприймається не лише в Україні, але й деяких дуже важливих країнах Заходу. Наприклад, у Франції. І в цьому нічого дивного немає: Тігіпко міг би бути дуже комфортним партнером для скептично налаштованого наразі до України Заходу – без не те що планів рухатись до НАТО (Тимошенко тут теж влаштовує), але навіть і без намірів вступати до Євросоюзу, від яких в європейських столицях вже майже шарахаються.

Як розповів мені один поважний західний співрозмовник Тігіпка, старим європейцям імпонує, що він, на відміну від Януковича, прагматично, а не ідеологічно, підходить до питань зовнішньої політики: якщо й допускає, як Віктор Федорович, пролонгацію Чорноморського Флоту РФ (щоправда, робить це швидше у приватних розмовах, ніж на камери), то лише з серйозними фінансовими дивідендами для України. А якщо говорить про відносини з Росією, то без жодних реверансів у бік Єдиного економічного простору.

Адже – і це, до речі, в Євросоюзі ведуть досить хитру гру щодо України – з одного боку, вони не готові говорити про жодну перспективу членства для України, а з іншого, не готові сприйняти переорієнтацію України на членство в Єдиному економічному просторі, котрий – і це, до речі, приємно спостерігати – в підкованих представників країн “Старої Європи” не викликає жодної симпатії.

І в цьому контексті цікаве інше питання: чи міг би розраховувати на кращий результат у виборах Арсеній Яценюк, якби його сприймали як Ющенка upgraded, а не політика, який раптово вирішив по-путінськи позакручувати гайки? Якби його сприймали так само патріотичним і проєвропейськи налаштованим, проте більш прагматичним і з чітким відчутттям того, що може бути зроблено в нинішніх реаліях, а що ні. Ризикну припустити, що вдіповідь була б позитивною: в Україні є попит не лише на оновлену версію Януковича, але й Ющенка…

В интервью французскому телеканалу France 24 Юлия Тимошенко сделала резонансное заявление, поставив под угрозу евроатлантические перспективы Украины. «Главком» обратился за комментариями к ведущим отечественным экспертам, среди которых и директор Института мировой политики Алена Гетьманчук.В интервью французскому телеканалу France 24 Юлия Тимошенко пообещала в случае своей победы на выборах провести референдум по вступлению Украины в НАТО. «Мы должны работать у себя дома и провести всеукраинский референдум, чтобы увидеть, в какой системе коллективной безопасности видят себя украинцы. И после выборов мы это сделаем», – сказала она. Такой шаг способен на десятилетия поставить крест на евроатлантической интеграции Украины. Ведь, как признает сама Тимошенко, сегодня число сторонников вступления страны в Альянс едва превышает 20%. На самом ли деле Юлия Тимошенко собирается похоронить евроатлантическую интеграцию, и если да, то почему она это делает? С таким вопросом «Главком» обратился к экспертам по внешней политике. \
Алена Гетьманчук, директор Института мировой политики (IWP):

Если заявление Юлии Тимошенко о проведении референдума относительно членства в НАТО после выборов отвечает действительности, то это вызывает удивление, поскольку подобные декларации подтверждают слухи, которые уже длительное время курсируют в дипломатических кругах. В частности, поговаривают о том, что немедленное проведение референдума, – одна из договоренностей между Тимошенко и премьер-министром России Владимиром Путиным в обмен на его поддержку во время выборов. Россия заинтересована в том, чтобы такой референдум был проведен как можно быстрее, пока идея вступления Украины к НАТО среди украинцев непопулярна. Тимошенко таким образом фактически подыгрывает Москве.

Показательно также, что этим заявлением Юлия Тимошенко опередила даже Виктора Януковича: он, по крайней мере, о референдуме по поводу НАТО после выборов не заявлял.

Привлекает внимание и то интересное совпадение, что на немедленном проведении референдума в свое время настаивал экс-лидер СДПУ(О) Виктор Медведчук. Украинская власть действительно обязывалась провести референдум, однако при этом она же обещала сначала информировать граждан о деятельности НАТО, о преимуществах вступления в эту организацию.

Однако близорукая зацикленность на внутриполитических конфликтах не позволяла украинским власть предержащим дать украинцам возможность узнать больше об Альянсе. Как результат – уровень поддержки интеграции в НАТО не превышал 30%.

Хотелось бы напомнить, что именно правительство Юлии Тимошенко утверждало Государственную целевую программу информирования общественности по вопросам евроатлантической интеграции на 2008-2011 годы. В Кабмине еще в 2008 году обещали, что уровень поддержки вступления Украины к НАТО в 2009 достигнет 43%, в 2010 – 50%, а в 2011 – 55%. Возникает вопрос: премьер теперь откажется и от выполнения программы, которую утверждало ее же правительство?

Александр Сушко, политолог, научный директор Института евроатлантического сотрудничества:

Крайне непорядочно со стороны политиков выносить вопрос, который не стоит на повестке дня. Я не думаю, что этот референдум состоится. Во-первых, потому что Тимошенко не станет Президентом, а, во-вторых, в Украине нет законодательства о референдуме.

На сегодняшний день все разговоры о референдуме спекулятивны. Это чистый популизм. Украину никто не приглашает стать членом НАТО. Даже если все проголосуют «за» НАТО, это нас ни на сантиметр к Альянсу не приблизит. Как свидетельствует практика других государств, такие референдумы могут проводиться в ответ на официальное приглашение той или иной страны стать членом Альянса. Единственным исключением была Грузия, хотя и там референдум был опять же проведен с сугубо пропагандистскими целями. Тем не менее, несмотря на чрезвычайно позитивный результат, это референдум ни на метр не приблизил Грузию к членству в НАТО.

Непонятны фактические последствия плебисцита, о котором говорит Тимошенко. За ним же не последует отказ Украины от выполнения планов по сотрудничеству или годовых национальных программ.

Минимальный порог явки на референдуме составляет 50%, и очень сомнительно, что проголосовать придут достаточно людей. Так что я уверен, что если Тимошенко и удастся провести этот референдум, то он будет объявлен несостоявшимся из-за низкой явки. Единственный вариант – провести референдум одновременно с выборами.

Евгений Каминский, завотделом трансатлантических исследований Института мировой экономики и международных отношений НАН Украины:

Наш народ совершенно ничего не знает о НАТО и не готов к участию в таком референдуме. Значительное число украинцев страдает от бедности, и я боюсь, что выразить свою волю по вопросу вступления или невступления в НАТО захочет лишь 20-25% населения. Чтобы провести такой референдум, необходимо перейти от бюрократии в сфере информирования населения и от пустых разговоров о членстве в НАТО к нормальному объяснению украинцам, зачем Украине нужно быть членом Альянса. «Проблему НАТО» в Украине постоянно эксплуатируют накануне выборов. Поскольку у нас выборы – это постоянный процесс, люди просто запутались в том, что такое НАТО и зачем оно нужно. Я не против этого референдума, но я считаю, что к нему надо серьезно готовиться.

Владимир Горбач, политический аналитик Института евроатлантического сотрудничества:

Таких заявлений уже было достаточно в украинский политике. Президент Ющенко тоже собирался провести референдум по этому вопросу. Только он это обещал сделать после того, как выиграл президентскую кампанию, а не до этого. Заявление Тимошенко – это политическая риторика, которая не имеет отношения к НАТО, а относится только лишь к предвыборной кампании премьера. Тимошенко последовательно снимает с себя как с государственного деятеля ответственность в вопросах национальной обороны и безопасности Украины. Она эту ответственность якобы перекладывает на плечи граждан, которые якобы должны сами определиться в этом вопросе.

Геннадий Удовенко, бывший министр иностранных дел Украины, член Политсовета НРУ:

Это заявление я оцениваю негативно. Тимошенко имеет большую поддержку на Западе Украины, а это заявление рассчитано на завоевание симпатий избирателей востока, центра и юга Украины, где сегодня больше противников НАТО. Я считаю, что это – предвыборная, пиаровская акция. Однако это заявление вызывает у меня определенное беспокойство, ведь подобными заявлениями и воплощением их в жизнь мы отходим от принципиального курса Украины, поддержанного, в том числе, украинским парламентом, на вступление нашего государства в НАТО. Я хотел бы подчеркнуть, что это – не только позиция Президента Ющенко. Это была и позиция Президента Кучмы тоже. То есть уже на протяжении длительного времени, 15 лет, Президенты Украины занимались вопросами вступления Украины в НАТО.

Нужно отметить, что в этом вопросе недостаточно одних заявлений и пожеланий Президента, поскольку все-таки основы внешней политики определяются Верховной Радой, хоть Президент и является ответственным за осуществление внешней политики государства…

Мне кажется, что в проведении референдума о вступлении в НАТО сейчас нет никакой надобности. Нужно готовить общество к западноевропейским стандартам – что касается и демократизации общества, и существенного повышения уровня жизни украинского народа. Для этого нужно время. Если немедленно провести референдум, то сегодня общество действительно не проголосует за вступление Украины в НАТО, ведь у нас до сих пор силен совковый стереотип о том, что НАТО – это враг, который придет и своим сапогом раздавит нас.

Что касается Народного Руха Украины (который, с одной стороны, последовательно выступает за евроатлантическую интеграцию Украины, а с другой – заявил о поддержке на выборах кандидатуры Юлии Тимошенко – Ред.), то его политсовет и центральный провид соберутся для того, чтобы определиться с тактикой на второй тур выборов, 20 и 21 января. И я буду иметь возможность поднять вопрос о заявлении Тимошенко во время наших коллективных обсуждений. Сегодня же мне очень жаль, что она об этом сказала.

