Публікації

b-00002192-a-00000508
Росіянин серед європейців

21:22 25-2-2012

Стаття Катерини Зарембо, заступника директора Інституту світової політики для “Дзеркало тижня”Хоча мало хто сумнівався в результатах латвійського референдуму про статус російської мови, була можливість створення цікавого прецеденту. Коли б сталося так, що більшість населення балтійської держави проголосувала за зміни до конституції, в Європейському Союзі з’явилася б офіційна мова, яка не є державною в жодній із країн — членів ЄС. \
Після розширення Євросоюзу на схід, коли до нього приєдналися як колишні республіки Радянського Союзу — Литва, Латвія й Естонія, так і країни колишнього соцтабору, Росія отримала певний інструмент впливу на ЄС. Ідеться про етнічних росіян та російськомовні громади, які живуть на територіях країн — членів ЄС. За даними онлайн-видання Euractiv, 1% населення Європейського Союзу — близько п’яти мільйонів осіб — називають російську рідною мовою (для порівняння: ірландська, яку визнано офіційною мовою Євросоюзу у 2007 році, налічує 1,6 мільйона носіїв). Після хвилі розширення ЄС 2004 року російська мова, поряд з англійською, французькою, німецькою та іспанською, ввійшла до п’ятірки найпоширеніших мов у Євросоюзі. 2011 року Дмитро Рогозін, тоді — представник Російської Федерації при НАТО, навіть запропонував скликати в країнах ЄС референдум щодо надання російській статусу робочої мови Європейського Союзу (в Брюсселі, втім, пропозиція пана Рогозіна дискусії не викликала).

Така лінгвістична ситуація не могла не сприяти Росії у розширенні її впливу в «зоні привілейованих інтересів», до якої президент РФ Дмитро Медведєв, як відомо, зарахував не тільки пострадянський простір, а й європейські держави. Згідно з державною політикою стосовно співвітчизників за кордоном, яка діє в Російській Федерації з 1999 року, Росія прагне всіляко забезпечити свою присутність у багатьох країнах світу. Так, у країнах ЄС перебувають 29 представництв російського фонду «Русский мир», заявлена мета якого — «популяризація російської мови та культури за кордоном». Причому, згідно з федеральним законом, співвітчизником може вважатися як громадянин РФ, котрий живе за кордоном, так і людина, котра вже давно отримала інше громадянство або стала особою без громадянства, за умови що вона або її предки — родом з СРСР або РФ, — фактично все населення колишнього Союзу!

Спроби РФ поширити свою «м’яку силу» у країнах — членах Європейського Союзу показові на прикладах Балтійських держав. За даними соціологічного опитування Євробарометр, опублікованого у 2006 році, 80% литовців, 70% латишів і 66% естонців вільно володіли російською мовою. Хоч у Латвії етнічні росіяни становлять 26,9% населення, а в Естонії — 25,6%, обидві держави вирізнялися жорсткими правилами натуралізації: не склавши іспит на знання державної мови та історії, неможливо отримати громадянство, а отже — претендувати на роботу в деяких державних установах і брати участь у виборах. Оскільки не всі етнічні росіяни володіли місцевими мовами на відповідному рівні, на сьогодні 8% жителів Естонії та близько 10% жителів Латвії, переважно — російського походження, класифікуються як «негромадяни». Така ситуація упродовж багатьох років загострювала двосторонні відносини з РФ і давала Кремлю привід до посилення свого впливу всередині держав через ЗМІ, неурядові організації, культурні, освітні та спортивні заходи, православну церкву, а також пряме фінансування політичних сил.

Утім, поки що Росії не вдалося ні допомогти російським меншинам у країнах — членах ЄС інтегруватися в місцеві суспільства, ні підвищити свою привабливість в очах європейського населення. За даними дослідження, проведеного експертами американського Центру стратегічних і міжнародних досліджень в Естонії 2011 року, 54% росіян у країні вважають, що дії російського уряду взагалі не впливають на їхнє становище. Більше того, 26% із них називають своїм домом Естонію, і тільки 8% — Росію. Російські ЗМІ та неурядові організації в Естонії, зокрема «Русский мир», неодноразово піддавалися критиці з боку служби безпеки Естонії за «маніпуляцію інформацією та пропаганду», а також просування зовнішньополітичних цілей РФ в Естонії.

