Архіви: Публікації

Першим сьогоднішній день Бухарестського саміту можна назвати з натяжкою. Впродовж дня до румунської столиці продовжували прибувати ключові персони країн-членів НАТО. У тому числі й такі важливі для України персонажі як Ангела Меркель та Ніколя Саркозі.Коли готувався цей матеріал, глави держав якраз збирались на робочу вечерю – перший спільний захід в рамках саміту. У кулуарах подейкують, що власне вже на ній і будуть прийняті деякі політичні рішення, включно з тим, як реагувати на українську та грузинську заявку стосовно приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО. Саме українську та грузинську – всі мої співрозмовники на саміті підтвердили, що рішення по цим двом країнам прийматиметься в пакеті. Чому я на цьому акцентую увагу? Та тому, що Київ, знову ж таки за думкою співрозмовників з натівських країн, мав би куди більше шансів отримати ПДЧ, якби його бухарестський «запит» був розведений з грузинським. Проте, такі вже в НАТО правила гри.\
Якщо говорити про формалізацію рішення, то цей момент, швидше за все, наступить вже завтра після засідання Північно-Атлантичної Ради, офіційне відкриття якої заплановане на восьму тридцять ранку (румунський час збігається з українським). Отож, може статись так, що на Комісії «Україна-НАТО», яка відбудеться у п’ятницю, Віктор Ющенко буде говорити з натівськими колегами, відштовхуючись вже від того чи іншого вердикту. До останнього в кулуарах саміту побутувала думка, що в цьому випадку час грає на руку Києву: у прихильників приєднання України до ПДЧ, яких нині уособлює Джордж Буш, є більше можливостей донести свої аргументи до Ангели Меркель як в двосторонньому форматі, так і в більш широкому колі. Зустріч американського президента та німецького канцлера, за наявною інформацією, відбувалась, якраз коли я писала цей щоденник, і, судячи з не досить веселого виразу обличчя, з яким заокеанський гість приїхав на офіційну вечерю, була нелегкою.

А ще в першій половині дня складалось враження, що в Бухаресті відбувається саміт Джорджа Буша. З учорашнього вечора (його кортеж пронісся по центру міста, в кількох десятках метрів від автора цих рядків, близько дев’ятнадцятої години) він був беззаперечним об’єктом загальної уваги. Після перегляду румунського телебачення мене навіть переслідувало відчуття, що, крім візиту американського президента, більш нічого серйозного в столиці Румунії і не відбувається.

Енергетичний заряд Джорджа Буша здавався невичерпним: учора ввечері він обговорив з румунським президентом і генсеком НАТО останні деталі підготовки до саміту (так, неначе Сполучені Штати були третьою стороною-організатором події). Сьогодні із самого ранку виступив на Бухарестській конференції – заході, зорганізованому Фондом Маршалла, який вже традиційно проводиться перед самим самітом і допомагає зрозуміти, в якому руслі відбуватимуться дискусії безпосередньо на зустрічі в верхах. Після того відбув на узбережжя в Константу, де провів переговори з Траяном Басеску, і безпосередньо на березі Чорного моря дав спільну з румунським колегою прес-конференцію.

Що ж стосується дискусій – в тому числі й з українського питання – то вони відбувались сьогодні в Бухаресті виключно у рамках вищезгаданої Бухарестської конференції – своєрідній преамбулі до зустрічі в верхах. (Від України з помічених нами осіб в ній приймали участь Олег Рибачук, Костянтин Грищенко, Борис Тарасюк, Олександр Сушко). Хоча захід проходив під умовним гаслом «подалі від журналістських очей», інформація звідти все ж просочувалась. І це стосується не лише виступів Джорджа Буша чи Генсека НАТО Яап де Хооп Схеффера, з заявами яких читачі «Главреду» можуть ознайомитись в інформаційних стрічках. Отож, якщо підсумувати все, що вдалось дізнатись автору цих рядків безпосередньо від учасників цього поважного заходу, то можна зробити висновок, що українські та грузинські амбіції викликали чи не найзапекліші дискусії впродовж всього зібрання. Ще вчора пізно ввечері, у присутності грузинського президента Міхаїла Саакашвілі, було закладено початок запеклій дискусії між прихильниками приєднання України та Грузії до ПДЧ, яких наші співрозмовники «виміряли» у 70% присутніх на конференції, та опонентами. Як і на загальному міжнародно-політичному рівні, позицію табору опонентів уособлював представник Німеччини. Більше того – член ХДС, начебто близький до Ангели Меркель. У групі найактивніших прихильників українського та грузинського приєднання – представники Сполучених Штатів, Польщі та країн Балтії. Зокрема, досить активно себе вели президенти Естонії та Латвії. Останній без особливих дипломатичних тонкощів начебто заявив, що у випадку України існує лише дві відповіді на Бухарестському саміті: «так» чи «ні». Німці ж наполягали, що це не так, і питання у цьому випадку зводиться не до слова «чи», а до слова «коли». Кажуть, коли він це озвучив весь зал дружно запитав: «так коли?». Відповіді не прозвучало.

На Бухарестській конференції були також озвучені три міркування, з яких виходить Німеччина у формуванні своєї остаточної позиції щодо запрошення України до виконання ПДЧ. По-перше, чи буде цей крок позитивним для України. По-друге, чи стане таке рішення позитивним для НАТО. І, по-третє, чи буде це рішення позитивним з точки зору впливу на безпекову ситуацію в регіоні. Так от, представник Німеччини визнав, що відповідь на перше і друге питання, з їхньої точки зору, має звучати «так», а на третє – «ні». Саме визнання того, що і для України, і для Альянсу запрошення Києва до приєднання ПДЧ є позитивним кроком вже налаштовує на оптимістичний лад. Проте, третя причина, в якій, насправді, дуже чітко проглядається російський фактор, судячи з усього, настільки міцно закріпилась у мізках керівництва деяких європейських країн, що вони готові забути про вищезгадані плюси не тільки для України, а й, найголовніше, для Альянсу.

Таким чином, на момент, коли глави країн-членів НАТО починали з’їжджатись на робочу вечерю (це особливо відчувалось в районі шостої години вечора, коли весь центр Бухаресту опинився фактично паралізованим від кортежів, в яких автору цих рядків вдалось зблизька роздивитись лише прем’єр-міністра Гордона Брауна, який, на відміну від захованої за тонованим склом «Мерседесу» Ангели Меркель, з неприхованою цікавістю розглядав, що відбувається навколо), в румунській столиці обговорювались такі варіанти рішень по Україні та Грузії. Перший – найпесимістичніший – коли не буде прийнято жодного конкретного рішення: країни-члени НАТО обмежаться загальним мессиджем про відкриті для України двері Альянсу. Другий – коли країни-члени НАТО дійдуть згоди запропонувати таке запрошення для України та Грузії на наступному саміті Альянсу в Берліні, що відбудеться навесні 2009 року (якщо, звісно, ситуація в цих країнах відповідатиме такому кроку). Третій – перенести обговорення питання ПДЧ для України і можливе прийняття позитивного рішення з нього на найближчі зустрічі міністрів закордонних справ країн-членів НАТО, що зробить можливим досягнення консенсусу ще до кінця цього року.

