Архіви: Публікації

Все ніяк не доходили руки написати кілька рядків про чергову інтеграційну іграшку російського керівництва – Договір про європейську безпеку. Але після того, як російський президент Мєдвєдєв фактично оголосив його пріоритетом РФ в сфері безпеки, вирішила знайти кілька – не повірите – позитивних моментів у цій історії, бо розкритикувати цей все ще вилами по воді писаний проект можна завжди.По-перше, приємно, що російський президент фактично визнав, що російська пародія на НАТО – ОДКБ, якій останнім часом намагались наростити м”язи у вигляді створення Сил швидкого реагування, неефективна. Не допомогли навіть реверанси, зроблені в бік цього безпекового дітища Росії таким геополітичним гуру як Збігнєв Бжезінські, котрий в своїй відомій статті в Foreign Affairs фактично прирівняв цю організацію до НАТО, “дозволивши” Альянсу підписувати в майбутньому договір з ОДКБ, а країнам регіону вибирати, до якої з цих організацій приєднуватись.\
По-друге, приємно, що Росія, незважаючи на демонстровану нею велич і міць, все ж визнає необхідність бути складовою частиною системи колективної безпеки. І цим самим, до речі, вводить в оману своїх друзів з України: їм на весь голос розповідає, якою перспективною є модель нейтралітету і позаблокового статусу,а сама терміново рветься в систему колективної безпеки. І це при тому, що міжнародна вагова категорія у двох країн зовсім різна.

Причому, тішить, що рветься не просто в якусь незрозумілу систему, а саме європейську. Я не буду зараз дослівно цитувати окремих російських політологів (з числа поміркованих і відносно незаангажованих), котрі на деяких закритих форумах фактично визнають, що епітет “європейський” там з’явився невипадково. Європейськість, за словами одного з них, це те, що даватиме можливість Росії якимось чином ідентифікувати себе, коли через певний час її зі Сходу притисне Китай (як не смішно, так само намагається відпозиціонуватись на фоні Росії й Україна). Фактично, йдеться про те, що у новій міжнародній розкладці з Китаєм Росія не хоче бути Сходом чи Євразією, вона має намір серйозно претендувати на “третій Захід” (після США і Євросоюзу). Хоча, звісно, потрібен певний час, аби в Москві це переварили і визнали на всіх, не лише інтелектуальних, рівнях.

Більше того, в своєму посланні на минулому тижні Мєдвєдєв, розповідаючи про своє дітище, вжив взагалі “страшне” як для тамтешніх еліт слово – “Євро-Атлантика” (дослівно сказав таке: “юридическое, то есть международно-правовое оформление принципа неделимости безопасности в Евро-Атлантике становится для нас императивом”). Чесно кажучи, я не поділяю стриманої радості, висловленої одним моїм американським другом (експертом, наближеним до нинішньої адміністрації), що заговоривши про Євро-Атлантику росіяни не бачать нової безпекової системи без участі Америки. Швидше за все, праві тут ті експерти, котрі вважають, що з точки зору Медвєдєва Євро-Атлантика означає, передусім, Альянс, який виходить і керується з європейського континенту, а Америка вже так чи інакше під нього підлаштовується. Такий собі російсько-євросоюзівський альянс проти Штатів. Причому, не з усіх країн ЄС, а тільки ключових, і по сумісництву – дружніх Росії. Інакше, очевидно, російські можновладці говорили б про трансатлантичні відносини. І чи не тому так тішились у Москві, коли міністр закордонних справ союзницької Штатам Британії Девід Мілібенд зробив під час нещодавнього візиту в Москву чемний жест, позитивно відгукнувшись про безпекову ідею Медвєдєва? Міністр Лавров і Ко так торжествували, що здається, забули про одну маленьку, але важливу деталь: Мілібенд просто не міг говорити інакше, бо претендує на посаду міністра закордонних справ всього Євросоюзу. А для такого відповідально-специфічного посту, треба продемонструвати, що з Росією у тебе все нормально.

Якщо ж Медвєдєв все-таки мав на увазі Євро-Атлантику в традиційному її розумінні, то можна лише стримано поаплодувати тим людям, котрі все ж переконали російського керівника (а такі дискусії були неодноразово, про що мені відомо від одного з експертів-“медвєдєвцев”), що запускати новий Договір про європейську безпеку, аби викинути з європейської безпекової гри Америку ніяк не вийде.

Але при такому розкладі виходить те ж саме НАТО тільки з Росією. До речі, Альянс наразі якраз готує нову Стратегічну концепцію, і трохи дивно, що замість того, аби почекати якихось півроку і подивитись, що з нього зрештою вийде, росіяни у типовій бульдозерній манері щосили просувають своє безпекову “іграшку”? Звідси напрошується питання: можливо, насправді, Медвєдєв таким вишуканим способом бажає застовпити собі місце в оновленому Альянсі? І, можливо, справжній його план полягає якраз у тому, щоб під шумок підготовки Стратегічної концепції НАТО замінити Організацію Північно-атлантичного договору на Організацію Євро-Атлантичного договору, і “вступити” туди на спеціальних умовах Росію?

Так чи інакше, буде цікаво поспостерігати за розвитком цього проекту ще й тому, що він насьогодні – чи не єдина міжнародна ініціатива Росії, яка просувається у зв”язці саме з нинішнім президентом РФ. Не з Путіним, не з ними обома, а саме з Медвєдєвим. Отож, матимемо змогу переконатись, наскільки може бути успішною ідея президента, котрого на Заході вважають більш здатним на адекватну розмову без ідеологічних загонів зразка “холодної війни”.

Увечері 9 листопада 1989 року гуру європейської дипломатії — західнонімецький міністр закордонних справ Ганс-Дітріх Геншер зустрічався у Варшаві з не менш відомим польським дисидентом Адамом Міхніком. Щойно вони почали розмову, як до кімнати зайшов помічник міністра і передав своєму шефу записку. Геншер, прочитавши її, оголосив Міхніку: «Кордон через Берлінську стіну відкритий».Розмову, звісно, довелося згорнути, і Адам Міхнік поїхав до редакції «Газети Виборчої», аби на першій шпальті вмістити звістку про велике свято: у багатолітній боротьбі між людиною та колючим дротом отримала перемогу людина, а колючий дріт зазнав фіаско.\
Сьогодні Міхнік, очевидно, міг би зі спокійною душею написати, що людина в його рідній Польщі чи в сусідній Словаччині не лише перемогла колючий дріт, а й закріпила цю перемогу. Закріпила передусім у вигляді членства цих країн у Європейському Союзі. Так уже склалося, що саме членство в ЄС і НАТО стало мірилом успіху конкретно взятої центрально- чи східноєвропейської країни з часу падіння там комунізму. Колишній міністр оборони Німеччини, добрий знавець України Фолькер Рюе любить казати, що історія євроінтеграції — це історія успіху, і немає нічого дивного в тому, що Україна теж хоче бути причетною до цього успіху. Проте ситуація виглядає таким чином, що хто не встиг застрибнути в євроінтеграційний потяг, автоматично потрапляє до категорії країн-невдах. А невдах, як відомо, жаліють, проте не особливо поважають. І з позиції невдахи значно важче домовлятися про будь-які важливі речі.

Хоча, як вважають деякі наші співрозмовники з кола європейських політиків та дипломатів, є певні переваги і в тих, хто не вписався у двадцятирічний період після падіння стіни: як серед еліт країн Центрально-Східної Європи, так і в суспільствах відчувається певне спустошення від того, що головну планку — членство в Європейському Союзі та НАТО — взято. Відповідно, стимулу рухатись і розвиватися далі немає.

Так чи інакше, досить показово, що саме до 20-ї річниці падіння Берлінської стіни Євросоюз завершив епопею з Лісабонським договором, — факт, який спровокував скептиків євроінтеграційних процесів провести не зовсім приємні аналогії між Союзом Європейським і Радянським. Деякі європейські газети минулого понеділка вийшли з карикатурами, на яких було зображено щось на зразок жовтого серпа й молота у колі євросоюзівських зірочок, та коментарями на кшталт: «Через 20 років після падіння Берлінської стіни Радянський Союз знайшов реінкарнацію в Європейському».