Аналогічна ситуація простежується і в Латвії. На думку Віти Терауди, директора латвійського аналітичного центру «Провідус», Росія ніколи не прагнула розв’язати проблему інтеграції російськомовної меншини у латвійське суспільство. При цьому аж ніяк не всі російські латиші були готові підтримати російську мову на недавньому референдумі. Російське студентське братство в Латвії підготувало звернення, в якому закликало не дозволити провокувати ненависть серед етнічних груп та національностей Латвії, а також проголосувати проти визнання російської мови другою державною. Таку точку зору підтримують деякі представники культурної еліти Латвії російського походження — скульптор Гліб Пантелєєв, режисер Михайло Груздєв і журналістка Марина Костенецька.

Як висловився один високопоставлений європейський дипломат, росіяни, які живуть у Балтійських країнах, так чи інакше стають «євроросіянами» швидше, ніж зміцнюють свою російську ідентичність. У Латвії 46,6% носіїв латиської мови і 88,3% російськомовних добре або дуже добре ставляться до РФ, але молодь віддає перевагу європейській системі студентського обміну «Еразмус» перед можливістю навчатися в російському виші.

Спроби Росії дискредитувати латвійський і естонський уряди численними зверненнями до Європейського суду з прав людини від імені російських меншин також безуспішні. Так, за даними Центру стратегічних і міжнародних досліджень, 98% скарг у Європейський суд із прав людини проти естонської держави було визнано неприйнятними. При цьому позиція Брюсселя залишається незмінною: країни — члени ЄС мають повний суверенітет у питанні надання громадянства, а питання порушення фундаментальних прав і свобод громадян мають передусім розглядатися в національних судах.

У неформальних розмовах європейські дипломати підтверджують: «м’яка сила» Росії в Євросоюзі, а отже — й потенціал російського впливу на Брюссель та інші європейські столиці, поки що досить обмежена. Російські емігранти також не сприяють привабливості Росії в очах європейців. Ілюстрацією цього слугує книжка «Лондонград» Марка Холлінгсуорта і Стюарта Ленсла, що змальовує життя російських експатів у столиці Великобританії.

Утім, однозначно негативного ставлення до країни серед держав-членів також немає. Дослідження Європейської ради з міжнародних відносин демонструє, що 10 країн — членів ЄС, серед яких із центрально- та східноєвропейських країн — лише Словаччина, сприймають Росію як партнера. Чотирнадцять держав, до яких належать Угорщина, Чехія, Польща, Латвія та Литва, вважають, що Росія — це ворог, котрий прикидається другом (в англійському оригіналі frenemy). Така ситуація пояснює скепсис Балтійських країн до російських ініціатив, зокрема у сфері енергетики. З іншого боку, дослідники відзначають, що Польща вже давно облишила роль «нового воїна холодної війни» і спільно з Німеччиною працює над виробленням конструктивних партнерських відносин із Москвою. Однак навряд чи це результат збільшення російської «м’якої сили» — швидше зміна менталітету в самих нових членах ЄС.

Доти, доки російська політика у країнах — членах ЄС буде спрямована на роз’єднання, а не на інтеграцію, в Кремля мало шансів отримати «м’які» важелі впливу на Європейський Союз. А ідеї на кшталт «Нової Східної Європи», недавно розробленої у МГІМО, що охоплює Україну, Молдову, Білорусь, країни Прибалтики, Польщу, Словаччину, Угорщину, Румунію, Болгарію та Росію, залишаться жартом для більшості перелічених країн, а для України, — можливо, новим інтеграційним проектом, із якого доведеться шукати вихід.