Єдине, що на даний момент не викликає фактично жодних сумнівів у присутніх на саміті представників країн-членів НАТО – це те, що консенсус на основі рішення, яке до останнього лобіювали Сполучені Штати, навряд чи можливий. Отож Вашингтону, швидше за все, доведеться піти на певні поступки. Ходять чутки, що американська делегація готова в найгіршому випадку розглядати варіант, який би заключався у запрошенні України до ПДЧ на наступному саміті Альянсу. У часових рамках – це один рік. Однак, пропоную дочекатись завтрашнього дня.

Отже, завтра я від’їжджаю на Бухарестський саміт, якому протягом останніх місяців присвятила понад десяток «Щоденників євроатлантиста». З яким настроєм я їду до румунської столиці?Чудовим. Він не може бути інакшим після відвідин Джорджа Буша в Білому Домі, де мені вдалось на власні очі пересвідчитись, що Вашингтон буде стояти до останнього, відвойовуючи право України зробити перший в її зовнішньополітичній біографії вибір на користь однієї системи колективної системи та, водночас, однієї системи цінностей. Цінностей, які сповідують найбільш розвинені, найбільш заможні та демократичні країни світу. Цінностей, які, зокрема, не передбачають президентських чи парламентських виборів, результати котрих відомі заздалегідь.\
Настрій, який панує на берегах річки Потомак, важливий тому, що вперше за весь цей проміжок часу я можу впевнено сказати: на саміті в Румунії від керівництва України не залежатиме фактично нічого. Все, що воно могло зробити, аби вплинути на розгляд української заявки на запрошення до виконання Плану дій щодо членства в НАТО, воно вже зробило (або не зробило – залежить про кого з українських високопосадовців йдеться).

Залишилась робота, яка, не будемо лукавити, під силу лише одній людині. Ім’я цієї людини – Джордж Буш. Робота – переконати Ангелу Меркель дати можливість Україні втілювати в життя реформи, які б дозволили їй стати більш демократичною, більш заможною, зрештою – більш безпечною для інвестицій, в тому числі й німецьких, країною. Відмовити Україні – означає в черговий раз ввімкнути червоне світло для її прагнення не на словах, а на справі зафіксувати свій зовнішньополітичний вибір. Це, безумовно, європейський вибір.

Мій настрій не може бути поганим, тому що влада нарешті продемонструвала, наскільки скоординованими часом можуть бути її дії, коли є більш ніж чітка політична воля. У даному випадку, щоб там не говорили, йдеться про політичну волю Президента: навряд, чи українське питання гостро стояло б на Бухарестському саміті, якби не його залізобетонна позиція. Позиція, якої, на жаль, так не вистачало на початку дипломатично сприятливого для Києва 2005 року.

І мені особисто було надзвичайно приємно дізнатись від поважних співрозмовників з європейських країн, що навіть палкі прихильники швейцарської моделі нейтралітету для України, виконуючи програму-максимум Президента під кодовою назвою «ПДЧ в Бухаресті», впевнено переконували деяких партнерів зі Старого Світу, що «Україні потрібне це запрошення, бо вона реально відчуває дефіцит безпеки».

Так, багатьом представникам Банкової, Михайлівської, Грушевського та інших владних адрес довелось за цей час трансформуватись у вимушених євроатлантистів – це, звісно, не додає оптимізму в євроатлантичні плани Президента. Але маю зауважити, що є багато й таких, котрі, відчувши політичне благословення з Банкової, нарешті отримали можливість з головою поринути у процес, яким ніколи не було престижно й вигідно займатись, якщо ти дбав про збережене крісло при будь-яких коаліційно-урядових розкладах, чи мав серйозні політичні амбіції.

Завдяки заявці на отримання ПДЧ НАТО стало предметом дискусії в Україні, якої так раніше не вистачало. Нехай навіть вона поки що зводиться більш до емоційних випадів, аніж серйозних та водночас доступних «маленькому українцю» аргументів. І по мірі того, як ця дискусія набирає обертів, стає зрозуміло, хто є хто в українських коридорах влади за своїми не лише зовнішньополітичними, але й, безумовно, ціннісними орієнтирами.

Настрій не може бути поганим, оскільки процес розгляду української заявки продемонстрував, що не лише у Вашингтоні, але й в багатьох європейських столицях в України є чимало друзів, які готові брати на себе відповідальність (а у випадку з часто непередбачуваними та непрогнозованими діями Києва йдеться саме про відповідальність) говорити, що Україна заслуговує бути запрошеною до виконання ПДЧ не менше, аніж заслуговувала бути запрошеною до цього процесу Албанія чи Македонія в 1999 році.

І українська влада має бути готовою до того, що як тільки нас запросять до виконання Плану дій щодо членства, ці друзі матимуть повне моральне право перетворитись на найжорсткіших критиків Україні в разі невиконання нею взятих зобов’язань. Таким критиком буду і я. До нових щоденників, вже з Бухарестського саміту.

Генеральному секретарю НАТО знову прийшов лист. На цей раз від десяти країн-членів альянсу, які звертаються до пана Схеффера з проханням надати Україні та Грузії запрошення до Плану дій щодо членства в Північноатлантичному альянсі вже на Бухарестському саміті.У посланні йдеться про те, що таке запрошення стало б «логічним продовженням нинішньої політики співробітництва з цими країнами з врахуванням зусиль, які вони обидві доклали для реформування своїх військових та політичних інституцій». У той же час, ці країни застерігають, що відмова надати Україні та Грузії Плану дій щодо членства може поставити під сумнів традиційну політику НАТО – політику «відкритих дверей».

Цікаво, що лист підписали дев’ять нових членів НАТО та Канада. Саме дев’ять, а не десять – з-поміж новичків немає сусідньої Україні Угорщини, яка своєю незрозумілою на сьогодні позицією демонструє лише одне: всі її попередні заяви щодо підтримки європейської та євроатлантичної інтеграції Києва були нічим іншим, як дипломатичними пустушками. Натомість, мене особисто тішить відкрита підтримка, яку демонструють в питанні ПДЧ Чехія, Латвія та Естонія – країни, які ніколи, за висловленням знайомого дипломата в Брюсселі, не рвали, подібно Польщі, на собі сорочку на різних євросоюзівських зібраннях, захищаючи ті чи інші позиції на користь України. А в дружніх розмовах з українськими колегами пояснювали, що повинні ще самі наростити дипломатичні м’язи перед тим, як подбати про Україну. Так само не може не радувати підпис Румунії – незважаючи на дійсно досить складні моменти в двосторонніх відносинах, Бухарест, як передбачали у свій час деякі експерти, не прагне отримати монопольне право на використання натівського даху в територіальній суперечці з Україною – своїм підписом під листом він дає зрозуміти, що Київ так само в майбутньому заслуговує на те, аби знаходитись під парасолькою альянсу.