Чесно кажучи, мені трохи шкода Віктора Януковича: чим більше він обіцяє зробити доброго та приємного для Росії, тим більше Росія буде від нього вимагати. І тим більше розчаровуватись, бо Янукович, зрозуміло, не зможе дотриматись слова, даного в електоральній гарячці.Адже одна справа обіцяти Путіну чи Медвєдєву щось у коридорі якогось саміту чи в їхніх кабінетах, як роблять деякі інші українські політики, висиджуючи по чотири години в приймальні ВВП, а інша справа підставляти себе публічно.\
І перші симптоми того, що Віктору Федоровичу не вдасться скласти на успішно російський іспит проявляються вже зараз. Йдеться не про такий суперприз для Кремля, як пролонгація перебування Чорноморського Флоту РФ в Криму, а про таке «улюблене» російською владою НАТО. Маю на увазі останнє інтерв`ю Віктора Януковича газеті The New York Times. Замість того, щоб палко і переконливо обіцяти припинити виконання Річних національних програм з НАТО (аналогу ПДЧ), зняти членство в Альянси з порядку денного української зовнішньої політики, добиватись вид країн-членів НАТО перегляду Бухарестського рішення з приводу того, що Україна з Грузією будуть членами НАТО, він говорить про те, що нинішній формат співробітництва з Альянсом його і український народ влаштовує. Так, він начебто проти того, щоб рухатись до членства (точніше, в інтерв`ю він не зізнається, що сам проти, а переводить стрілки на український народ, як це, зазвичай, робила Юлія Володимирівна), але водночас він і не буде нічого робити для того, аби в практичній площині рух до членства припинився.

Один натівський функціонер не так давно мені розповідав, що серед деяких стратегів Альянсу існує така думка, що наступний президент України – хто б ним не був – в жодному разі не приведе країну в НАТО, але виконає всі необхідні практичні кроки для того, аби наступні українські президенти могли довести офіційно розпочатий Кучмою євроатлантичний курс до логічного кінця. Після Ющенка, який, за деякими прогнозами, теж мав стати українським Валенсою – таким собі перехідним президентом між диктатурою та демократією, але не став ним, я не дуже вірю в такі прогнози, проте якщо Янукович готовий підтримувати нинішній рівень діалогу України з НАТО – то це не так вже, насправді, й погано. Отож, не варто в черговий раз рефлексувати на його заяви під заголовками на кшталт «Янукович відмовився від НАТО».

Бо нинішній українсько-натівський діалог – не просто «співпраця» чи «співробітництво», як люблять говорити Віктор Федорович і Ко. Це процес, який веде до набуття членства в Альянсі, що випливає з самої (і повної, а не скороченої) назви РНП, котру виконує зараз Україна – Річна національна програма з підготовки НАБУТТЯ ЧЛЕНСТВА в Організації Північноатлантичного договору (виділено автором). Звісно, таке «співробітництво» навряд чі схвалять в Москві, бо там, є підстави вважати, потрібне не просто тимчасове відкладення теми членства в НАТО в не дуже довгу шухляду, а зняття цього питання з порядку денного ВЗАГАЛІ. Ось чому деякі діячі в Білокам`яній так хотіли б стати свідками якнайшвидшого референдуму з приводу НАТО в Україні.

І ще: останнім часом деякі вірні соратники Януковича (як-то, наприклад, Леонід Кожара) не оминають нагоди заявити, що їхній лідер, власне, ніколи не виступав за членство України в НАТО, а лише за співпрацю. Питання: навіщо лукавити? Я не буду зараз згадувати відому Стратегію розвитку України, підготовлену під керівництвом Януковича в 2004 році, в котрій вступ до НАТО планувався на 2008 рік (краще зроблю це в статтях, які зараз готую на замовлення німецького журналу OstEuropa та російського «Мир перемен» – щоб і в цих двох країнах знали про плани Януковича часів його першого пришестя на прем`єрську посаду). Наразі краще скористаюсь збереженою у моєму архіві цитатою Віктора Федоровича з інтерв`ю впливовій німецькій газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung, дане восени 2006 року. Тобто під час вже другого прем`єрського пришестя Януковича. Ось яку він «співпрацю» мав на увазі: «Україна не змінила своєї орієнтації. Як і раніше, нашою стратегічною ціллю є входження в євроатлантичний простір», – заявив тодішній прем’єр. На уточнююче питання, чи йдеться про «членство» (в НАТО-Авт.) він лише ствердно додав: «Так. Цю ціль ніхто змінювати не хоче».

Ну і останній момент. Очевидно, щоб в Росії не розлюбили Януковича остаточно ще до виборів (вже навіть один з найближчих його соратників жаліється в приватних розмовах, що ніяк його лідера не хочуть бачити в головних кабінетах Москви), він вирішив зробити реверанс у вищезгаданому інтерв`ю на адресу мєдвєдєвської системи європейської безпеки, яку вже завернули в штаб-квартирі НАТО кілька разів. Але й тут неточність вийшла: замість того, аби заспівати оду Дмітрію Анатольєвічу за таку ексклюзивну ініціативу, Янукович приписав авторство цієї ідеї ще й Франції. Саркозі був би, напевно, досить здивований, бо, якщо мене не зраджує пам`ять, особисто запропонував під час міжнародної безпекової конференції в Евіані у жовтні 2008 року (на якій, власне, Медвєдєв вперше більш-менш зрозуміло пояснив, що це має бути за нова архітектура), аби ідея російського колеги розглядалась в рамках вже існуючих механізмів, зокрема Ради Росії РФ-НАТО і запропонував скликати конференцію ОБСЄ з цього приводу. А ще пояснив росийському колезі, що нові рамки безпеки повинні базуватись не тільки на інтересах, але й на цінностях: щось на зразок того, що недостатньо забезпечити баланс сил, треба забезпечити демократію і права людини. А може Янукович приписав Франції авторство договору про європейську безпеку, бо вже й сам не хоче здаватись настільки проросійським політиком, як його «малюють»? І швидко акуратно з`їде не лише з теми визнання незалежності Південнї Осетії та Абхазії, але й з пролонгації ЧФ РФ?

У горах, де закінчується Польща і починається Словаччина, про колишній кордон між двома країнами нагадують поодинокі стовпчики, розмальовані в кольори польського прапору. Коли проходиш повз них, особливо відчуваєш те, що європейці гордо називають свободою пересування.Звісно, щоб пройнятись зруйнованими кордонами в межах Об’єднаної Європи можна так само проїхатись авто і поспостерігати за закинутою інфраструктурою на колишніх прикордонних переходах, але ця мить занадто коротка, аби пройнятись красою шенгенського безкордоння на всі 100%. Хоча, зізнаюсь, після приєднання наших західних сусідів до Європейського Союзу у мене особисто з’явилась особлива спокуса міксувати авіа подорожі Європою з автомобільними саме через бажання відчути, що в якийсь момент людина все ж стає важливіша за прикордонну будку.\
Проте, кожен такий перетин є і своєрідним психологічним тестом. Проїжджаючи, а особливо прогулюючись безпосередньо по лінії польсько-словацького кордону, починаєш по-справжньому усвідомлювати, де знаходяться сьогодні Польща зі Словаччиною, а де Україна. Хоча тут, у віддалених гірських містечках, як і в Україні, старше покоління зазвичай не говорить англійською, а голівудська усмішка ще не увійшла в розряд обов”язкових атрибутів кожного представника сфери послуг, але в цих віддалених гірських містечках є сучасні аквапарки, є супермаркети Billa, недавно вибудовані гірські тунелі, котрі нічим не відрізняються від тих, що, скажімо, в австрійських Альпах чи приватні готелі, де безкоштовний wi-fi Інтернет є такою ж звичною послугою, як і сніданок у вигляді шведського столу. Для поляка з прикордонного зі Словаччиною регіону з’їздити до Словаччини за кількома пляшками “Бехеровки” така ж звична справа, як для словака з Братислави поїхати до Відня на яблучний штрудель і каву. Щоправда, й автівок з київськими номерами на під’їздах до австрійської столиці у перші дні цього року мені довелось нарахувати близько десятка. Як не складно здогадатись, вони дисонували в загальному потоці машин не лише жовто-синіми прапорцями на номерному знакові, але й своєю незвичною для Європи дороговизною: у будь-якого спостережливого та водночас особисто незнайомого з українськими реаліями австрійця могло скластись враження, що або 90% українців пересувається на “Лексусах”, або лише власники таких подібних авто мають змогу виїжджати до Об’єднаної Європи у відпустку.

Проте дозвольте повернутись до Польщі зі Словаччиною. А точніше, до традиційного питання багатьох українських євроатлантистів – чому вони змогли зрозуміти логіку великої євроінтеграційної гри й підключитись до неї, а Україна вирішила поспостерігати за тим, що відбувається на полі з трибун (причому, з місць за воротами). Саме “вирішила”, бо ризикну припустити, що одна з ключових причин нашої поразки на західному фронті є наша… запрограмованість на поразку. Ні в одній іншій центральній чи східній європейській країні мені не доводилось чути абсолютно неадекватний вислів з садомазохістським нахилом в “в Європі нас ніхто не хоче” (залежно від ситуації він модифікується на “в Євросоюзі нас ніхто не хоче” або “в НАТО нас ніхто не чекає”), яким зараз направо і наліво небезпечно розкидаються українські кандидати в президенти. І не тому, що в поляків чи словаків не було такого відчуття, а тому, що їхня небажаність в ЄС була… сама собою зрозумілою. В Європі не хотіли ні поляків, ні словаків, ні тим більше болгарів з румунами. Тому потрібно покінчити з цією історією самоприниження і не нав’язувати комплекс європейської неповноцінності хоча б тому поколінню українців, яких політики своїми “в Європі нас ніхто не хоче” ще просто не встигли запрограмувати в потенційних невдах.

Хто як не поляки та словаки можуть розказати, скільки підніжок їм ставили, перш ніж вони потрапили до Євросоюзу і навіть НА ТО. Александр Квасьнєвські, наприклад, любить згадувати, що для членства в НАТО у Польщі було дві головні перешкоди – Росія та The New-York Times (котрий теж, фактично ретранслював позицію Москви про небезпечність розширення Альянсу за рахунок країн колишнього Варшавського блоку). Лукавить, звісно: противниками такого розширення були і деякі європейські країни, які зараз так само не в захваті від зближення НАТО та України. А деякі європейські посли, акредитовані наразі в Україні, а в 90-х роках працювали у Варшаві, можуть взагалі поділитись майже детективними історіями. Як, скажімо, у 1998 році, коли в Штатах розгорівся скандал навколо Білла Клінтона та Моніки Левінські, у польських політичних колах запідозрили, що вся ця справа випливла на поверхню якраз для того, щоб не допустити Польщу в НАТО: мовляв, недружні до Варшави спецслужби знайшли польку за походженням Левінські, аби дискредитувати Польщу в очах американських еліт і таким чином зірвати її вступ до НАТО.

