Архіви: Публікації

Кожна моя поїздка до Німеччини – своєрідний виклик. Виклик, передусім, зрозуміти, як настільки відносно близька географічно країна може бути настільки далекою в розумінні України та її зовнішньополітичної логіки. Звісно, можна багато говорити про німецьку політику щодо України в форматі «Спочатку Росія» (Russia first); про німецький бізнес, заангажований у свої власні проекти з Росією настільки, що зв’язує руки німецькому уряду, про, зрештою, небажання ризикувати своїм добробутом та стабільністю (які об’єднана Німеччина й сама відносно недавно здобула) заради незрозумілих для Берліна амбіцій Києва на міжнародній арені.Як результат – навіть саме поняття «лобіст України» в німецькому інтер’єрі звучить оригінально: мої знайомі німецькі експерти називають ними тих тамтешніх політиків, котрі, визнаючи пріоритетність Росії, час від часу нагадують, що потрібно не списувати з рахунків й Україну. Тобто, пріоритетність Росії під сумнів не ставиться ніким абсолютно.І, власне, тут непотрібно дивуватись, чи тим більше скоса поглядати на Німеччину. Значно важливіше врахувати наступний важливий, на мій погляд, момент. Деякі з тих питань, які є в зовнішньополітичному порядку денному України, відсутні в порядку денному німецькому. Все дуже просто. Як правильно зауважив один давній знавець українсько-німецьких відносин, Німеччина НЕ ЗОБОВ`ЯЗАНА ДОПОМАГАТИ Україні просуватись до НАТО чи ЄС лише тому, що подібні цілі фігурують в зовнішньополітичній програмі Києва. В українській столиці це мають усвідомити і не гримати дверима при кожному «ні» з боку німецьких колег.

Очевидно, найбільш точно стан справ, котрий на сьогодні є в Німеччині щодо України, передає анекдот (так, не дивуйтесь, німецько-українські відносини встигли набути такої дивної форми, що про них складають анекдоти). «Як справи в Україні?», – запитує один німець в іншого. «Погано, але стабільно», – відповідає той. «Стабільність – це якраз те, що нам потрібно», – оптимістично резюмує останній. А сигнал, який сьогодні доносять німецькі політики українським дипломатам, зводиться, фактично, до одного: до виборів нема про що з вами говорити.

Зрештою, дійсно, про що можна говорити, коли відносини України з таким важковаговиком, як Німеччина, вимірюються телекартинками українських політиків з німецьким канцлером, зафіксованими нашвидкуруч у кулуарах міжнародних форумів, а не, скажімо, такими фактами, як відсутність міжурядових українсько-німецьких консультацій на найвищому рівні – традиційного формату двосторонніх відносин у часи Кучми і призабутого за часів Ющенка. Хоча, насправді, саме їх наявність або відсутність є своєрідним індикатором того, в якому стані перебувають відносини двох країн.

Але якщо телекартинки з канцлером більше входять до радіусу дипломатичної дії Юлії Володимирівни, то «ефективність» на німецькому фронті Віктора Ющенка у тамтешніх дипломатичних колах вимірюється кількома доволі повчальними історіями, які могли б стати гарним уроком і для наступного українського президента. Від його відмови приїхати на неформальну вечерю до Меркель у 2005 році (звідки, начебто, й з’явилась образа на нього з боку пані канцлерки) до ситуацій, коли він нібито впродовж більш ніж півгодини читав міністру закордонних справ Німеччини Штайнмайєру (наче студенту-першокурснику) лекцію на тему газопроводів, супроводжуючи її власноруч намальованими картами. Або ж коли український президент (знову таки в інтерпретації моїх німецьких співрозмовників) після безрезультативної розмови зі Штайнмайєром на тему ПДЧ в НАТО сказав приблизно наступне: «Добре, ми тоді будемо розмовляти з пані Меркель».

Звісно, у Києві та Берліні по-різному інтерпретують ті чи інші рандеву перших осіб двох країн: якщо у нас в декого склалось враження, що зустрічі Меркель з Тимошенко є зустрічами двох друзів, то німці, з якими доводилось спілкуватись, постійно перепитували: «І чому в Україні вважають, що у них дружні стосунки?». Як доказ – на відміну від української публіки, жоден з німців, з якими довелось спілкуватись під час моєї останньої поїздки в Німеччину (а це кілька сотень осіб), не звернув увагу на перебування Тимошенко у Бонні під час минулотижневого зібрання Європейської народної партії.

Скажу відверто: після кожної серії спілкувань з німецькими співрозмовниками напрошується один і той же висновок: «берлінський мур» сьогодні пробити для України фактично нереально. Один знайомий дипломат досить образно змалював поведінку тамтешніх еліт щодо України. Це наче військо, яке рухається нога в ногу, і коли попереду виникає прірва і перший з солдат туди падає, наступні не зупиняються, а падають по черзі за ним.

Ну а тим українським полісімейкерам, котрі все ж відчувають достатньо сили та енергії для того, аби трощити цей мур, рекомендую робити подібне не лише у високих німецьких кабінетах, а й серед пересічних німців. У принципі моя остання поїздка до цієї країни переважно й була таким собі сходженням до німецьких громадян у трьох містах: Мюнхені, Кьольні та Берліні (лише у німецькій столиці одна з дискусій відбувалась виключно з німецькими експертами, які знаються на Україні). Заангажував мене у цю справу професор Олексій Гарань, котрий підготував англійською мовою брошуру «Україна в Європі: питання та відповіді». Однак, насправді всі наші презентації (професора Гараня, Миколи Рябчука та вашої покірної слуги) зводились, передусім, до президентських виборів в Україні. У той час, як питання та дискусія були значно ширшими.

Мені особисто було цікаво порівняти, де і яким чином позиція німецьких еліт та пересічних німців пересікається, а де розходиться. Все ж таки, німецькі політики люблять наголошувати на важливості підтримки більшості громадян з того чи іншого питання, тому, власне, цікаво було почути, наскільки дії німецького уряду на українському фронті відображають погляди населення. Або, можливо (як у випадку з афганською операцією, котру не підтримує приблизно 65% німецького населення, проте уряд діє за власною програмою), не відображають.

Те, що я зауважила – це, передусім, фактично повне нерозуміння серед пересічних німців того, що на найвищому рівні у Берліні хтось може взагалі ставити питання про європейську ідентичність України. «Ми для себе давно визначили, що Україна є європейською державою», – кілька разів повторив один з чи не найбільш підкованих учасників дискусії в Кьольні. Інші повторювали в тому ж дусі, дивуючись з власного керівництва, котре щоразу жахається від епітету «європейський» в контексті з Україною.

