Архіви: Публікації

Сьогодні важливий день: міністри закордонних справ НАТО засідатимуть у Брюсселі, щоб обговорити грузинсько-російський конфлікт. Що з того Україні? А те, що на ініційованому США екстренному засіданні навряд чи обійдеться без обговорення євроатлантичних перспектив як Грузії, так і України. І, власне, після цієї зустрічі може більш-менш прояснитись, чи зіграють події на Кавказі на руку Україні й Грузії в питанні ПДЧ, чи, навпаки, загальмують цей процес надовго.Заодно й дізнаємось: підкоригували чи ні свою позицію після грузинських подій великі прихильники серйозних випробувальних термінів для України та Грузії Німеччина, Франція та інші відомі з Бухарестського саміту європейські скептики. Особливо цікаво на це подивитись в тому контексті, що, на мою суб’єктивну думку, конфлікт в Грузії є частково і наслідком рішень Бухарестського саміту НАТО, на якому країни-члени Альянсу продемонстрували, що в питаннях України та Грузії вони є вразливими перед Росією, бо не спроможні виступити консолідовано. Виглядають невпевненими у своїх деклараціях бачити Україну в НАТО і роздробленими, як тільки йдеться про часові параметри наближення Києва й Тбілісі до натівських дверей. Росії гріх було цим не скористатись.

Більше того, Альянс, як майже пророче говорили грузинські можновладці під час квітневих подій цього року, немовби дав сигнал Москві: ідіть і візьміть їх – тобто Грузію і Україну – коли вам заманеться. Так, сьогодні багато говорять про провокацію Росії з боку Грузії, але ніхто не говорить про те, що Саакашвілі теж спровокували. І не в останню чергу – залізобетонна позиція пані Меркель (нехай пробачать мене мої німецькі друзі) про те, що про ПДЧ не може бути надано країні, керівництво якої не контролює частину своїх територій. Що має зробити керівництво цієї країни, аби країна отримала ПДЧ? Правильно, встановити контроль над тими територіями, які вони не контролюють. Якщо звісно воно щире в своїх намірах приєднатись до НАТО. Грузинський президент довів, що щирий…

Сподіваюсь, що після Бухарестського саміту німецькі можновладці, як і французький прем’єр Франсуа Фійон, зауважать, що регіональна стабільність була підірвана без наданого Україні і Грузії ПДЧ в Бухаресті, хоча вони чомусь вперто вважали, що саме запрошення до виконання Плану дій щодо членства спровокує таку нестабільність, а його видсутність – навпаки, дасть змогу її уникнути… Пригадую, окремі дипломати з країн-скептиків щодо євроатлантичних амбіцій України та Грузії дуже нервували, коли запитувала їх, чи прораховують вони не лише ризики, пов’язані з наданням ПДЧ, але й ризики, пов’язані з його ненаданням. Схоже, цього не було. І, мабуть, не відкрию Америки, якщо припущу, що Грузія – не останній з таких ризиків. Власне, саме тому у Вашингтоні вважають, що чим швидше наступить момент запрошення до ПДЧ, а потім і момент запрошення до НАТО, тим більше таких ризиків з боку Росії вдасться уникнути.

І недаремно один високопоставлений американський дипломат, відповідаючи в неформальній бесіді на моє питання, наскільки принциповим є запрошення ПДЧ для України до грудня, відповів, що якщо його не буде в грудні, то може не бути й впродовж наступних кількох років. І недаремно головний ідеолог розширення НАТО на Схід, нинішній виконавчий директор Трансатлантичного центру Фонда Маршаллу «Німеччина-США», який базується в Брюсселі, Рон Асмус (до речі, нещодавно був в Україні і разом з послом США Вільямом Тейлором відвідував прощальне прийняття з нагоди від’їзду великого скептика щодо швидкого ПДЧ для України, посла Німеччини Рейнгарда Шеферса, що, на мій погляд, було досить символічно) у своїй вчорашній статті у «The Wall Street Journal» закликає переосмислити стратегію розширення Альянсу, аби заспокоїти тих своїх партнерів, котрі можуть стати «новою мішенню для російського тиску і потенціальної агресії», передусім Україну. Ось що він, зокрема, має на увазі під таким переосмисленням: «У середині 90-х НАТО прийняла стратегію розширення, яка базувалась на інтеграції, а не на стратегічній відповіді Росії. Ми свідомо підняли планку і посилили вимоги для нових членів. Головна увага була зосереджена не на захисті, а на демократичних реформах, які допомагають прив’язати нові країни до Заходу. Але ми також цілком свідомо залишили за собою можливість зниження такої планки в майбутньому, якщо ситуація в сфері безпеки зміниться в гірший бік. Саме так сьогодні і відбулось, тому нам необхідно знову змінити наші критерії». До того ж, пан Ас мус нагадав, що з моменту розширення Альянсу десятиріччя тому, він не вибудовував жодних оборонних планів від можливої військової загрози з боку Росії на адресу нових членів НАТО в Центральній і Східній Європі та країнах Балтії. Сьогодні вже такої оборонної стратегії бракує.

Чи погодиться на подібні коригування той же міністр закордонних справ й віце-канцлер Німеччини Франк Вальтер Штайнмайєр – представник країни, яка чи не вперше в історії розширення НАТО встановила щодо України та Грузії власні критерії для приєднання до ПДЧ? Останніми днями в інформаційному полі Німеччини з’явились обнадійливі для Києва повідомлення, що цей перевірений товариш Шредера дістанціювався від колишнього боса в тому, що стосується підтримки Росії у конфлікті з Грузією, яку ек-канцлер (хто б сумнівався!) вже висловив в інтерв”ю тамтешнім журналістам і таким чином приєднався до достойної і дуже вже скромної компанії у вигляді президента Венесуели Уго Чавеса. Хто знає, може перед виборами у Німеччині пан міністр взагалі захоче постати перед німецьким електоратом в новому образі, який не має нічого спільного з сірим кардиналом канцелярії Шрьодера. В образі, який дасть йому змогу в майбутньому особисто порулити німецькими соціал-демократами, а при гарному збігові обставин і урядом – благо, не кращі часи у цій партії і далеко не кращий імідж їхнього нинішнього лідера дають підстави для роздумів на такі спокусливі теми.

Але не будемо випереджати події. Сьогодні стане зрозуміло, наскільки країни-члени НАТО усвідомили, що нові реалії потребують нового підходу до розширення, а виправити помилки Бухаресту ще не пізно.

Пост в блог на “УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ” директора ІСП Альони ГетьманчукВирішила продовжити в рамках «Щоденника» міні-проект «Говорять євроатлантисти», де прихильники членства України в НАТО з різних регіонів України розповідають, як вони стали євроатлантистами й діляться регіональними нюансами теми НАТО. Першим нашим співрозмовником був доцент Донецького національного університету Ігор Тодоров.

Сьогодні, у розпал літа, мій маршрут пролягає на Південь – у місто, яке навіть у курортний сезон вирує політичними пристрастями на натівську тематику. І, здається, мало кого цікавить, чи хочуть бідолашні туристи під час відпустки спостерігати поруч обличчя вірних послідовників Вітренко чи фанатів Затуліна. Отож, Севастополь і наш співрозмовник – заступник голови Севастопольської міської держадміністрації Дмитро Базів:

– Отож, як живеться євроатлантисту в Севастополі?