Не менш важливо й те, що в своєму листі країни-члени підкреслили, що запрошення до ПДЧ – це не запрошення до вступу в НАТО, як це намагаються – свідомо чи ні – зобразити противники позитивного рішення для України на Бухарестському саміті, прирівнюючи заявку на План дій щодо членства до заявки на членство, а критерії, необхідні для ПДЧ з критеріями для вступу в Альянс. Чи не так, пані Меркель?

У чому цінність такого листа? Та в тому, що саме ці країни, як ніхто інший, може продемонструвати, що розширення НАТО на Схід було не помилкою альянсу, а його досягненням. Та тому, що деякі з цих країн, як ніхто інший, може нагадати своїм «старшим» європейським союзникам, що на момент їхнього приєднання до Плану дій щодо членства в 1999 році, вони були не краще готовими до такого кроку, аніж Україна сьогодні. У тому числі, і що стосується підтримки з боку населення (запитайте Словаччину та Словенію). Ну, а балтійські країни можуть нагадати тій же Німеччині та Франції, як грозились у Москві ніколи не допустити того, щоб НАТО переступило рубежі колишнього Радянського Союзу, а якщо таке станеться – вжити «адекватних заходів». І як тоді теж протестували європейські союзники проти залучення до процесу вступу наших партнерів з Балтії. І що ми бачимо сьогодні? Те, що відносини Росії з Литвою наразі є однозначно кращими, аніж коли ця балтійська республіка була поза альянсом. І насправді, сьогодні європейцям має бути значно легше приймати рішення щодо Києва, оскільки балтійські країни вже подолали червону пострадянську лінію. А якщо хтось тішить себе думкою, що до наступного саміту НАТО в Вашингтоні чи ще до якоїсь євроатлантичної дати Росія не буде різко виступати проти приєднання України до ПДЧ – той або недостатньо добре знає теперішню російську еліту, або просто шукає черговий привід, аби сказати Україні «ні» й виключити її з євроатлантичного процесу.

Більше того, нові країни-члени НАТО, які направили неофіційний лист Схефферу, при бажанні могли б підтвердити, що внесок України – не члена НАТО в миротворчу діяльність альянсу вже сьогодні є більшим, аніж деяких країн-членів альянсу. І нагадати: Україна – єдина країна поза НАТО, яка бере участь у всіх операціях альянсу. Перелік можна було б продовжити.

І дуже шкода, що у той час, коли і з боку України, і з боку українських друзів в НАТО докладаються максимальні зусилля для того, аби отримати в Бухаресті позитивну відповідь з приводу ПДЧ, одних з трьох підписантів листа-заявки на запрошення до Плану дій щодо членства, а саме спікер Арсеній Яценюк, висловлює припущення, що Україна не отримає такого запрошення в Бухаресті – її час, мовляв, наступить лише на наступному саміті. Арсеній Петрович таким чином готується до запланованого якраз на час Бухарестського саміту візиту до Москви? Але чи варто задля вдалих перемовин з російськими колегами перекреслювати народжені в тяжких дипломатичних та політичних муках шанси (а вони наразі є) просунутись на шляху євроатлантичної інтеграції? Тим паче, що рішення не прийнято ще в самому НАТО.

Отже, маємо другий лист до генерального секретаря (а заодно ще й президента Франції та канцлера Німеччини), що стосується ПДЧ для України на Бухарестському саміті.І треба, сказати, що висновок напрошується після його оприлюднення один: українські політики інколи все ж вчаться на своїх помилках. На відміну від появи першого послання, цього разу все відбувалось максимально прозоро й без додаткових анонсів дружніми закордонними політиками – три листи, з’явились на офіційному сайті глави держави, менш ніж за тиждень після того, як, за нашою інформацією, були написані. Вони не були підписані спікером парламенту, що автоматично позбавило регіоналів чергового приводу, аби паралізувати й так кволий парламентський організм.\
Вдалі вибрані й месиджі. Приміром, у листі чітко пояснюється, що для Президента й прем’єра ПДЧ – «це не тактична гра, а питання стратегічного курсу, незалежності і свободи України». Пафосно? Можливо, але що робити, коли ні у Німеччині, ні у деяких інших європейських країнах досі так і не зрозуміли, яким насправді відповідальним та серйозним кроком для раніше нездатного на подібні зовнішньополітичні рухи Києва є його заявка на отримання ПДЧ. Не зрозуміли, що, незважаючи на всю внутрішньополітичну й міжнародну метушню навколо цього питання, вибраний час для такого запрошення є чи не найбільш оптимальним – не робити ж це, як радять деякі німецькі друзі, на Вашингтонському саміті наступного року, коли на носі будуть вибори в Україні, перед якими натівську карту зможуть розіграти всі, кому не лінь, Німеччині, де канцлер більш ніж чутливо реагує на побажання втомленого розширеннями НАТО і ЄС на Схід населення; і після того, як Росія остаточно оговтається від вікопомної передачі влади й задіє максимальні ресурси, аби продемонструвати свій варіант операції «НАТО-ні!»?

Мене як переконаного євроатлантиста не може не тішити повторний підпис Юлії Тимошенко під другим листом. Навіть, якщо припустити, що цей автограф є лише предметом торгу між Президентом і прем’єром на тему, яка зовсім не стосується НАТО (хоч би й відставки мера Києва Черновецького). І навіть, якщо допустити, що насправді було б набагато ефективніше, якби Юлія Володимирівна не в письмовому вигляді звернулась до того ж Ніколя Саркозі та Меркель, а принаймні зателефонувала їм. Хоча, можливо, Юлії Володимирівні настільки сподобалось епістолярне спілкування з французьким президентом ( пам’ятаєте – «дорога Юліє», «ваша обізнаність та аналітичний погляд на ситуацію в Україні будуть дуже цінними для мене» і тому подібне), що вона вирішила не зраджувати листуванню і в такому електорально делікатному питанні як ПДЧ. Так чи інакше, підпис Юлії Володимирівни поставлений вдруге – це власне те, що вона мала озвучити вголос на Північноатлантичній раді НАТО в Брюсселі, просто викладене на папері. Відповідно, один аргумент з боку європейських скептиків – «Ми ж бачимо, що Юля проти» – мав би бути знятий.

Мав би, якби європейські союзники не використовували щодо України аргументів, які інколи складно назвати інакше, аніж подвійні стандарти. Ангела Меркель – єдина з лідерів країн-членів НАТО, що вголос висловила свої скептичні настрої щодо євроатлантичних планів України – коли говорить про низьку підтримку українського населення, чомусь забуває, що у свій час в Іспанії членство в Північноатлантичному альянсі підтримувало 13% населення. Забуває, що в багатьох східноєвропейських країнах (тих же країнах Балтії) підтримка членства в НАТО збільшувалась після того, коли вони вже отримували План дій щодо членства або ставали членами альянсу. І насправді, не виключено, що саме позитивна відповідь на Бухарестському самміті й початок виконання Україною Плану дій щодо членства було б, поміж іншого, й дуже цінним внеском в інформаційну кампанію з приводу НАТО. Подумайте, чи багато людей в Україні до підписання листа-заявки Президентом, прем’єром та спікером раніше взагалі чули таку абревіатуру, як ПДЧ?