Якщо ж говорити про інтеграцію України в ЄС, то тут, зазвичай, учасники наших дискусій притримувались схожої позиції: Україна має право бути в Євросоюзі, але навряд чи це реально. «Зрозумійте, човен вже переповнений. У нас й без того вистачає проблем з Португалією, Грецією та Францією», – на емоційних тонах намагався пояснити суть євросоюзівських справ один з учасників дискусії у Мюнхені (до речі, в цьому місті прийшло чи не найбільше бажаючих почути щось про Україну – понад ста осіб). Вже на неформальному спілкуванні, котре, як і дискусію, організовував Фонд Науманна, і в Мюнхені, і в Кьольні та Берліні нав’язливо кружляло два інших пояснення. Вони, звісно, не нові, але цікаво було їх почути саме з вуст німецьких громадян. Перше – шкода, що Україна така велика за розмірами, і це робить майже неможливою її членство в ЄС. Друга – якщо порівнювати з Туреччиною, то Україна має більше прав на членство в Євросоюзі. Мовляв, Україна – це європейська країна і в культурному, і в релігійному плані.

Значно менше консенсусу спостерігається у розмовах з приводу членства України в НАТО. Тут позиція німецької влади і німецького населення якраз збігається. У Мюнхені мене один відставний військовий, наприклад, запитував: «Якщо Україна вступить до НАТО, то чи не складеться ситуація, що натівські і російські військові будуть поруч розгулювати Севастополем?». Інші висловлювали класичні побоювання про те, що членство в НАТО розірве Україну на шматки, а ще дехто взагалі говорив про швидку смерть Альянсу, і що Україна туди просто не встигне вступити.

Що стосується наступних президентських виборів в Україні, то показовим для мене було одне питання, котре доводилось чути впродовж німецької поїздки кілька разів: чим взагалі Віктор Янукович відрізняється від Юлії Тимошенко? Загалом, німці настільки не звикли коментувати особисті політичні уподобання, що жодного разу не вдалось почути навіть віддалених натяків з приводу того, кому вони симпатизують в українській президентській гонці. Тим більше, як не складно здогадатись, не допускають таких натяків і представники канцелярії Меркель, дипломати чи заангажовані в Україну експерти. Їм, як ви вже зрозуміли, наразі в Україні потрібна виключно стабільність…

Повернулась з Брюсселю, де відбувалась дводенна зустріч міністрів закордонних справ НАТО. Щоправда, дводенна для таких міністрів, як німець Гідо Вестервеллє, а, наприклад, Хілларі Клінтон підтягнулась до бельгійської столиці лише на другий день, таким чином проігнорувавши два заходи першого – Комісії Україна-НАТО та Комісії Грузія-НАТО. І саме через це українському міністру закордонних справ доведеться знайомитись з пані держсекретарем вже у Вашингтоні, куди він активно збирається днями.Власне, про українські півдня в Брюсселі я вже писала у попередньому блозі. Наразі вирішила поділитись деякими враженнями від того, що відбувалось у НАТО впродовж решти часу. Зокрема, після двох повних днів у штаб-квартирі напрошуються наступні висновки:\
1) Інтерес до України фактично відсутній. Запланований КУН пройшов непомічено для неукраїнської публіки. Роздруківки виступу генсека НАТО на початку Комісії залишались нетронутими в кулуарах і на наступний день, на відміну від інформації з приводу Афганістану чи щодо Ради Росія-НАТО. У «задукоментованому» вигляді про Україну йшлось двічі. За день до саміту генсек Рассмусен заявив на прес-конференції, що зобов`язання перед Києвом та Тбілісі, зроблені в Бухаресті, залишаються в силі. Щоправда, Расмуссен їх, на мій погляд, дещо модифікував і продовжує модифікувати кожен раз, коли про це говорить. А саме: у фінальному ком`юніке Бухаресту записано, що «Україна та Грузія будуть членами НАТО». Крапка. Новий генсек, начебто цитуючи Бухарестське рішення, постійно ж щось імпровізує від себе. У Брюсселі, зокрема, він заявив дослівно наступне: «Вони стануть членами НАТО, коли відповідатимуть стандартам і коли цього бажатимуть». Це, можливо, його власна думка, але ж причому тут Бухарестська декларація?

Добре, хоч у фінальній заяві натівської зустрічі слідів самодіяльності Расмуссена не спостерігається, і брюссельська декларація відтворена коректно – без жодних «якщо». Розмови з натівськими бюрократами на тему України постійно примушували мене згадувати теорію Гельмута Коля про закриті та відкриті вікна в історії: «відкриті» роблять можливими ті чи інші події (як було з євроінтеграцією наших західних сусідів), а «закриті» – унеможливлюють їх, як би наполегливо хтось не добивався такого втілення (як у випадку з Україною).

У такі хвилини залишалось хіба дивитись на прапори країн-членів НАТО в дворі штаб-квартири і згадувати слова, якщо не помиляюсь, Александра Квасьнєвського, котрий якось розповів, що якось перебуваючи у штаб-квартирі НАТО виглянув у вікно і побачив, як на подвір`ї викопують три ямки під флагштоки. Його серце на мить завмерло: зрозумів, що одна з цих ямок передбачена для його рідної Польщі. Після Польщі таких флагштоків встановили ще багато, але Україна не змогла скористатись відкритим історичним вікном. Тепер навіть рішуче налаштований сенатор МакКейн в одній приватній розмові кілька місяців тому сумно зітхнув, що треба було раніше більш активно займатись Україною в НАТО, у ближчому майбутньому це буде зробити нереально. Тим більше, що особисто я є противником тих теорій, що треба почекати п`ять чи десять років, поки в українському суспільстві і політикумі з`явиться консенсус з приводу НАТО. Не буде цього консенсусу ні за п`ять, ні за десять років.

2) Натомість російську мову в штаб-квартирі НАТО можна почути всюди. І нею говорять далеко не лише росіяни. До мене особисто за два дні встигли напроситись попрактикувати «вєлікій і могучій» троє людей: американець, канадієць та словенка. Склалось таке враження, що російською в тій чи іншій мірі володіють ледве не всі представники країн нових членів Альянсу, які, що найцікавіше, найбільш насторожено до Росії і ставляться.

Ризикну припустити, що з передачею у руки НАТО афганської операції, інтерес до Росії, яка уособлюється на Заході з усім Радянським Союзом, тільки підвищився. Аналогії про радянську афганську війну і нинішню – у Брюсселі на кожному кроці. Прес-секретар генсека НАТО Джеймс Аппатурай одного разу навіть не стримався і спробував чітко про артикулювати: нічого спільного між обома війнами немає. І називає кілька аргументів, один з яких – совєтів афганське населення не підтримувало, а нинішню іноземну присутність схвалює, за його словами, понад 70%. (Американці ще люблять казати, що на відміну від Радянського Союзу, вони почали війну в Афганістані лише після того, як з цієї країни був здійснений напад на країну-члена НАТО).

Водночас, парадокс: при всій «русифікації» штаб-квартири, до росіян ставляться з традиційною недовірою і підозрою. Представників російської місії при НАТО частіше називають шпигунами, аніж дипломатами. Добре відомий випадок, коли на вході у зали, де відбуваються внутрішньонатівські зустрічі, керівництво Альянсу змушене було поставити сек”юріті, бо туди, ховаючи свої бейджики, часто потрапляли представники російської місії при НАТО та інші персони. Коридорами гуляють чутки, що й деякі перекладачі, котрі допомагають порозумітись натівцям з колегами з інших пострадянських країн, «дружать» з деякими відомствами нашого північно-східного сусіди. Про Рогозіна, як не складно здогадатись, говорять як про людину, з котрим не можна провести жодної закритої зустрічі: з таємного ледве не все відразу стає явним.