– Нормально. Утисків не має. Ми ж формуємо навколо себе коло людей, які є нашими однодумцями. А що стосується спілкування взагалі, то живемо в демократичній країні і маємо поважати погляди, що відрізняються від наших. Сподіваємося, що й опоненти так само поважатимуть наші думки. Це, звісно, виходить далеко не завжди: все залежить від культурного рівня опонентів. Наприклад, є в тій же міській раді (Севатосполя – Ред.) люди – їх переважна більшість – які дотримуються абсолютно інших позицій, але з одними ми можемо знаходити спільну мову з різних питань, з іншими – не дуже.

– Як ви для себе усвідомили, що альтернативи НАТО для України на сьогодні не існує?

– Не можна сказати, що я одного дня прокинувся і переконався, що НАТО – це добре. Я закінчив Інститут міжнародних відносин Київського національного університету. Іншими словами, здобув освіту, яку надавали, на мій погляд, найкращі викладачі у сфері міжнародного права і міжнародних відносин. А людина, яка має певний рівень освіти, не може апріорі відкидати позитивні впливи процесу глобалізації. Йдеться не про уніфікацію всіх, а про те, що коли багато країн беруться за вирішення якихось питань – у випадку НАТО – це створення системи глобальної безпеки – то це завжди більш ефективний і більш правильний підхід. Адже чим більше буде на одному боці країн і націй, тим менше їх перебуватиме на іншому – разом завжди краще. Розуміння цього до мене прийшло в студентські роки – світогляд значною мірою тоді і формується.

– Чи посилюється це переконання завдяки тому, що ви мешкаєте в Севастополі?

– Я не думаю, що мешкання у Севастополі, у Львові чи Києві є фактором. Існують регіональні відмінності, але є базові, ґрунтовні інтереси України як держави. Розуміння цих базових інтересів має бути як у Донецьку, так у Севастополі і Києві. Отож, не думаю, що від того, де ми мешкаємо, повинно залежите це бачення. НАТО – це не питання регіонального рівня. НАТО – це загальнонаціональне питання.

Зараз я також розумію, що абсолютно неправильно буде вступати в НАТО без знаходження консенсусу всередині українського суспільства. Це рішення має отримати підтримку більшості громадян – я не кажу 90%, але більшості.

– Чи є у вас однодумці в Севастополі, в Криму загалом, хто ці люди?

– Це абсолютно різні люди, але об’єднує їх, в першу чергу, одне: ці люди відкинули шаблони радянського мислення. Специфіка Севастополя полягає в тому, що багато хто бачить наше місто як форпост протистояння тому ж Заходу, зовсім не замислюючись, чому обов’язково має бути таке протистояння і кому, власне, протистояти – Франції, Німеччині, Великобританії? Тобто, для людей, які продовжують жити цими штучним радянськими шаблонами, НАТО – це щось на кшталт Гітлера й концтаборів. Але є й люди, вільні від цих стереотипів. Це і журналісти, і представники середнього бізнесу, і студенти. Дуже лояльно ставиться до цих питань велика кількість кримських татар: у них немає радянської зашореності. Серед державних службовців є достатня кількість людей, які розуміють правильність цього шляху.

– Чи безпечно говорити про НАТО і сповідувати євроатлантичні погляди в Севастополі?

– На кожного дурня намордник не одягнеш. Тобто, гарантії того, що не знайдеться якась божевільна людина, яка плесне тобі чимось в очі, ніхто не дасть. Але сказати, що прихильники євроінтеграції або прихильники вступу України до НАТО десь ховаються по підвалах і бояться висловити свою думку – було б теж абсолютно неправильно. Звичайно, не секрет, що в Севастополі переважна більшість мешканців досить негативно ставиться до ідеї вступу України в НАТО. Переважна більшість ще не розуміє сутності НАТО і того, що ніякої небезпеки ані для міста, ані для їхніх родичів у Росії, це не має.

– Що конкретно має бути зроблено в ході інформаційної кампанії, аби кримчани зрозуміли, що НАТО – це не ворог?

– Головний міф, чим лякають кримчан проти НАТО, – це те, що завтра російський Чорноморський Флот піде, а тут з’являться іноземні війська. Треба пояснити, що, по-перше, збройних сил НАТО як таких не існує: на території кожної країни-члена Альянсу діють свої власні збройні сили, і якщо Україна завтра вступить в НАТО, то це не означає, що в Криму базуватимуться французькі, англійські чи польські військові. Абсолютно ні. По-друге, що вступ України до НАТО ніякою мірою не відміняє норму Конституції – і про це говорив й Президент – де йдеться про заборону розміщення іноземних військових баз на українській території. Якщо ця норма буде виконана, а люди зрозуміють, що вступ до НАТО – це просто договірні відносини щодо спільної системи безпеки, а не те, що завтра прийдуть в Україну якісь окупаційні війська під німецьким або американським прапором, і якщо це на побутовому рівні донести до прибиральниці, двірника, виховательки в дитячому садку, то вони побачать, що НАТО – це зовсім не те, що вони собі уявляють, що ніякого американського чобота в Севастополі не з’явиться.

– Від позиції кого з політиків залежить корекція поглядів кримчан на НАТО? Чи можлива взагалі така корекція?

– Я не думаю, що рівень довіри населення – як в Криму, так і в Україні в цілому – до політиків такий високий, що якщо завтра якийсь політик N скаже, що, мовляв, люди я помилявся, НАТО – це дуже добре, давайте його підтримаємо, то всі побіжать за ним. Я думаю, все залежить не від позиції якогось політика, а від системної роботи. У Криму, на мій погляд, серед конструктивних фігур за масштабом і впливом на ситуацію, а також за управлінським досвідом, рівного Сергію Куніцину немає. Якщо виходити за межі Севастополя, то таких фігур є декілька – це, зокрема, Чубаров та Грач.

Але, люди в Криму – це не паства, якій пастор сказав, і так воно й буде. Хоча, звичайно, є впливові особи, думки яких мають певне значення для мешканців Криму. Я не думаю, що ми зараз повинні працювати через топ-політиків. Справа не в тому, щоб зібрати 10 провідних політиків, вивести їх в прямий ефір і щоб всі вони казали, що НАТО – це дуже добре. Треба працювати зі студентами, школярами, вчителями.

– Розігрування Росією теми про статус Севастополя і приналежність Криму, на ваш погляд, викликано саме бажанням України інтегруватись до НАТО, чи НАТО – це лише вдалий привід підняти ці теми?

– Я думаю, це спроба певного тиску на політичні еліти України. Вважаю, усі розуміють (в тому числі й керівництво Росії), що жодних правових підстав для того, аби ставити під сумнів територіальну приналежність Криму, Севастополя не існує. Це психологічна атака, яку проводять люди на кшталт Лужкова, Затуліна вже десятки років. Тому, звичайно, спроба тиснути – мовляв, якщо ви будете і далі рухатися в євроатлантичному напрямку, то ми будемо пробувати дестабілізувати ситуацію всередині самої України – це певний політичний шантаж. Але я думаю, не варто на це піддаватись, треба просто вести нормальну відкриту дискусію.