Нарешті: всі країни, які сьогодні скептично налаштовані щодо України – від Греції та Іспанії до Німеччини та Норвегії – повинні розуміти, що відмовляючи Україні в Плані дій щодо членства, вони відмовляють їй в можливості поводити глибокі перетворення, для яких – що поробиш – українській владі потрібен набагато сильніший стимул, аніж обіцянки, дані під час Помаранчевої революції.

Кілька тижнів тому я запитувала у литовського прем’єр-міністра Гядімінаса Кіркіласа про те, наскільки потужним сигналом для європейських опонентів запрошення України до ПДЧ був би візит Джорджа Буша до Києва напередодні Бухарестського саміту. Прем’єр, ні миті не задумуючись, відповів: «Це був би дуже сильний сигнал».Про те, що американський президент готовий надіслати «цей дуже сильний сигнал» стало відомо вчора з вуст Президента України Віктора Ющенка. Символічно, що анонсував візит Віктор Андрійович у Брюсселі – в політичній столиці Європи, та у столиці однієї з тих країн, які якраз скептично ставляться до різкого зближення України та Північно-атлантичного альянсу в Бухаресті. Тобто, Бельгії. Трохи пізніше приїзд президента Буша підтвердив й Білий Дім. І навіть мотивував його ціль: «Підтримати просування свободи і демократії та зміцнити Північно-Атлантичний альянс у його протистоянні викликам XXI століття». \
Те, що Джордж Буш буде в Києві 1 квітня – за день до початку Бухарестського саміту – насамперед, має стати сигналом для політиків на кшталт Ангели Меркель, яка вчора, за наявною інформацією, таки не знайшла можливості зустрітись з Віктором Ющенком у Брюсселі. Таким чином продемонструвала, що коли йдеться про запрошення України до виконання ПДЧ, то для неї більш важливі контраргументи Владіміра Путіна, аніж аргументи українського президента. Продемонструвала, що її насправді не цікавлять закладені в майбутній План дій щодо членства політичні й економічні реформи та перетворення в Україні. І так само не є принциповими її власні передвиборні обіцянки, в яких пані Меркель всіляко критикувала особливі відносини Герхарда Шредера з Росією й клятвено обіцяла враховувати інтереси інших партнерів на Сході.

Водночас, візит Джорджа Буша міг би стати й непоганим сигналом для вкрай обережної в питаннях ПДЧ Юлії Тимошенко – принаймні, їй має лестити те, що президент США в програмі свого перебування у Києві запланував зустріч із українською прем”єркою.

Те, що Джордж Буш спланував свій візит до Києва, коли ні в самій Україні, ні в НАТО немає консенсусу щодо того, чи запрошення України до ПДЧ має прозвучати саме на Бухарестському саміті, черговий раз підтверджує, наскільки принципово для американського президента виконати – хоч і дещо в модифікованій формі – одне із заявлених на його другу каденцію в Білому домі зовнішньополітичних завдань: просування України на шляху до НАТО. Звісно, наявність такого завдання в президентській програмі Буша, як і той факт, що до кінця його каденції залишається не так багато часу – грає на руку Україні. Не тому, що як прийнято вважати, все за Україну зроблять американці, а їй достатньо лише за інерцією рухатись у відповідному напрямку. Насправді, це той унікальний випадок, коли інтереси Києва та Вашингтона ідеально співпали – так, як, наприклад, співпали інтереси Вашингтона й Берліна в питанні Косово. Це, власне, той збіг, яким гріх було б не скористатись Україні, щоб нарешті засвідчити свій геополітичний вибір на користь європейського (не плутати з євросоюзівським) вектору. План дій щодо членства в НАТО – щоб там не говорили опоненти – це важливий елемент такого вибору.

Побутує думка, що Джордж Буш не приїжджав би до Києва (зауважте, саме Києва, а не Тбілісі, яке теж завмерло в очікуванні бухарестської розв’язки), якби не був впевнений у позитивній відповіді для України в Бухаресті. Очевидно, доля правди в цьому є: наразі американська дипломатія активно працює над тим, щоб це запрошення таки пролунало в румунській столиці. Як запасний варіант (це на той випадок, коли персони на кшталт Ангели Меркель й надалі залишатимуться під гіпнозом контраргументів Владіміра Путіна) Україні може бути запропоноване так зване відтерміноване ПДЧ, про яке я вже писала раніше в своїх щоденниках. Тобто, виконання Плану дій щодо членства Україна розпочне за деякий час, скажімо через півроку. Як бачите, обидва ці варіанти виключають вкрай згубне для України на даному етапі слово «ні».

З іншого боку, той факт, що Джордж Буш вирішив відвідати Київ саме напередодні Бухарестського саміту, а не пізніше, як повідомлялось раніше, свідчить про те, що запекла дискусія всередині НАТО (хто там говорив, що в альянсі все вирішують американці?) потребує підключення саме такої важкої дипломатичної зброї. Це свідчить й про те, що остаточне рішення по Україні й ПДЧ, швидше за все, прийматиметься в останній момент.

У тому, наскільки рішуче налаштований у питанні ПДЧ для України Білий Дім таїлась, проте, й одна небезпека: дехто з українських високопосадовців на початках сприймав це як можливість доручити діалог з європейськими скептиками американським колегам. Таким чином, партнерам з того боку Атлантики неодноразово доводилось повторювати українським друзям: ви повинні самі їхати до Парижу й Берліну, самі маєте на всіх рівнях переконувати європейських скептиків, самі гарантувати його виконання. Благо, ці поради були враховані. Передусім, Президентом й міністром закордонних справ. Однак, українські колеги, зокрема Віктор Ющенко, не врахували іншого: виконуючи міжнародну програму, необхідну для подолання в Бухаресті важливої євроатлантичної перекладини, потрібно було подбати й про внутрішню складову успішного «стрибка». А саме – не давати приводів європейським скептикам вважати, що як не сьогодні, то через місяць уряд Юлії Тимошенко кане в політичну Лету й ПДЧ деякий час просто нікому буде виконувати. Лише вчора у Брюсселі Президент зробив важливу заяву, що прем’єрство Юлії Володимирівни буде тривалим. Що ж, подивимось, чи дасть вона свої дипломатичні плоди…

«Україна – не Словаччина», – як зачарований повторював мені кілька тижнів тому один високопоставлений німецький дипломат, пояснюючи, чому Німеччина так категорично ставиться до запрошення Києва до ПДЧ вже на Бухарестському саміті альянсу в квітні.Коли він це казав, то натякав, передусім, на сусідство України з Росією. Хоча, російський фактор – є лише одним з кількох у переліку невмолимих поки що в питанні стрімкого євроатлантичного просування Києва німців. Інколи навіть складається враження, що в Берліні готові згадати всі гріхи української влади за останні кілька років, аби лише повторити те, що в своєму інтерв’ю «Главреду» сказав французький міністр Жан-П’єр Жуйє: «ПДЧ в Бухаресті для України – передчасне».\
Отже, у неофіційних розмовах німці оперують такими контраргументами:

– немає чіткої позиції ключових українських політичних сил («Ми ж бачимо, що Юля проти»);

– низька підтримка населення («якби хоч 30% населення підтримувало – була б інша розмова», «Україна кожен рік обіцяє розпочати масштабну інформаційну кампанію, а нічого не робить»);

– ПДЧ – це план, в який закладено слово «членство», а отже фактично йдеться про початок процесу приєднання до НАТО, що б там не говорили про «дуже довгий процес»;

– під великим сумнівом тривалість уряду Тимошенко, який, власне, й має узяти на себе весь тягар виконання ПДЧ («Як ми будемо виглядати, якщо дамо Україні ПДЧ, а за два дні після Бухаресту коаліція розпадеться?»)

– особливий погляд на розширення альянсу: німці чомусь переконані, що чим більше членів в альянсі, тим більше проблем;

– дестабілізаційна роль Росії: мало що стукне в голову Кремлю, якщо Україну запросять до ПДЧ;

– Німеччина не хоче бути інструментом виконання передвиборних обіцянок Джорджа Буша-молодшого, якому конче необхідно запросити Україну та Грузію до ПДЧ в Бухаресті, аби таким чином встигнути продемонструвати успіх «молодих демократій» до завершення своїх повноважень в Білому Домі;

– наступного року у Німеччині федеральні вибори, отож канцлер має враховувати настрої населення: а вони, як демонструють різноманітні соціологічні дослідження, зводяться до того, що німці втомились від розширення як НАТО, так і Європейського Союзу («вистачить, що в Бухаресті доведеться приєднати до альянсу ще три країни»).

Звісно, перелік досить серйозний. Райнер Лінднер, експерт з питань України впливового Фонду науки й політики, розробками котрого, зокрема, послуговуються і в канцелярії пані канцлер, у телефонній розмові з автором цих рядків, з усього перерахованого виділив чотири ключові і абсолютно рівноцінні пункти, на яких сьогодні базується німецьке «ні».

По-перше, це відсутність внутрішніх передумов в самій Україні: немає консенсусу як серед еліт, так і серед населення, а українська армія невідомо як швидко зможе адаптуватись до натівських стандартів. По-друге, непримиренна позиція Росії. По-третє, відсутність чіткого бачення євроатлантичного зближення з Україною серед країн-членів альянсу. По-четверте, втома німців від будь-яких подальших розширень ЄС і НАТО.

Ангела Меркель, як відомо, особливо напирає на низьку підтримку українського населення. І цілком резонно: бо присвятила свої останні заяви вона членству України в НАТО, а не запрошенню України до виконання Плану дій щодо членства на Бухарестському самміті. Власне, так само, як і високопоставлений натівець Роберт Сіммонс. Цей момент важливий хоча б тому, що його дуже легко використовують в інформаційних маніпуляціях усі ті, хто вже тишком-нишком потирає руки в очікуванні негативної бухарестської розв’язки.

Проте, якщо думкою Сіммонса Україна в даний момент може перейматись не дуже серйозно (він же сам сказав, що все залежатиме від країн-членів), то позиція Меркель є надважливою. Як стверджують наші джерела, саме в її канцелярії буде прийматись остаточне рішення по ПДЧ для України – німецький МЗС не матиме суттєвого впливу на цей вердикт. Чому це важливо? За нашою інформацією, в Міністерстві закордонних справ настрої щодо України та ПДЧ не настільки радикальні (незважаючи на те, що його очільнику Франку-Вальтеру Штайнмайєру таки передався русофільський вірус від Шредера). І, насправді, вже сам факт того, що Ангела Меркель, на великий подив багатьох колег з Європейського Союзу, порушила дипломатичний протокол, запланувавши відвідати з візитом Медвєдєва, коли він ще не був офіційно оголошений президентом, свідчить красномовніше, ніж будь-які заяви.

Німецькі співрозмовники «Главреда» люблять наголошувати, що вони не проти ПДЧ для України загалом, а проти його надання на Бухарестському саміті: мовляв, неможливо за два місяці приймати такі доленосні рішення. Хоча, наскільки мені відомо, про те, що такий лист готується, у Берліні (як і в інших натівських столицях) повинні були знати ще в грудні минулого року – саме тоді їх про це поінформувала українська сторона. Те, що німці, французи чи голландці сприйняли «лист трьох» як велику несподіванку лише, коли його побачив на власні очі Яап де Хооп Схеффер – проблема лише їхньої (часом, не сперечаюсь, цілком заслуженої) недовіри до України. Оптимальний варіант, про який говорять німецькі джерела в контексті запрошення України до ПДЧ – Вашингтонський саміт НАТО 2009 року. Причому, особливо наголошують, що це буде ювілейна зустріч у верхах (НАТО виповниться 60 років – Ред.), отож Україна, мовляв, навпаки має пишатись отримати запрошення до ПДЧ на такій урочистій події, а не на черговому натівському збіговиську в Бухаресті.

Ну, і нарешті, надто вже боляче реагують у Берліні, коли у розмові з ними називаєш Німеччину головним опонентом ПДЧ для України в Бухаресті – те, про що в неофіційних розмовах сьогодні кажуть представники інших країн-членів НАТО. Лише один німецький дипломат у розмові з автором цих рядків, холоднокровно і, я б сказала, навіть якось гордо відповів: «Так і є, Німеччина – головний опонент». Інші доказують, що точнісінько так само «проти» виступають Франція та країни Бенілюксу, які, проте, не мають німецької мужності, щоб вголос озвучити своє «ні», і, мовляв, тільки дякують Берліну за те, що той проводить таку непримиренну і рішучу політику.

Для когось заява регіонала Андрія Клюєва про те, що українці насправді добре все знають про НАТО, можливо, залишилась непоміченою.Ну, висловив представник Партії регіонів думку, що «переконувати суспільство й наших партнерів на Заході, що більша частина населення України виступає проти вступу країни в НАТО через нерозуміння суті цього військово-політичного блоку, значило б свідомо водити в оману», і що тут такого резонансного? Так, резонансного, можливо, й дійсно небагато, проте спокійно пройти повз цю заяву було не в моїх силах: ну, ніяк не вірилось в те, що українці за 17 років незалежності, на чому особливо акцентував увагу несподівано перекваліфікований в зовнішньополітичного коментатора регіоналів пан Клюєв, таки зрозуміли «суть НАТО». \
Переконатись у цьому я вирішила з допомогою колег Андрія Петровича по партії – хто-хто, а вони ж мають знати, проти чого майже місяць виступали з кульками, котрі всі англомовні відвідувачі Ради читали як «НАТО – хай (HI)», тобто « НАТО – привіт». А саме – відверто поставити їм кілька базових питань про Північно-Атлантичний альянс.