Не дивно, що й заслана тиждень тому в штаб-квартиру НАТО російська пропозиція з приводу укладення Договору про європейську безпеку сприймається в Брюсселі як щось явно з прихованим підтекстом. Найчастіше цей підтекст пояснюють таким чином, що Росія, здобувши з допомогою свого договору, можливості впливати на формування без пекового простору в Європі, буде таким чином блокувати розширення НАТО. Лавров на прес-конференції намагався пояснити, що ніяких таємних задумів у них нема, але у мене склалось враження, що він сам собі протирічив. Шеф російської дипломатії постійно наголошував, що такий документ потрібен для того, аби одні країни в Європі не вирішували свої питання безпеки за рахунок безпеки інших. Складно собі навіть уявити, ще це ще може бути за ситуація, коли одні країни вирішують питання безпеки за рахунок інших, як не намір України та Грузії вступити до НАТО і таким чином начебто вирішити своє питання за рахунок Росії. І, до речі, якщо російська верхівка таки дійсно має на увазі саме це, то тим більше цікаво: вони фактично визнають, що вступ до НАТО – все ж дає Україні безпеку.

Потішило, що генсек НАТО Расмуссен, який хоч і оголосив своє власне (він досі поводить себе так, начебто не є функціонером в міжнародній організації, а досі залишається прем`єр-міністром країни) перезавантаження з Росією, кілька разів вже на своїй підсумковій прес-конференції повторив: Альянс вважає, що пріоритетний майданчик обговорення російської пропозиції – це ОБСЕ, а не НАТО. Тобто, вже на офіційному рівні Росії дали зрозуміти: не за адресою звернулись, друзі.

3) На останній брюссельській зустрічі стало зрозуміло: на натівські саміти пора починати їздити з калькуляторами. Стільки цифр не було, мабуть, на жодній міністерці. Всі вони, як не складно здогадатись, стосувались Афганістану. То сипляться дані, скільки країн готові направити додаткові війська (причому Рамуссен відмовився відповідати, скільки серед них країн-членів НАТО, а скільки ні: видно, статистика була б не дуже на користь Альянсу). То в окремі таблиці зводяться і роздаються цифри, скільки з них надали обладнання для афганської армії, і яке саме (наприклад, Швейцарія надала три пожежних машини і медичне обладнання; Чехія – 12 гелікоптерів etc). То роздається інформація, скільки яка країна вже потратила грошей на афганські військові сили. Скажімо, батьківщина натівського генсека Данія зробила внесок в 2 мільйони євро на підтримку Афганської національної армії, Німеччина – 50, а Іспанія – 4. Натівські генерали не втомлюються брифінгу вати зацікавлену публіку, де доповідають, наскільки, насправді, ще мало в Афганістані поліції та армії. Якщо йдеться про поліцейських, то наприклад, в Кабулі їхній показник на одиницю населення становить 4,23, а в Парижі – 8,23 (в Дубаї взагалі 11,35). Що ж стосується військових, то тут теж Кабул, незважаючи на війну, котра ведеться в країні відстає: цифра 4 до одного не така переконлива як 17 до одного в Іорданії, чи 8 до одного в Ірані. Як ви вже мабуть здогадались, Україна в жодній з «афганських» таблиць, що роздавали в штаб-квартирі в ході міністерського засідання, не фігурувала.

Постійна апеляція до цифр – невипадкова. Саме у них, а не в репліках про спільні цінності полягає внесок конкретно взятої країни у сьогоднішнє НАТО. У цьому немає нічого дивного: Альянсу в перший раз у своїй 60-річній історії доведеться відповісти на питання, чи може він виконувати свою функцію поза зоною власне євроатлантичною відповідальності. Крім того, наразі невідомо, чи здатен Альянс розірвати зв`язку між поразкою НАТО в Афганістані та поразкою НАТО як організації – зв`язкою, що потрохи перетворюється на новий стереотип.

4) «Пані і панове, я задоволений оголосити, що сьогодні ми задовольнили запит Чорногорії приєднатись до Плану дій щодо членства в НАТО». Отак просто, на відміну від минулорічної історії з Україною, Расмуссен оголосив про надання Чорногорії ПДЧ. Але я не збираюсь говорити про подвійні стандарти – навіть не впевнена, що такі є. Вони були б, якби ПДЧ отримала Боснія і Герцеговина, що також офіційно звернулась з цим питанням до Брюсселю на початку жовтня. А так важливо інше: Чорногорія – перша країна-кандидат на членство, яка ще в складі Союзної Республіки Югославії пережила на собі військову операцію НАТО, чи, як кажуть Вітренко і Ко, «натовскіє бомбьожкі». Отож, вже навіть чорногорці зрозуміли, навіщо їм НАТО, а українці продовжують наших балканських друзів жаліти й оплакувати…

У студії української служби радіо «Свобода» 4 грудня з Інною Кузнєцовою спілкувалися голова наглядової ради Інституту світової політики Віктор Шлінчак та шеф-редактор новин каналу ICTV Віктор Сорока.Інна Кузнєцова: – В Україні у розпалі виборча кампанія. Втім, нинішній тиждень багатий на зовнішньополітичні події. Тут тобі засідання комісії Україна-НАТО в Брюсселі, приїзд американського посла, якого чекали мало не півроку, і насамкінець саміт Україна-ЄС, який відбувається сьогодні.\
Щоправда, від останнього чекали не того, що він відбудеться, а підписання угоди про асоційоване членство з ЄС. З цієї точки зору, очевидно, що очікування не збулися.

Чи ви іншої думки?

Віктор Шлінчак:Насправді в нас не було ніколи ніяких пересторог з тієї точки зору, що Україна має бути в Європі. І мені здається, що Україна, можливо, є більш проєвропейською країною, ніж деякі країни, які давно в ЄС.

Але поза тим, мені здається, що заява президента Ющенка про те, що Україна підпише саме цю угоду, були більше політичними заявами, вони не мали ніякого реального підґрунтя.

Більше того, я думаю, що дату, про яку говорив завжди президент, про 4 грудня, то це мені нагадує, коли в свій час до якихось дат приурочували побудову якогось мосту чи якоїсь кладки через річку. Це та ж сама історія.

Мені здається, що не треба ганятися за датами, а треба реально прослідкувати, що реально Україна зробила для того, щоб підписати цю угоду, наскільки близька ідеї зони вільної торгівлі з країнами ЄС. І тільки після того ми можемо реально сказати, що Україна на сьогодні була неготова підписувати цю угоду в будь-якому варіанті: ні в політичному, ні в економічному.

– Дати вже прозвучали. Жозе-Мануель Баррозу вже сьогодні, виступаючи на саміті, сказав про те, що, можливо, ця угода буде підписана в 2010 році.