Як приємно списувати всі євроатлантичні невдачі на різних зовнішніх недоброзичливців. На росіян, які псують всю натівську картину в очах Півдня і Сходу України й розгортають бурхливу пропагандистську діяльність у європейських столицях. На німців, які крутять енергетичні «шури-мури» з Москвою й тому не хочуть євроатлантичні старання України винагородити ПДЧ, на французів, які чомусь оглядаються на німців, на брюссельських чиновників, які дістають своїми каверзними й дотошними питаннячками про те, наскільки виконується Цільовий план на 2008 рік…Одним словом, на всіх тих, які заважають Україні мужньо рухатись до світлого євроатлантичного майбутнього. Ну так, є трохи й внутрішніх проблем, але хіба ми одні: от в Італії уряди міняються як рукавички, Угорщину два роки тому трясло так, що ледве другого Майдану не сталось, а в Чехії ще ті дива творяться на ґрунті коаліційного будівництва.

Думка про те, що саме такою логікою користуються окремі наші високопоставлені євроатлантисти, роздумуючи спекотними літніми днями про холодний грудневий день, коли у Брюсселі робитимуть «першу оцінку» прогресу Києва на шляху до ПДЧ, мене атакує все частіше. Роздумують, але, судячи з усього, не поспішають зробити перший крок, який би продемонстрував Альянсу, що євроатлантична інтеграція – це всерйоз і надовго. Крок, котрого як мінімум одна людина в НАТО – генсек Альянсу Яап де Хооп Схеффер – зачекалась щонайменше з лютого міся¬ця.

Йдеться про те, аби нарешті визначитись, хто є національним координатором інтеграції України в НАТО. Тут уже зовнішні впливи чи вибрики опозиції ні причому: потрібно просто трохи пригасити власні амбіції й остаточно поставити крапку, де буде знаходитись той телефон, за допомогою якого Брюссель триматиме на пульсі всі євроатлантичні порухи України. Поки такого номера не існуватиме, то, перефразовуючи відоме висловлювання про відсутність єдиної зовнішньої політики Євросоюзу, жодної євроатлантичної політики в країні не існуватиме.

Очевидно, що не в останню чергу проблема полягає у дещо викривленому розумінні того, хто такий координатор з питань євроатлантичної інтеграції. У мене особисто склалось враження, що цю персону розглядають, швидше, як «головного по НАТО в Україні», хоча насправді це має бути такий собі менеджер, готовий звалити на свої плечі весь масив чорнової роботи, бо євроатлантична інтеграція – це, передусім, внутрішні реформи, а не розпивання шампанського на вишуканих дипломатичних прийняттях чи виголошення промов на міжнародних форумах. Чи багато наших євроатлантистів при владі вже сьогодні, скажімо, можуть взяти на себе відповідальність за недовиконаний Цільовий план 2008 року чи відсутність конкретних досягнень на ниві інформування населення? Навряд чи.

Отже, національний координатор – це людина, ім’я якої, як слушно зауважив поважний представник Альянсу в розмові з автором цих рядків, навряд чи увійде в історію України. Членство України в НАТО так чи інакше розглядатиметься як заслуга Президента, а героєм, скажімо, грудневого засідання міністрів закордонних справ – незалежно від результату – так чи інакше буде вважатись глава зовнішньополітичного відомства.

Я навмисне не називаю жодних прізвищ. І навіть не роблю припущень з приводу того, чи має цим координатором бути окремий віце-прем’єр з питань євроатлантичної інтеграції, ким у свій час, подейкують, пропонували у Секретаріаті Президента стати Володимиру Горбуліну (а потім успішно про це «забули»), чи цим напрямком навантажать когось із діючих чиновників вищого рангу. Я так само не берусь оцінювати, з одного боку, пропозиції з координації, надіслані на Банкову з офіса віце-прем’єра Немирі, а з іншого, побажання для доопрацювання, висловлені після тривалої паузи у відповідь на запропоновану схему. І так само не збираюсь дискутувати, яка модель доказала свою ефективність більше: коли в країнах-кандидатах на членство в НАТО за євроатлантичну інтеграцію відповідав МЗС, чи відповідні офіси або комітети, підпорядковані напряму прем’єр-міністру. Важливо те, що у всіх цих країнах був єдиний центр, якого нема в Україні.

Навіть при тому, що відсутність системи координації є тим потужний козирем, який сьогодні безпощадно використовують проти України скептики всередині Альянсу. Козирем, який фактично паралізує всі інші розмови про плани на найближче євроатлантичне майбутнє…

Вона-таки приїде. Після неоднозначних чуток в Берліні, що візит так і так доведеться скасувати, бо до кінця липня коаліція в Україні навряд чи доживе, та розмов про те, що за неприступною позицією Меркель щодо євроатлантичних амбіцій України ховається дещо інше. А саме – осад, який начебто залишився в неї після того, як у лютому 2006 року вона запросила Віктора Ющенка провести у Берліні робочу вечерю, а він без особливих пояснень відмовив.За нашою інформацією, порадив Президенту тоді не їхати один з дуже проєвроатлантичних міністрів – начебто казав, що все має бути офіційно і за протоколом, а не на якійсь незрозумілій вечері. Та й пані канцлеру самій не завадило б приїхати до Києва…

У підсумку, до Києва пані Меркель їхала майже три роки. І якщо для неї цей візит – швидше, чергова робоча поїздка в мертвий політичний сезон, для українського Президента – унікальна, як він любить казати, можливість нарешті детально розповісти, що стоїть за бажанням Києва отримати перспективу членства в ЄС, мати нову посилену угоду з Євросоюзом, яка б включала слово «асоціація», розпочати діалог про безвізовий режим, і, нарешті, бути запрошеною до виконання Плану дій щодо членства в НАТО. Я привела перелік питань, які наразі не сприймаються Німеччиною, хоча є надважливими для керівництва України, але оскільки пишу про візит в рамках «Щоденник євроатлантиста», дозволю собі зупинитись лише на останньому пункті.

Отож, невдовзі після Бухарестського саміту в Берліні сформували три пункти, які не дозволяють Німеччині трансформувати негативну відповідь на ПДЧ для України на позитивну. Це, нагадаю, відсутність політичної стабільності в Україні, низький рівень підтримки населення і ризики для регіональної стабільності, тобто завуальований гнів Росії. Німці зробили добре, бо дали час для українців до візиту Меркель підготувати свої контраргументи на цілком конкретні закиди. Тепер українські співрозмовники пані Меркель зможуть детально розповісти їй, що політичне життя України не більш нестабільне, ніж у деяких країнах-членах НАТО, російське питання – це не те питання, яке Київ може вирішити самотужки, а підтримки більшості населення вступу в НАТО не було в окремих країнах Центрально-Східної Європи навіть напередодні запрошення до вступу в Альянс, не те що до ПДЧ. Але навіть якщо контраргументи на три німецьких «але» рано чи пізно виявляться для Берліну переконливими, існують ще й деякі «технічні» моменти, котрі так само можуть поставити євроатлантичну підніжку Києву чи то напередодні грудневого засіданні міністрів, чи ближче до квітневого саміту: на кшталт рівня виконання Цільового плану на 2008 рік. Наскільки він, до речі, виконаний на момент візиту пані канцлера?

