Публікації

Аналітична записка експерта Інституту світової політики Катерини Зарембо та експерта аналітичного центру FRIDE Наталії ШаповаловоїСеред країн СНД Росія зарекомендувала себе як гравець, який підтримує в регіоні авторитарні тенденції. Всупереч зусиллям ЄС і США, спрямованим на демократизацію, Росія просувала антидемократичні режими на пострадянському просторі. Втім, країна несподівано показала і інше цікаве обличчя – пристрасного вболівальника за демократію.Росія спричинилася до підриву прозахідних урядів у Грузії та в України та роками підтримувала авторитарну Білорусь. Втім, не тільки демократичні лідери Москві не до душі. Недемократичні керманичі також впадають у немилість, якщо їхня політика суперечить російським вимогам та інтересам.
Насправді підтримка певного типу режиму у «зоні привілейованих інтересів» для Росії не є самоціллю. Росія вдається до демократизаційної риторики тоді, коли це є доцільним з точки зору геополітики. Отже, мінлива підтримка авторитаризму чи демократії з боку Москви насправді є шляхом забезпечення контролю над слабшим сусідом. Парадоксально, але тактично Росія може вдаватися до демократизації. Але це не означає, що Росія встала на демократичний шлях. Швидше, це вказує на її здатність застосовувати різні тактики в залежності від того, що відповідає її інтересам. А отже, просування демократії може опинитися небезпечною зброєю в руках авторитаризму.

Білорусь: вирок авторитаризму

Згідно зі звітом Nations in Transit 2010 року, опублікованим неурядовою організацією Freedom House, розвиток демократії у Білорусі майже не зазнав прогресу за останні роки. Втім, показники громадянського суспільства та незалежних медіа були найкращими за минуле десятиліття. На думку експертів Інституту безпекових досліджень Європейського Союзу, «найбільш значним фактором, що справив вплив на білоруську внутрішню та зовнішню політику, була суттєва зміна у ставленні Росії до країни». Відносини Білорусі з Росією та ЄС є зворотньо пропорційними: чим далі Мінськ від Москви, тим ближче він до ЄС. Таким чином, Євросоюз опиняється у кращій позиції для застосування «м’якої сили» щодо Білорусі.
Відносини між Білоруссю та Росією постійно погіршувалися з 2004 року, коли Газпром перекрив потік газу до Білорусі з метою змусити Лукашенка продати Росії «Белтрансгаз», державну газотранспортну систему. Тоді Лукашенка порівняв дії «братнього народу» з діями нацистів під час Другої світової війни. 2006, 2008 та 2010 року енергетичні війни між двома країнами повторилися, у ході яких Росія переривала постачання газу та нафти, намагаючись здобути контроль над активами у білоруській нафто- та газопромисловості. Починаючи з 2007 року, Лукашенка дражнив Москву постійним відкладанням ратифікації Митного Союзу з Росією та Казахстаном. Білоруський лідер зміг протистояти російському захвату білоруських економічних активів. Розрив у відносинах поглибився 2008 року, коли Лукашенка відмовився визнати незалежність Південної Осетії та Абхазії, двох сепаратистських грузинських регіонів.
Тільки-но Європейський Союз запустив ініціативу Східного партнерства в травні 2009 року, між Росією та Білоруссю розпочалася «м’ясо-молочна війна» через заборону російського імпорту відповідної продукції з Білорусі. В свою чергу, Лукашенка проігнорував саміт оркестрованої Росією Організації договору про колективну безпеку. Натомість він зробив спробу зблизитися з ЄС. Євросоюз та Білорусь не тільки розпочали діалог з прав людини та зробили спроби збільшити торгівлю та спільні проекти – білоруські високопосадовці знову змогли отримувати шенгенські візи. Внаслідок цього Лукашенка здійснив свій перший закордонний візит до Італії та Ватикану. Відповідно, прем’єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі став першим західноєвропейським лідером, який здійснив офіційно відвідавМінськ за останні десять років.
Тим часом, відносини між Росією та Білоруссю продовжували погіршуватися і 2010 року: в пику Росії Лукашенка надав притулок поваленому президенту Киргизії Курманбеку Бакієву в квітні, а червень позначився іще однією газовою війною, коли Росія перервала газопостачання до Білорусі через заборгованість.
Щоб перехитрити Росію, Лукашенка не гребує багатьма засобами. В тому числі і прозахідною позицією – і це не могло не розізлити Кремль. Коли Лукашенка вважався близьким союзником Москви, Росія надавала його режиму економічну, політичну та військову підтримку. Проте у відповідь на спроби президента Білорусі діяти незалежно Москва цілеспрямовано запрацювала над послабленням його режиму. В той час як ЄС, розчарований безрезультатністю своєї політики щодо Білорусі, махнув на країну рукою, Росія вирішила зробити власний вклад в її демократизацію. Нещодавні зустрічі російських політиків з білоруською опозицією справили додатковий тиск на Лукашенка.