Віктор Сорока:Я хочу сказати, що справді цей тиждень багатий на події, але не багатий на результат. В принципі і тут, можливо, є великий позитив для України. Позитив у тому, що, як каже Віктор, треба проаналізувати, чи готові ми до зони вільної торгівлі.

Я не великий фахівець з точки зору економіки, але можу точно сказати, що українська економіка ніяк не готова до зони вільної торгівлі. Так, той товар до нас прийде, європейський, але ми нічого не зробили, щоб захистити свою економіку, щоб наш товар був конкурентний на ринку європейському і світовому.

Нам ще дуже багато треба зробити. І, можливо, навіть оптимістична дата Баррозу 2010 рік насправді не потрібна саме Україні.

Я пропоную з цього приводу дати слово саме фахівцеві.

Олександр Чалий:На сьогодні ЄС один з самих-самих наших невигідних торговельних партнерів. Сальдо негативне з ЄС у нас зростає з 2004 року в геометричній прогресії. Фактично Україні немає чим торгувати з ЄС.

Тому, мені здається, що та тактика, яку обрав ЄС і нав’язав нам по переговорах по угоді ЗВТ є неприйнятною для України. Вони вимагають нашої дуже великої відкритості. Нам ще треба пережити СОТ і його правила належним чином імплементувати, навчитися жити по вимогах СОТ і не переходити до дуже великої відкритості у ЗВТ з ЄС.

Тому, на мій погляд, асоціація не буде підписана наступні 2-3 роки, якщо українська дипломатія не поставить чітке питання, що треба розділити політичну угоду про асоціацію і окремо укладати угоду про ЗВТ. Тоді асоціація може бути завершена доволі швидко.

Розділити дві частини: політичну і економічну. Наскільки це реально для наших дипломатів, тим паче в нинішніх умовах?

{1}

Віктор Шлінчак:По-перше, в даній ситуації навіть не можна було казати про те, що буде підписана навіть якась політична складова, оскільки чиновники з ЄС, які поприїжджали, прекрасно розуміють, що нинішньому керівництву України, в якому б конгломераті ми зараз не обговорювали, залишилося кілька місяців керувати країною.

Я думаю, що до політичної декларації ми можемо повернутися дійсно в наступному році, про що й сказав пан Баррозу, але що стосується економічної складової, то мені здається, що це буде більш довготривалий процес, і навряд чи він завершиться в 2010 році.

Всі ж прекрасно розуміють, що сьогодні слова президента Ющенка не сприймаються такими, якими б вони сприймалися в 2005 році.

Водночас так само немає гарантій, що Юлія Тимошенко зможе реалізувати всі ті моменти, про які вона сказала б під час цих зустрічей. Оскільки невідомо, чи вона стане президентом, чи не стане президентом, і наскільки довго вона буде на посаді прем’єр-міністра.

Це саме стосується і наших українських лідерів, тому що мені здається, що в першу чергу в нинішніх умовах їм більше кортить все-таки гарно покрасуватися на внутрішньополітичній арені, аніж виходити на зовнішньополітичну арену.

Віктор Сорока:Я хочу нагадати ще раз про 2005 рік. Тоді я був у складі журналістської делегації, яка разом з президентом новообраним летіла у Москву і відразу з Москви з першим візитом Президента України до Страсбурга на засідання європарламенту.

Тоді політично ми були максимально близькі до того, аби ця угода саме на політичному ґрунті відбулася. Тоді, я пам’ятаю, як шалено, просто немислимими оваціями приймали нашого президента там, стоячи аплодували, стоячи проводжали, мінімум 8 разів його зустрічали шаленими оплесками.

Тоді Європа була готова відкрити просто настіж двері для України. Але навіть за той перший рік ми програли політично, економічно.

А ще не треба забувати, що ЄС – це не тільки політика і економіка, а це ще й права і свободи громадян України, це ще й судова реформа, це ще й боротьба з корупцією, з тіньовою економікою. Тут ми не зробили жодного кроку.

Навпаки, за останніх кілька років ми відійшли назад. Корупцію не подолано. В судах у нас одні «колядники». Одного зловили, решта колядують дальше. В нас дуже багато проблем, які треба вирішити.

Я вважаю, що євроінтеграція – це радше процес і шлях, аніж якась конкретна мета, конкретна точка, до якої ми маємо дійти.

Сьогодні Віктор Ющенко не втримався, аби навіть у присутності високих європейських гостей не покритикувати уряд. За що отримав відповідно те, що погано працюємо разом і в нас немає політичної стабільності.

Політичні ці речі в інтерв’ю Радіо Свобода колеги з Лондонського інституту сказали про те, що саміт відбувається невчасно. Це слова Ендрю Вілсона з Лондонського міжнародного інституту зовнішніх відносин. Тому що ЄС бачить надто мало зусиль з боку України, направлених на розвиток стосунків з ЄС.

Чи щось зміниться, з вашої точки зору, після виборів?

{2}

Віктор Сорока:Найбільша біда нашої влади: помаранчевої, біло-блакитної, будь-якої в Україні, що в нас патологічно невміння чи небажання, не знаю, працювати в команді.

В нас тільки хтось доривається до влади, зразу забуває про тих, з ким він прийшов до цієї влади, зразу забуває про обіцянки, і кожен хоче бути першим: чи президент, чи прем’єр…

Чому забуває про тих, з ким прийшов? Навпаки всі хочуть долучитися до… Якби це культурно сказати.

Віктор Сорока:Одні стають корупціонерами, потім стають «любими друзями», потім навпаки, потім міняються і так переходять зі стану в стан. Але оце патологічне невміння працювати на результат…

Я вже казав колись, що в країні не вистачає передусім державників. От якби вони у нас були, якби вони вміли думати про національний інтереси передусім, то і Європа на нас дивилася б інакше. І зараз не кпинили б нас з Брюсселя, зі Страсбурга за все на світі.

А ми мусимо похнюпити погляд і, власне, відповідати, що так, ми винні, бо ми насправді винні. Скільки б ми не говорили, що Європа теж не зробила кроків нам назустріч. Але ж ми перші цього не зробили. Ми просилися до них, а не вони до нас.

І самі винні, що кпинять, і самі винні в тому, що дозволяємо кпинити.

Віктор Сорока:Так, що дозволяємо.

Віктор Шлінчак:Я просто хочу сказати, що єдиний раз, коли, ніби, всі три гілки влади зійшлися на тому, що є якась нормальна проєвропейська, прозахідна позиція, це коли вони підписали лист щодо ПДЧ і щодо вступу України в НАТО.

Але пройшло дуже мало часу, як навіть ті самі учасники і ті самі підписанти почали масово відмовлятися від цієї своєї тези. Це те, про що, власне, Віктор тільки що говорив.

В мене, наприклад, вчора виникло таке дуже дивне відчуття. Я прочитав новину про те, що міністр закордонних справ Петро Порошенко заявляє, що Україна може вступити в НАТО через рік-два.