Є речі, про які, звісно, не вдасться сказати Ангелі Меркель відверто: наприклад, якщо для німців таким принциповим питанням є підтримка з боку населення, чому пані канцлер закриває очі на те, що участь німецьких військових в Афганістані позитивно сприймає менше 10% німців, але, незважаючи на це, федеральний уряд не збирається скорочувати свою присутність у цій країні? Чи Меркель просто вміло користується тим, що її власний рейтинг довіри у Німеччині наразі досяг рекордних показників – 62% німців хотіли б бачити її канцлером і після виборів 2009 року.Отож, може собі дозволити багато чого в порівнянні з непопулярними Бушем, Саркозі чи Ющенком. Але чого, подейкують, не може собі дозволити зовсім, так це аби їй хтось відверто щось нав’язував – чи то ПДЧ для України, чи інші речі. Отож, діяти з пані Меркель треба максимально витончено, що, на жаль, не врахували деякі прихильники України світового масштабу, почавши чинити на неї відвертий тиск напередодні Бухарестського саміту…

Знаю, що багатьох євроатлантистів відверто дратують явно завищені вимоги, які виставляють німці для Плану дій щодо членства саме для України. Але я б подивилась на це з іншого боку: деякі компетентні джерела «Главреду» стверджують, що подібні дипломатичні бої точаться тому, що якщо вже німці подолають для себе психологічний бар’єр у вигляді ПДЧ, то запрошення до членства України буде відбуватись менш болісно. Тим паче, що один серйозний бар’єр німці насправді вже подолали: письмово погодились визнати, що Україна буде в НАТО.

Власне, це саме розуміють і в Москві, тому й вписують у свої зовнішньополітичні концепції положення про несприйняття руху України та Грузії до НАТО. Вписують, не в останню чергу розраховуючи на європейських партнерів – Меркель, Саркозі і, до речі, друга Путіна Берлусконі, який не брав участі у дискусії з приводу ПДЧ в Бухаресті, бо ще не був прем’єром, але фактор якого не повинні ігнорувати в Києві напередодні грудневого засідання міністрів НАТО у Брюсселі.

З іншого боку, ледве не повсякденні погрози росіян на адресу України як майбутнього члена НАТО, мали б стати прямим свідченням для Берліну, що їхні сподівання (з приходом Медвєдєва Москва не буде так агресивно налаштована щодо ПДЧ для України) не справджуються. Навпаки: все більше експертів схиляються до думки, що якщо ПДЧ було б надане Україні в Бухаресті, Росія змушена була б проковтнути його як чергову гірку пілюлю на кшталт Косово чи елементів американської ПРО в Європі, й… просто змиритись. А так у неї з’явилось достатньо часу, аби мобілізувати всі свої ресурси й почати такий наступ по всіх фронтах, після якого інформаційні конвульсії напередодні Бухаресту видаватимуться просто квіточками…

І, насправді, гарні відносини Меркель з Путіним та Медвєдєвим у питанні України й НАТО можуть зіграти таку ж позитивну роль – так-так, я не помилилась – як у 2004 році гарні взаємини між Путіним і Шрьодером, коли під час Помаранчевої революції канцлер Німеччини попросив свого російського друга збавити обороти й змиритись з результатом народного волевиявлення в Україні. Подейкують, що пані Меркель в розмові з Владіміром Владіміровичем вже висловила своє незадоволення тим, що з боку росіян розігрується карта територіальної цілісності України, можливо, з часом вона – по-дружньому – попросить його поважати й зовнішньополітичний вибір сусідньої країни? Для цього, звісно, потрібно як мінімум не поглиблювати нинішнє розчарування канцлера політичними подіями в Україні, про яке не особливо маскуючись говорять в її оточенні. Та й не тільки – посол Німеччини Рейнгард Шеферс навіть на прощальному прийнятті з нагоди свого від’їзду з України не витримав і констатував: два роки, які він провів в Україні, були двома роками політичної кризи.

Корекція позиції Німеччини потрібна й для того, аби змінити ставлення Франції до ПДЧ для України. За нашою інформацією, французьке ставлення до цього питання є похідним від німецького, оскільки у Парижа є серйозний боржок перед Берліном за неохочу, але все ж таки згоду останнього на створення Середземноморського Союзу, авторство котрого, як відомо, належить Ніколя Саркозі. Таким чином, Україна з бажанням приєднатись до ПДЧ стала своєрідним заручником улюбленого наразі геополітичного дитя французького президента.

Проте, не будемо забігати наперед: бо наразі головне, що в українського Президента й прем’єра взагалі є можливість повноцінно поговорити з пані Меркель за столом переговорів, а не в кулуарах партійних з’їздів чи коридорах самітів.

Коли хорвати та албанці підписували в Брюселі протоколи про приєднання до НАТО, я чомусь згадала, як під час відвідин штаб-квартири НАТО у 2001-му році, ми з колегою досить агресивно нападали на різноманітних співрозмовників з Альянсу питаннями: «Чому Албанія уже виконує ПДЧ, а Україну навіть до Інтенсифікованого діалогу не допускають»? Албанія для нас тоді уявлялась кінцем світу, і жоден з нас навіть не міг уявити, що на момент, коли Албанію запросять до НАТО, Україна все ще товктиметься на етапі Інтенсифікованого діалогу, а ПДЧ здаватиметься для неї великою зовнішньополітичною перемогою, яку, поміж тим, не вдалось здобути з першої спроби.Албанія в контексті українських амбіцій в НАТО була приблизно тим же, чим була Румунія в контексті українських амбіцій в Євросоюзі. Саме ці країни використовували українські дипломати, журналісти-міжнародники та просто підкований у зовнішньополітичних справах люд, коли хотіли вказати Брюсселю на наявність подвійних стандартів щодо України – як зі сторони НАТО, так і зі сторони ЄС. Я теж, зізнаюсь, багато разів грішила такими аналогіями, аж поки не зрозуміла: подібна апеляція зайвих балів в європейський чи євроатлантичний актив не додасть – вона лише дратує наших європейських колег, бо вони відчувають, що їх хтось нахабно хоче спіймати на гарячому. Кому таке сподобається? Тим більше, що навряд чи існує хоч одна поважна країна без подвійних стандартів у своїй зовнішній політиці. І тим більше, що ми навряд чи можемо бути впевненими, що значно кращі від новоспеченого члена НАТО Албанії.

І тим більше, Албанія приєдналась до ПДЧ в 1999 році. Тобто тоді ж, коли балтійські держави чи майже сусідня їй Словенія. Однак, у 2004 році вона, на відміну від цих країн, не стала членом НАТО. Отож, шлях від початку виконання ПДЧ до запрошення в альянс тривав для цієї країни 9 років. Про що це свідчить? Передусім про те, що до Албанії теж було чимало питань з боку НАТО. А також про те, що без відповідної підготовки цупкі натівські двері так просто не пробити, як дехто думає у Києві.

Як змінювалась Албанія завдяки процесу вступу до Альянсу, я попросила коротко розповісти свого товариша, Національного координатора Албанії з питань вступу до НАТО Глорі Хусі, котрий якраз повернувся зі штаб-квартири НАТО, де підписувались відповідні протоколи про вступ:

– По-перше, аби пройти інтеграційний процес в НАТО потрібно виконати певні політичні й економічні критерії: країна має доказати, що вона є діючою демократією, у ній панує сила закону, повноцінно функціонує ринкова економіка, а права людини захищені. Специфікою НАТО є також реформи у військовій сфері.

Звісно, до 2005 року ми проводили в рамках Плану дій щодо членства певні реформи, але вони не дотягували до того рівня, який вимагало НАТО. Виникла потреба змінити політичну конфігурацію в країні: у липні того року албанці вирішили довірити владу Демократичній партії, щоб створена нею коаліція могла провести такі реформи, які б дозволили країні суттєво просунутись на шляху до НАТО. Відтоді інтеграція в НАТО та ЄС стала топ-пріоритетом нового уряду Салі Беріши і процес почав йти прискореними темпами.