Показово й те, що на прийнятті, організованому Ангелою Меркель (знову ж таки, з нагоди падіння стіни), головна тема неформальних розмов зводилася, за деякою інформацією, до обговорення ключових кандидатур на посаду першого в історії президента Євросоюзу та людини, до якої Генрі Кісінджер зміг би нарешті зателефонувати й дізнатися про позицію ЄС з того чи іншого питання, — фактично, міністра закордонних справ об’єднаної Європи. У першому випадку йшлося про нинішнього прем’єр-міністра Бельгії Хермана ван Ромпуя, у другому — про міністра закордонних справ Британії Девіда Мілібенда.

Очевидно, що в цьому євросоюзівському міжсобойчику персони на кшталт Дмитра Медведєва мали б почуватися не особливо комфортно. Ризикну припустити, що десь так воно й було. Під час прямої трансляції впадала в око розгубленість російського президента, тоді як президенти та прем’єри ЄС дружньо віталися і спілкувалися. Таке собі живе свідчення того, що реальне об’єднання Європи насправді ще не відбулося. І об’єднання Німеччини, взагалі-то, було не зовсім об’єднанням.
Хоча чи слід піддаватися загальному тренду й ставити знак рівності між падінням Берлінської стіни та об’єднанням Німеччини? Адже злиття Сходу й Заходу в єдиному пориві було, можливо, останнім, про що думали східні німці у листопаді 1989-го, коли вирішили штурмувати вмить беззахисний мур. У той момент вони прагнули елементарного — свободи пересування. І лише згодом слоган «Ми — нація» трансформувався в гасло «Ми — єдина нація», що досі викликає у деяких західних німців напівжартівливу оборонну реакцію «Ми — теж».

Та й, власне, те, що відбулось у жовтні 1990 року в Німеччині, а згодом — і загалом у Європі, об’єднанням можна назвати лише умовно. Це було приєднання. Приєднання Східної Німеччини до Західної. Центрально-Східної Європи (чи то «нової») до Європи «старої». І в першому, і в другому випадках процес відбувався однаково — у вигляді «пересадки» західнонімецьких «органів» у готове до хірургічних втручань східнонімецьке «тіло». Чи у вигляді трансплантації західноєвропейських стандартів на східноєвропейський ґрунт.

Пікантність ситуації полягає в тому, що наразі деякі німецькі уми змушені дедалі частіше запитувати себе: а чи не виявиться в найближчому майбутньому, що насправді Східна Німеччина (і Східна Європа загалом) приєднала до себе Західну, а не навпаки. Чи не спостерігаємо ми вже сьогодні деяких ознак того, що Захід Європи дедалі більше скидається на її Схід? Чи не стаємо ми свідками того, як під впливом щедрих фінансових вливань зі Сходу Західна Європа дедалі більше надається для корупційних схем — класичної біди НДР і пострадянського простору? Чи мріяли ті, хто із захопленням слухав Вацлава Гавела або Леха Валенсу, про життя в такій об’єднаній Європі, в якій навіть колишніх прем’єрів чи канцлерів можна буде купувати за певну суму російських нафтодоларів (не кажучи вже про пересічних брюссельських бюрократів)? І чи не спостерігається ситуація, коли східні німці, як і східні європейці загалом, «заразили» західних своїм підходом до базових цінностей, який можна сформулювати так: свобода не така вже й цінна, якщо немає можливостей її реалізовувати в повному обсязі. Як написав хтось із німецьких публіцистів: який сенс мати свободу пересування і не мати грошей на поїздки за кордон?

Зрештою, Західна Німеччина, як і Західна Європа, не могла уникнути східнонімецького впливу хоча б тому, що за двадцять останніх років півтора мільйона східних німців залишили свої домівки й перебазувалися на все ще більш заможні й перспективні західнонімецькі землі. Це, звісно, менше, ніж два з половиною мільйона, які переїхали зі Сходу на Захід Дойчленду з 1949-го по 1961 рік, та все ж цифра досить серйозна. Тим паче що процес внутрішньої міграції на користь Західної Німеччини активно триває. І серед творців об’єднаної Німеччини — не лише молоді «оссі», які про 89-й рік знають хіба з розповідей батьків (бо народилися вже після падіння муру) і належать, як свідчать різноманітні опитування громадської думки, до єдиної категорії східних німців, котрі вважають себе громадянами об’єднаної Німеччини. Серед тих, хто розбудовує Німеччину, є чимало людей, котрі й досі страждають на так звану «остальжі» (тобто ностальгію за НДР). Зокрема й колишніх працівників тамтешнього безпекового монстра «штазі». Багато їх зараз трудяться в системі міністерства внутрішніх справ, поліції, таксі. Західні німці навіть люблять жартувати: «Назвіть таксисту ваше ім’я, і, можливо, він сам знатиме, за якою адресою вас відвезти». Що показово, багато східних німців не сміються з таких жартів і навіть вважають їх образливими. Відповідно, постає резонне запитання: наскільки ментальність цих людей, їхній підхід до життя та їхні методи роботи змінилися за двадцять років? Насправді це не так і багато часу.

Те, що замість повноцінного об’єднання відбулося приєднання на умовах Західної Німеччини, спровокувало у східних німців відчуття, яке досі не дозволяє берлінському муру впасти остаточно. Це відчуття приниження. Як розповіла напередодні знаменної дати директор Алленсбахського інституту Ренате Кьохер, 42% східних німців сприймають себе за громадян другого сорту. Складається враження, що комплекс приниженого інколи проявляється навіть у канцлера Німеччини, яка, за ідеєю, мала б уособлювати собою успішного представника об’єднаної Німеччини. Ангела Меркель усе ще не може забути, як її вразила зверхність німецького політика Отто Шиллі, який свого часу заявив, що «оссі» приходили на Захід тільки по банани. «Звісно, ми були в захваті від середземноморських фруктів, бо доти рідко їх бачили», — з сумом зізналася вона в нетипово відвертому для німецького канцлера інтерв’ю британській The Guardian.

До речі, згаданий пані Меркель «екзотичний» фрукт у дні 20-ліття падіння стіни неодноразово фігурував у тому чи іншому вигляді на берлінських вулицях. Зокрема й на символічному доміно у вигляді двометрових фішок із дитячими малюнками, розставлених у кількох частинах міста. Такі бананові асоціації не випадкові. Як зазначила авторка книжок «Як ми врятувались від комунізму і навіть сміялись» та «Кафе Європа: життя після комунізму», хорватка з походження Славенка Дракуліч, люди на Сході Європи дуже часто сприймали демократію і свободу як свободу робити покупки на Заході. І, очевидно, багато хто з них, потрапивши в західні шоппінг-молли чи звичайні супермаркети, саме там — серед маси різноманітних товарів, до яких можна було доторкнутись рукою, а не попросити щось через продавця, — вперше в житті зіштовхувався і зі свободою вибору.

Комплекс приниженого — та перешкода, яка не дозволяє Берлінській стіні впасти і далі від східного кордону Євросоюзу. Це приниження пов’язане, власне, з тим самим, що східні німці відвойовували для себе двадцять років тому, — свободою пересування. Скільки б не просили деякі європейські посли не класифікувати візові обмеження на в’їзд до Євросоюзу як другу Берлінську стіну, вона є. Найцікавіше в цій ситуації, що таку стіну між ЄС і Україною зводять представники країни, котра на собі відчула, що означає брак свободи пересування. Бо саме Німеччина займає найжорсткішу позицію в тому, що стосується підготовки так званої «дорожньої карти» в контексті діалогу про безвізовий режим між Україною та ЄС.