Я чудово розумію, що шанованим народним депутатам мало честі бути учасником подібного главредівського дослідження, тому щиро перепрошую, якщо хтось із них на кшталт Володимира Сівковича відчув себе після наших питань «подопытным кроликом». Проте сподіваюсь, що після наведених нижче відповідей, Андрій Петрович Клюєв та його колеги дещо змінять свою риторику з приводу того, наскільки добре українці обізнані з НАТО, й, заодно, відповідальніше ставитимуться до своїх заяв. Хоча б тому, що жоден з опитаних нами регіоналів не назвав з першого разу правильну кількість країн-членів НАТО, і лише Юрій Мірошниченко знав, що OTAN – це те ж саме НАТО тільки другою офіційною мовою альянсу – французькою. Отож, телефонні відповіді регіоналів «в оригіналі»:

Юрій Мірошниченко

– Скільки країн є членами НАТО?

– Не маю такої інформації, не можу точно назвати.

– У чому різниця між NATO та OTAN?

– Можливо, це те саме, що НАТО тільки французькою мовою.

– Яка офіційна мова НАТО?

– Я думаю, там кілька мов. Принаймні, я двічі був в НАТО, говорили англійською, але, здається, в це число входить і французька, і, загалом, п’ять мов.

– Які військові операції ініціювало НАТО після 11 вересня 2001 року?

– Я не є військовим спеціалістом, можу говорити про правовий бік НАТО. Думаю, що в Афганістані точно вони ініціювали. Страшний приклад – це Балкани, Сербія. Ще буде Іран, я не виключаю, зараз все до цього йде. Будуть продовжуватись заходи військового втручання на європейському континенті, якщо буде продовжуватися, скажімо, конфлікт в Грузії, Молдові.

Василь Кисельов

– Скільки країн є членами НАТО?

– Якщо я не помиляюсь, 24.

– У чому різниця між NATO та OTAN?

– Знаете, что я могу и послать, потому что одна в Крыму уже спрашивала, и я ее послал, потому что она устроила мне провокацию на телевидении. Это мадам Геращенко, и я найду форму, чтобы она ответила за свою наглость. Вы мне задаете такие же вопросы, если не знаете – почитайте. До свиданья.

Олександр Пеклушенко

– Скільки країн є членами НАТО?

– Вы что проверяете эрудицию, это не тот вопрос, который задается.

– Які військові операції ініціювало НАТО після 11 вересня 2001 року?

– Я думаю, нет человека, который может сразу ответить на этот вопрос, для этого достаточно сесть к компьютеру и поискать. Я не верю, что есть в зале (Верховной Рады – Ред.) и в стране человек, который помнит все даты. Я не считаю, что это плохо, считаю не разумным задавать такой вопрос.

Володимир Сівкович

– Скільки країн є членами НАТО?

– Посмотрите в учебнике, почему вы мне такие дурные вопросы задаете? Вы что, издеваетесь?

– Яка офіційна мова НАТО?

– Зачем вы мне эти вопросы задаете, задавайте эти вопросы школьникам.

– Які військові операції ініціювало НАТО після 11 вересня 2001 року?

– Я не буду вам отвечать на эти вопросы, мне это неинтересно, принципиально, я не хочу выглядеть подопытным кроликом, потом будут говорить, что регионалы отвечают на какие-то дурацкие вопросы. Принципиально не хочу.

Это вопросы не НАТО, а пиара, журналисты когда начинают заниматься пиаром и пропагандой, они перестают быть журналистами. Я не хотел бы, чтоб вы играли под дудочку «темников», до свидания.

Олена Бондаренко

– Скільки країн є членами НАТО?

– 16.

– У чому різниця між NATO та OTAN?

– OTAN? Такая организация мне не известна, я больше знаю об организациях Варшавского договора, Ташкентского договора, и, возможно в ближайшем будущем, возникнет европейская система безопасности, которую сами европейцы боятся пока оформить, дабы не войти в конфликт с той же НАТО.

– Яка офіційна мова НАТО?

– Официальными языками являются несколько. По-моему, французский и немецкий. У меня вторая линия. (Олена Бондаренко чемно вибачилась, але за деякий час зателефонувала в редакцію сама) Английский и французский, немецкий вряд ли, потому что расположено в Бельгии.

– Які військові операції ініціювало НАТО після 11 вересня 2001 року?

– Начнем с того, что у них сейчас уже на носу операция в Афганистане. Если учитывать, что когда-то Афганистан покидал Советский Союз, то это выглядит очень смешно. И Югославию мы тоже со счетов не сбрасываем… Возврат к первому вопросу: 16 стран было после третьего расширения, а сейчас все-таки 26. Я не считала тех, которые вошли в четвертую и пятую волну. На сегодня 26, но формировали 12.

Ірина Акімова

– Скільки країн є членами НАТО?

– По числам я вам вот так сразу не скажу.

– Яка офіційна мова НАТО?

– Мне кажется, там несколько официальные языков, наверняка французский, английский, немецкий.

– Які військові операції ініціювало НАТО після 11 вересня 2001 року?

– Я не являюсь экспертом по НАТО, на такие конкретные детальные вопросы я вряд ли вам без документов отвечу.

Правильні відповіді:

1. Країн-членів – 26.

2. NATO і OTAN дві абревіатури Північно-Атлантичного альянсу: перша -англійською мовою, друга – французькою

3. У НАТО дві офіційні мови – англійська та французька.

4. Після 11 вересня 2001 року НАТО не ініціювало жодної військової кампанії. Операція в Афганістані під назвою «Тривала свобода» була розпочата в у вересні 2001 року Сполученими Штатами у відповідь на терористичні акти в цій країні, військова кампанія проти Іраку була розгорнута у березні 2003 року силами міжнародної коаліції на чолі з США.

Не думала, що заява спецпредставника генсека НАТО по (увага!) Південному Кавказу і Середній Азії в Москві наробить стільки шуму в таборі українських євроатлантистів – учора по обіді тільки й доводилось відповідати на дзвінки стривожених колег, які все допитувались, що це насправді означає.Ще б пак: високпоставлений чиновник Роберт Сіммонс начебто цілком однозначно заявив на прес-конференції в Москві, що ні Україна, ні Грузія не будуть переведені на новий етап співробітництва з НАТО на Бухарестському саміті: мовляв, нема консенсусу серед країн-членів НАТО. Отож, вимушена зробити деякі роз’яснення.\
Скажу відверто: я не надала великої ваги цій заяві хоча б тому, що, вона, по-перше, була озвучена в Москві (отже, нехай пробачать мене тамтешні перекладачі, її могли не зовсім коректно перекласти на російську мову), по-друге, пролунала з вуст не президента Сполучених Штатів чи канцлера Німеччини, а спецпредставника генерального секретаря.