Як Польщу “хотіли” в Євросоюзі теж є чимало прикладів. Той же Квасьнєвські часто згадує про те, як після кількох годин розмов з Жаком Шираком йому майже перехотілось бачити свою країну в ЄС. І таке ж відчуття не раз з’являлось у деяких польських законодавців, коли делегації з Брюсселю постійно діставали їх з різних, недосяжних на той момент для польського розуміння, приводів: як-то мінімальними розмірами хліва для домашньої худоби.

Словацькі політики та дипломати, котрі спостерігають за самобичуванням українських політиків та їх прихильників в народних лавах, взагалі можуть розсміятись. Вони у свій час пережили стільки принижень від західних інституцій, що могли б давно заявити: все, нас в Брюсселі ніхто не хоче, ми підемо своїм, третім шляхом, або щось в цьому стилі, як зараз роблять деякі українські просунуті кандидати в президенти. Наприклад, після Мадридського саміту НАТО в 1997 році, коли Чехія (як відомо, не просто сусід для Словаччини) була запрошена вступити до Альянсу, а Словаччина – ні, в Братиславі панували настрої, м’яко кажучи, далеко не пронатівські. Проте, замість грюкати дверима й корчити незадоволені міни, словаки лише продовжили рухатись в тому ж напрямку і далі робити свою справу. Подібні випередження сусідньої Чехії залишили, до речі, свій слід у Словаччині і досі: коли рік тому словаки запроваджували євро, то одна з домінуючих думок в тамтешній публічній дискусії зводилась до того, що нарешті вони хоч в чомусь будуть першими за чехів.

Існує ще маса доказів того, що Україна не є унікальною в своїй небажаності для Євросоюзу чи НАТО. Але це не є приводом для того, щоб розвивати культ невдахи з покоління в покоління і кожне зовнішньополітичне досягнення розглядати як абсолютну випадковість, на яку Україна апріорі не повинна була розраховувати.

Українська зовнішня політика не відзначилася в цьому році особливими проривами, проте ми все-таки вирішили пригадати основні події, які привертали найбільшу увагу українців. До переліку включені не лише події, але і нові тенденції, явища. Приміром, як не згадати про те, що Міністерство закордонних справ у цьому році ледве зводило кінці з кінцями.Із одного боку, фінансування було скорочено через економічну кризу. Із іншого, міністерство, яке до березня цього року очолював Володимир Огризко, було аж занадто неугодним прем’єр-міністру Юлії Тимошенко. Сам Володимир Станіславович відкрито зізнався: недофінансування діяльності українських дипломатів було своєрідною помстою Юлії Володимирівни за те, що МЗС реалізує зовнішню політику відповідно до національних інтересів, а не передвиборної кон’юнктури. Отож, наша десятка подій і явищ у зовнішній політиці 2009 року.\
ДРУГА ГАЗОВА

Почався рік дуже нервово. Україна впродовж перших новорічних днів не сходила з перших шпальт світової преси. Росія відмовилася поставляти газ, погрожуючи припинити поставки до всіх європейських отримувачів. Українським дипломатам вже вкотре довелося займатися не властивою для себе справою – газовою дипломатією. Представники МЗС відбули до європейських столиць, аби, з одного боку, заспокоїти єесівських партнерів, а з іншого, заручитися їхньою підтримкою. Найпарадоксальнішим було те, що в перші дні представники країн Євросоюзу егоїстично заявили: це економічний конфлікт двох держав, а тому лише дві держави мають його розв’язувати. Реальна причина була проста: німці, приміром, боялися встрявати в суперечку, аби таким чином не образити Росію. Хоча якби ЄС виступив посередником врегулювання конфлікту між Києвом та Москвою, то, можливо, вдалося б уникнути подальшого нагнітання. А так Росія відчула перевагу, і тому пішла далі в наступ. Зрештою європейські країни потім погодилися приєднатися до переговорів про врегулювання конфлікту, але це сталося лише тоді, коли Росія перекрила газовий вентиль для всієї Європи.

Друга газова війна (перша сталася на початку 2006 року) показала, наскільки слабкими є позиції українського керівництва. Президент вимагав одного, прем’єр-міністр робила інше – зрештою Україна знову не пройшла тест на прозорість, а тому було укладено абсолютно невигідний для Києва газовий контракт: прем’єр, погодившись на ринкову ціну за газ, забула про ринкову ціну за транзит. Не з кращого боку показали себе і країни ЄС. Замість того, аби виступити єдиним фронтом і нейтралізувати шантажистські замашки Росії, Євросоюз у котре продемонстрував, що він, може, і «європейський», але аж ніяк не «союз».

ОБАМІВСЬКІ ЗАМОРОЗКИ

Нинішній рік ознаменувався приходом до влади нового американського президента Барака Обами. Чорношкірий лідер країни став справжньою сенсацією цього року для всього світу. Україна могла б порадіти разом із іншими, однак приводів особливих немає. Відносини між Вашингтоном і Києвом останній рік перебували ніби на етапі тимчасової паузи. Американський лідер встиг «перезавантажити» відносини з Росією, кілька разів уже зустрівся з російським колегою, однак на українське керівництво в нього так і не знайшлося часу. Через це в ЗМІ почали говорити про ймовірну американсько-російську змову: мовляв, США здадуть інтереси України, якщо Росія підтримає позицію Вашингтона щодо Ірану. Поки що зради ніякої не сталося. Більше того, представники США різних рівнів заявляють, що територіальна цілісність, суверенітет України залишаються одним із пріоритетів у їхній політиці. Певного дисонансу у відносини внесла кількамісячна відсутність американського посла у Києві. Проте зрештою він був призначений: ним став Джон Теффт – професійний дипломат, який дуже добре знається на пострадянських країнах (перед цим він був послом у Грузії).

Напевно, пауза у відносинах США і Україна спричинена передовсім внутрішньополітичною невизначеність в нашій країні. Американці рідко зустрічалися з нашими лідерами в рік виборів – це могло б трактуватися як втручання у внутрішні справи. Тому з високою часткою імовірності можна припустити, що наступного року відбудеться зустріч Барака Обами з новим Президентом України (якщо, звісно, новий лідер не наробить дурниць – приміром, не вирішить встановити авторитарні порядки в країні).

ОСТРІВ НЕВЕЗІННЯ

Намагання України і Румунії вирішити давню суперечку щодо розподілу чорноморських ресурсів нарешті завершилися на початку цього року. Для українських дипломатів рішення Гаазького суду було, напевно, справжнім ударом. Не тому, що воно якимось чином зачіпало національні інтереси, а тому, що український політикум, не розбираючись, одразу почав навішувати ярлики і шукати винуватих. МЗС звинуватили втому, що воно програло Румунії ледве чи не 75% Чорного моря. Більшої дурниці годі уявити. Програють тоді, коли щось мають. Чорноморські простори, щодо яких приймала рішення Гаага, були НІЧИЇМИ. Залишалося їх лишень поділити: існувало кілька методик, судді обрали саме ту, яку вони використовували неодноразово в подібних справах. Рішення було ухвалено одноголосно всіма суддями. Тому звинувачувати Гаагу в заангажованості не слід.

Важливим було те, що суд нарешті поставив крапку в давньому конфлікті. Сумним є те, що вирішення цієї справи не відкрило нової сторінки у відносинах Києва і Бухареста. Між двома країнами на початку року розгорівся шпигунський скандал – українського дипломата румуни запідозрили в незаконній діяльності. Серед румунських політиків можна частенько почути голоси про відновлення «Великої Румунії» – в тому числі за рахунок українських земель. Румунський уряд також спростив процес надання румунського громадянства – в Україні це було сприйнято як виклик для національної безпеки. Заклики до країн Євросоюзу приструнити свого партнера по організації поки не дали результатів.

БІДНІ МИ, БІДНІ

На долю МЗС цього року випали дуже тяжкі часи. Міністерство скоротили фінансування через кризу. Українські посольства за кордоном змушені були економити на всьому – на телефонному зв’язку, на паливі для автомобілів, на оренді приміщень. Доходило до смішного: українським дипломатам у центральному апараті обмежили час телефонних бесід до п’яти хвилин. І зв’язок обривався навіть тоді, коли телефонують не українські дипломати, а ви телефонуєте до них. Подейкують, що керівництво МЗС заради економії вирішувало деякі робочі питання зі своїми закордонними колегами з допомогою sms.

Додавало проблем ще і те, що більше ніж півроку міністерство працювало без безпосереднього керівника. Призначення на цю посаду Петра Порошенка для багатьох стало неабияким сюрпризом. Хоч Петро Олексійович і випускник Інституту міжнародних відносин, однак у зовнішньополітичній сфері – людина нова. Утім, йому поки вдається знаходити розуміння серед дипломатів. Причому не лише українських. Порошенко став міністром лише 9 жовтня, однак він зустрівся вже з десятками своїх колег. Мало чи не половину свого робочого часу він проводить за кордоном. Досвід співпраці з медіа-ресурсами позначається і на роботі міністра. Можливо, тому його жартома називають міністр-турист. Крім того, Петро Олексійович чудово розуміє, що від нього хочуть почути керівництво держави і пересічні українці. Він кидається в бій першим, коли потрібно боротися з свинячим грипом, він поспішає із заявами, як тільки стає відомо про звільнення українці з піратського полону, він стає на захист українців, скривджених за кордоном. Симпатизувати йому мали б і українські дипломати, оскільки йому вдалося добитися виділення додаткових коштів на потреби МЗС.

БРЮССЕЛЬСЬКИЙ МЕМОРАНДУМ

У березні Україна і Європейська Комісія укладають меморандум про модернізацію нашої газотранспортної системи (ГТС). Річ – важлива і потрібна. Ремонт української труби зміг би збільшити обсяги газопостачання, а це зменшило би привабливість обхідних газопроводів, які так лобіює російський «Газпром». Фахівці також стверджують, що оновлення ГТС допомогло б транспортувати газ без жодних втрат (так званий технологічний газ). А головне, встановлення відповідних лічильників на кордоні назавжди припинило б розмови про те, що Україна краде газ у Росії. У Москві були надзвичайно розлючені вибриком Києва. Російські представники, присутні в Брюсселі на церемонії підписання меморандуму, демонстративно залишили залу. Владімір Путін скасував свою зустріч з українською колегою Юлією Тимошенко – складалося враження, що Юлія Володимирівна, підписуючи меморандум, порушувала нікому невідомі зобов’язання, дані російським керівникам. Утім, контакт між Тимошенко і Путіним налагодився досить швидко. Після цієї суперечки вони бачилися кілька разів – в Москві, в Криму, в Польщі… Проблема полягає лиш у тім, що меморандум щодо модернізації ГТС так і не виконується Україною.