Тим часом кому як не німцям знати, що найбільшу загрозу їхній безпеці становлять не іммігранти зі Східної Європи. Чи варто, наприклад, забувати, що основні виконавці атак 11 вересня, які, своєю чергою, спровокували головну війну Заходу сьогодні — в Афганістані, прибули до Сполучених Штатів саме з європейських країн, зокрема й Німеччини? І радикалізувалися вони, як дослідив свого часу відомий оглядач New-York Times Томас Фрідман, уже після певного часу проживання в Гамбурзі та інших містах демократичної й заможної Старої Європи. Можливо, найсерйозніші і найнебезпечніші стіни зараз насправді проходять всередині тих зразкових країн, на основі яких, власне, і будувалася об’єднана Європа, а не між ними та Сходом Європи? І найбільш принижені люди — це зовсім не ті, котрі хворіють на «остальжі» чи страждають на «совок»? І чи випадково разом із позитивною циклічністю, коли на зміну комуністичному Радянському Союзу через двадцять років прийшов демократичний Союз Європейський, — спостерігається й циклічність тих самих загроз, які лякали двадцять років тому: як і напередодні падіння муру, знову маячить на горизонті ядерна загроза (тільки тепер уже не з боку СРСР, а з боку Ірану та Північної Кореї); а Захід, як двадцять із гаком років тому «імперія зла», застряг в апріорі програшній війні в Афганістані. Ще один доказ того, що історія вчить не так уже й багато…

Вибачте, ця стаття була видана виключно англійською мовою.

Михайлу Горбачову в останні роки не бракувало особливої уваги на Заході. Барак Обама зустрівся з ним раніше, аніж зі своїм безпосереднім російським колегою. Потім, звичайно, американці обіграли ситуацію так, що начебто Горбі просто зайшов у Білий Дім на чай до Джо Байдена, а новий американський президент, який має звичку прогулюватись кабінетами, випадково заглянув на вогник до свого зама й наштовхнувся там… правильно, на Міхаїла СергєєвічаГорбачов з’являвся не лише в Білому Домі. Його прізвище прикрашало громадський транспорт європейських міст, закликаючи пити виключно горілку, названу на честь “прогресивного радянського генсека”. А його задумлива постать на задньому сидінні дорогого авто поруч з профільним продуктом компанії Луї Віттон – їхньою сумкою, мала переконати світову громадськість, що кращого аксесуару для серйозної людини з претензією на щось у цьому світі просто годі знайти.\
Одним словом, Горбачов не лише допоміг рознести систему, в якій він, відставний політик, можливо і ніколи б не дізнався про існування конкретно названого французького бренду, він ще й зміг інтегруватись у неї значно безпроблемніше, аніж деякі нинішні російські керівники.

У Берліні, де в останні кілька днів я спостерігала за тим, як німці (чи, швидше, туристи плюс німці) святкують 20-річчя падіння Берлінської стіни, Горбачов був незамінним фігурантом всього дійства. Без людини у куцій шкірянці не обходилась жодна поважна церемонія, де його партнерами були як люди з минулого (Гельмут Коль чи Буш-старший), так і з теперішнього (канцлер Меркель); жодні новини, де його присутність у Берліні фіксувалась поруч з прізвищами Саркозі та Хілларі Клінтон (оминаючи будь-які згадки про приїзд у німецьку столицю Дмітрія Медвєдєва) та жодні поважні газети, які ледве не щодня видавали на-гора як не інтерв”ю з Міхаїлом Сергєєвічем, так його власну статтю. Такий інтенсивний медіа-штурм наштовхував на думку про те, що Горбачов досі намагається переконати в чомусь не лише міжнародну публіку, а й самого себе. Чи, можливо, його просять це зробити два відомих співгромадяни. Бо, чесно кажучи, трохи дивно виглядали месиджі екс-генсека про неправильність “прискореного” розширення ЄС та НАТО за рахунок країн Центрально-Східної Європи і заклики створити європейську систему колективної безпеки, яку всіма силами зараз просувають у Кремлі.

Проте, насправді, Горбачов міг би дозволити собі й далі спілкуватись з Заходом без жодного ризику нанести шкоду своєму західному “бренду” промоцією тих чи інших кремлівських фішок. Він вже й так зробив все для того, аби російське керівництво почувалось більш ніж комфортно зі своїми часом божевільними ідеями, фобіями та комплексами у Берліні. Адже допоки в Німеччині при справах залишається покоління, котре увечері 9 листопада 1989 року першим прийшло на власні очі переконатись, як падає стіна, і поки понад 80% німців вважають об”єднання Німеччини правильним рішенням, подяка до Росії за той прекрасний день буде ще не один раз перекривати все те, що примушує європейців цю Росію недолюблювати, зневажати чи ігнорувати.

Складно вигадати кращу подію, яка б символізувала зовнішню політику України за п”ять років після Помаранчевої революції, як візит до Києва “батька” Лукашенка.І якби ми не хотіли розглядати цю здачу останнього дипломатичного форпосту української сторони (чотири роки в Києві робили все можливе, аби Лукашенко не засвітився саме в українській столиці), дуже складно звести це до банальної “двосторонки”.По-перше, візит Лукашенка дуже гарно відтінює неофіційний міжнародний статус, в якому останнім часом опинився Віктор Ющенко. Раніше російські дипломати дуже любили в неформальних розмовах розповідати, що Лукашенко дуже вигідний Владіміру Путіну, бо останній на його фоні виглядає великим демократом. І якщо хтось із західних партнерів насмілювався у розмові з ним акуратно натякнути про права людини, то він міг зі спокійною душею кивнути на партнера по союзній державі: “Мовляв, розберіться спочатку з тим, що твориться в Білорусі, а потім поговоримо про Росію”.

Тепер Лукашенко може стати таким же гарним фоном і для Ющенка. Віктору Андрійовичу вигідна компанія Лукашенка, аби на тлі “батьки” здаватись в очах міжнародної публіки хоч трохи виграшно. Адже, ні для кого не є секретом, що в сприйнятті і внутрішнього споживача, і світового, Ющенко не лише виявився поганим менеджером, а й поганим демократом.

Більше того, перебування поруч з Лукашенком дає можливість Ющенку бути на виду і слуху у західних полісімейкерів. Білорусь наразі є такою мейнстрімовою темою у європейській політичній дискусії (чи як модно казати – дискурсі), якою була п”ять років тому Україна. Більше того, якщо тоді деякі європейські країни (передусім Литва) займались Україною, тому що були страшно розчаровані Білоруссю, то в даний момент спостерігається зворотній процес – вони захопились Білоруссю, бо вже не вистачає ні сил, ні терпіння спостерігати за тим, що робиться в Україні. Не дивно, що новий литовський президент Даля Грібаускайте першою з президентів країн ЄС прийняла “батьку” у себе в Вільнюсі, тим самим перехопивши роль посередника між Мінськом і Брюсселем, на яку після Помаранчевої революції так розраховував Київ. До речі, прагматична Грібаускайте – єдиний західний лідер, яка погодилась скласти компанію білоруському та грузинському президенту і порадувати також й українського президента своїм візитом до Києва у цьому місяці, тобто – у розпал передвиборчої кампанії. І то кілька днів тому мої литовські співрозмовники не готові були назвати точну дату візиту, пояснюючи таку невизначеність епідемією грипу в Україні.

По-друге, зустріч Лукашенка та Ющенка в Києві є гарним знаком для російського керівництва. Ні, не тільки тому, що може налякати Путіна (якого “батька” публічно критикує) і Медвєдєва (якого, уподібнюючись Обамі, навпаки начебто любить) потенційним альянсом двох газових транзитерів. А ще й тому, що наглядно демонструє: домовлятись обидва президенти можуть навіть незважаючи на те, що один з них інтегрує свою країну в НАТО, а інший в його російський міні-аналог – ОДКБ. Один має намір “вступити” країну в Євросоюз, а інший – лише розвивати з ЄС співробітництво, і то, якщо останній не буде, за словами Алєксандра Грігорієвіча, “дьоргать єго по мєлочам” (пропонувати запускати діалог з прав людини і таке подібне). Отож, у Владіміра Владіміровича є можливість задуматись: чому Ющенко і Лукашенко можуть дружити, незважаючи на різні зовнішньополітичні вектори, а він з Ющенком не може?

Українське керівництво історія з Лукашенком має, в свою чергу, налаштувати на інші думки в російському напрямку. А саме – у Києві потрібно зрозуміти, що так само, як наївно було чекати демократизації Лукашенка чи, тим більше, приходу на його місце іншої особи, ніхто крім Путіна і Медвєдєва не з”явиться й у Москві у найближчому майбутньому. Тому пора перестати жити ілюзіями, що між російськими прем”‘єром і президентом конфлікт, на якому Україна зможе так чи інакше зіграти. Можливо, краще прислухатись до тих обізнаних людей, які говорять про банальне змагання чи конкуренцію (кому як ближче) піар-команд або прес-служб російського прем”єра та президента і виходити з того, що є сьогодні?