Для початку приступили до вирішення ключової для Албанії проблеми – організованої злочинності. Скептики говорили, що тут особливого успіху бути не може. Проте, сталось інакше. Уряд, по-перше, відрубав всі зв»язки між політикою і кримінальним світом. Всі. Впродовж двох з половиною- трьох років 202 кримінальні організації були зруйновані, майже тисячу їхніх лідерів і членів притягнуті до відповідальності. Уряд розробив дуже чітку програму, щоб припинити будь-який трафік чи то-наркотиків, чи то людей. Був запроваджений мораторій на заборону у внутрішніх водах Албанії будь-яких швидкісних катерів, які в основному використовувались для перевезення до Італії та інших європейських країн різного виду трафіку. Це була дуже успішна акція. Різке зменшення наркотрафіку з Албанії підтвердили і наші сусіди – італійці. Як результат – Албанія на даний момент не вважається країною, з якої постачається людський трафік, а всі шляхи, через котрі йшли до Європи наркопотоки з Афганістану, були на албанській території перекриті.

Суттєві досягнення були зроблені й в інших сферах. Так, наприклад, Албанія наразі має економіку, яка найшвидше розвивається в регіоні – 6% росту ВВП щорічно. Рівень інфляції – 2 -2,4%. Ми були змушені зробити все можливе, аби покращити бізнес-клімат в країні. Албанія лібералізувала всі процедури для реєстрації бізнесу – якщо раніше потрібно було щонайменше 4-6 днів для реєстрації підприємств, то тепер дія так звана система «однієї зупинки», і все робиться в електронному вигляді протягом дня.

Ми змінили податкові ставки: податки на дохід зараз складають 10%, що також приваблює іноземних інвесторів. Ми спростили дві третини всіх дозволів та ліцензій, які потрібні для ведення бізнесу в нашій країні, більшість з них були просто скасовані. І все це робилось з тією метою, аби зруйнувати складні бюрократичні процедури, які існували в країні роками.

У Албанії спостерігається справжній кредитний бум, причому більшість з цих кредитів – а саме 70% – йде на ведення приватного бізнесу. Загалом банківське кредитування економіки зросло в три рази за два роки. Водночас, експорт з Албанії зріс на 28% у 2007 році порівняно з попереднім роком. Щодо іноземних інвестицій, то у 2007 році вони були на 87% (!) вищими, аніж у 2006-му.

Крім того, в останні роки ми спостерігали подвоєння кількості туристів, які відвідували нашу країну. Враховуючи все це недивно, що рівень підтримки членства в НАТО серед албанців складає 95-96% (виділено редакцією). І, чесно кажучи, ми ніяк не можемо зрозуміти, хто ті 4%, котрі не підтримують членство Албанії в НАТО.

Звісно, є й інші причини, чому серед албанців спостерігається такий високий рівень підтримки НАТО. Передусім це те, що албанці відчувають себе частиною європейської системи цінностей, де панують індивідуальні свободи й сила закону. Албанія була на певний час відлучені від цих цінностей через окупацію, самоназв»язану ізоляцію й тому подібне. Мабуть, жодна нація не страждала так, як ми. Ми пройшли через геноцид, пройшли через етнічні чистки, через територіальні поділи, але ми ніколи не зупиняли свою боротьбу за свободу і возз»єднання з європейською і євроатлантичною спільнотою.

Албанці також розуміли, що інтервенція НАТО в 1999 році мала під собою лише одну основу – захистити права людей, які опинились один-на-один з загрозою геноциду та етнічних чисток, влаштованих жахливим режимом Мілошевича проти косовських албанців. НАТО врятувало косовських албанців від таких дій. Отож, ще з того часу албанці мали високий рівень впевненості в Альянсі – у його можливостях захистити. Ця ситуація відрізняла суттєво албанців від деяких інших сусідніх націй, як, наприклад, хорватів, котрі спочатку мали досить низький рівень підтримки щодо НАТО, але зараз він сягає близько 60%.

Уявляю, з яким настроєм вчора повертались з Брюсселю делегації Хорватії та Албанії після того, як посли 26 країн-членів НАТО підписали протоколи про приєднання цих країн до Альянсу. Хоча не так складно й уявити, оскільки з-поміж представників делегацій був і мій товариш, національний координатор зі вступу Албанії до НАТО Глорі Хусі. Я зв’язалась з ним по телефону й дізналась, що конкретно процес вступу до НАТО дав для Албанії. Читачі сайту «Главред» дізнаються про це з наступних «Щоденників євроатлантиста». Наразі я б хотіла зупинитись на Хорватії.Оскільки під час Бухарестського саміту, коли цю країну урочисто запрошували до НАТО, ваша покірна слуга, як і решта зацікавлених українців, були зайняті цілком та повністю лише Планом дій щодо членства в НАТО для України, не було можливості розставити кілька акцентів, роблю це зараз.

Перший і ключовий момент – в НАТО запросили республіку колишньої Югославії. Причому – вже другу. Тепер Хорватія разом із Словенією, яка приєдналась до Альянсу в 2004 році, мали б примусити противників членства України в Альянсі, які на всіх без винятку публічних мітингах всіляко товчуть «натовских агрессоров» за «бомбежки» Югославії, задуматись: якщо НАТО такий агресор, то чому самі югославські республіки туди вишикувались у чергу? Чому один за одним цілеспрямовано наближаються до натівських дверей? Потрібно було бачити розчарування делегації іншої пост югославської республіки – Македонії, коли греки заблокували їхнє запрошення і всі до одного македонці, включно з журналістами, демонстративно залишили саміт. І, з іншого боку, радість представників Боснії і Герцеговини та Чорногорії, котрі на Бухарестському саміті отримали запрошення до Інтенсифікованого діалогу – те, що з 2005 року виконує Україна. Отож, виходить дещо парадоксальна ситуація: представники колишньої Югославії вже крокують до НАТО, а українці, які від Белграда знаходяться на відстані тисяч кілометрів, досі не можуть пробачити Альянсу за військову операцію над сербською землею. Дива та й годі!

Другий момент – звісно, у країні, яка трохи більше десяти років тому (!) пережила жорстоку війну не відразу всі і зразу повірили в цілющу інтеграційну силу НАТО – отож, як і в Україні, були певні переживання з приводу коливань суспільної підтримки у населення. Навіть більше – низький рівень підтримки з боку населення був найслабшим місцем Хорватії під час переговорів щодо вступу в НАТО. Хорвати, які не готові були підписатись під членством в НАТО, керувались двома контраргументами: вони, передусім, переживали, що Хорватія буде втягнута в міжнародні конфлікти проти власної волі, а НАТО потребує на хорватській території розміщення баз.

Подейкують, що саме тому від референдуму хорватська влада відразу відмовилась – рішення проводилось через парламент. І це цілком логічно: парламент є законно обраним органом, який представляє інтереси населення, отож те, що українські можновладці пообіцяли провести подібний плебісцит – є великою поступкою для населення, а не якоюсь закономірністю. До речі, ключова опозиційна сила в Хорватії – Соціал-Демократична партія – активно виступала якраз за проведення референдуму по НАТО, але прем»єр-міністр країни Іво Санадер взяв на себе відповідальність (як, в принципі, і мають робити справжні лідери) і викреслив плебісцит з порядку денного взагалі.