МІНІСТЕРСТВО ПІРАТСЬКИХ СПРАВ

Міністерству закордонних справ довелося у цьому році закріпити за собою статус чи не головного відомства, яке займається звільненням українських моряків із піратських полонів. Коли представники МЗС проводять свої брифінги, то фактично одним із перших питань завжди лунало: як справи зі звільненням такого-то судна? Через це часом здавалося, що Міністерство закордонних справ час перейменовувати в Міністерство піратських справ. На цей рік випали найтяжчі звільнення українських суден. У лютому було звільнено «Фаїну», яка перебувала в полоні чотири місяці; зовсім недавно пірати звільнили «Аріану» після восьмимісячної неволі. Проте головна проблема полягає в тому, що українські судна і надалі перебувають абсолютно незахищеними. Тому швидше за все, МЗС ще довго доведеться займатися боротьбою з піратами.

МЕДВЕДЄВ ПИШЕ ЛИСТ

На початку серпня Дмітрій Медвєдєв написав гнівного і досить хамського листа українському Президентові. Російський керівник звинуватив Віктора Ющенка у погіршенні відносин між країнами. У покарання російський президент відмовився направляти до Києва посла (Віктор Черномирдін припинив свою дипломатичну роботу ще в червні). Віктор Андрійович відповів російському колезі у доволі дружній манері, що не пройшло непоміченим у західних столицях. Тому з формальної точки зори російський президент програв – щонайменше в очах західних спостерігачів. Утім, навряд чи це так його непокоїть.

Схоже, Росія замислила свою атаку з однієї причини – провчити Україну за п’ять останніх років. Саме перебування Віктора Андрійовича на президентській посаді було лихим нагадуванням Росії про її одну з головних поразок на пострадянському просторі. Адже Москва відверто підтримувала на виборах 2004 року Віктора Януковича. Зараз російські керівники демонстративно проводять зустрічі з українцями на всіх рівнях – крім президентського. При цьому Росія наполягає, що вона не втручається в українські вибори і нікого не підтримує. Утім, кампанія, яку Кремль затіяв проти Віктора Ющенка, є доволі яскравим прикладом того, що Росія ще не готова ставитися до України як до незалежної держави, де громадяни самі розберуться з тим, хто має стати Президентом.

ПДЧ, РНП… А ЯКА РІЗНИЦЯ?

Україна розпочала новий етап інтеграції до НАТО – із допомогою Річної національної програми. Її було схвалено зі значним запізненням. Проте все-таки було схвалено, хоч були побоювання, що уряд відмовиться від цього – знову-таки в силу передвиборної кон’юнктури. Надто вже бояться в оточенні прем’єр-міністра слова НАТО. Річна національна програма – це фактичний замінник Плану дій щодо членства в Альянсі. У ПДЧ Україні, як відомо, відмовили на торішньому саміті НАТО в Бухаресті. Натомість було запропоновано РНП. Щоправда, мало хто знає, що РНП фактично і є складовою частиною ПДЧ. Тому всі реформи, проведені Україною в рамках РНП, теоретично і практично можуть зарахуватися за виконання того ж ПДЧ. Показовим, утім, стане наступним рік. Як вестиме себе новий Президент на натівському напрямі? Чи не буде зміщено зовнішньополітичних пріоритетів? Усе це під великим питанням. За великим рахунком у НАТО і не готові підвищувати рівень інтеграції України із тієї простої причини, що вона може дискредитувати Альянс – сьогодні ми вступаємо в НАТО, а завтра – вже ні.

ДРУГ ЛУКАШЕНКО

Що-що, а білоруський вектор зовнішньої політики України став чималим сюрпризом. Ще п’ять років тому було важко уявити, що Віктор Андрійович і Олександр Григорович знайдуть спільну мову. Знайшли. Ослаблена на всіх фронтах Україна може хоч в чомусь потішити власне самолюбство. Якщо Київ постійно шукає лобістів у Литві, Швеції чи Польщі, то Білорусь, схоже, знайшла такого лобіста в Україні. Київ фактично допомагає Мінську налагодити співпрацю і з Вашингтоном, і з Брюсселем. Між Україною і Білоруссю зав’язалася досить дивна дружба на тлі похолодання відносин цих держав із Росією.

Найбільш символічним є те, що Мінськ чи не вперше за тривалі роки обіцяє ратифікувати договір про лінію державного кордону. Ще п’ять років тому Україна критикувала свою сусідку за недемократичність, за що Білорусь сильно лютувала. Сьогодні між двома державами зав’язалися партнерські відносини. Утім, багатьох українців не полишає відчуття, що Лукашенко усіх красиво «розводить». Заграючи з Україною і ЄС, він вибиває преференції в переговорах із Росією. Чимось нинішній Олександр Лукашенко нагадує «пізнього Кучму» – Леоніда Даниловича під час другого президентського строку вважала також авторитарним політиком, який намагався проводити збалансовану, багатовекторну політику і з західними країнами, і з Москвою.

«СХІДНЕ ПАРТНЕРСТВО»

У травні Європейський Союз запустив нову програму співпраці з шістьома східними сусідами – з Україною, Білоруссю, Молдовою, Азербайджаном, Вірменією і Грузією. В Києві нововведенню були не дуже раді. Мовляв, Київ не може бути у одній ваговій категорії із іншими п’ятьма державами, оскільки набагато далі просунувся по багатьом питанням. Між Україною і ЄС уже існує угода про спрощений візовий режим, у інших її немає. Київ веде переговори про створення зони вільної торгівлі і укладання угоди про асоціацію – і цей документ на завершальній стадії. Цього не скажеш про інші пострадянські країни. Зрештою, саме Україна найчіткіше із цих країн артикулює бажання вступити до Європейського Союзу. Києву було не до вподоби і те, що ні «Східне партнерство» ЄС виділив замалі кошти. В Україні настільки скептично ставляться до цієї програми, що годі вірити в її можливий успіх. Проте вона все одно залишатиметься в багатьох на слуху. Щонайменше до травня наступного року, коли будуть підбиватися підсумку одного року функціонування програми.

Куда Украина только не интегрировалась за последние десять лет – и в Евросоюз, и в НАТО, и в Единое экономическое пространство, однако в итоге оказалась на обочине мировой политики. Украина как бы заблудилась.В английском языке существует выражение «the middle of nowhere». Ее дословный перевод – «посередине в нигде». Обычно так говорят о потерявшемся человеке либо же о тех, кто живет в глубинке. В этом «посередине нигде» фактически сейчас находится Украина. Так получилось, что за последние десять лет у Украины было больше внешнеполитических провалов, чем прорывов.\
C граблями по жизни

Если кто-то из исследователей захочет написать отчет о людях, которые упорно не желают учиться на своих ошибках, то украинские политики для этого идеально подходят. Оба президента – и Леонид Кучма, и Виктор Ющенко – оказались неспособны воспользоваться шансами, которые им предоставлял исторический случай. Леонида Даниловича поначалу любили на Западе, считая его истинным реформатором. Изначально был обожаем вашингтонами-брюсселями и Виктор Андреевич – его уважали за демократизм и либеральные взгляды. Итог оказался плачевным для обоих – первый оказался в черном списке авторитарных лидеров; второй просто потерял доверие среди бывших симпатиков (как внутри, так и вне страны). В этом плане между Кучмой и Ющенко есть немало общего: оба оказались неспособными внедрять внешнеполитические цели из-за провалов во внутренней политике. Вот лишь краткое напоминание того, в какой атмосфере приходилось работать украинским дипломатам в последнюю десятилетку.

Леонид Кучма стал президентом во второй раз как раз десять лет назад. Одна из главных идей «нового Кучмы» – привести Украину в Евросоюз. Но внутриполитическая ситуация заставила президента думать больше о личном выживании, чем о прорывах на мировой арене. Фактически весь второй срок Леонида Даниловича был омрачен кассетным скандалом. Отношения с Соединенными Штатами оказались замороженными, в унисон с США отвернулись от Украины и большинство европейских столиц – кроме, пожалуй, Польши и Литвы (Варшава и Вильнюс не бросали Киев в самые сложные периоды). Хотя, говорят, даже у «вечного лоббиста» Украины Польши были некоторое время сомнения, стоит ли поддерживать отношения с Леонидом Даниловичем. Особенно после того, как ФБР признало автентичным разговор Кучмы о продаже «Кольчуг» Ираку во главе с Саддамом Хусейном. «Кучма клялся Кваневскому, что такого разговора не было. Получается, что он обманул нашего президента», – помнится первая реакция польских дипломатов на американскую экспертизу.

Виктор Ющенко начинал свою президентскую карьеру с огромнейшим уровнем доверия в западных столицах – Оранжевая революция открывала все двери перед украинским лидером: ему верили, его слушали, ему готовы были помогать. Виктору Андреевичу даже была предоставлена честь выступить в американском Конгрессе – такое право получают только знаковые фигуры на мировой арене. Виктор Андреевич был желанным гостем во многих столицах мира (по понятным причинам, в Москве к нему относились с осторожностью). Но постоянные конфликты внутри страны, побитые горшки с премьером Юлией Тимошенко сказывались на имидже как лично Ющенко, так и всей Украины. Окно возможностей после Оранжевой революции начинало стремительно закрываться. Добавляла проблем и заносчивость украинского президента. Американский аналитик Брюс Джексон, вхожий в высокие кабинеты США, в 2005 году раздраженно заметил: «У вашего президента звездная болезнь. С таким высокомерием по отношению к западным коллегам он быстро потеряет уважение и поддержку». Собеседник словно в воду смотрел.

Спасение Президента Кучмы

Внешняя политика Украины в принципе сосредоточена на двух базовых целях – членство в Евросоюзе и членство в НАТО. Как ни странно, но оба стремления были задекларированы еще во времена президентства Леонида Кучмы. Странно, потому что его на Западе особо и не жаловали, обвиняя в многовекторности и пророссийскости.