По-третє, Лукашенко в Києві – доказ того, що не лише по лінії Вашингтон-Москва відбувається наразі перезапуск відносин не на основі цінностей, а на базі абсолютно приземлених інтересів. Не будемо зараз з”ясовувати добре це чи погано, але зрозуміло, що після такого братання з “батькою”, в українських дипломатів не вистачить більше підстав, аби натякати американцям щось на зразок того, що пріоритетними мають бути відносини з країнами, які поділяють схожі з американцями цінності.

Інша справа, що поки Україна намагалась притримуватись “ціннісного” діалогу зі своїми сусідами, то максимум, що вдавалось обговорювати з білорусами, це питання на зразок боротьби з нелегальною міграцією. Будь-які спроби перевести розмову на тему подій в самій Білорусі закінчувались однозначними фразами білоруських співрозмовників: “курс президента Лукашенка підтримує переважна більшість населення Білорусі, тому ми не бачимо сенсу це обговорювати взагалі”.

Інше питання, чи перехід з ідеологічних на суто прагматичні відносини з “батькою”, дозволить Україні вирішити головне питання між Києвом та Мінськом – поставити крапку в епопеї з ратифікацією українсько-білоруського договору про кордон, підписаного та ратифікованого українським парламентом ще в 97-му. Чесно кажучи, вже трохи смішно виглядає історія, коли Україні вже який рік підряд Білорусь нав”язує цілковитий нонсенс з точки міжнародного права – пов”язує ратифікацію основного прикордонного документу з фінансовими зобов”язаннями України. Чи начебто зобов”язаннями, бо в дипломатичних колах не раз доводилось чути думку, що офіційно жодний борг за Україною не зафіксований. Йдеться насправді про сальдо взаємообліків, яке утворилось між суб”єктами господарчої діяльності у 1992 році. А якщо копнути глибше, то не лише не з”явиться підстав переводити цей борг в державний, як хотів би “батька” Лукашенко, а й випливуть факти, що насправді… білоруські підприємства заборгували українським. Якось один поважний співрозмовник, що не один рік опікувався цією темою, надав мені інформацію, що у 1992 році Україна поставила в Білорусь товарів без оплати на 9,5 млрд. рублів більше, ніж надійшло до нас з білоруського боку.

Зрештою, не так важливо, як Україна розрулить цю ситуацію (Петро Порошенко в Мінську вже дещо запропонував білоруським колегам), але якщо після повернення “батьки” з Києва до Мінська білоруський парламент не ратифікує документ про кордон, “допуск” білоруського лідера до Києва з офіційним візитом можна буде офіційно вважати великою українською помилкою. Бо знову виникне питання: а що, власне, здобула сама Україна, перевівши діалог з “батьком” в розряд “тільки бізнес, ніякої політики”?