Але Україні, яка змушена вислуховувати докори європейських представників Альянсу з приводу низької підтримки населення, варто було б звернути увагу в контексті Хорватії й на інше: позитивну динаміку тамтешніх настроїв щодо НАТО. Отож, якщо в 2006 році лише близько 24 % хорватів чітко підтримували членство в НАТО (нічого не нагадує?), то у 2007-му – тобто через рік – ця цифра вже сягала 43%. На початку 2008 року рівень підтримки коливався на межі 50% (уявляю, як нервувала хорватська влада за кілька місяців до Бухарестського саміту). На даний момент – тобто через якихось півроку – коливається в районі 60%. Все це свідчить про одне: вдало проведену інформаційну кампанію, і , очевидно, для українських провайдерів інформаційного забезпечення з приводу НАТО не завадило б взяти кілька «майстер-класів» у хорватського керівництва. Отож, коли наші європейські колеги говорять про позитивну динаміку (зауважте – не про шалену підтримку в 70-80%, а лише позитивну динаміку), то у них, звісно ж, є з чим порівняти.

Мені дуже цікаво, як розвиватимуться стосунки у тандемі Путін-Медвєдєв. Ні, не в тому сенсі, хто кого контролюватиме, бо насправді не дуже обходить, чи виявиться новий російський президент тією милою «плюшевою» істотою, яка була зображена кілька місяців тому на обкладинці «Русского Newsweek», чи ще покаже зуби, як пророкувала добре начебто знайома з ним Алла Пугачова у нещодавньому інтерв’ю польській газеті Dzennik.Цікаво інше: якщо все ж таки – хай пробачать мене росіяни за такі фривольні фан¬тазії – Дмітрій Анатольєвіч зможе своїми нанотехнологіями чи посиленими телепоказами посунути Владіміра Владіміровича в електоральну тінь, і останній перестане бути супергероєм для пострадянського простору і не здаватиметься президентом-ідеалом для мільйонів українців, то як зміняться настрої моїх співвітчизників щодо членства України в НАТО?

Уявімо, що однієї прекрасної миті Путін фактично зникає з ключових телеканалів, заяви Владіміра Владіміровича про «ракети», «Крим», «Україну-не зовсім країну» губляться дорогою до вразливих на реакцію ВВП мешканців України, його вже більше не сприймають як прем’єра в президентській шкурі, натомість українцям про НАТО розповідає із загадковою усмішкою на вустах Дмітрій Анатольєвіч Медвєдєв – чи так вороже сприйматимуть Альянс на Півдні, Сході, Півночі і навіть в Центрі нашої країни? Чомусь думаю, що ні.

Бо рейтинг довіри і авторитетна думка – це велика сила. Знову я задумалась про це, переглядаючи кілька тижнів тому результати опитування WorldPublicOpinion, де Путін фігурує як другий політик у світі за рейтингом довіри після генерального секретаря ООН Пан Гі Муна: 33% респондентів довіряють саме йому. Причому не будь-де, а в кількох конкретних країнах – власне Росії, Китаї, Індії, Єгипті, чомусь Південнії Кореї і – правильно – в Україні. Звісно, українці не дали йому 80 російських відсотків довіри чи 75 китайських, але результат з цифрою 59, погодьтеся, теж вражаючий. Особливо на фоні 24% українців, які, за результатами цього ж опитування, довіряють Віктору Ющенку. Цікаво, що рівень підтримки Ющенка і рівень непідтримки Путіна – в районі 20% – співпадає якраз із рівнем підтримки членства України в НАТО. Я навмисне написала слово «співпадає», оскільки такий зв’язок мають ще довести або спростувати соціологи.

Так чи інакше, для багатьох українців, як би це не прикро звучало, слово прем’єра сусідньої країни залишається важливішим, ніж слово власного Президента. «Якщо Путін каже, що НАТО – це погано, значить це погано», – приблизно так керуються, за словами моїх співрозмовників зі Східної України, багато тамтешніх мешканців. І далі за змістом: «якщо Путін сказав, що в Україні будуть натівські бази, значить будуть», «якщо його люди (тобто Сергій Іванов) кажуть, що НАТО примусить Україну ввести візовий режим з Росією – то так і буде», «якщо Владімір Владімірович каже, що заберуть Севастополь і навіть Крим, як тільки Україна піде в НАТО – значить заберуть». Звісно, після цього всі аргументи української сторони на кшталт «у Конституції України забороняється перебування іноземних військових об’єднань на території країни (виняток – тимчасове базування ЧФ РФ)», «візові питання входять у компетенцію Євросоюзу, а не НАТО», «будучи повноцінним членом колективної безпеки, значно легше відбивати будь-які територіальні претензії, ніж наодинці з Росією» – проходять повз вуха.

Проблема полягає також у тому, що дуже часто Путін відверто маніпулює фактами й на всі боки жонглює цифрами. Незалежно, чи це спрямовано на вдячний електорат, чи на поважних європейських і американських панів-президентів-канцлерів-прем’єрів. Це ми з вами знаємо, що в Україні живе не 17 мільйонів етнічних росіян, про що розповідав ВВП своїм закордонним колегам на початку квітня, а 17%, але хто з поважних його співрозмовників це перевірятиме? Сусіду начебто має бути видніше. Або коли він направо і наліво розповідає, що в Україні 80% населення не підтримує членство в НАТО – просто взяв і відняв від 100% 20 тих, хто однозначно за членство в Альянсі. І чи варто тоді дивуватись, коли у європейських столицях тобі починають розповідати про українські настрої, називаючи раніше озвучені Путіним цифри? Так і хочеться спитати: невже наші посольства не можуть озброїти тамтешні відомства коректною соціологією? Мабуть, можуть. Але, виходить, путінське слово хтось доносить чіткіше?

Дехто може резонно заперечити, що крім Путіна в Україні є ще й місцеві авторитети – і, насправді, щоб змінити позицію регіону, в якому орієнтація відбувається на одну партію, потрібно змінити позицію лідера цієї партії. Тобто Віктора Януковича. Але виникає питання – чи не на ВВП орієнтується сам Віктор Федорович, коли хоче зробити йому безцінний презент у вигляді фіксації позаблокового статусу України в Конституції держави? Стати навічно нейтральними пообіцяв вже Путіну молдавський президент Воронін, але йому було легше: позаблоковий статус і без того фігурує у тамтешній Конституції, а міжнародні гарантії такого нейтралітету навряд чи надасть хтось з формату «5+2», крім Росії…

Останнім часом доводилось чимало спілкуватись з людьми зі Східної України, погляди яких на НАТО суттєво відрізняються від тих, які сповідує основна маса населення тих країв. Після розмов про геополітичні смаки наших співвітчизників на Сході, і про те, хто їх більше формує – Путін чи Янукович, і про те, чи хочуть вони, аби Росія їх захищала від «втягування України в НАТО», я вирішила в рамках свого «Щоденника євроатлантиста» започаткувати міні-рубрику під умовною назвою «Говорять євроатлантисти», де б прихильники членства в НАТО у регіонах України могли б розкрити свої аргументи на користь такого вибору.Першим у нас «говоритиме» етнічний росіянин, який мешкає у Донецьку, кандидат історичних наук, доцент Донецького національного університету Ігор Тодоров.

– Як ви стали євроатлантистом у такому специфічному регіоні?

– Справа не в регіоні, а у вихованні з дитинства. Мої предки не дуже полюбляли радянську владу, я з дитинства слухав закордонні голоси, хоча свого часу був членом КПРС, бо для кар’єри в ті часи це було необхідно.