Дуже сильна заява, але ґрунту, на який вона могла б лягти, абсолютно немає.

Я не знаю, Петро Олексійович, мабуть, дуже великий оптиміст щодо цього, тому що якщо навіть взяти останні рейтинги партійні, і ми знаємо, що Партія регіонів, яка виступає проти входження України в НАТО, має 30% прихильників, то це означає, що третина України зараз не знає, що таке НАТО, третина не підтримує ідею вступу України до НАТО. Значить, треба з цими людьми якось працювати.

Зважаючи на те, що це великий ризик того, що Янукович прийде до влади, а отже, ніякого поступу в цьому напрямку не буде спостерігатися…

– Абсолютно, тому що ще до 2004 року пан Янукович писав і там було, автограф був.

Віктор Шлінчак:Так, автограф був. Але не забувайте, хто тоді керував зовнішньою політикою. Тоді все-таки зовнішньою політикою керував президент…

Петру Олексійовичу пощастило і не пощастило одночасно. Пощастило, тому що він був першим українським міністром, який взяв участь у засіданні Комісія Україна-НАТО у її підвищеному рік тому статусі, а також першим міністром закордонних справ України, кому довелось брати участь в оцінці дебютної Річної національної програми (РНП), яку я зазвичай називаю ПДЧ-замінником.А в зв’язку з тим, що Комісія Україна-НАТО взагалі відкривала традиційну грудневу НАТО-міністерку, і іншого відео для вечірніх новин у європейських каналів просто не було, обличчя Петра Олексійовича поруч з генсеком НАТО Расмуссеном супроводжувало не один телесюжет про початок зустрічі міністрів закордонних справ як такої. Хоча голос за кадром розповідав про Афганістан та про те, хто скільки військ готовий туди направити, але зовсім не про Україну.\
Не пощастило ж українському міністру тому, що він опинився в Альянсі, коли байдужість до України побила чи не всі можливі рекорди. Так, був період відносин під кодовою назвою “французький алфавіт”, але Україна викликала у натівських стінах хоча б ЯКІСЬ емоції. Тепер – хіба що не надто оригінальні жарти брюссельських бюрократів про те, чи приїде український міністр до Брюсселя з цукерками, чи без.

Такими “цукерками”, враховуючи ключовий пріоритет нинішньої зустрічі – Афганістан, могло б стати рішення України суттєво збільшити свою присутність в цій країні. Як це, зробила, скажімо, Грузія: її рішення заслати туди у наступному році 900 своїх вояків, що лише на 100 менше, аніж в країни-члена НАТО Італіі, забезпечило Тбілісі шквал позитивних відгуків із вуст представників Альянсу. Україна наразі вирішила обмежитись рішенням РНБО від 20 листопада й планує збільшити своє представництво там із 10 до 30 осіб. Причому, публічно ці цифри ніде не фігурують: українські полісімейкери, здається, врахували пораду, яку в минулому році під часу розмови з Віктором Ющенком дав, за моєю інформацією, Джордж Буш. Вона зводилась до того, що не варто називати цифру української присутності в Афганістані, краще заявляти, що Україна збільшила свій миротворчий контингент в два чи три рази.

На фоні тієї розчарованості Україною, яку лише підсилювала відсутність на КУНі Хілларі Клінтон (через сьогоднішню зустріч з котрою в Брюсселі відмінила свій візит до Києва і нова шефиня єесівської дипломатії – баронесса Ештон), заяви про позитивне виконання Києвом першої Річної національної програми, котрі озвучували і український міністр, і генсек Расмуссен – виглядали дешевим заохочувальним призом. Особливо, коли мова заходила про запрошення на нинішній зустрічі міністрів закордонних справ Чорногорії та Боснії і Герцеговини до виконання пресловутого ПДЧ (БіГ попросила План дій щодо членства лише на початку жовтня цього року, а Чорногорія – минулої осені). Після минулорічного Бухарестського саміту ваша покірна слуга в одному зі своїх “Щоденників євроатлантиста” допускала, що Україна може виявитись по дорозі в НАТО не лише в одному кошику з Грузією, але й з Чорногорією та Боснією і Герцеговиною. Сьогодні ситуація виглядає таким чином, що для цих країн українсько-грузинський кошик може виявитись затісним, і їхні прапори замайорять на подвір’ї штаб-квартири Альянсу значно раніше. Деякі акредитовані при НАТО акули пера і численні натівські бюрократи, котрі розгулюють штаб-квартирою Альянсу, не раз намагались спровокувати мене вчора на гнівну реакцію з приводу того, що Україні відмовили в ПДЧ, а Чорногорії можуть запросто дати. Мовляв, як вам такі подвійні стандарти? Довелось відповідати на це питання і Петру Порошенку. ПДЧ – необов’язкова умова для вступу в НАТО і не треба переоцінювати цей механізм, – приблизно так відреагував він на питання журналістки з EUobserver.

Загалом, було цікаво спостерігати, як Петро Порошенко в ролі міністра чи не вперше публічно вимовив слово “НАТО”. У контексті майбутнього членства України в ньому, звісно ж. Хоча, подейкують, ще зовсім недавно міністр жартував, що “видавлює з себе раба потрохи” і замість слова “НАТО” надає перевагу терміну “трансатлантична інтеграція”.

У бельгійську столицю Порошенко приїхав не тільки з не зовсім звичним для нього євроатлантичним лексиконом, але й з пропозиціями до Стратегічної концепції НАТО, яка наразі готується. Ці пропозиції міністр передав генсеку Рассмусену. І хоча публічно Порошенко відмовився коментувати, про що йдеться, однак, за моєю інформацією, вони зводяться до кількох речей. Назву кілька з них. По-перше, щоб в новій концепції була підтверджена політика відкритих дверей Альянсу. По-друге, щоб фігурував у ній пункт про те, що жодна країна-не член Альянсу не має права вето на приєднання інших держав до НАТО. По-третє, щоб була якимось чином відображена у концепції повага до територіальної цілісності країн та непорушності їх кордонів. По-четверте, щоб у майбутньому документі був чітко прописаний механізм консультацій України з НАТО у випадку загрози на її адресу.

Деякі міністри НАТО, натомість, під час КУНу втішались тим, що питання НАТО в Україні перестало бути розмінною монетою в політичних іграх, і ніхто з політичних партій його не виносить на свої прапори. Хоча, можливо, вся справа у тому, що НАТО українські полісімейкери не крутять, як циган сонцем, лише тому, що перспектива реальної інтеграції знову не є актуальною для Києва? У цьому контексті українським євроатлантистам явно сподобався би оптимізм Петра Олексійовича, котрий у стінах штаб-квартири говорив про те, що в тому, що стосується членства, м’яч цілковито знаходиться на українському боці, і реформи, які необхідні для членства, можна при бажанні виконати за рік-два.