Є багато способів подолати страх. Але коли йдеться про страх перед вступом до НАТО, який завдяки політикам бродить Україною, то один із найдієвіших способів – подивитися на Альянс зсередини. Тобто відвідати штаб-квартиру НАТО в Брюсселі.На жаль, не багатьом українцям вдається поїхати й побачити все на власні очі. Проте добре, що це можуть зробити принаймні люди, яких вони обирали. Коли я дізналась про поїздку мерів деяких українських міст до НАТО, вирішила поцікавитись у наших градоначальників їхніми враженнями від такого ознайомчого турне. Чи позначилось воно на мерських симпатіях чи антипатіях до Альянсу? Чи розповідали вони про свою подорож колегам-чиновникам та людям у своїх регіонах? Як ті реагували? Чи треба Україні, зрештою, вступати до НАТО? Олександр Ісип, міський голова міста Кобеляки (Полтавська область)
В Україні завжди бракує часу й можливостей вивчити ті питання, які для держави є доволі важливими. У штаб-квартирі я не просто отримав корисну інформацію, яку, в принципі, міг прочитати в Інтернеті чи в журналі, а отримав її з перших джерел. Я зміг переконатися, що колективна безпека за системою НАТО вкрай потрібна для України.
Найбільше мене вразило те, що там усе досить демократично, відкрито, невоєнізовано й неагресивно. Штаб-квартира НАТО – це просто великий офіс координації багатьох країн, які пов’язує взаємний захист і система колективної добровільної безпеки, з якої ще ніхто не виходив. Окрім свого часу Франції, яка зараз знову бере участь в Альянсі.
Я написав відкриту статтю у місцевій пресі про свою поїздку, також говорив із депутатами, з керівництвом міста на цю тему. Постійно спілкуюсь про це з людьми. Вони розуміють, так само як і я, що Україні в НАТО заважає вступити сама Україна. Ззовні нам ніхто не стоїть на заваді. Альянс готовий нас прийняти, якщо ми виконаємо пункти ПДЧ. Зокрема ті, що пов’язані з демократизацією, свободою слова, реформами судів, самоврядування.
Багато хто з наших керівників каже: «Навіщо нам це треба?». Прості люди загалом погоджуються, що це варто зробити. Але я не знаю, чи вони погоджуються, аби не встрявати зі мною в суперечку, чи тому, що це дійсно відповідає їхнім внутрішнім переконанням. Я взагалі – людина, яка намагається мислити незаангажовано. На сьогоднішній день, вважаю, можна будувати будь-яку іншу систему колективної безпеки. Наприклад, на базі слов’янських країн (Білорусь, Україна, Росія), але чітко розумію одне: сьогодні в глобалізованому світі захистити себе мають змогу лише деякі країни, наприклад США чи Росія. Такі країни, як Україна, Білорусь, будь-яка країна Європи, не можуть відповісти на посягання зовнішнього ворога. Тому ефективними є тільки спільні колективні засоби безпеки. Постає питання: які саме засоби? Наразі ефективнішої системи, ніж НАТО, у світі немає. Українцям слід пояснити, що вона – неагресивна, натомість доволі прогресивна, адже дає можливість країні сплачувати членські внески й отримувати будівельні проекти, брати участь у виробленні тих чи інших рішень на рівні з іншими країнами. Але насамперед слід пояснити людям, що байки про те, що через рік чи три роки нас приймуть у НАТО, залишаться байками, якщо не буде реформована економіка, соціальна політика, судова система, органи місцевого самоврядування, не буде захищена свобода слова. Тільки після цього нас зможуть прийняти в будь-які колективні органи – ЄС чи НАТО.
Олександр Соколов, міський голова Чернігова
У мене особисто склалося враження, що нас ніхто не тягне в НАТО і скоро там не чекають. Найбільше мені цікава була думка нових країн-членів. В Україні не та ситуація, що ми повинні когось боятися, від когось захищатися, підтримувати той чи інший блок, хоча іншого (крім НАТО. – Ред.) я поки що не знаю. Багато з того, що висловили у штаб-квартирі хорвати, литовці, поляки, – позитив, який вони бачать від вступу країни до НАТО. Але яскравого переконання – хоча, можливо, вони й не мали на меті пропонувати чи агітувати за вступ до Альянсу – я особисто не відчув.
У мене не було упередженого ставлення до НАТО, але коли ми відвідували військову базу і нам розповідали про миротворчі операції Альянсу, то я з песимізмом вислухав їхню інформацію про дії в Афганістані. І поставив запитання: представники Збройних сил Радянського Союзу вже були в Афганістані, що з того часу змінилося і яку мету ви ставите перед собою? Вони відповіли, що охороняють. Якщо порівняти кількість загиблих, які були за часів Радянського Союзу і є нині, то останні доволі значні, а партизани, які нападають, як були, так і залишились. Особистого ентузіазму щодо завершення цієї операції від військових я так і не почув.
Найбільше вразило те, що коли ми заходили в політичне відомство (мається на увазі безпосередньо штаб-квартира НАТО. – Ред.), то пройшли жорсткий догляд: усі речі повитягували, на «прозвонку» перевірили, а коли приїхали на військову базу, все відбувалось значно простіше.
Я на загальній міській нараді доповів про цю поїздку. Передав усі матеріали у відділ із зв’язків із громадськістю. До речі, люди вміють готуватися: матеріали є на всіх мовах, зокрема й українською. І про доктрину НАТО, і про створення, і про цілі Альянсу. Великого ажіотажу в місті моя поїздка не викликала. В одній газеті, щоправда, був жартівливий заголовок: «Соколов на три дні вступив у НАТО». Однак якогось аналізу, чому я поїхав, які наслідки цієї поїздки, чи агітуватиме Соколов за вступ – не було. Окремі депутати спитали – як там Брюссель?
Якщо потрібна моя думка щодо членства в НАТО, то я хотів би, аби ми були більше схожі на Швейцарію. Вступ до того чи іншого блоку викликатиме непорозуміння і протистояння. У нас є Конституція України, ми повинні чітко її дотримуватись. Чи треба, чи не треба – у нас не так багато інформації про НАТО. Кожного міського голову цікавить, що це коштує для державного та місцевих бюджетів. Чи треба Україні йти в НАТО, чи ні – у мене таких переконань немає. Я хотів би, аби провели референдум. На питання – «чи ви за позаблокову державу» я, мабуть, відповів би ствердно, у будь-якому разі на нинішньому етапі. Моє ставлення не змінилося. Мені зрозуміло одне: НАТО на нас не нападатиме. Інше питання, чи чекають на нас там. Мені особисто здалося, що не дуже.
Володимир Чайка, міський голова Миколаєва
Під час поїздки до Брюсселя, ми, по-перше, побачили, що під колективну безпеку підпадають ті держави, які є членами НАТО. По-друге, рішення приймаються тільки тоді, коли між державами-членами НАТО в політичному й у військовому плані є консенсус. Незалежно від того, велика це чи мала держава.
Натомість я не побачив загрози для України з боку Альянсу. Там працюють нормальні люди, наш представник у політичному агентстві там теж є. Нам слід проводити велику роботу серед населення, серед людей, які політично заангажовані. Найголовніше – треба виходити на всеукраїнський референдум.
Мене вразило те, що люди в НАТО виконують свою роботу професійно. Ми зустрічались із представниками різних країн – як із військовими, так і з політиками. Вони всі ставляться одне до одного як партнери. Там немає агресії, недовіри. Кажуть: «Ми працюємо у своєму стилі, французи у своєму, англійці у своєму, але всі націлені на те, щоб не було в Європі військової загрози». А політики мають домовлятися…
Мене вразило те, що коли в ЄС приймали Конституцію, голландці виступили проти, і фактично прийняття євроконституції було заблоковане. Голландія – це лише чотири-п’ять мільйонів населення. У Франції – 50. Сам факт – там поважають людей, незалежно від того, яка це держава: маленька чи велика. Це відчувається. Перед нами виступали представники Чехії, Польщі, Голландії, і ми бачили, що вони спільно працюють заради однієї мети.
Коли ми повернулись із Брюсселя, я провів прес-конференцію, де прямо сказав: «Раніше, за часів Радянського Союзу, я служив у ракетних військах стратегічного призначення. Нас лякали, говорили, що це (НАТО. – Ред.) – ворог, що він може зруйнувати систему безпеки як у Європі, так і в СРСР. Сьогодні я на це більш виважено дивлюся».
Але, те що в Україні має відбутися народний референдум – однозначно. Я як мер міста наголошую – Миколаїв наразі не готовий взяти на себе відповідальність і сказати: «Так, ми всі йдемо в НАТО». Миколаїв – це російськомовне місто, думка людей розділилася – 50 на 50.
У нас у міській раді 90 депутатів, 45 із них – представники Партії регіонів. Вони негативно ставляться до цього питання. Блок Вітренко також проти. Вони інколи навіть проявляють агресію до тих людей, які проводять у Миколаєві заходи на підтримку НАТО. Стримано до цієї теми ставляться депутати від БЮТ, «зелені», Блок «За чайку». Комуністи взагалі не сприймають. Є депутати, які розуміють, що все одно не може йтися про безпеку в Європі, якщо Україна не буде членом Альянсу. Мери, які були зі мною в НАТО, теж по-різному реагували: хтось промовчав, а хтось заявляв про те, що нічого поганого не буде, якщо Україна приєднається до НАТО. І не тільки як асоційований член, а як активний член цього блоку.
Віра Шелудченко, міський голова Житомира
Я вперше відвідала штаб-квартиру НАТО. Хочеться відзначити, наскільки всі чітко і злагоджено, демократично там працюють. Ми намагалися зрозуміти, що позитивного може дати нашій країні членство в НАТО. Брюссель відвідали голови міст із різних регіонів, не у всіх було однакове ставлення до цього питання, але вражало одне – ця штаб-квартира працює як злагоджений механізм.
У нас у державі негативне ставлення до НАТО, тому що ми не володіємо інформацією щодо цієї організації і не знаємо, чого від неї очікувати. Ми зустрічалися із багатьма представниками країн Альянсу, але найбільше мене вразила зустріч із новими членами НАТО – представниками Хорватії. Жінка, яка їх репрезентувала, розповіла, що вони почали з того, чого ми зараз не робимо: з інформаційної кампанії. До початку цієї кампанії у них лише незначна частина населення була не проти вступу до НАТО, а після того, як вони провели роз’яснювальну роботу, після того, як люди зрозуміли, що на них очікує, близько 90% хорватів проголосували за вступ до Альянсу.
У нас таке розуміння про НАТО: у ньому нібито усім керують лише представники США. Але НАТО – це насамперед колективне прийняття рішень, без згоди хоча б однієї країни-члена не ухвалюється жодного рішення. Раніше я вважала, що існує певна кількість країн, які давно виступають членами НАТО і диктують свою політику. Те, що я побачила, – це вже демократія вищого рівня. Мене вразила також розмова з поляками. Один з їхніх полковників розповів, що обов’язковою є сплата внесків, але від самого НАТО вони отримали в 10 разів більше коштів на розбудову власної інфраструктури, аніж вклали своїх. Поряд із військовими об’єктами будуються дороги, житло, готелі тощо.
Після повернення із Брюсселя я зібрала виконком, потім комісію, розповіла про свої враження. Аби визначитися щодо вступу в НАТО, нам бракує інформації. Люди мають знати більше, щоб зробити свій вибір. Я не кажу, що всіх можна переконати підтримати членство в НАТО, є багато таких, хто вважає, що Україна повинна бути нейтральною державою. Але для того, щоб кожна людина могла прийняти для себе якесь рішення, вона має володіти інформацією.
У нас є Європейський університет, де відбуваються дні Європи, зустрічі з європейцями. Саме з цими студентами ми проводитимемо інформаційні заходи, круглі столи. Молодь набагато більше цікавиться цими проблемами, ніж люди старшого покоління. На мою думку, якщо наша держава хоче мати незалежність і бути цивілізованою, розвиненою, то євроінтеграція і євроатлантична інтеграція – це наш шлях до демократії і процвітання. До поїздки я не мала такого чіткого переконання, натомість зараз у цьому впевнена.
P.S. Я навмисне намагалась зберегти максимально автентичний стиль розповіді наших мерів, аби вийшли такі собі роздуми українських градоначальників про побачене та почуте в Альянсі. Як нескладно помітити, для деяких з них справжнім відкриттям стало те, як приймаються рішення в Альянсі – коли для схвалення будь-якого з них має бути згода ВСІХ членів. Водночас, стає зрозуміло, що прихильникам НАТО в Україні потрібно більше працювати з такими темами, як нейтралітет України (наскільки це задоволення може дорого обходитись країні, демонструє останнім часом навіть заможна Швеція, дедалі частіше заявляючи про намір вступити до Альянсу).