Именно при Кучме была утверждена Стратегия интеграции Украины в Евросоюз еще в 1998 году. Так же Леонид Данилович непосредственно причастен к началу продвижения страны в НАТО. В 2002 году Совет нацбезопасности во главк с Кучмой принял решение вести страну в Альянс.

Обе декларации можно было бы считать поистине историческими, если бы не множество «но». Стратегия о ЕС, скорее, была предвыборным обещанием Леонида Даниловича, заигрыванием с электоратом, поскольку президентская политика была далекой от утверждения европейских стандартов. Украину времен Кучмы часто сравнивали с гимнасткой, растянувшаяся в шпагате – потому она посылала улыбки то Москве, то Вашингтону.

Европейские эксперты были полностью сбиты с толку, когда Леонид Данилович, отпраздновав День защитника отечества в 2003 году в компании российского, белорусского и казахстанского президентов, неожиданно заявил о создании союза четырех – Единого экономического пространства. Кучма согласился на этот проект, хотя чудесно понимал, что его воплощение идет вразрез с заявленным им же вектором на евроинтеграцию. Одна страна не может находиться сразу в двух таможенных союзах. После ЕЭП уже никто не верил в истинность евроинтеграционных намерений Леонида Даниловича.

Леонид Кучма, впрочем, оказался не лишенном креатива. Ему за довольно короткий срок все же удалось сменить вашингтонский гнев на милость, сохраняя при этому очень теплые отношения с Владимиром Путиным. Леонид Кучма изо всех сил пытался понравиться Западу. Заявление о вступлении в НАТО – одно из доказательств, хоть и неудачных для Кучмы. Во время пражского саммита Альянса осенью 2002 года лидеры США и Британии не захотели садиться рядом с украинским президентом. Но отношения Леонида Даниловича начали немного налаживаться после того, как Украина примкнула к антитеррористической коалиции США, которую Джордж Буш сколотил для войны с саддамовским Ираком. Батальон украинских военнослужащих был введен в охваченную гражданской войной страну вскоре после активных боевых действий американских и британских вооруженных сил.

Военные в Ираке пошли в зачет Леониду Даниловичу. Этот пример показал, что у Америки в самом деле нет ни вечных врагов, ни вечных друзей, есть только вечные американские интересы. К слову, Леонид Кучма и разругался с американцами лишь по той причине, что не согласился выполнить условия Вашингтона о прекращении поставок оружия Македонии в 2001 году . И это при том, что президент пошел на уступку лично в беседе с помощником президента США Кондолиззой Райс. Но не успела та улететь, как украинские танки отбыли в Македонию. Для Вашингтона это было сравнимо с хлесткой пощечиной.

Россия, кстати, чудесно видела откровенную игру украинского президента на два фронта. Возможно, поэтому в Кремле и решили проучить своего сателлита тузлинской авантюрой. Осенью 2003 года в украинско-российских отношениях разгорается, вероятно, самый серьезный конфликт за все годы независимости Украины. Россия начала строительство дамбы в Керченском проливе в направлении украинского острова Коса Тузла. Москва хотела воспользоваться тем, что в азово-керченской акватории до сих пор нет границы. Но в России, видимо, не учли, что тузлинская акция способна, наоборот, сплотить украинцев вокруг пускай и ослабленного скандалами президента. Более того, с критикой России тогда выступали даже извечные союзники России – коммунисты.

Транжира Ющенко

Виктор Ющенко, пришедший к власти на волне мирового восхищения, имел больше всего шансов внедрять внешнюю политику с максимальной эффективностью. И его первые шаги были весьма выверенными и удачными. К примеру, свой первый визит он осуществил в Москву. Хотя у него и было достаточно мотивов игнорировать российского коллегу, откровенно вмешивавшегося в ход президентского кампании 2004 года.

В России, конечно, не готовы были сотрудничать с оранжевыми политиками. «Ми подождем, посмотрим. Если у них все получится, то будем с ними сотрудничать. Если нет, будем ориентироваться на других политиков», – так высказывались после Оранжевой революции российские дипломаты, искренне рассчитывая на провал новой власти. Долго ждать не пришлось.

Первый серьезный внешнеполитический вызов Виктору Ющенко пришлось испытать в канун 2006 года. Россия объявила Украине войну – первую газовую. Москва таким образом подчеркивала неспособность оранжевых властей держать ситуацией под контролем. К критике президента тогда уже подключилась и оппозиционер Юлия Тимошенко. Итог был заметен уже на парламентских выборах весной 2006 года, когда президентская «Наша Украина» пришла всего лишь третьей. Первые позиции у Партии регионов и БЮТ. На мировой арене тогда еще поддерживали Украину, считая ее жертвой козней и газового шантажа Кремля. Но ситуация радикально изменилась в канун 2008 года, когда вспыхнула вторая газовая война. В сторону Киева посыпались критические замечания из западных столиц – украинского руководство уже не казалось таким белым и пушистым, как еще пару лет назад.
Отношения с Россией, между тем, ухудшались не по дням, а по часам. Конфликтными оказались фактически все направления, в которых сотрудничают страны. Будь-то экономика (мясо-молочные войны), будь-то гуманитарная сфера (конфликты вокруг интерпретации исторических событий), будь-то армия (война маяков в Крыму, пребывание Черноморского флота). К этому еще можно прибавить черные списки с невъездными лицами, провалы на переговорах по делимитации морской границы. В конце концов все это закончилось агрессивным письмом президента Дмитрия Медведева к Ющенко и неотправкой нового российского посла в Киев.

Немного лучше развивались отношения Украины с западными странами. Но особых прорывов не наблюдалось и в отношениях с ними. Да, США отменили в 2006 году поправку Джексона-Веника; да, ЕС согласился начать с Украиной переговоры относительно соглашения об ассоциации и зоне свободной торговли. Однако как это сказалось на внешней политике в стратегическом плане?
Стала ли Украина ближе к НАТО? Вряд ли. На саммите Альянса в Бухаресте весной 2008 года Киеву отказали в присоединении к Плану действий относительно членства. Хотя НАТО обещало ПДЧ украинцам еще во времена Кучмы. Дескать, мы готовы вам дать ПДЧ, однако не хотелось бы делать таких подарков недемократичному президенту. В команде Виктора Ющенко, похоже, до конца не владели ситуацией, иначе ПДЧ можно было бы получить еще в 2005 году. Но, очевидно, в оранжевом лагере изначально были слишком заняты поездками, а не реальными делами.
С Евросоюзом ситуация не лучше. В 2005 году Украина решает отменить визовый режим для граждан ЕС. Что делает Брюссель в ответ? Ничего особенного.

Начинаются лишь переговоры об упрощении визового режима для украинцев, которое было подписано в 2007 году. Стало ли проще после этого попасть в страны ЕС? Совсем нет – подтвердить большинство украинцев, получавших шенгенские визы в последние два года.

Едва ли не единственным серьезным прорывом во внешней политики Украины десятилетия можно считать вступления во Всемирную торговую организацию. Но произошло это уж слишком поздно – после 14 лет переговоров, и в самый неподходящий момент – в год глобального экономического кризиса. Украинцам придется еще слишком долго ждать, прежде чем вступление в ВТО положительно скажется на их качестве жизни.

К светлому будущему – в новую десятилетку

В новую десятилетку Украина входит не с лучшими кондициями. Позиции на мировой арене – хуже не куда, украинским политикам уже давно не верят ни в Москве, ни в Брюсселе, ни в Вашингтоне. Украинская дипломатия также переживает не лучшие времена. Дипломатам приходится думать больше о личном выживании, а не о национальных интересах.

Бюджетные средства были существенно сокращены на содержание посольств Украины за границей. Не помогают стране и скандалы, происходящие либо с политиками за границей (пример – дебош министра Юрия Лучценко в немецком аэропорту), либо с дипломатами (описанный южнокорейскими СМИ казус с вроде бы пьяным украинским послом). С такими вводными вряд ли стоит надеяться на то, что Украина в ближайшее время каким-то образом сможет покинуть the middle of nowhere.

2001
1. Попалились на Македонии. Украина осуществляла поставки оружия в охваченную гражданской войной Македонию, несмотря на призывы НАТО не делать этого. Президент Леонид Кучма публично пообещал прекратить поставлять вооружение. Однако слова не сдержал. Наибольшую обиду на Леонида Даниловича затаили американцы.

2002
2. Вперед, в НАТО! Украина наконец определилась с выбором модели безопасности. Киев предпочел коллективную безопасность под колпаком НАТО. Но на Западе решение президента Леонида Кучмы не встретило должного понимания. Многие подозревали Леонида Даниловича в неискренности: мол, он заяви об интеграции в НАТО, чтобы избавиться от международной изоляции, спровоцированной кассетным скандалом.

2003

3. Служу иракскому народу. Украина отправляет военный контингент в Ирак. Для Украины по большому счету не было никакого резона ввязываться в иракскую авантюру. Леонид Кучма таким образом лишь пытался реабилитировать себя в глазах Запада. К слову, частично ему это удалось. Однако Украина не выиграла от этого решения ровным счетом ничего.

4. Сообразили на четверых. Создание Единого экономического пространства (союза России, Беларуси, Казахстана и Украины) – это пример того, как внешнюю политику не стоит делать. Леонид Кучма совершенно неожиданно для всех в Украине – включая ключевых министров обороны и иностранной политики – заявил о том, что страна входит в новый таможенный союз. Устав о создании ЕЭП был ратифицирован Украиной, но с оговоркой: «Следует выполнять лишь в той части, которая не противоречит Конституции Украины». Киев выкрутился красиво, однако авторитета стране это не добавило.

5. Потузлились. Россия затевает строительство дамбы к украинскому острову Коса Тузла, игнорируя принцип территориальной целостности нашей страны. Москве пришлось отказаться от своей авантюрной затеи. Во время тузлинского кризиса в Украине зафиксировано максимальное количество граждан, желающих вступления страны в НАТО.

2005

6. Первая газовая. В канун нового 2006 года Россия объявляет Украине газовую войну. В информационном плане Москва проиграла – мировые СМИ были на стороне Киева. Однако со временем авторитет Украины в газовых вопросах портился все больше – особенно после создания РосУкрЭнерго. Во время второй газовой войны в начале 2008 года западные СМИ уже критиковали и Украину.