Як свідчать мої співрозмовники з Альянсу, з котрими вдалось поговорити на цю тему за останню добу, Сіммонса дійсно не зовсім правильно інтерпретували: категоричної оцінки він не робив. І апріорі не міг її робити, оскільки рішення ще не прийнято, бо країни-члени НАТО дійсно находяться лише на початковому етапі пошуку консенсусу в цьому питанні. Про те, що спецпредставнику генерального секретаря властиві більш м’які лексичні форми, свідчить і його позавчорашнє інтерв’ю «Эху Москвы»: в ньому він лише висловив деякі сумніви з приводу того, що Україна та Грузія приєднаються до ПДЧ на квітневому саміті в Альянсі. Причому аргумент проти був озвучений інший: несприятлива громадська думка в самій Україні.

З іншого боку, повинна зазначити, що при всій повазі до Роберта Сіммонса та його персонального бачення того, як розвиватимуться події в Бухаресті, він такого рівня питань в Альянсі не вирішує. Як, до речі, і генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер, до якого так настійливо апелюють українські політики з різних таборів. Ці люди – свого роду менеджери, які, передусім, мають координувати роботу в Альянсі. Тому, власне, й дещо дивно виглядає сам факт, що Сіммонс дозволив собі активно коментувати рішення, які будуть прийматись на Бухарестському саміті. Причому рішення, яких ще не існує на сьогоднішній день в природі – тільки сьогодні має відбутись перша серйозна дискусія міністрів закордонних справ НАТО у Брюсселі з цього приводу. Якщо, звісно, не рахувати неформальне засідання міністрів оборони НАТО у Вільнюсі в минулому місяці, коли, подейкують, невеличкий демарш влаштував французький глава оборонного відомства: відмовився говорити на цю тему, зауваживши лише, що Франція підтримає ту сторону, яка вважає, що ПДЧ для України давати передчасно.

Інша справа, як прореагували на заяву Сіммонса українські можновладці. Навіть, якщо заява спецпредставника генсека не є ключовою, офіційному Києву, очевидно, варто було б публічно прояснити, що ж насправді мав на увазі натівський гість у Москві. Тоді була б не просто можливість почути від самого Сіммонса, що його слова були неточно інтерпретовані: українська влада продемонструвала б опонентам приєднання України до ПДЧ в Бухаресті, наскільки вона стривожена подібними інформаційними викидами представників Альянсу, і жодним чином не збирається реагувати на такі речі в стилі: «Ну ні, так ні, що поробиш». Остання реакція може бути використана деякими європейськими союзниками НАТО – а саме, Німеччиною, Францією та Нідерландами, як черговий штрих до їхнього ключового на сьогоднішній день аргументу проти: в самій Україні немає великого бажання бути запрошеною до ПДЧ вже на Бухарестському саміті.

Кілька днів тому мала приємну розмову з прем’єр-міністром Литви Гядімінасом Кіркіласом, який, демонструючи європейську відкритість в політиці не на словах, а на ділі, завітав до офісу «Главреду» перед тим, як вирушити до аеропорту «Бориспіль».Під час нашого спілкування тет-а-тет не обійшлось і без Росії: я спитала у прем’єра, наскільки вагомим є російський фактор у прийнятті рішення з приводу Плану дій щодо членства в НАТО для України з боку європейських опонентів, «очолюваних» наразі Німеччиною. Прем’єр, не задумуючись, відповів: «Російський фактор більше діє в самій Україні».\
Дійсно, Україна в питанні ПДЧ сьогодні опинилась у такій ситуації, коли російський фактор – чи не вперше в історії взаємин між Заходом і Україною – не є ключовим для Франції, Італії та Німеччини. Так, він один з тих, які беруться до уваги в Берліні (і це мені напередодні підтвердив високопоставлений німецький дипломат), але не вирішальний. І якщо Україну все ж таки буде запрошено до виконання Плану дій щодо членства в НАТО на Бухарестському саміті, то Росія за півроку матиме три ситуації, коли її думка була фактично проігнорована західними партнерами: по-перше, це проголошення незалежності Косова, по-друге, ПДЧ для України та, можливо, Грузії, по-третє, заплановане теж на Бухарестському саміті підписання договору про розміщення в Чехії та Польщі елементів американської ПРО. І зовсім недаремно Путін, за інформацією International Herald Tribune, запросив Буша відразу після Бухаресту полетіти до Сочі й провести там розмову віч-на-віч. І недаремно Буш, за інформацією того ж видання, поки ніяк не відреагував на запрошення «друга Владіміра».

Отож, і напрошується висновок, що страшилки про «адекватні заходи», які розповідають російські політики, очевидно, з метою раз і назавжди вибити в України бажання рухатись до членства в НАТО, можуть хіба що бути використані Януковичем і компанією під час чергових політичних міжусобиць в самій Україні.

На минулому тижні у Москві, я, до речі, намагалась дізнатись у поміркованих російських політологів, що, власне, вони та їхнє керівництво має на увазі під цими «адекватними заходами». Коли запитала про це в президента Фонду «Політика» В’ячеслава Ніконова, він, обірвавши мене на півслові, холодно прочеканив: «Не знаю, чесно кажучи, бо поки що про запрошення України (до ПДЧ – Ред.) не йдеться». І далі відбувся такий короткий, але, на мій погляд, симптоматичний діалог:

-Тобто, ви вважаєте, що на Бухарестському саміті Україна запрошення до ПДЧ не отримає?

– Наскільки відомо, в Бухаресті такого рішення приймати не збираються, хоча, звісно все може змінитись.

– Дозвольте поцікавитись, це ваша особиста думка, чи її розділяють і ваші колеги в Кремлі?

– Справа не в тому, чи розділяють мою думку чи ні. Справа в тому, що думають у Вашингтоні, округ Колумбія, тому що там приймають всі рішення з цього питання.

– Але у Вашингтоні, наскільки мені відомо, трохи інше бачення розвитку подій на Бухарестському саміті…

– Ну, не знаю, у мене склалась дещо інша думка після спілкування з американськими колегами… А що стосується подальшого розвитку наших відносин, то є така річ, як військове планування. Воно здійснюється з урахуванням усіх військових викликів та загроз. Зрозуміло, що наближення найбільшого у світі військового блоку впритул до російських кордонів створює дещо іншу й геополітичну, й військово-геополітичну ситуацію. Так що, висновки тут будуть робити, передусім, військові.

– Тобто, адекватні заходи – це передусім заходи, пов»язані з військово-технічним співробітництвом?

– Не обов’язково. Якщо Україна дійсно прагне в НАТО, це торпедуватиме співробітництво по великій кількості областей, ускладнить дуже серйозно і наші відносини, і ситуацію в Європі загалом, і, думаю, призведе до заморозки відносин Росії з НАТО.