Два тижні підряд в Україні гостювали два заступники міністра оборони США.І якщо візит Александра Вершбоу завдяки його публічному виступу в Дипакадемії і кільком інтерв’ю в українських медіа ще якось був помічений широким загалом, то безпосередня кураторка України в оборонному відомстві США Селест Валландер залишилась без належної уваги. Трохи шкода, бо це якраз та людина, котру сможна спокійно віднести до лобі України в урядових структурах Сполучених Штатах. \

А, власне, чому дивуватись? В Україні звикли лише плакатись, що до нас ніхто з-за океану не їздить, нас «кинули» і «прєдалі», нами торгують у «перезавантеженні» з Росією. А як кожного тижня хтось з тамтешніх високопосадовців приїжджає – то так, дрібниці…

Якщо Вершбоу я слухала, як і всі прості грішні, в аудиторії Дипакамедії, то з Селест Валландер мала змогу пообідати в одному з улюблених депутатських ресторанів завдяки Атлантичній Раді США та Фонду Арсенія Яценюка «Open Ukraine», котрі раніше вже організовували подібні ланчі з іншими американськими посадовцями (у тому числі з економічним радником Обами Девідом Ліптоном). До речі, модератором цього разу виступив Джеймс Грін, відомий київській публіці за посадою директора Центру зв’язку НАТО. Проте, якщо підсумувати все сказане американськими гостями прямо й опосередковано (тобто у вигляді відповідей на питання), то можна зробити кілька висновків:

По-перше, у Вашингтоні страшно розчаровані тим, як безвідповідально поводить себе Україна у питанні проведення на її території міжнародних військових навчань. Свого часу відома істерія навколо військових навчань у Феодосії спровокувала небажання Джорджа Буша відвідувати Україну з візитом. Тепер в Америці ніяк не можуть змиритись з дивною позицією Верховної Ради з приводу проведення цьогорічних міжнародних військових навчань (зокрема Сі-Бриз 2009), на проведенні котрих вона поставила жирний хрест. У Вашингтоні з сумом констатують, що навіть при Кучмі такого не було: всі заплановані навчання відбувались точно за графіком. Зрозуміти американців просто: ними було вкладено стільки енергії, часу та грошей на модернізацію української армії, на те, аби українські військові могли тренуватись пліч-о-пліч з колегами з розвинутих армій світу, а заодно ще й поспілкуватись англійською, що іншої реакції, аніж роздратування, не могло бути апріорі. Скажу навіть більше: якщо послухати американських посадовців та чиновників, то може скластись враження, що саме відміна навчань, а не політичні міжусобиці, стала першим серйозним розчаруванням нової адміністрації в тому, що відбувається в Україні. Та й будь-які заяви України про практичну інтеграцію в НАТО на цьому фоні стають, з точки зору Вашингтону, несерйозними. «НАТО – це дуже прагматично. Це тренінги, операції», – заявив один з американських гостей в неформальній обстановці у Києві.

Другий висновок, який можна зробити з усього почутого публічно і непублічно – США не готові давати жодних нових гарантій безпеки Україні, і взагалі вважають заклики українців з цього приводу наразі неактуальними та перебільшеними. Відповідно, не розуміють майже маніакального потягу українців до того, аби щось фіксувати на папері. Власне, своє небажання вони повною мірою продемонстрували ще в минулому році: за нашою інформацією, зафіксувати подібні гарантії безпеки у відповідному двосторонньому документі українська сторона попросила американську відразу після подій в Грузії. До речі, як стало відомо «Главреду», пропозиція підписати подібні двосторонні документи також надходила з Києва ще кільком країнам: Великобританії, Франції, Польщі та Канаді.

Проте, американці, відверто кажучи, без особливого ентузіазму сприйняли подібну пропозицію, хоч все ж і погодились підписати Хартію про стратегічне партнерство аж у грудні та й то без фіксації бажаних для України гарантій.

Отож, постає логічне питання: якщо навіть свіжі враження про війну в Грузію не переконали наших заокеанських друзів надавати будь-які додаткові до Будапештського протоколу гарантії безпеки, то чому б зараз вони на це мали піти? Тим більше, що в Україні наближаються президентські вибори, на котрих, як роздумують наші американські друзі, переможе кандидат, котрий буде більш помірковано ставитись до Росії, отож і Росія буде більш поміркована в своїх агресивних випадах проти України…

Тим більше, що будь-які публічні запевнення Штатів у тому, що вони готові надати Україні нові гарантії безпеки зіграють зовсім не на користь славнозвісному перезавантеженю з Росією. Отож, який сенс ризикувати гіпотетичними викликами? Так що, поки американці в один голос апелюють до Будапештського меморандуму від 1994 року, і сподіваються, що Росія буде також притримуватись даної на папері обіцянки. Дехто з українців давно говорить, що він мертвий, однак чи українська сторона хоч раз намагалась його задіяти?

Те, що Штати притримуватимуться гарантій, виписаних у Будапештському меморандумі непрямо підтвердив і номінований послом США в Україну Джон Тефт. Зокрема, у своєму виступі перед сенатським комітетом з закордонних справ наприкінці минулого тижня майбутній амбасадор сказав наступне (даруйте за мій власний переклад): «Підтримка України слугує інтересам Америки, тому що Україна стала ключовим компонентом європейської безпеки. Так відбувалось ще у перші роки незалежності України, коли вона прийняла історичне рішення передати свої ядерні озброєння Росії. Якщо ми подивимось на пост-СТАРТову еру, то не можемо схвально не відгукнутись про цей сміливий крок, і ми підтримуємо безпекові гарантії, надані Україні в 1994 році, гарантії, які залишаться чинними і після того, як вийде з дії угода про START» .

По-третє, дехто вже встиг сповістити українській громадськості, що американці насправді приїжджали в Україну, аби «пробити» її участь в новій системі ПРО, котра має замінити чесько-польский проект, ініційований попередньою адміністрацією США. Наскільки нам відомо, у деяких американських високопосадовців дійсно з’явився інтерес до включення України у новий проект (тим паче інтерес до використання українських РЛС Штати проявляли давно), але його бачення перебуває все ще у зародковому стані. Зокрема, за деякою інформацією, Вершбоу по достоїнству оцінив подібну ідею на зустрічі з групою «знавців» України безпосередньо перед його візитом до Києва. Відповідно, говорити про щось конкретне на цю тему в українській столиці він просто не мав особливо про що…

По-чеверте, не знаю, як кого, але мене особисто не могли порадувати категоричні висловлювання наших американських друзів з приводу пропозицій представника Демократичної партії та геополітичного гуру Збігнєва Бжезінського підписати деяку угоду між НАТО та ОДКБ, та дозволити зацікавленим державам приєднуватись або в одну організацію, або в іншу. Вершбоу дав чітко зрозуміти, що обидві організації знаходяться дещо в іншій ваговій категорії, аби укладати між собою якісь угоди. Так само, до речі, оптимістично звучали й вже не настільки публічні запевнення одного з американських гостей про те, що США не визнають не лише будь-яких російських сфер впливу, але й російських сфер інтересів, що зараз намагаються перефразувати у Москві деякі відомі тамтешні експерти.

І останній момент. Він не ставав предметом обговорення на зустрічах заступників міністрів оборони США з українськими співрозмовниками, проте хотілось би на ньому окремо акцентувати свою увагу. Можете розглядати це як своєрідний заклик до нової адміністрації. Йдеться про незмінну зв’язку України та Грузії в зовнішній політиці США. Так, я розумію, що є деякі спільні речі, але будь-хто, хто хоча б трохи орієнтується в грузинських та українських справах, може підтвердити, що такий альянс виглядає досить штучно. Отож, пане президенте Сполучених Штатів та пані держсекретар, не треба нас пакувати в одну корзину з Грузією. Якою б дружньою вона нам не була б…

Александер Квасьнєвські, колишній президент Польщі з десятирічним стажем, був би не проти в майбутньому стати президентом України.Він не говорить про це публічно, але люди з його найближчого оточення кажуть, що ця тема вже неодноразово ставала предметом розмови Квасьнєвського з різними як українськими, так і західними співрозмовниками. Під час таких бесід польський президент виявляв готовність поміняти польський паспорт на український, а також пройти всі інші потрібні формальності й виконати всі інші вимоги, аби зайнятись великою політикою в Україні. Про можливість отримання українського громадянства Квасьнєвські й сам напівжартома обмовився навесні цього року у Києві, коли виступав на презентації документального фільму «Міфи про НАТО». Говорив, між іншим про те, що так часто буває в Києві, що вже міг би й стати громадянином України…\
Подібні думки почали відвідувати Квасьнєвського ще кілька років тому. Один поважний західний співрозмовник «Главреда» розповів автору цих рядків історію, як під час чергового загострення політичної кризи в Україні Квасьнєвські щиросердечно зізнався в присутності однієї вузької компанії, що, мовляв, якби його вибрали президентом України, то він би у цій країні швидко навів порядок. Сказав, що, мовляв, знає , що саме треба тут робити, краще, аніж власне українські політики. Та й допомогти їй хоче більше, ніж останні…

Чи знає Квасьнєвські, що за українським законодавством треба не бувати в Києві, а жити тут постійно – невідомо. Як і про те, що треба володіти українською. Хоча, кажуть обізнані люди, останньому питанню польський президент приділяє останнім часом багато уваги. Він вже не лише добре розуміє українську, але й постійно прислухається до того, як правильно потрібно те чи інше сформулювати. А судячи з того, як швидко пан Александер опанував англійську, можна допустити, що й з темпами вивчення української не буде проблем. Тим паче, що Квасьнєвські вільно і майже без акценту говорить російською. Зрештою, хіба українцям звикати до недосконалої української мови у виконанні головних політичних осіб країни?