2007

7. Соглашение об упрощении визового режима с ЕС. Легче украинцам от него не стало. Французское посольство, наоборот, рапортует о том, что увеличилось количество отказов для украинцев. Хотя многие сограждане и сами виноваты, подавая фальшивые документы. Но частенько страдают и честные граждане. Переговоры о безвизовом режиме тормозятся Брюсселем.

2008

8. Бухарестский отказ. На саммите НАТО в Бухаресте Украине отказывают в предоставлении Плана действий относительно членства. Все понимают, что решение Альянса продиктовано острой реакцией Москвы. Однако во многом виновата и украинская власть: консенсус основных политических игроков по поводу НАТО не достигнут.

9. Вступление в ВТО. Украина становится членом Всемирной организации торговли. Это вступление фактически совпало во времени с началом экономического кризиса во всем мире. На экономическое чудо в ближайшее время надеяться не стоит.

2009

10. Письмо Медведева. В августе 2008 года президент России отправляет украинскому коллеге жесткое письмо, в котором всецело обвиняет Виктора Ющенко в ухудшении отношений между странами. В СМИ едва ли не впервые за новейшую историю начинают говорить о возможной военной атаке России на Украину.

Директор Института мировой политики Алена Гетьманчук и ее заместитель Сергей Солодкий на днях озвучили идею изменения названия «НАТО» на более нейтральное определение. По их мнению, это позволит шире обозначить полномочия альянса, а также сгладит негативное отношение населения постсоветских стран. Насколько подобное переименование будет эффективным и какие еще международные организации не помешало бы назвать по-другому, «Известия в Украине» выясняли у отечественных политологов.Забытое МОЛОКО \
По мнению экспертов Института мировой политики, название «НАТО» (от англ. North Atlantic Treaty Organization) было оправданно, когда альянс действовал в зоне своей непосредственной ответственности — по обе стороны от Атлантического океана, то есть между Америкой и Европой. Однако после того как в 2003 году НАТО официально взяло на себя миссию в Афганистане, влияние организации вышло из традиционной евроатлантической зоны и распространилось на более широкую территорию. К тому же после недавнего вхождения в альянс новых стран-членов из Центрально-Восточной Европы, он преобразовался в нечто новое. «Альянс, в который вступили наши западные соседи, подсознательно классифицируется как некая другая организация под тем же именем, — утверждают в статье для «Зеркала недели» директор Института мировой политики Алена Гетьманчук и ее заместитель Сергей Солодкий. — Существующее название имеет слишком много негативных ассоциаций, к примеру с периодом холодной войны».

В то же время Евгений Каминский, заведующий отделением Института мировой экономики и международных отношений, уверен, что причина негативного отношения украинцев к НАТО кроется еще и в неправильном позиционировании. «От идеи евроатлантической интеграции людей оттолкнул президент Виктор Ющенко насильственной агитацией и навязыванием этой темы. Сейчас у нас меньше шансов вступить в альянс, чем было во времена президентства Кучмы. Одним только изменением названия этого не исправить», — поделился размышлениями с «Известиями в Украине» Каминский.

Кстати, попытки изменить замылившие глаз четыре буквы уже предпринимались. «Два года назад штаб-квартире НАТО я присутствовал на встрече представителей Евроатлантического альянса с украинскими политтехнологами. Тогда они предлагали натовцам называться на Украине по-другому. В частности было предложено название «Группа МОЛОКО», которое, по мнению специалистов, будет удобнее продвигать среди населения страны. Но натовцы не восприняли серьезно эту идею, мол, почему украинцы должны вступать в «МОЛОКО», — говорит Владимир Корнилов, директор украинского филиала Института стран СНГ.
По его мнению, отношение украинцев к альянсу может измениться только тогда, когда туда вступит Россия.

Если же говорить об идее переименования Евроатлантического альянса в мировом масштабе, то, вероятнее всего, эта тема может быть затронута уже осенью следующего года на саммите в Лиссабоне, когда будет рассматриваться Стратегическая концепция альянса.

Даешь Копилку, CОВУ и КВН!

«Если название какой-то организации плохо отражает ее суть, то сами участники организации принимают решение об изменении этого названия. ЕС (Европейский Союз) тоже существует под нынешним названием только с 1992 года, а до этого существовало Европейское экономическое сообщество», — говорит Александр Сушко, директор Центра мира, конверсии и внешней политики.

Евгений Каминский также считает, что НАТО могло бы называться по-другому, но при условии, что после переименования организация возьмет на себя и новые функции. Только после этого придется переименовывать еще и ОБСЕ. Последнее, к примеру, вполне может стать Лигой международных ревизоров и соглядатаев. «Поскольку НАТО все больше становится политической организацией, чем военной, его можно было бы назвать Организацией европейской безопасности. Но в тоже время нужно быть крайне осторожными, поскольку уже существует ОБСЕ с очень схожими функциями », — считает Каминский.

Директор социологической службы «Украинский барометр» Виктор Небоженко считает, что переименование может повлиять на отношение народа к той или иной организации лишь временно. Для более радикальных и ощутимых перемен придется менять саму сущность того же НАТО. «К примеру, будет Североатлантический альянс называться «Организация европейской коллективной безопасности», а ООН мы переименуем в «Круглый стол дружных стран», но будем говорить прямо, от этого мало изменится их сущность и бюрократический аппарат», — резюмирует Небоженко.

К слову, в преддверии выборов большинство отечественных политологов, во всяком случае, в официальных комментариях, переименовывать что-либо не решились. Правда, на условиях анонимности пофантазировали от души. К примеру, один из экспертов предложил переименовать СНГ на КВН (Конфедерация всех наших). Другой эксперт нашел забавной идею переименовать то же НАТО в ЦПДСР (Центр поиска и добычи сырьевых ресурсов).

Также есть мнение, что ГУАМ подошло бы новое название — «Клуб обиженных», а ВТО можно было бы переименовать на «Наше — продаем, ваше — не впускаем». Для международного совета стран-экспортеров нефти подошло бы название «Совет нефтяных монополистов». А вот Международный валютный фонд, осчастлививший нас долговыми миллиардами, по мнению экономистов, очень не помешало бы назвать БК (Большая копилка) или даже ВВС (Вернете все с процентами).

Не скрывая иронии по этому поводу, один из политологов предложил сменить название Евросоюза. Поскольку, как известно, географический центр Европы находится именно на Украине, то и в названии европейской организации непременно нужно это указать. А скучные ЕС срочно переделать в СОВУ (Союз около великой Украины).

Минулого року у цей час американці зробили різдвяний подарунок українським колегам – підписали Хартію про стратегічне партнерство між обома країнами. Подарунок виявився не зовсім таким, як його хотіли бачити в Києві, оскільки в ньому не були прописані гарантії безпеки для України, що після грузинської війни було більш ніж актуально. Власне, за моєю інформацією, саме після минулорічних подій в Грузії Україна звернулась до кількох країн (включно, наприклад з Францією і Польщею) підписати подібні документи. Відгукнулись лише американці.Так чи інакше, безпека – це те слово, що й сьогодні найчастіше звучить з вуст українських полісімейкерів, як тільки мова заходить про відносини з Америкою. Саме безпековий контент є ключовим, наприклад, для міністра закордонних справ Петра Порошенка (про що він сам каже на більш-менш неформальних зустрічах). Ідея про двосторонні безпекові гарантії з Вашингтоном, котрі б підсилили в пух і прах рознесений критиками Будапештський меморандум, стала в останні роки модною фішкою і в українських експертних колах.\
Однак, насправді ситуація виглядає таким чином, що якщо проаналізувати безпековий (та й зовнішньополітичний загалом) порядок денний України та Америки, то виявиться цікава річ: інтереси двох країн суттєво розходяться або на офіційному, або на рівні політичних еліт та громадської думки. Я лише назву кілька моментів, де інтереси Києва та Вашингтона розходяться на кількох рівнях. І, до речі, автоматично позбавляють Ющенка епітета “проамериканський”.

По-перше, це Афганістан. Після неодноразових вмовлянь американської сторони посилити свою присутність в цій наразі пріоритетній для США країні, в українській столиці вдалось відстояти свою початкову позицію: жодного військового контингенту. Це при тому, що Грузія, з якою Україна виступає у зв’язці в євроатлантичних справах, погодилась надати найбільший серед усіх американських союзників контингент, якщо виходити з розрахунку на душу населення (про це, принаймні, доводилось чути два тижні тому в Брюсселі від Хілларі Клінтон).

Україна ж, як я вже писала раніше, наразі активно користується формулою, котру свого часу порадив Ющенку президент Буш, акцентуючи не на цифрі нашої присутності в цій країні, а на намірі збільшити контингент в кілька разів (до 30 осіб з 10-ти). Більше того, в деяких афганських питаннях Україну випереджають Росія (і навіть Казахстан). Про це свідчить хоча б історія з прийняттям рішення щодо транзиту невійськових вантажів до Афганістану через територію України: декілька відомств (чи то офісів конкретних посадових осіб) ніяк, за наявною інформацією, не могли домовитись, чи потрібна для такого рішення згода Верховної Ради чи ні. Так що, якоюсь мірою Ющенко виявився менш проамериканським, ніж Кучма, котрий, як ми всі добре пам”ятаємо, не довго думаючи направив контингент до Іраку.

По-друге, Косово. Україна до цього часу не визнала, як йдеться у рекламному ролику цієї новоспеченої країни на CNN цю “наймолодшу демократію Європи”, незважаючи, знову ж таки, на натяки з боку американців зробити це. Ще президент Буш в розмові з автором цих рядків у Білому Домі в березні минулого року висловився більш чітко: розраховуємо, що Україна найближчим часом визнає незалежність Косово.

По-третє, ядерне роззброєння. Якщо адміністрація Обами (як, власне, і попередні демократичні адміністрації), більш ніж помітно переймається процесом ядерного роззброєння у світі, то в Україні спостерігаються зовсім інші тренди. Не знаю, чи проводилось дослідження з приводу того, як українці ставляться до здачі Україною у свій час ядерної зброї, але якби таке було, відповідь, очевидно, прозвучала “ні”. Думка про те, що не треба було віддавати ядерну зброю є домінуючою серед нинішніх політичних еліт України.