Виховання у шкільні роки було ліберально спрямованим. Хоч я і етнічний росіянин, але усвідомив років 20 тому (зараз мені 48), що побудувати щось нормальне в тій країні, яка була, нереально, тому став прибічником незалежності України як способу зробити повноцінне життя не десь закордоном, а саме тут, в цій державі. Зрозуміло, що усвідомлюючи самостійність української держави як такої, розуміючи, що саме за таких умов ми зможемо реалізувати ліберальний демократичний проект, неможливе жодне повернення до минулого, до імперської Росії. Гарантом же такого неповернення є НАТО. Отож, повага до тих країн, які входили в НАТО з самого початку, була у мене ще з дитинства. Зараз є суто прагматичний підхід: саме завдяки членству в НАТО ми проходимо точку неповернення до імперії, а саме це дає нам шанс нарешті стати нормальною країною, не гіршою, ніж наші західні сусіди. Зрозуміло, що це з неба не впаде, треба працювати: ті ж поляки, словаки, угорці трудяться день і ніч, країни колишнього Радянського Союзу – держави Балтії теж. Думаю, Україна достойна приєднатись до їх кола.

– Скільки у вас є однодумців в Донецькій області, хто ці люди?

– Це передусім мої колеги, з якими я працюю в Донецькому національному університеті: заступник декану історичного факультету Юрій Теміров, доцент кафедри політології Володимир Кіпень, професор Олександр Крапівін. Є також однодумці в політичному бомонді не дуже популярних в нашому регіоні політичних сил – НУ чи БЮТ, також мої колишні студенти, знайомі.

– Які тенденції спостерігаються сьогодні на Донеччині в контексті НАТО: ситуація погіршується, чи є якісь і позитивні проблиски?

– Думаю, що ситуація певною мірою залишається сталою на рівні майже абсолютного негативу. Це пов’язано з питанням ідентичності. Тобто, люди мають російську свідомість, для них Путін є суперполітиком, вони не можуть сприймати Україну як таку. І якщо Росія каже, що НАТО – це погано, то вони так і думають.

Тут питання не в масованій кампанії. І не в тому, що люди не знають, що таке НАТО, а ми їм розкажемо, і вони змінять свою позицію.

– Що говорить остання соціологія про настрої донеччан?

Різні дані соціологічних опитувань свідчать, що за вступ України до НАТО виступає 2,8% донеччан. Причому, останні соціологічні опитування не відрізняються від того, що було і два роки тому: «за» – приблизно 2,4%, категорично проти – 90%, біля 8% коливаються.

– Які конкретні кроки мають бути зроблені, в тому числі в інформаційній кампанії, щоб позиція ваших земляків почала мінятися?

Багато чого залежить від позиції місцевих олігархів. Принаймні та політична сила, яка домінує в нашому регіоні, повинна відмовитись від антинатівської риторики, а поступово повертатися до тих позицій, яких дотримувався Янукович, перебуваючи в уряді.

Зрозуміло, що антинатівська риторика ПР була задіяна з початку цього року в кризовій для регіоналів ситуації, коли їх позбавили влади, і треба було щось робити, аби змінити стан справ. Тим не менше, є багато фактів, котрі свідчать, що здоровий прагматизм має місце і в цій політичній силі.

– Отож, ви підтверджуєте, що думка донеччан великою мірою залежить від позиції ПР і особисто Януковича? Але наскільки серйозно можна було б змінити настрої в регіоні, якби змінилась позиція регіоналів та їх лідера?

– Якщо регіонали дадуть установку, що НАТО – це добре, можливо, на чверть настрої могли б змінитись. На 100% відсотків ні: електорат Партії регіонів керований, але не гутаперчевий. Тим більше, починаючи з президентської кампанії 2004 року, ПР, на мій погляд, збирає голоси, розігруючи «антиукраїнську карту». Отож, якщо Партія регіонів змінить свою позицію, частина цих людей просто перейде у табір прихильників комуністів чи Вітренко.

Скажу відверто: написати про «Євро-2012» в контексті наших євроатлантичних стремлінь мене надихнули дві речі. По-перше, це суперважливий для України візит інспекторів з УЄФА на чолі з Мішелем Платіні до Києва на початку липня. А по-друге, Берлін, який на минулому тижні, коли я там перебувала, справляв враження справжнього футбольного раю, хоч матчі були на екранах, а не на стадіонах.Йдеться саме про вечірній Берлін: вдень я терпляче вислуховувала, чому німецькі політики єдиним фронтом виступають проти будь-яких різких рухів України в натівському чи євросоюзівському напрямку, і часом складалось враження, що знаходжусь не в столиці Німеччини, а в столиці Росії. Ну дуже вже віяло путінщиною від деяких аргументів німців проти ПДЧ для України!

Та й так само, як у Росії, на німецьких політичних верхах спостерігається майже цілковитий консенсус щодо того, як чинити з Україною: ніякого НАТО і ЄС «форсованими темпами». Про все це можна детальніше ознайомитись у моїй статті з Берліна («Майстер-клас з real politik») та в інтерв’ю з наближеним до пані Меркель депутатом Бундестагу Манфредом Грундом. Єдине, що зауважу, – це те, що нареш¬ті Німеччина чітко викристалізувала три умови, за яких вона буде готова запросити Україну до ПДЧ. Причому, якщо раніше наші німецькі друзі про це говорили в більш неформальній обстановці, то на експертному круглому столі «Перспективи зовнішньої політики України в сфері європейської та євроатлантичної інтеграції», що відбувався у п’ятницю в Дипломатичній академії України, офіційний німецький рупор – заступниця посла Німеччини в Україні пані Сюзанне Шютз – назвала їх публічно: це брак політичної стабільності, низький рівень підтримки і можлива регіо¬нальна нестабільність у зв’язку з таким кроком України. Так що, панове українські євроатлантисти, починаймо викристалізовувати свої контраргументи.

Так чи інакше, після виснажливих дискусій з німецькими колегами про велику політику, єдиним порятунком був перегляд матчів «Євро-2008» у «нафаршированих» футбольними фанатами відкритих пабах на берлінських вулицях, вздовж і впоперек яких розсікали машини з різними прапорами: найбільше, звісно, німецькими і турецькими. Коли турки перемогли чехів і вийшли в чвертьфінал – Берлін не спав півночі від гудків, свистків, петард, міні-феєрверків і викрикувань щасливих фанів, які роз’їжджали містом, розмахуючи прапорами з вікна автівок. Коли на наступний день німці повторили той самий «трюк» з австрійцями – місто здригалось від гулянь німців та хорватів (у них в Берліні теж, виявляється, чисельна громада). Те, що робилось на вулицях німецької столиці, асоціювалось у мене й інших колег з української делегації лише з одним – Помаранчевою революцією в Україні. І навіть після кількох кухлів пива ми ніяк не могли собі уявити, що таке братання може знову повторитись в Україні – під час «Євро-2012». Тим більше, наші берлінські супроводжуючі час від часу провокаційно закидали щось на кшталт: «Німецька преса пише, що якщо далі так підуть справи в Україні, то Польща буде проводити “Євро” з Німеччиною». А ті, що ще й мають відношення до політики, говорили про «Євро» як справжній тест для України на її спроможність виконувати взяті на себе зобов’язання європейського масштабу. Один знайомий експерт навіть конкретизував: «Якщо ви не можете справитись з “Євро”, як ви будете виконувати ПДЧ, – щоб і його успішно зірвати?».