До того ж, згідно здеякими джерелами, громадянська кампанія «Скажи правду», яка почалася 25 лютого 2010 року та має на меті інформування громадськості про політичні утиски в країні, принаймні наполовину фінансується з боку Росії. У липні російський канал НТВ, який контролюється російською газовим монополістом «Газпром», транслював два документальні фільми під назвою «Хресний батька» та «Хресний батька-2». Ці фільми зображують Лукашенка жорстоким диктатором і звинувачують його у зникненні членів білоруської опозиції, які сталися понад 10 років тому. У Білорусі показів не відбулося, проте чверть білоруського населення знайшла можливість подивитися ці стрічки. У вересні російська медіа-кампанія проти Лукашенка набрала нових обертів – російські ЗМІ показали нові передачі, які змальовували порушення прав людини та вбивства журналістів та опозиції білоруським режимом. У результаті, сотні демонстрантів вийшли на вулицю, вимагаючи розслідування ймовірної участі президента у політичних зникненнях.
Більш того, Сергій Марков, депутат Державної Думи та член правлячої партії «Єдина Росія», визнав, що Росія може вперше звернути увагу на недотримання демократичних норм на президентських виборах в Білорусі, які заплановано на грудень 2010 року. Втім, Лукашенка не збирається випускати з рук владу. Він керував країною протягом 16 років та, найімовірніше, буде обраним на наступні п’ять (незалежні опитування говорять про підтримку Лукашенка 45% населення). Залишається тільки здогадуватися, як далеко зайде Росія задля його послаблення. Втім, підтекст російської політики зрозумілий: тепер, коли Лукашенка більше не в списку улюбленців, Москва вдасться до будь-якого засобу, щоб змусити його підкоритися або ж зрештою залишити президентське крісло. В тому числі до інструментів демократії.
Киргизстан: самодержавця геть!
Іще одним пострадянським політиком, якого Росія звинуватила у недотриманні демократичних стандартів, є Курманбек Бакієв. Цей авторитарний лідер прийшов до влади, витіснивши такого ж авторитарного попередника через путч 2005 року, який ввійшов до історії під назвою «Революція тюльпанів». Бакієв рішуче зіпсував відносини з Москвою через свою відмову закрити американську військову базу на киргизькій території після отримання 450 млн доларів США російської допомоги. За кілька місяців до повстання у квітні 2010 року, яке повалило режим Бакієва, російськомовне телебачення та онлайн-ресурси показали передачі, як зображували Бакієва злочинцем. Більш того, коли доступ до цих вебсайтів був заблокований киргизьким урядом, Міністерство закордонних справ РФ надіслало скарги разом із такими визнаними борцями за свободу слова як Freedom House та Комітет із захисту журналістів.
Росія не втрималася і від загравання з киргизькими опозиційними фігурами. Так, у березні 2010 року Сергій Миронов, спікер Ради Федерації РФ, провів зустріч з Розою Отунбаєвою, тодішнім лідером опозиції. ЇЇ також запросили на конференцію колишніх радянських політичних партій.
Відразу після перевороту російський президент Дмитрій Медведєв засудив режим Бакієва як корумпований та клановий. Він також висунув вимогу про те, що тимчасовий уряд має провести вільні та чесні вибори як абсолютну передумову співпраці Росії та Киргизстану. Російські можновладці продовжували діалог з опозицією – наступного дня після революції російський прем’єр-міністр провів розмову з Розою Отунбаєвою, а Сергій Миронов зробив телефонний дзвінок іншому лідеру опозиції, Омурбеку Текебаєву.
Росія вдавалася до демократичної риторики для боротьби з авторитарним режимом клану Бакієва. Тимчасовий уряд дістав підтримку не тільки Росії, але й ЄС, США та ОБСЄ, що надавало йому легітимності в очах міжнародної спільноти. Як наслідок, Киргизстан отримав тимчасового лідера, лояльного як до Росії, так до США. Парламентська передвиборча кампанія стала періодом відвідувань Москви численими киргизькими політиками, що прагнуть заручитися підтримкою Кремля. З метою зміцнення свого впливу на майбутню киргизьку владу Кремль подав знаки підтримкиє лідерам одразу декількох партій, в тому числі Фелікса Кулова, колишнього прем’єр-міністра, який 2007 року виступив за киргизько-російську конфедерацію.
Грузія: підтримка опозиції
Росія вважає, що продемократична тактика може спрацювати для усунення ще одного російського «ворога» – президента Грузії Михаїла Саакашвілі. Навряд чи Кремлю вдасться спровокувати в Грузії народне повстання:режим Саакашвілі отримав 56% голосів підтримки на місцевих виборах цієї весни. Проте російські намагання спроможні послабити щільні обійми, в яких Саакашвілі тримає владу.
Дмитрій Медведєв відверто заявив: покращення російсько-грузинських відносин можливе тільки тоді, коли Міхаїл Саакашвілі не буде при владі. Це може скоро стати реальністю: другий президентський термін грузинського лідера завершується 2013 року. Втім, Саакашвілі готує конституційну реформу, що має перетворити Грузію у парламентську республіку наприкінці його правління. За ствердженням опозиції, Саакашвілі хоче втриматися при владі в якості прем’єр-міністра. В такому випадку Грузія може піти шляхом зміцнення авторитарних тенденцій. Проте в очах Кремля те що дозволено Росії, коли президент Путін залишився при владі на посаді прем’єр-міністра, недозволено Грузії. Якщо Саакашвілі залишить посаду, частка заслуги за це належатиме і Кремлю, особливо якщо взяти до уваги, що 59% населення не підтримують нинішню грузинську політику щодо їхнього північного сусіда.