По-четверте, відносини з Білоруссю. Якщо в Україні з приводу цієї країни спостерігається повний консенсус еліт (подібне є хіба ще з приводу Євросоюзу та, можливо, Польщі) – відносини потрібно розвивати, незважаючи на диктаторські замашки Лукашенка, то Сполучені Штати (на відміну від їхніх європейських партнерів) продовжують політику в дусі “спочатку бодай мінімальні кроки в бік захисту прав людини та свободи слова – потім діалог з Америкою та інші вигоди дружби з Заходом”.

І останнє: незважаючи на розходження в деяких ключових питаннях з Україною, США, на відміну від деяких інших наших “стратегічних партнерів”, можуть спокійно знаходити точки дотику з Києвом, не шантажуючи його і не принижуючи на міжнародній арені…

Батьки зазвичай дуже довго розмірковують над тим, як назвати свою дитину. Звіряють, наскільки будуть співзвучними ім’я та по батькові, гортають книжки про вплив імені на долю нащадка. Спонтанним цей замисел буває рідко. Не завжди, звісно, вибір батьків припадає до душі їхньому вже дорослому чаду.Не кожному сподобається чути на свою адресу звернення Космосе, Таймере чи Атлантидо (це не жарт — в Україні справді зареєстровані маленькі громадяни з такими іменами). Не простіша ситуація і в міжнародних справах. Структурі під ємною назвою НАТО вже 60 років. Створювали її в непрості часи, можна сказати — поспіхом: Радянський Союз розширював свій вплив, войовничий настрій Кремля не давав спокою ні західним європейцям, ні американцям. Чи не настав час скористатися реформуванням альянсу і підготовкою його Стратегічної концепції для того, щоб змінити назву Організації Північноатлантичного договору?\
Народжене поспіхом

НАТО, по суті, англійська абревіатура, складена з початкових букв слів North Atlantic Treaty Organization. Якби радянські дипломати додумалися перекласти російською назву ненависного блоку, то вийшов би ОСАД (українською мовою ми б мали справу з ОПАДом). Можна сказати, що в Москві НАТО дуже навіть пощадили, не перекладаючи назви. Оскільки складати ідеологічні міфи про якийсь ОСАД було б набагато простіше, ніж про загадкове для слов’янського вуха НАТО. Як не крути, проте, якщо абстрагуватися від усіх ідеологічних штампів, то НАТО звучить милозвучніше, ніж ОСАД або ОПАД.

Фактично, НАТО на сьогодні — одна з небагатьох міжнародних організацій (нарівні з МЕРКОСУР і АСЕАН) і, мабуть, єдина з тих, котрі діють у європейському регіоні, назву якої не перекладено українською і російською мовами. Більшість назв — від МВФ до ОБСЄ або Євросоюзу — все-таки переклали.

Психологи кажуть: чим довший процес негативного навіювання, тим більше часу знадобиться людині для того, щоб позбутися нав’язаних страхів або стереотипів. Якщо про НАТО в СРСР говорили як про головного ворога упродовж десятиліть, а в Україні і Росії продовжують паплюжити альянс досі, то не слід розраховувати, що люди зможуть перейнятися до цієї організації любов’ю протягом кількох років. Причому є підстави вважати, що українців відлякує не організація, а сама її назва: коли людей запитують, чи хочуть вони бачити Україну в НАТО, — відповідь негативна, коли ж ідеться про Північноатлантичний альянс — переважно позитивна. Навіч переконатися в таких метаморфозах можна і в документальному фільмі «НАТО: міфи і реальність», знятому на гроші українського МЗС торік. У ньому людей на вулицях Севастополя окремо запитували про їхнє ставлення до НАТО і Північноатлантичного альянсу. Відповідь була проста: НАТО — в жодному разі, а ось Північноатлантичний альянс звучить значно цікавіше.

У тому, який магічний вплив мають євроатлантичні назви на пострадянську публіку, можна було переконатися й під час історії з наданням Плану дій щодо членства в НАТО для України і Грузії. Не секрет, що російську сторону, а відповідно — і вірних послідовників курсу Путіна–Медведєва в Україні, у ПДЧ найбільше дратував один момент — слово «членство» в назві документа. Коли ж Україні запропонували виконувати Річну національну програму (ANP), яка раніше була складовою частиною Плану дій щодо членства, а стосовно України і Грузії багатьма членами НАТО розглядається як альтернативний ПДЧ механізм для підготовки вступу в альянс, — усі пристрасті вщухли автоматично. Але найцікавіше в цій історії те, що повна назва Річної національної програми також містить слово «членство», просто публічно ніде не фігурує (Річна національна програма з підготовки до отримання членства України в Організації північноатлантичного договору).

Назва «НАТО» була цілком виправдана, коли альянс діяв у зоні своєї прямої відповідальності — євроатлантичної. Після того, як 2003 року НАТО офіційно взяв на себе місію в Афганістані, і на сьогодні саме вона є пріоритетом альянсу (що неодноразово підкреслював останнім часом генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен), ідеться про блок, діяльність якого не обмежується трансатлантичним радіусом дії.

Ребрендинг НАТО

Оновлене НАТО має постати на саміті в Лісабоні восени наступного року завдяки новій Стратегічній концепції альянсу. До речі, символічно, що серед представників групи мудреців, яку очолює колишній держсекретар США Мадлен Олбрайт, немає жодного поважного експерта з військовим бекграундом. Таким чином, у багатьох фахівців із цього приводу напрошується висновок, що НАТО дедалі більше дрейфуватиме з військово-політичної у політико-військову організацію.

Оновлюється НАТО, звісно, не вперше. Остання Стратегічна концепція була прийнята НАТО 1999 року — на ювілейному саміті у Вашингтоні. У її підготовці брали участь багато нинішніх функціонерів альянсу (приміром, головний «інспектор» Києва зі штаб-квартири НАТО у частині виконання річних національних програм Роберт Сіммонс). Але вже сама кількість його членів — 19 на той час і 28 тепер — свідчить про те, скільки змін відбулося в організації за цей час. Тоді навряд чи хтось міг уявити, що за десять років Чорногорія, яка під час воєнної операції альянсу перебувала у складі Союзної Республіки Югославії, буде запрошена до виконання Плану дій щодо членства, а підтримка членства НАТО в Сербії буде приблизно такою ж, як в Україні, — близько 30%.
З огляду на зміни, які відбуваються в НАТО, логічним видається запитання: а чи не слід державам, котрі входять в альянс, замислитися над його перейменуванням? Хоч би як реформувалося НАТО зсередини, у сприйнятті багатьох людей — особливо на пострадянському просторі — воно залишатиметься символом холодної війни. Подразником, який не дозволяє адекватно обговорювати будь-які євроатлантичні плани України і примушує знімати натовську тему з порядку денного напередодні кожних виборів, що, звісно ж, не може позитивно позначитися на темпах самої інтеграції в альянс.

Вони це вже проходили

У зміні назви немає нічого нового. Провідні компанії світу раз на десять років проводять ребрендинг — частковий (додаючи певний нюанс у бренд), а інколи й повний (змінюючи назву). Змінюють назви і міжнародні організації. Найпоказовіші приклади — ОБСЄ і Європейський Союз. Сьогодні якось навіть дивно сприймається на слух попередня назва ОБСЄ (Організації з безпеки і співробітництва в Європі): раніше вона називалася НБСЄ (Нарада з безпеки і співробітництва в Європі) і була не міжнародною організацію, а, як випливає з назви, таким собі міжнародним форумом, на якому 33 європейські країни спільно зі США та Канадою радилися, як їм зміцнювати безпеку в Європі. Цікаво, що створений цей форум був з ініціативи Радянського Союзу. До речі, практично те ж саме у вигляді Договору про європейську безпеку сьогодні пропонує вже Росія. Так чи інакше, рішення про перейменування НБСЄ в ОБСЄ було прийняте порівняно недавно — у 1995 році.

Ще більше може здивувати обивателя той факт, що нинішній Європейський Союз стартував у 1951 році з назви «Європейське співтовариство вугілля і сталі». Втім, це повністю відбивало суть того, заради чого об’єдналися в єдину структуру шість європейських держав: створення загального ринку вугілля і сталі. І тільки 1992 року в Маастріхті було підписано Угоду про Європейський Союз. А в проміжку між цими двома датами ЄС устиг побувати також Європейським економічним співтовариством і просто Європейським співтовариством. Перейменування Євросоюзу показове, тому що воно відбувалося на тих етапах розвитку організації, коли змінювалися саме її завдання та цілі, що сьогодні, власне, відбувається і в НАТО.

Україна також встигла взяти участь у процесі перейменування організації, в якій вона претендує на певне лідерство: 2006 року на саміті в Києві ГУАМ було перейменовано в Організацію за демократію та економічний розвиток. Нова довга назва не прижилася, і досі напівмертве інтеграційне об’єднання називають за інерцією просто ГУАМ. Цей приклад демонструє: найкраще сприймаються короткі «імена» або абревіатури.

Що втрачає НАТО?

Змінивши свою назву, НАТО навряд чи щось втратить. Чи стане, приміром, воно менш популярним у своїх країнах-членах? Швидше за все, ні. Хоча б із тієї простої причини, що їх практично мало турбують такі нюанси міжнародної політики. Так, наприклад, 1999 року (саме напередодні вступу в альянс Угорщини, Польщі, Чехії) одна з американських газет провела опитування серед співвітчизників. Запитання звучало так: «Чи знаєте ви, що таке НАТО?» Більшість американців із запропонованих варіантів вибрали назву: Північноамериканська організація вантажних перевезень — North American Trucking Organization. Є великі сумніви, що відтоді у США щось змінилося: навряд чи хтось усі ці роки проводив натовський лікнеп серед американців.

Чи стане НАТО менш ефективним, отримавши нове ім’я? Навряд, оскільки все залежить не від назви, а від змісту, закладеного в нову Стратегічну концепцію альянсу. Вже сьогодні самі представники країн-членів говорять про два НАТО: старе й нове. Тобто альянс, у який вступили наші західні сусіди з Центрально-Східної Європи, підсвідомо класифікується як якась інша організація під тим самим ім’ям. Правда, в самих нових членів НАТО такий поділ не завжди викликає захоплення: їм більше подобається НАТО, в якому вони могли б комфортно почуватися на випадок, скажімо, агресії з боку Росії, а не в якому обговорюється її можливий вступ.