Класичним прикладом у новітній історії того, як заїжджі персоналії ставали президентами інших країн є досвід країн Балтії. В якийсь момент (наприклад, перша половина 2007-го року), в усіх трьох з них президентами одночасно були колишні громадяни США чи Канади – Вайра Віке-Фрейберга у Латвії, Тоомас Хендрік Ільвес у Естонії, Валдас Адамкус у Литві. Мне завжди цікавило, чому саме в балтійських державах прижився такий заокеанський експорт, і я навіть не втрималась, аби не попитати це у Вайри Віке-Фрейберги у травні 2007 року під час її ексклюзивного (та взагалі останнього в її президентській кар’єрі) інтерв’ю «Главреду». Вона тоді відповіла наступним чином: «Ті, що приїхали до Латвії (з-за кордону – Ред.)- стали найбільшими ідеалістами в країні, найбільш емоційно сприймали свободу, яку отримала Латвія. Отож, немає нічого дивного, що саме з них і вибрали президента. Якщо хочете, відбувся такий собі відбір із дійсно відданих країні ідеалістів».

Звісно, балтійські заїжджі президенти більш пов’язані з країнами, які вони очолюють чи очолювали, бо походили з литовської, латвійської чи естонської діаспори. Однак, якщо, скажімо, Вайра Віке-Фрейберга народилась у Латвії і до восьми років мешкала в ній, то Ільвес з’явився на світ у Швеції, а потім до переїзду вже в незалежну Естонію, мешкав у США. Прикладом «чужого» президента міг би бути колишній президент Перу, японець Альберто Фухіморі, проте він народився хоч і у японській сім’ї, та все ж у перуанській столиці.

Так що, аргументів на користь Квасьнєвського-президента України, м’яко кажучи, негусто. А якщо врахувати ще й специфіку українського народу, який до національності кандидатів у президенти приглядається більш ніж уважно – то й взагалі мінімум. Мабуть, і сам пан Александер має це розуміти: кілька тижнів тому, виступаючи на форумі друга Пінчука в Ялті, Квасьнєвські чи не вперше публічно зізнався, що дійсно хотів стати генеральним секретарем ООН, проте один з відомих світових діячів відразу його попередив у дружній розмові: «Сашо, ти хороший хлопець, але ти не азіат». Це до того, що в оонівських виборах генсека регіональна «квота» завжди має ключове значення. Так само може бути й з Україною та національністю…

Проте, хто б якою фантастичною не вважав ідею з Квасьнєвським президентом, на мій погляд, більш важливо інше: те, що іноземним політикам рівня колишнього польського президента взагалі спадає на думку змінити громадянство на українське і приїхати щось робити для сусідньої країни. І що в них виникає враження, що вони більш вболівають за Україну, аніж її власні політичні лідери. Ось що насправді дуже сумно. А пан Квасьнєвські міг би зі своїм багатим досвідом та розкішними міжнародними зв’язками звичайно розбавити наше політичне болото. Нехай міняє громадянство і приїжджає…

Так уже склалося, що як тільки заходить мова про намір України рухатись у європейському напрямку (неважливо, ЄС чи НАТО), на поверхню спливають якісь усталені словесні шаблони, які часто не мають нічого спільного з реальністю або взагалі цю реальність спотворюють.І що цікаво – одними й тими самими формулами оперують в офіційних заявах як російські заправляли та їхні вірні «путінці» в українській політиці, так і звичайні люди за кухлем пива в якомусь середньостатистичному пабі.\
Зізнаюсь, якби йшлося просто про звичайні словесні ярлики, які не заважали б рухатись Україні вперед, – Бог із ними, але річ у тім, що подібними висловлюваннями чи зворотами деякі майстри від політики нахабно намагаються змістити акценти в дискусії на користь однієї зі сторін (здогадайтесь, якої). Я спробувала класифікувати подібні вислови. Оскільки більшість із них в оригіналі звучить російською мовою, вирішила їх так і залишити. А почнемо сьогодні з безперечного хіта – висловлювання «братские народы».

«Братские народы»

Те, що український та російський народи – «братские», настільки відклалось у свідомості ще радянських громадян, що ніхто з них насправді й не замислюється, звідки ноги ростуть у такої дивної словесної «скрепки», якою досі намагаються з’єднати дві незалежні країни. І з’єднати, що особливо показово, у свідомості тих, хто про часи спільного перебування під дахом Союзу пам’ятає дуже й дуже смутно. А відповідно – будь-якого моменту може поцікавитись: а на якій підставі українці та росіяни «братские»?

Ідея з постійним накручуванням «братськості» начебто зрозуміла – ті, хто це робить, намагаються донести до українців просте повідомлення: такі братські народи, як російський і український, не можуть бути розлучені жодними чужими і не братськими країнами чи альянсами. А саме – якщо Росія надалі збирається ностальгувати й оплакувати «найбільшу геополітичну катастрофу XX століття» (як Путін назвав розпад Радянського Союзу), значить, і Україна має не смикатись у бік нормальної компанії країн Євросоюзу та НАТО, а сидіти й оплакувати разом зі своїми «браттями» Сталіна та мріяти про відновлення «російської імперії», щоб американці та весь цивілізований світ тремтів від страху і навіть не смів спокушати «братів» достойними заробітними платами чи безвізовими подорожами.

Оскільки тема, погодьтесь, досить делікатна, я вирішила не займатись самодіяльністю і звернулась до двох істориків – українського та російського, аби вони пояснили, наскільки поняття братського народу коректне, чи має воно хоч якесь відношення до історії, а чи просто є суто політично-ідеологічним ярличком.

Отже, український історик Олександр Майборода, який працює заступником директора Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені Кураса в Національній Академії Наук України, на наше прохання класифікував це словосполучення (терміном його язик не повертається назвати) як «радянський пропагандистський штамп». Він, за словами експерта, був потрібний Кремлю для того, аби «пояснити використання інших, не російських, народів, для виключно російських цілей». «Це поняття було запроваджено, щоб використання інших народів виглядало природним з історичної точки зору: народи братні – вони й діють однаково». Він визнає, що йдеться тут про речі ідеологічні та політичні, адже існує ж насправді інше поняття – «культурно споріднені народи, народи, у яких близькі мови, культури, традиції». А от «братские народы», як ваша покірна слуга і підозрювала, використовують для того, аби «якимось чином легітимізувати спільний курс, спільні союзи та альянси». «Вважається, – пояснює історик, – що почуття братнього народу допомагає згуртувати такого роду союзи».

Російський колега Майбороди, заступник директора базованого в Москві Інституту загальної історії Віктор Іщенко також не сумнівається, що поняття «братських народів» – виключно політичне. Більше того, навіть припускає, коли вперше воно могло виплисти на поверхню. А саме – у 1954 році, коли гучно святкувалось 300-річчя Переяславської Ради: «У період цих святкувань пропагандисти-ідеологи, напевно, і ввели його в політичний словник, у словник преси». Історик, хоч і мешкає в Білокам’яній, не приховує, що розкручуванням поняття «братские народы» займались ідеологічні відділи ЦК КПРС («Там сидели далеко не глупые люди», – каже він.). А робили вони, знову ж таки за словами експерта, це для того, аби Радянський Союз існував як єдина, монолітна держава, яка не роздиралась би етнічними протиріччями та конфліктами.