Те, що офіційно не сподобалось в українських потугах навколо РНП міністрам закордонних справ НАТО в першу чергу – це недостатнє фінансування Україною реформ в збройних силах, що українці, звісно, успішно списують на економічну кризу. Класика євроатлантичного жанру в українському виконанні, яку, до речі, буде можливість виправити у наступному році: благо, за день до КУНу уряд затвердив Річну національну програму вже на 2010 рік…

Перебуваю зараз у Брюсселі, але думками частково в Стокгольмі. Причина проста: зустрілась із кількома поважними євросоюзівськими дипломатами, які розповіли, як Швеція у ролі президентства в Євросоюзі готується до київського саміту Україна-ЄС, що завтра відбудеться в Києві. Те, що мені розповіли, виглядає дуже сумно: країну, на яку в Києві покладали неабиякі сподівання у зв”язку з її головуванням в ЄС, наче підмінили. Таке враження, що все, що пропонує Україна, сприймається в штики. А інколи навіть проглядаються явні російські вухаДо того, як перейти до конкретики й пояснити, у чому справа, нагадаю: Швеція – та країна, яку останні років сім в Києві наполегливо сватали в українські лобісти в Євросоюзі. Фактично, Стокгольм став нашим основним товаришем і захисником серед країн так званої старої Європи (не рахуючи хіба Британії). Це вони у свій час, думаючи про майбутнє розширення ЄС на Схід і з абсолютно благими намірами щодо України, ініціювали Європейську політику сусідства (інша справа, що з неї вийшло в результаті). Це вони разом з поляками проштовхували Східне партнерство ЄС (знову ж таки інша справа, в що вона перетворилась у підсумку). Це вони не боялись публічно говорити про те, що бачать Україну в Євросоюзі. Як наслідок – українці щиро вболівали, аби саме шведський міністр закордонних справ (з власного спілкування з ним можу сказати, що дійсно дуже обізнаний та небайдужий до України політик) посів фактично пост першого міністра закордонних справ ЄС. Хоча після призначення Андерса фог Расмуссена генсеком НАТО стало зрозуміло, що двох скандинавів на ключові пости в Євросоюзі і Північно-Атлантичному Альянсі не допустять.\
Зрештою, може воно й добре, що не допустили. Бо що відбувалось під час підготовки саміту в Києві? Шведи на різного роду консультаціях з українськими колегами та неофіційних розмовах договорились до того, що засумнівались в європейській ідентичності України загалом і, як вже водиться в ЄС останні кілька років, що її варто фіксувати в підсумковому документі саміту. Питання: як можна було промотувати членство України в ЄС, щоб потім вагатись із європейською ідентичністю України? Це якась особлива скандинавська логіка? А хто ж тоді шведська меншина, яка мешкає на Півдні України, і слухаючи пісні котрої старошведською мовою король Швеції плакав, коли перебував у наших краях? Не європейці?

Подібний підхід спостерігається, як свідчать мої джерела, і з запровадженням так званої дорожньої карти щодо безвізового режиму між Україною та ЄС. Шведи навіть і чути не хотіли про будь-які навіть досить обтічні формулювання про “початок підготовки до запровадження дорожньої карти” у спільній заяві за результатами саміту. Це тим більше дивно, що процес лібералізації візового режиму продовжується. Останнє зрушення в цьому плані – українським переговірникам вдалось домовитись про те, щоб у категорію громадян, котрі мають право на полегшені умови отримання заповітного шенгенського штампика в паспорті, включити представників громадських, а також релігійних організацій. Крім того, Єврокомісія дала начебто добро на те, аби безвізовий режим із ЄС отримали власники службових паспортів. Це важливо, оскільки лише з вісьмома країнами Євросоюзу в України укладені подібні угоди, решта чекали схвального кивка з боку якраз Європейської Комісії. Один шведський дипломат, щоправда, довго й нудно розповідав мені, що знає, як в Україні видаються (а точніше купуються) службові паспорти, отож, вони й не поспішали. Загалом, із візами цікава ситуація вималювалась. За деякою інформацією, лише три країни в ЄС останнім часом активно лобіювали запровадження для України дорожньої карти з приводу безвізового режиму: Литва, Естонія та Словаччина.

І ще один момент: шведи останнім часом чомусь почали ні з того ні з сього апелювати до Росії. То пропонували виписати у підсумковому документі завтрашнього саміту якісь дивні формулювання про те, що вся відповідальність за транспарентність поставок російського газу до ЄС має лежати на Україні. То наводять у приклад Дмітрія Медвєдєва, який пообіцяв збільшити число зобов’язань Росії у питанні змін клімату з 20 до 25%, натякаючи, що Україна має на нього рівнятись. То навідріз відмовляються (хоча і знають, наскільки це важливо для українського президента) покласти колоски до меморіалу пам’яті жертв Голодомору. Те, що навіть Лукашенко не побоявся зробити. Більше того, ще й калину посадив. Можливо, шведи настільки серйозно сприйняли свою нещодавню згоду на проходження через їхню територію ініційованого Росією “Північного потоку”, що тепер готові і в своїй зовнішній політиці щодо інших країн зважати на думку Москви?

На все це у наших дорогих друзів практично одне пояснення: мовляв, нема консенсусу в самому Євросоюзі. Натомість наші колеги з інших країн ЄС, прихильних до України, акуратно нагадують: у підготовці подібних документів саміту країна-президент відіграє провідну скрипку. У цьому українці минулого року змогли переконатись під час головування Франції: теж не було консенсусу з приводу Угоди про асоціацію з Україною, але Ніколя Саркозі довів це питання до логічного кінця. Хоча, нагадаю, Франція ніколи не претендувала на роль лобіста України в Євросоюзі.

Звісно, будь-хто може зауважити: а що Україна конкретного зробила в цьому році, аби наблизитись до ЄС і, відповідно, викликати симпатію шведського президентства? Вона що створила єдиний міграційний орган, про який в євросоюзівських бюрократів вже болить язик говорити і який не дає змоги просунутись на переговорах з безвізового режиму? Чи Верховна Рада прийняла Повітряний кодекс? Чи може законопроект про засади функціонування внутрішнього ринку газу в Україні, дуже бажаний для приєднання України до Європейського енергетичного співтовариства? До речі, 19 грудня начебто засідатиме Рада міністрів цієї ініціативи і вона начебто має дати зелене світло членству України в цій ініціативі, але юридичне оформлення все одно відбудеться лише після ухвалення вищезгаданого документу. Пишу “начебто”, бо вже, за деякою інформацією, почалась підривна робота й у цьому питанні. Як свідчать мої джерела, Путін у Ялті встиг розповісти Тимошенко, що не треба Україні туди поспішати.