Для жителів цих країн (як, утім, і для багатьох українських прибічників альянсу) НАТО — певний бренд, пов’язаний насамперед зі старим формуванням, із яким, можливо, не так просто буде розпрощатися. Але українські євроатлантисти самі повинні відповісти на запитання, що для них важливіше: щоб Україна вступила в НАТО під іншою назвою — чи щоб євроатлантичний процес блокувався ще роками лише тому, що населенню зручно жити зі старими й новими міфами про НАТО, а політики не мають ні бажання, ні часу з цими міфами боротися.
Перейменування напевно ускладнить і завдання російського керівництва з «недопущення» розширення альянсу: лякати населення своєї та сусідніх держав оновленим НАТО під іншим ім’ям буде складніше. Навіть якщо відомі керівники РФ та їхні шанувальники в Україні і почнуть говорити про те, що насправді це вовк в овечій шкірі…

Що ж стосується самого НАТО, то ідея з перейменуванням, за наявною інформацією, не обговорювалася на офіційному рівні представниками країн–членів альянсу. Проте автори цих рядків уже мали нагоду обговорювати її з експертами з країн — членів НАТО і країн — кандидатів на вступ. Думки звучали різні, але більшість їх зводилася до того, що нічого страшного в такому «ребрендингу» альянсу немає.

Як його назвати?

Але як перейменувати НАТО? На наш погляд, для того, щоб вибрати найбільш ємну й відповідну назву для оновленого альянсу, країни — члени НАТО мають відповісти на низку запитань, які безпосередньо стосуються нових завдань та цілей організації.

Наприклад: чи НАТО й надалі планує врегульовувати конфлікти поза євроатлантичним радіусом дії, чи воєнну операцію в Афганістані слід розглядати виключно як одноразове «географічне відхилення»? Чи вважають у НАТО, що воно повинне об’єднувати країни, які сповідують демократичні цінності? Чи припускають країни — члени НАТО членство Росії в ньому? А якщо так, то йдеться про повноцінне членство чи, як доводилося чути напередодні у штаб-квартирі альянсу в Брюсселі, про часткове (тільки, наприклад, у політичній структурі організації)? Яким чином може бути змінена горезвісна 5 стаття НАТО?
Звичайно, якщо перейменування НАТО видасться країнам — членам альянсу зайвим доповненням до нової Стратегічної концепції, можливо, тоді українському керівництву слід замислитися над тим, аби, принаймні на офіційному рівні, в нашій країні вживався український варіант повної назви структури —
Організація Північноатлантичного договору чи її спрощений варіант — Північноатлантичний альянс. Адже головне — вступити в альянс, а не десятиліттями говорити про такий вступ, чи не так?

Ханне Северінсен, позаштатний радник прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, багаторічний співдоповідач Парламентської Асамблеї Ради Європи з виконання Україною своїх зобов’язань перед РЄ, нещодавно побувала в Києві на запрошення Інституту світової політики та віднайшла час на спілкування з пресою.За попереднього Президента вона уособлювала прискіпливий європейський погляд на Україну. Пані Северінсен уміла продемонструвати, як спокійний “правовий барометр Європи” (саме так називають Раду Європи) може стати вагомим важелем впливу на процеси демократизації в Україні. \
Ми втратили можливість швидкого приєднання України

– Пані Северінсен, Україна прагне євроінтеграції – про це заявляють усі значимі політичні сили й це відповідає бажанням простих українців. Але щойно я почула від заступник міністра закордонних справ Єлисєєва, що він збирається укладати книжку, де вкаже сто причин, які знаходять європейці, аби не допустити нас у ЄС.

– Повторю свою раніше оголошувану тезу. ЄС зробив дуже велику помилку у 2005 році, коли ми не доклали зусиль, щоб зробити нашу інтеграцію щільнішою. Ми втратили можливості швидкого приєднання України. З іншого боку, існують копенгагенські критерії, яким мають відповідати країни-кандидати. Так, ви їх підтримали, заявили про бажання відповідати цим стандартам. Але реформи слід проводити активніше…

Чому ви чекаєте до самого кінця й не запровадите відкриті списки?

– А Болгарія та Румунія, які стали членами ЄС, відповідали тим критеріям, вони були добрими учнями ЄС?

– Вони пообіцяли, що дотримуватимуться їх. Але думаю, коли дійде справа до вашого вступу, навряд чи ви відповідатимете тим стандартам більше, ніж вони відповідали на момент вступу. Є Східноєвропейське партнерство, і це добрий проект, це чіткий план, крок вперед. І ви повинні проводити реформи, робити демократизацію. Ви самі потребуєте відповідності цим стандартам. Для чого сидіти й чекати? Робіть щось для розвитку принципів демократії та правової держави. Усі знають, що ваше виборче законодавство має бути змінене, а ви чекаєте до останнього й прокидаєтеся перед самими виборами. Чому б хоч трохи не змінити принципи політичного життя, запровадити відкриті списки? Чому ви чекаєте, а не вживаєте реальних, ефективних заходів проти боротьби з корупцією? Це все слід вирішувати. Але я свідома того, що ваші громадяни чекають європейської перспективи і багато знають про Європу…

Усе буде легко, чкщо українська еліта пообіцяє сама собі

– Вам просто не вистачило сміливості прийняти ту думку, що Україна може бути членом ЄС…

– Я вже казала, що це була велика помилка Європейського Союзу. Усередині ЄС ведеться велика дискусія щодо України. Північна частина ЄС більше цікавиться Україною, Польща активно підтримує вступ України. Україна згодом відповідатиме нашим стандартам. Україна сама зацікавлена виконати завдання й створити вільне антикорупційне суспільство, яке бажає демократичних перетворень. Це буде легко, якщо українська еліта пообіцяє собі, що так і буде.

Європейці щасливчики порівняно з українцями, бо в нас ніколи не було голоду…

– Ви навели поганий приклад – з Румунією та Болгарією. Нове велике поповнення ЄС 2004 року спричинило певну хаотичність, і включення України могло цю хаотичність примножити. Ви не досягнете процвітання й демократії, якщо не усвідомите свою роль у Європі. Звичайно, Європі багато в чому простіше. Країни Західної Європи мають тисячолітню історію незалежності та 150 років демократії. У нас були деякі проблеми. Але це нічого в порівнянні з вашими: у нас ніколи не було Голоду, ми завжди були щасливчиками. І я думаю, оскільки ми щасливчики, нам слід допомогти тим, хто не був таким щасливим на цьому довгому шляху.

-Як ви гадаєте, після укладання Лісабонської угоди в України побільшає друзів у Брюсселі?

– Безумовно, у вас буде більше друзів, тому що Європарламент матиме більше сили та впливу й реально впливатиме на рішення Єврокомісії. Але Україна має працювати і з державами ЄС, які не бачать у ній сильного європейського гравця.

-Розповідали, що після війни Росії з Грузією Саркозі казав: слід якомога швидше ухвалювати Східне партнерство, поки вони одне одного не прикінчили…

– Я про це не чула.

Я запитаю про педофільний скандал у Немирі

– Деякі спостерігачі кажуть, що помилкою ЄС було працювати лише з високопосадовцям України, розгортати великі проекти. Що слід було сприяти так званим низовим проектам неурядового сектора. Організації, які працюють у регіонах, селах, так звані grass root-level, краще доносять до населення знання та практику ЄС.

– Так, я погоджуюсь із вами. Так має бути. І хочу поговорити про це з нашим прем’єр-міністром, коли повернуся додому в Данію. Слід взагалі переглянути роботу всіх неурядових організацій, бо мені часом здається, що більшість проектів, на які витрачаються гроші Єврокомісії, дуже складні. Кошти витрачаються на папери, незрозумілі консультації, а власне на головні цілі проекту гроші виділяються за залишковим принципом. Потрібні програми для села, для молоді, це відкриє ЄС для всієї країни, а не лише для людей з високими прибутками. Особистий досвід – це найкращий спосіб зміни мислення.

– Під час президентства Леоніда Кучми ви були співвідповідачкою ПАРЕ щодо стану дотримання свобод в Україні. Ви були постійним головним болем колишнього Президента. Уже минуло п’ять років після Революції, і на ПАРЕ зачитують заяву української матері, чиї діти були зґвалтовані і яка не може добитися розслідування справи ані від героя Майдану Юрія Луценка, ані від прокуратури. Ви не розчаровані тим, що допомагали України?

– Я мушу визнати, що не знаю про це… Ніхто мені про це не казав. Але я напишу про це листа віце-прем’єру Григорію Немирі. А в принципі, якщо є така ситуація, то це жахливо. Але різниця між минулим і теперішнім у тому, що ми можемо про таке говорити відкрито.

Янукович теж може бути європейцем

– Хто з великих політиків у світі є для вас взірцем?

– Нельсон Манделла (колишній президент ПАР. – Авт.). Його життя – це захоплюючий приклад боротьби за права людини. Сьогодні я з повагою дивлюся на Обаму, і це дає сподівання на серйозні внутрішні перетворення всередині Америки.

– Хто в очах європейських еліт більше європеєць – Тимошенко чи Янукович?

– Юлія Тимошенко… Хоча, якщо Янукович прийме європейські підходи, то він також європеєць.

– У скандинавських країнах проблеми жінок у політиці начебто немає. Що краще для гендерної рівності? Запроваджувати квоти представництва жінок у партійних списках? Чи чекати, поки наші жінки зростуть настільки, що самі пробиватимуть собі дорогу і політику?

– Це якраз моє питання. Я багато зробила тридцять років тому, щоб жінки просувалися в політику. Я переконувала чоловіків-політиків та жінок іти шляхом освіти, а не вироблення квот. Я не переконана, що потрібні квоти. Але переконана, що жінок у політиці має бути більше. Гадаю, коли ви матимете відкриті списки, то це дасть поштовх… Жінки повинні говорити з жінками, шукати інших жінок, підтримувати одне одного, виступати промоутерами одна одної в політиці. Шлях представлення жінок має бути системним. Зараз в українській політиці представлені жінки, за спиною кожної з яких стоїть чоловік чи батько… А наприклад, у нас у Данії ми маємо сім партій у парламенті, і десь сорок відсотків – жінок.