Після спілкування з паном Ніконовим та ще багатьма російськими творцями громадської думки, у мене склалось враження, що «адекватні заходи» й «перегляд відносин» – такий собі лексичний джентльменський набір, який кожному російському виконавцю волі Кремля треба демонструвати постійно й повсякчасно. Саме демонструвати, бо запроваджувати на практиці Росія почала ці заходи… ще до підписання «листа трьох». Це й розігрування антинатівських протестів, які, як події у Феодосії, блокували б заходи Альянсу в Україні. Це й постійні газові погрози, котрі ми знову спостерігаємо майже в режимі реаліті-шоу останні кілька днів. Це, нарешті, згортання військово-технічного співробітництва, яке триває з дев’яностих років і з подачі Росії, коли, як правильно зауважив на минулому тижні в російській столиці Володимир Горбулін, ні про яке членство в НАТО не йшлось, а «Україна сповідувала чітку багатовекторну політику».

Тобто, отримання запрошення до ПДЧ буде, насправді, лише своєрідним каталізатором того «перегляду відносин», чи застосування тих «адекватних заходів», до яких Росія привчає Україну як не з дев’яностих років (згортання ВТС), так з 2005-го, після Помаранчевої революції (шантажі з газом, експорті блокади й історії з персонами нон-грата). Незадіяною «важкою артилерією» залишається хіба можлива відмова Росії від Протоколу, датованого 30 жовтня 2004 року, до міжурядової угоди про безвізові поїздки від 16 січня 1997 року, в якому йдеться про те, що українці можуть перебувати на території Росії впродовж 90 днів без реєстрації у компетентних органах РФ. Звичайно, в якийсь момент Росія може застосувати і цей «адекватний засіб», як вона зробила у свій час щодо Грузії, але тоді вона повинна бути готовою до того, що і настрої українців стосовно НАТО в якийсь момент можуть наблизитись до тих, які домінують серед грузинів…

Не подумайте, що я намірилась відбирати хліб у своєї колеги Юлі Лимар та відстежувати діяльність Юлії Тимошенко в тижневому форматі.Тим паче, що вже анонсувала наступний «Щоденник євроатлантиста», присвячений моїм враженням від спілкування на натівські теми з російськими експертами в московському «Президент-отелі». Проте так вже склалося, що доля Плану дій щодо членства в НАТО, якому, власне, і присвячені мої нотатки, великою мірою знаходиться у руках Юлії Тимошенко, а наступні кілька днів можуть дати відповідь на питання, чи буде прем’єрка підтверджувати свій підпис під листом-заявкою на ПДЧ, чи далі робитиме вигляд, що її автограф виник внаслідок насильницьких дій агресивно налаштованого в євроатлантичному сенсі Президента.\
Про що йдеться? У минулих нотатках – хто читав, пам’ятає – я писала, що бухарестській справі України серйозно могла б посприяти участь Юлії Тимошенко у засіданні Північноатлантичної Ради НАТО. На момент написання того матеріалу не було відомо, що вже зовсім швидко трапиться просто прекрасна (висловлюючись лексикою ЮВТ) нагода виступити перед представниками НАТО в Брюсселі. Причому, зробити це Юлія Володимирівна зможе, не привертаючи особливу увагу всевидящого ока телекамер, бо ціль її поїздки значитиметься зовсім іншою. А саме – участь у події світового жіноцтва, міжнародній конференції під амбітною назвою «Роль жінок у стабілізації небезпечного світу», яка відбудеться у Брюсселі 5–6 березня. Прес-секретарка прем’єра Марина Сорока минулого четверга повідомила, що Тимошенко була запрошена на цю подію ще до призначення на пост прем’єр-міністра.

Уточнення, звичайно, важливе в тому контексті, аби ніхто не запідозрив, що Тимошенко насправді націлилась на повторне побачення з генеральним секретарем НАТО Яап де Хооп Схеффером – перше, як ви пам’ятаєте, було не надто вдалим. Проте мене цікавить інше. Так співпало, що саме у ці два дні – п’ятого та шостого березня – у Брюсселі відбуватиметься те саме засідання Північноатлантичної Ради, виступ на якому Юлії Тимошенко був би більш ніж доречним перед Бухарестським самітом. Причому, п’ятого березня засідання відбуватиметься на рівні послів країн-членів НАТО, а шостого – міністрів закордонних справ.

Звісно, дуже ефектно (це як мінімум, як максимум – ефективно) виглядало б, якби Юлія Володимирівна виступила перед міністрами закордонних справ. Та й за прем’єрським статусом міністерська нарада їй би личила куди більше, аніж посольське зібрання. Проте за наявною у «Главреду» інформацією, технічно організувати виступ ЮВТ на засіданні міністрів неможливо (їх формат не передбачає зайвих вух та очей), а от під час засідання послів – все могло б скластись дуже навіть непогано. До того ж, є можливість організувати їхню зустріч з прем’єркою як п’ятого, так і шостого березня.

Крім того, Юлія Володимирівна могла б із максимальною користю для євроатлантичних справ України використати той самий форум жіноцтва. Хоча б тому, що на ньому має бути присутня держсекретар США Кондолізза Райс, з якою Віктор Ющенко обговорив питання ПДЧ ще на форумі в Давосі у кінці січня. За наявною інформацією, шефиню американської дипломатії тоді особливо цікавило, наскільки серйозно український уряд спроможний підійти до виконання заявлених у майбутньому ПДЧ реформ. А оскільки уряд нині уособлює Юлія Тимошенко, поговорити двом політичним пані точно було б про що.

Всі ці моменти особливо актуальні хоча б тому, що останнім часом у деяких моїх співрозмовників з країн-членів НАТО склалось враження, що Юлія Тимошенко свідомо намагається дистанціюватись від зустрічей, прямо пов’язаних з обговоренням Плану дій щодо членства. Так, наприклад, мені стало відомо, що її рандеву із віце-канцлером, міністром закордонних справ Німеччини Франком-Вальтером Штайнмаєром, що мало відбутись у Києві 14 лютого, було відмінена протоколом ЮВТ за годину до узгодженого часу. Це при тому, що Німеччина на сьогодні є головним опонентом України в питанні ПДЧ в НАТО, що в неформальних розмовах підтверджують як німці, так і їхні колеги по альянсу, позитивно налаштовані до євроатлантичних прагнень України. Причому, відмінена зустріч зі Штайнмаєром була, швидше за все, не через хворобу, як у випадку з прем’єр-міністром Литви Гядімінасом Кіркіласом, який, безумовно, міг би дати прем’єрці кілька цінних порад як колишній міністр оборони колишньої пострадянської республіки.

Звісно, якби в НАТО не хотіли почути саме позицію Тимошенко з цього питання, Юлії Володимирівні не варто було б взагалі з’являтись у пристойному євроатлантичному товаристві – ну, не вдається Юлії Володимирівні демонструвати свою проєвроатлантичність – а в нинішній геополітичній ситуації це те саме, що і свою прозахідність та проєвропейськість – за два роки до президентських виборів. Ну не переймається вона зовнішньополітичними потугами України, і навряд чи колись вони її зачеплять за живе. Проте, в НАТО хочуть чути Юлю. І якщо не 5–6-го березня, то 11-го, коли Тимошенко начебто націлена ще раз відвідати Брюссель вже по євросоюзівській лінії.