Отож, розчарування Україною в ЄС (і зокрема в Швеції) можуть пояснити навіть самі українці. Але є один нюанс: ніхто напередодні нинішнього саміту не просив Євросоюз про якісь захмарні для нього речі, як-то пресловута перспектива членства для України. Йшлось про мінімум. Або ж речі, які не мають нічого спільного з тим, який прогрес зробила Україна на шляху до ЄС – як-то жест уваги до жертв Голодомору. Проте, шведи чомусь вирішили показати зуби…

Завтра, відразу по прильоту до України, новий американський посол відбуде до Міністерства закордонних справ, аби вручити Петру Порошенку копії вірчих грамот. Зустріч міністра і посла запланована на сімнадцяту годину. У таких само швидких темпах новий посол планує вручити й оригінали грамот українському президенту. Подібна швидкість, з одного боку, порадувала українських колег Джона Теффта, з іншого – трохи збила з пантелику.Справа у тому, що не всі в Києві впевнені, що потрібно поспішати з дипломатичною легалізацією нового амбасадора настільки швидко: мовляв, занадто довго добирався до України, аби відразу його приймати. Один високопосадовець навіть пригадав, як колись зустрів в аеропорту Вільяма Міллера, котрий якраз відлітав з України, і повідомив, що його наступник, Стівен Пайфер, приземлиться на українській землі вже наступного дня.\
Легке розчарування тим, що процес узгодження кандидатури нового посла в самих США тривав півроку, зрозуміле. Тим паче, що російські колеги активно використовували цей аргумент як доказ того, що не тільки вони, але й американці не поспішають надіслати до України главу своєї дипломатичної місії. Проте, дивно, що подібне розчарування дозволяють собі представники держави, котра сама полюбляє гратись у дипломатичні паузи з ключовими країнами світу. Включно із Сполученими Штатами. Посол України в США Михайло Рєзнік був звільнений з посади Віктором Ющенком у червні 2005, а указ про призначення нинішнього амбасадора Олега Шамшура підписаний президентом у грудні того року. Так що, різниці особливої нема: як українці півроку збирались з духом, так і американці. Цікавий збіг, так? Відповідно, наразі потрібно відкинути навіть думки, які бродять деякими поважними кабінетами, аби притримати з врученням Теффтом вірчих грамот президенту.

Такий стрімкий старт на початку посольської кар”єри Теффта в Києві є певним відображенням стилю, в якому звик працювати дипломат. Як розповів мені його колега по роботі в Москві, Теффт відноситься до тих людей, котрі, якби їхня воля, вирішили всі питання одним махом і без жодної сторонньої допомоги. Проблема лише в тому, що американські посли лише в поодиноких випадках можуть собі це дозволити. Їхня основна місія – формувати для Вашингтону відповідну картинку країни перебування.

Водночас, якщо порівнювати Київ з попереднім місцем роботи Теффта – Тбілісі, то в українській столиці, як би це дивно не звучало на перший погляд, у нового американського посла потенційно є більше можливостей розвернутись. У Грузії Теффт був своєрідним заручником дружби Саакашвілі з такими поважними панами, як колишній віце-президент Дік Чейні та сенатор Джон МакКейн, який і досі, як сам розповів автору цих рядків у Вашингтоні в липні цього року, товаришує з грузинським президентом. Власне, і війна в Грузії деякою мірою стала можливою тому, що Саакашвілі, маючи за спиною таких друзів в американській столиці, не дуже прислухався до того, що казав йому посол США в Грузії. З Україною ситуація така, що ні український президент, ні жоден інший з ключових кандидатів на цю посаду немає прямого виходу на перших персон в нинішній адміністрації Обами. Отож, в своєму діалозі з Вашингтоном вони так чи інакше будуть вимушені діяти через посла. А відтак – і роль амбасадора може бути значно суттєвішою, аніж в грузинських реаліях.

Загалом, з травня місяця, коли вперше в дипломатичних колах почало мусуватись прізвище Теффта як наступника Вільяма Тейлора на посаді посла США в Україні, автору цих рядків доводилось неодноразово коментувати це призначення. Аби підсумувати, зверну увагу на дві, на мій погляд, найбільш суттєві речі. По-перше, Теффт вважається наразі одним з найкращих американських послів у системі тамтешньої дипломатичної служби. Не на пострадянському просторі, зверніть увагу, а взагалі. До речі, деякі мої співрозмовники з американських експертних кіл розповідають, що Джон Теффт є кандидатурою не Держдепартаменту, а саме Білого Дому. А точніше – персонально радника з питань нацбезпеки президента, генерала Джонса. Начебто у зовнішньополітичному відомстві США були свої кандидатури на цю посаду. Одна з них, зокрема, це Кен Ферфекс, який свого часу вже працював в Україні на посаді економічного радника.

По-друге, цінність Теффта полягає у тому, що він однаково добре розуміється на тому, з яких міркувань виходять країни, котрі перебувають на кордоні з Росією (раніше працював у Литві та Грузії), і з яких позицій щодо цих країн виходить сама Росія (мав довід роботи в американському посольстві у Москві).

Що ж стосується пріоритетів, то їх у Теффта на час роботи в Україні п”ять. Вони були оприлюднені, зокрема, під час нещодавньої присяги в Держдепартаменті США. Коротко їх можна класифікувати так:

1. Організація першого візиту міністра закордонних справ України Петра Порошенка та його зустріч з Хілларі Клінтон у Вашингтоні 9 грудня цього року

2. Запуск роботи Українсько-американської комісії зі стратегічного партнерства (до речі, до цього часу відкритим залишається питання, хто її очолить – українці продовжують наполягати на “високому рівні”).

3. Підтримка територіальної цілісності та суверенітету України

4. Енергетична і ядерна безпека

5. Сприяння з боку США у виконанні Україною критеріїв, необхідних для інтеграції в Північно-Атлантичний Альянс

Що ж, залишається побажати новому послу успіху.

Схоже часи, коли президент Франції писав листи українській прем’єрці з лагідним “Дорога Юліє” на початку, потрохи кануть в Лету. Як і часи, коли тамтешній лідер, відомий своїм змінним настроєм, запрошував Тимошенко до Парижа фактично лише для того, аби Віктор Ющенко зрозумів, кого насправді хоче бачити французький президент у себе з візитом.Так, як це було після останньої “газової війни” між Україною та Росією, котра, за наявною у автора цих рядків інформацією, стала якраз тим поворотним моментом, який суттєво змінив ставлення президента Франції до Віктора Ющенка.\
Кілька останніх років постійно доводилось чути від французьких співрозмовників захопливі розповіді про Юлю Володимирівну, котра на різних вечерях та обідах з ними розповідала, що для неї Європа – це передусім Франція і Німеччина. Будь-які згадки про Ющенка, Яценюка чи ще когось з українських політиків сприймались з таким скептичним виглядом і роздратуванням у голосі, що заради міцної українсько-французької дружби краще було цих прізвищ в позитивному контексті не згадувати.