Ну і, нарешті, пан Іщенко визнає – якщо перевести такий вислів у міжнародний контекст, то подібне словосполучення звучатиме щонайменше дивно: «Я дуже сумніваюсь, що, наприклад, у Німеччині мешканці Саксонії, Баварії чи інші німецькі народи називали б себе братськими».

Що ж, дорогі друзі, як бачимо, братський народ із нас ліпили довго, свідомо і з конкретною метою. Може, вже настав час почати відходити від нав’язаних радянськими ідеологами штампів?

Не знаю, як хто, а ваша покірна слуга до повторного канцлерства Меркель психологічно підготувала себе давно.Єдине, що хотілось побачити після недільного голосування в Німеччині – так це лідера вільних демократів Гідо Вестервеллє в ролі віце-канцлера та міністра закордонних справ замість Франка Вальтера Штайнмайєра – достойного наступника свого колишнього боса Шрьодера. \
Після голосування такий сценарій розвитку подій стає більш ніж реальним, оскільки ХДС цього разу збирається створювати коаліцію саме з лібералами, котрих якраз Гідо Вестервелє і очолює. Не буду приховувати: мої симпатії до вільних демократів пов’язані з тим, що вони єдині з трьох ключових партій розглядають Україну у своїй програмі як майбутнього члена Євросоюзу. Причому, як запевняли мене на днях поважні німецькі співрозмовники (у тому числі і колишній міністр закордонних справ Йошка Фішер, інтерв’ю з яким читайте у найбижчому номері журналу «Главред») – це не просто передвиборна риторика, в яку колись грались і християнські демократи, протиставляючи Україну та Туреччину, а позиція, котра дійсно близька тамтешньому ватажку вільних демократів.

Водночас, ми повинні прекрасно розуміти, що в нинішній коаліції цілком і повністю заправлятиме Меркель, а отож Вестервеллє і Ко свої п’ять копійок навряд чи зможуть повноцінно вставити. З іншого боку, треба зауважити, що наявність менш слабкого партнера в коаліції з Меркель, ніж соціал-демократи, може якраз Україні зіграти і на руку: аби в дуеті зі Штайнмайєром не пішло тріщини, Меркель повинна була постійно підлаштовуватись під нього, в тому числі і в зовнішньополітичних питаннях. Тепер, прогнозують деякі наші німецькі співрозмовники, пані-канцлер зможе дозволити собі більше зокрема й на американському (Вестервеллє завжди виступав за укріплення зв’язків зі Сполученими Штатами ) чи східноєвропейському напрямку, діяти без оглядки на проросійські сентименти есдеків.

Відносно вільніше, звісно. Бо ж не будемо забувати, що Християнсько-Демократичний Союз (CDU), яким керує пані канцлер, в Німеччині ще жартівливо розшифровують як Клуб німецьких підприємців (Club Deutscher Unternehmer). Що це означає? А те, що партія Меркель не може не враховувати інтереси німецького бізнесу, а вони, як відомо, з Росією пов’язані чимало. З Україною теж справи йдуть непогано (про що свідчить хоча б те, що у середу, 30 вересня будуть з помпою презентувати у Києві відкриття філії «Дойче Банку»), проте зовсім в інших масштабах. Так чи інакше, саме в коаліції зі слабшим, ніж соціал-демократи партнером, ми побачимо справжню Ангелу Меркель.

А для того, аби краще зрозуміти, що собою представляє новий-старий канцлер Німеччини, я, з вашого дозволу, дозволю собі провести кілька паралелей між нею та іншою кандидаткою на найвищий пост в іншій країні – Юлією Тимошенко.

Звісно, по-перше, і те, що можна помітити навіть неозброєним оком пересічного мешканця України чи Німеччини – це образ. Тимошенко в Україні – це образ політика-«поп-зірки» (слова одного німецького дипломата, не мої) з усіма атрибутами, властивими найяскравішим представникам шоу-культури. Меркель – це менеджер, котра не плутає світські виходи з партійним з’їздом чи міжнародною конференцією.

Для Тимошенко стать – це ще одна зброя на полі бою з чоловіками-політиками, котру вона часом успішно, а часом не дуже використовує ще з тих часів, як ходила на переговори до колишнього глави «Газпрому» Рема Вяхірєва в короткій спідниці та ботфортах. І її неодноразові посилання на те, як вона в черговий раз має боротись за місце під політичним сонцем в жорстокому світі ні на що не придатних чоловіків – складно навіть в найбільшій фантазії уявити з вуст Меркель (як, до речі, і з вуст, наприклад, Хілларі Клінтон).

Для Меркель стать – це просто факт, і як жоден інший топовий політик у Німеччині (чи США) вона буде всіляко дистанціюватись від цього факту в досягненні мети. Навпаки – намагатиметься своїм зовнішнім виглядом (тими ж традиційними для Меркель та Клінтон брючними костюмами) підкреслювати елемент чоловічності в собі, а не жіночності. Проте, в Україні своя специфіка, і стиль Тимошенко, як бачимо, не викликає відрази серед населення.

Інше питання – як сприймає тимошенківський стиль «поп-зірки» Ангела Меркель? Адже якщо Юлія Володимирівна стане президентом, їй доведеться мати справу з німецькою колегою досить часто, і було б не дуже справедливо, якби на вирішення того чи іншого питання впливали мережива на сукнях, котрі не зовсім вписуються в західний політичний протокол. З цим питанням я зверталась до деяких німецьких політиків та експертів, котрі достатньо добре знають пані Меркель. Їх консолідована думка зводилась до того, що такий стиль дійсно навряд чи викликає захоплення у пані канцлера.

Меркель – не боєць на передовій. Не особа, котра особисто кидається в бій, як тільки почує гул гармат на тому чи іншому фронті. На відміну від Тимошенко, німецький канцлер вступає в гру лише на фінальній стадії і тільки в особливо складних ситуаціях.

Меркель – не настільки харизматична, як Тимошенко. І в красномовстві їй є чого повчитись в української колеги. Освіта фізика наклала відбиток і на роботу нинішнього канцлера: конкретика, конкретика і ще раз конкретика. Від кількох представників ХДС раніше доводилось чути, що навіть на більш-менш неформальних зустрічах Ангела Меркель не дозволяє собі ліричних відступів, а просить відразу говорити по справі. Юлії Тимошенко, виглядає, більш до вподоби стиль, коли можна і пару жартів кинути, і емоції зайвий раз виплеснути, і поцілунками обмінятись. Останнє федеральний канцлер особливо не любить, і яскравою ілюстрацією цього був випадок, коли німецькі дипломати змушені були писати листа своїм французьким колегам, де акуратно попросили, щоб Саркозі запозичив манеру галантного Ширака і при зустрічі цілував Меркель не в щічку, а в руку.

Меркель здатна приймати непопулярні рішення, Тимошенко занадто чутлива до настроїв населення. Гарною ілюстрацією є участь Німеччини в операції в Афганістані, котру засуджують більшість німців, а після нанесення німецького авіаудару в провинції Кундуз, після котрого загинуло близько ста афганців, взагалі вимагають виводу третього за величиною німецького контингенту в Афганістані. Що сказала на те Меркель? Та нічого. Сказала, що ніякі графіки виводу 4200 німецьких вояків складати не збирається. Уявляєте щось подібне з Тимошенко напередодні виборів? Як свідчить історія з НАТО, прем’єрка відразу б сховалась у кущі соціологічних опитувань.

Є, звісно, й дещо спільне між обома політиками. І Тимошенко, і Меркель виявились не дуже вдячними щодо тих, хто їм фактично дав стартовий квиток у велику політику – перша до Павла Лазаренка, друга до Гельмута Коля.

Вони обидві майже позбавлені ідеології, а в своїх діях керуються виключно прагматичними міркуваннями. Щоправда, якщо в Тимошенко весь потік прагматичності спрямовується передусім на те, аби зайняти президентське крісло, в Меркель – дуже часто на те, аби не зачепити інтереси великого німецького бізнесу.

Меркель не сприймає, коли на неї тиснуть зовні. Це, не виключають німці, було однією з причин, чому пані федеральний канцлер настільки войовничо чинила опір запрошенню України та Грузії до ПДЧ в НАТО. Тимошенко теж зіпсувала стосунки не з одним чиновником і політиком, коли їй намагались збоку підказати, що і як треба робити.