Чесно кажучи, мене ці розмови вже не дивували: бо за останні місяці доводилось чути про «Євро-2012» в контексті українських євроінтеграційних і євростремлінь від не одного європейського чиновника (вперше це згадав в інтерв’ю «Главреду» держсекретар з європейських питань французького МЗС Жан-П’єр Жуйє у лютому цього року). Та й навіть під час Дня України у Бундестазі у вітальному слові одного з ключових спікерів прозвучало наступне: «До України в найближчі роки буде прикута велика увага, і не тільки через “Євро-2012”».

Отож, якщо не здамо нині екзамен Платіні – породимо лише нові сумніви у європейських чиновників і політиків, від яких буде залежати прийняття рішень в ЄС і НАТО. І навіть якщо чіткої аналогії тут і не простежується, впевнена, що знайдуться бажаючі, які захочуть використати провал на «Євро» в інших «європейських» питаннях України. Це як з референдумом з Лісабонського договору в Ірландії, який до розширення ніякого відношення не має: не встигли ірландці його провалити, як Києву з ЄС вже засилають чіткі месиджі – «яка перспектива членства, як у нас в Ірландії таке робиться».

Крім того, скептична до України «стара Європа» затаївши подих спостерігає ще й за тим, чи здатна Україна виконувати чітко поставлене «домашнє завдання» в парі з країною-членом ЄС і НАТО – в даному випадку з Польщею. Такий собі своєрідний тест на сумісність, а заодно – і на спроможність Києва підганяти свої стандарти під натівсько-євросоюзівські.

Як і обіцяла в минулому «Щоденнику», пишу про нейтралітет чи позаблоковий статус України, навколо якого останнім часом з’явилось більш ніж достатньо спекуляцій.І, судячи з усього, інформаційний маховик з цього приводу буде лише розкручуватись під цілком прогнозованим гаслом – «нейтралітет як альтернатива членства України в НАТО». \
Уже зараз нещодавні прихильники слов’янського братства проводять мітинги «в поддержку внеблокового статуса Украины» (як це робили прогресивні соціалісти в день запуску кампанії «НАТО – так!» у Палаці «Україна»). І тут, до речі, гріх не відмітити деякий прогрес: про об’єднання з Росією і Білоруссю в якісь привабливі для ностальгуючого електорату союзи вже не йдеться, лише про «позаблоковий статус».

Звичайно, нейтралітет, за який вони виступають на мітингах чи намагаються проштовхнути у вигляді законопроекту в парламенті (привіт Нестору Шуфричу), – теж специфічний, бо фактично означає перебування під крилом Росії. Інакше, чому б в Москві так вперто наполягали на фіксації постійного нейтралітету для Молдови, а тепер відверто натякають: якщо країна клянеться не вступати в жодні блоки, то навіть проблему такого «осколка імперії» як Придністров’я, можна вирішити, а якщо «форсованими темпами» рухається до НАТО, то й Крим із Севастополем по дорозі може втратити. Дарма, що в Молдови нейтралітет і так зафіксований у Конституції країни, в українському Основному Законі такого положення немає. На останньому вимушена особливо наголосити, бо багато скептиків євроатлантичного майбутнього України – як з депутатськими значками, так і без них – полюбляють посилатись саме на неіснуючу статтю про позаблоковий статус України в Конституції. Це, насправді, перший суттєвий момент, яким вводять в оману тих українців, які схильні керуватись по життю відомим принципом «моя хата скраю». Дехто з критиків може, звичайно, згадати Декларацію про державний суверенітет України, де фіксувався намір «стати в майбутньому нейтральною країною», але тут відразу варто нагадати, що це було в 1990 році, коли Україна знаходилась ще в складі Союзу.

Другий момент – в Україні існує дещо збочене уявлення про те, що собою той «омріяний» нейтралітет являє. Наприклад, багато прихильників такого статусу навіть не здогадуються, що нейтралітет України закриє для неї двері не лише в НАТО, як того домагаються «позаблоковики», а й в Європейський Союз. Так-так, відтоді, як ЄС обзавівся власною оборонною складовою, яку в Брюсселі планують лише посилювати, будь-яка «порядна» нейтральна держава повинна відмовити собі і в цьому інтеграційному задоволенні. Отож, зрозуміло, що ті, хто добивається нейтрального статусу, хочуть позбавити Україну шансу рухатись як до членства в НАТО, так і в Євросоюзі.

Третій момент – постійні апеляції до Швеції, Австрії, Швейцарії та Фінляндії: мовляв, в НАТО ці країни не вступають, а як чудово живуть. Мене, чесно кажучи, взагалі дивують порівняння України зі старими європейськими демократіями, оточеними в основному такими само європейськими демократіями з ЄС і НАТО. Тим більше, що на сьогоднішній день їхній нейтралітет є досить умовним, хоча б тому, що всі названі країни беруть активну участь у програмі НАТО «Партнерство заради миру». Швеція також має серйозний військовий контингент у складі операції Альянсу з реконструкції Афганістану. «Нейтральних» шведських військових доводилось зустрічати мені на початку цього року і в Косові. На мої питання про те, що вони роблять поруч з «натівцями», один з них весело нагадав про розсекречену років десять–п’ятнадцять тому угоду, в якій Швеція ще у 1949 році «присягалась» Штатам в разі війни стати на їхній та натівський бік.

Фінляндія, яка зараз активно «підганяє» свої військові стандарти під стандарти Альянсу, взагалі може бути для України чудовим прикладом того, як дорого коштує нейтралітет для країни. Маю на увазі те, як у 1938 році фіни, аби відвести убік радянську загрозу, приєднались до Копенгагенської декларації про абсолютний нейтралітет, і вже через рік… опинились у стані війни з СРСР. Як результат – втрата частини території, а пізніше – ще й радянська військова присутність, панування відомої ідеології і всі інші до болю знайомі речі. Таким чином, ті українські політики, які полюбляють ставити Фінляндію у приклад Україні, повинні спочатку детально ознайомитись із поняттям «фінляндизація», коли використовуючи нейтральний статус меншої держави більш потужна встановлює своє над нею домінування.

Швейцарська модель нейтралітету повинна особливо зацікавити чоловіків до 42 років. У нейтральній Швейцарії ця категорія мешканців країни має постійно бути готовою до участі у військових зборах, які періодично забирають у них по кілька тижнів життя.

Але якщо військові збори й історичні приклади українських прихильників нейтралітету не лякають, то вони повинні бути готовими до того, щоб пояснити своїм співвітчизникам інше: чому Україна має платити шалені гроші за таке дороге задоволення, як нейтралітет. Так, точних підрахунків, у скільки нам обійдеться позаблоковий статус, зустрічати не доводилось, але те, що це буде однозначно більше 5-и гривень на рік, які, за експертними оцінками, сплачуватиме Україна-член НАТО, – факт безсумнівний. Уже сьогодні оборонні витрати на одного естонця (Естонія – член НАТО з чотирирічним стажем) становлять $101, тоді як на одного шведа (не члени НАТО) – близько $800 (!). Отож, нейтральний статус у нинішніх умовах – це, передусім, здатність самостійно подбати про свою безпеку за власний кошт. Що можуть собі дозволити країни-члени НАТО – найкрасномовніше демонструє Ісландія: в неї немає армії взагалі, але вона «спить спокійно», бо знаходиться під «парасолькою» колективної безпеки НАТО. Як, до речі, і Люксембург, війську якого вистачає одного батальйона.