Російські можновладці користуються потребою грузинської опозиції підтримувати діалог з Росією задля власної вигоди. Обидва лідери опозиції, яких запросили до Москви, Зураб Ноґаіделі і Ніно Бурджанадзе, пояснили свої візити необхідністю добрих відносин з Росією задля підтримки діалогу з міжнародною спільнотою. Ба більше, коли західна допомога до Грузії зменшилася, Росія стала позиціонувати себе як надійного партнера в часи фінансової скрути. У цьому можна провести цікаву паралель із Білоруссю, коли Росія погрожувала закрити нафтопровід «Дружба», що скоротило би білоруський дохід від торгівлі нафтою та підставило економіку країни під серйозний удар.
Висновки
За спостереженнями журналіста New York Times Ендрю Кремера, російська тактика в регіоні нагадує поведінку Заходу під час «кольорових революцій» в Грузії, Україні та Киргизстані, коли Захід відкрито підтримував опозицію та вільні ЗМІ. Демократичні засоби впливу можуть стати у нагоді, якщо вони можуть замінити недружню владу на дружню та поступливу. Так сталося в Україні 2006 та 2010 року, коли проросійська політична партія отримала владний мандат в ході демократичних виборів. І так може трапитися в Молдові 2010 року, де Росія пробує демократичні тактики задля повернення до влади проросійських сил.
Російський інструментарій підтримки демократії різноманітний так само, як і західна демократична допомога. Москва припиняє фінансову підтримку, вводить торгівельні санкції, підтримує опозицію або неурядові організації, які виступають за демократію, веде медіа-кампанію проти авторитарного лідера та закликає до демократичних виборів.
Було би наївно думати, що демократизація регіону є кінцевою метою Росії. Стратегія Кремля щодо сусідів очевидна: західні демократичні прийоми та риторика використовуються задля усунення авторитарних, але нелояльних до Росії лідерів, що призводить послаблення їхніх країн. Засоби, які Росія використовує для зміни правлячих еліт або їхньої поведінки, направлені не на демократичний розвиток, а на встановлення залежної від Росії влади. Кремль намагається зробити так, щоб конкуренція між лідерами всередині країни була якнайзапеклішою, таким чином роз’єднуючи еліти та забезпечуючи собі легкий доступ до влади та цінних господарських об’єктів. До того ж, Росія постає у вигідному світлі як партнер Заходу, цілком у відповідності із американськими очікуваннями «перезавантаження» та планом модернізації, підписаним з ЄС. З цього випливає випливають кілька уроків для вразливих об’єктів російського впливу та західних борців за демократію.
Перш за все, Україна та Грузія – останні «поля бою». Якщо вони спіймаються на російську наживку та відкинуть стандарти демократії, вони не тільки віддаляться від Заходу, але й передадуть Росії титул найвпливовішого гравця в регіоні. Саме тому західні агенти демократії мають працювати тяжче, ніж будь-коли, щоб попередити скочування цих країн на авторитарних шлях.
Непослідовність політики Заходу щодо підтримки демократії дає можливість Росії використовувати продемократичну риторику у власних цілях. Проте, якщо засоби виглядають схожими, результати відрізнятимуться: Росія заплющить очі на недемократичні тенденції нового, лояльного до Росії лідера, якщо потенційні переваги будуть того варті.
Така політика Москви може також розглядатися як компонент російської стратегії з редефініці їпоняття демократії. Як вдома, так і за кордоном Росія не заперечує демократію як таку:вона пропонує власне її визначення та вдається до вибіркової критики демократії у інших країнах – усе для того, аби відвернути від себе зовнішню критику або справити тиск на недружні режими.
Захід не повинен залишати східноєвропейський регіон. Поведінка його еліт не відображає волю населення. Зважаючи на авторитарні тенденції в регіоні європейського сусідства, Європейський Союз має відстоювати свою присутність та сприяти демократії більше, ніж будь-коли. Проте замість того, щоб сприяти окремим лідерам, Захід має підтримувати демократичні інститути виборів, верховенства права, громадянську освіту,публічно засуджувати недотримання демократичних норм. Капітуляція Заходу означатиме, що всі ресурси та зусилля, кинуті на демократизацію країн регіону, були витрачені марно.
Росія має власну позицію щодо підтримки демократії, і борці за демократію мають обов’язково її враховувати. Брак наполегливості з боку Заходу дає Росії зелене світло на перетворення демократизації на інструмент поширення свого впливу. Якщо це стане реальністю, легітимність цього впливу буде важко спростувати.
Наталя Шаповалова – дослідник аналітичного центру FRIDE (м. Мадрид, Іспанія)
Катерина Зарембо – експерт Інституту світової політики (м. Київ, Україна) та дослідник Інституту відкритого суспільства.

Повна версія статті в форматі PDF(англійською мовою)