Тепер представники країни, котру до останнього часу можна було спокійно вважати головним європейським оплотом Тимошенко, за келихом вина власного виробництва говорять про прем’єрку або стримано, або з помітним розчаруванням. Впродовж останніх двох тижнів я мала кілька зустрічей з високопоставленими французькими співрозмовниками та впливовими експертами, і суть розмов зводилась до одного: Юлину репутацію у Парижі наразі псує історія з кредитами МВФ. Зокрема, французів обурює, що вони як одні з головних країн-кредиторів Міжнародного Валютного Фонду не мають ні найменшого бажання давати знову Україні гроші на “латання дірок в українському бюджеті” (слова одного з тамтешніх посадовців), оплату російського газу та – не дай Боже – фінансування президентської кампанії прем’єрки. “Як вони не можуть зрозуміти: у нас теж криза. Нам і без того важко пояснити виборцям, чому ми в такий складний час допомагаємо Україні, а що наші виборці скажуть, коли взнають, на що ці гроші в Україні йдуть?”, – як мантру повторюють французькі співрозмовники. Те, що викликає особливе обурення – так це будь-які згадки про компанію НАК “Нафтогаз”: мовляв, це, мабуть, єдина в світі компанія, яка кожного року банкрутує, хоча, за підрахунками іноземних експертів, зокрема й французьких (так-так, вони вже все приблизно прикинули) мала б заробляти кругленьку суму. Ще французьких посадовців дивують прохання деяких українських колег вплинути на їхнього відомого співвітчизника, главу МВФ Домініка Стросс-Кана, аби він став поступливішим в діалозі з Україною та її черговим траншем.

Причому, всі ці зауваження лунають в неофіційних розмовах вже після того, як Григорій Немиря все начебто на пальцях пояснив французькому держсекретарю з європейських справ П’єру Леллюшу, який позаминулого тижня гостював у Києві. Принаймні, пана Леллюша ця розмова цілком задовольнила. Як, до речі задовольнив (і це вже щось новеньке в українсько-французькому діалозі) більш, ніж двогодинний діалог з Віктором Ющенком. Французькі свідки цього діалогу кажуть, що Президент дуже добре підготувався до цієї зустрічі (недаремно ж чотири рази її переносив).

Цілком можливо, що французьке роздратування підсилюється ще й тим, що у них є можливість з чим (і ким) порівняти. Так, показово, що напередодні Ніколя Саркозі направив своє вітання саме угорському прем’єру Гордону Байнаї, який, на думку, французького президента, виявив “відвагу у вирішення проблем в економіці”. Байнаї – не просто угорський прем’єр. Це безпартійний міліонер (хоча і добрий знайомий зі студентських років колишнього керівника уряду, соціаліста Ференца Дюрчаня), який очолив тамтешній кабінет міністрів лише в квітні цього року, коли його попередник Дюрчань фактично визнав, що не може справитись з кризою і запропонував створити уряд незалежних експертів. Експеримент видався на славу. Економіка відновлюється так, що це помітив навіть угорець за походженням Саркозі, а разом з нею – і довіра до, здавалось би, цілковито дискредитованих соціалістів. Все ж таки, це вони запропонували Байнаї на посаду прем”єра…

Ті, хто думали, що в Україні будуть перші президентські вибори, на яких окремі, хоч і не найбільш рейтингові кандидати, відкрито підтримуватимуть інтеграцію України до НАТО – схоже, помилялись. Віктор Ющенко, який начебто на всенародне свято волевиявлення йде для того, щоб не зраджувати своїх виборців, повним ходом почав їх зраджувати, коли останнім часом навідріз не вживає не те, що слова НАТО, а навіть словосполучення “євроатлантична інтеграція”.Це тим більше дивно, що в Україні сформувалось стійке коло прихильників інтеграції в Альянс, і політику, який просував цю ідею кілька років поспіль, було б просто гріх не скористатись голосами цих 20-30%…\
Кульмінацією такого президентського переосмислення стала вчорашня прес-конференція з Міхеїлом Саакашвілі, коли Президент, уподібнившись Віктору Януковичу і Юлії Тимошенко, заявив наступне: “Ми говорили (з Саакашвілі-Авт.) про безпекові виклики і національну безпекову політику України і Грузії. Українська сторона засвідчує, що основою нашої безпеки є інтеграція країни до панєвропейської, загальноєвропейської політики колективної безпеки. Ми глибоко переконані, що це безальтернативна дорога для будь-якої європейської держави”.

Що таке загальноєвропейська політика колективної безпеки? Це мається на увазі євросоюзівська Європейська політика безпеки та оборони? Чи Договір про європейську безпеку, пропагований Дмітрієм Медвєдєвим, про який я писала в попередньому блозі? Але на фоні вчорашніх заяв президента навіть російський колега виглядає прогресивніше, згадуючи зі своїх виступах про “Євро-Атлантику”, на яку його безпекові ідеї начебто мають розповсюджуватись…

Можливо, президент просто користується іншими термінами, коли насправді має на увазі НАТО? Тоді було б добре, щоб і нам євроатлантистам розповів, аби бути в курсі його нових, в не записаних в передвиборній програмі, лексичних трендів. І щоб закордонні партнери про це знали…

Якщо ж допустити, що президенту порадили відмовитись від згадок про НАТО його американські радники, аби не напружувати електорат і не дратувати далі Росію, то дивно, чому вони йому не порекомендували обмежити свої зустрічі з грузинським президентом, який лякає середньостатистичний український електорат не набагато менше, ніж ідеї євроатлантичної інтеграції. Тим паче, не відрадили проводити черговий раунд українсько-грузинського братання у день, коли до Ялти мав прибути російський прем”єр, в якого, за деякою інформацією, ще до відомих подій в Грузії склалась стійка особиста антипатія лише до двох пострадянських лідерів – Лукашенка і Саакашвілі. З приводу останнього в дипломатичних колах розповідають історію, що ВВП не злюбив його після того, як в кулуарах одного із самітів Саакашвілі в грайливій для нього манері вголос поцікавився “Де ж цей Ліліпутін?”, а російський президент начебто почув це. Звісно, якщо дата приїзду грузинського лідера була запланована раніше, аніж ялтинська зустріч – питань жодних. Але якщо це зроблено Секретаріатом Президента навмисно, то це трохи смішно.

Я, звичайно, нічого не маю проти того, щоб український та грузинський президент дружили. Але питання, яке все частіше напрошується після кожної з десяти за останні два роки зустрічей Ющенка з Саакашвілі, одне: чи є сенс робити країну заручницею особистої дружби двох чоловіків? Не президентів, а саме двох хоч і непересічних, проте громадян України та Грузії, яким приємно разом, але країнам та їхнім реальним, а не віртуальним відносинам, від цього користі небагато? Про проект Керч-Поті говорять роками, Україна не володіє в Грузії жодним стратегічним об”єктом, міжурядова українсько-грузинська комісія, подейкують в дипломатичних колах, не працювала чотири роки, у той час, як, наприклад, з Білоруссю збиралась лише двічі за цей рік.

І ще: якщо виходити з того, що відносини між Росією та Грузією стали певною мірою відображенням відносин між Росією та США, то зовсім необов”язково перетворювати відносини між Україною та Грузією у відображення відносин між Україною та Росією. Коли той, хто хоче продемонструвати щось Росії зустрічається з Саакашвілі, а той, хто хоче полюбити Росію, не лише дистанціюється від грузинського президента, а ще й публічно підігрує абсолютно неадекватним ремаркам російського прем”єра на адресу президента Грузії та його краватки, як це робила Тимошенко в Ялті…