Публікації

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукТе, що для президента Порошенка саміт НАТО виявився успішним – приймали на найвищому рівні, попри відсутність окремої зустрічі з тим же Обамою – сумнівів нема.\
Але фотографії на тему “Петро Олексійович в колі сильних світу цього” всі встигли обговорити на вихідних. Варто розставити кілька акцентів, що залишилось в сухому підсумку від саміту, і на що нам далі фокусуватись у діалозі від НАТО.

– Варшавський саміт НАТО став одним з найбільш “тверезих” у відносинах України та Альянсу. Ні особливого фокусу на нашому прагненні стати членами НАТО, ні публічних вимог надати летальну зброю, ні інших побажань, з приводу яких у НАТО немає і, є підстави вважати, ще довго не буде єдності.

– Як і передбачалось, НАТО не порозумілось навіть щодо того, аби відобразити Бухарестську декларацію (чітка фіксація, що Україна та Грузія будуть членами НАТО) якщо не в загальній декларації НАТО, так принаймні на рівні декларації Комісії Україна-НАТО. Це ні до чого не зобов”язує, але продемонструвало б відданість НАТО усім раніше прийнятим рішенням, а не лише тим, які вписуються у поточну міжнародну кон”юнктуру. Так, дехто зауважить, що є пункт про відданість НАТО політиці відкритих дверей і про вільний зовнішньополітичний вибір, без зовнішнього впливу. Але, очевидно, що натівська політика відкритих дверей має вибірковий характер, оскільки є високий рівень неготовності застосовувати цю політику щодо України та Грузії в осяжній перспективі. Низка впливових країн-членів НАТО взагалі вважають, що на Чорногорії розширення НАТО має закінчитись.

Так само з вільним вибором – право на наш євроатлантичний вибір у нас є, але реалізувати його ми не можемо. Хоча б тому, шо згідно з дослідженням про розширення НАТО від 1995 року, на яке рівняється Альянс у своїй політиці розширення – в аплікантів на членство немає бути будь-яких територіальних суперечок з сусідами.

– Не виключено, що це був останній саміт НАТО, на якому Президента України переважна частина країн-членів Альянсу була готова бачити лише тому, що він уособлював країну-жертву зовнішньої агресії. Навіть не просто жертву, а жертву, через яку в НАТО перестали боятись знову вимовляти вголос слово “стримування” (deterrence). Інші країни-члени, серед яких і чимало дуже впливових західних партнерів Києва, погодились на участь України на Комісію Україна-НАТО на найвищому рівні авансом. А саме – зробили це тому, що Порошенко і Ко встигли надати чітке бачення реформ в секторі безпеки і оборони, викладених і добре структурованих в Стратегічному оборонному бюлетені (СОБ). Однак, наступного разу такі аванси давати не будуть. Україні доведеться продемонструвати не тільки документ, але є його успішну імплементацію. Причому, бажано перші історії успіху мати вже через рік. Якраз наступного року у цей час виповниться 20 років Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО, і Україні варто серйозно підготуватись до цієї дати – представити наочний доробок не тільки того, як НАТО допомагає Україні, але й який внесок Україна робить у євроатлантичну безпеку. Бо зрештою давно минули ті часи, коли про бажання України інтегруватись до НАТО свідчила кількість офіційних заяв, зроблених на різних рівнях. У НАТО повірять у щирість намірів України лише після того, як побачать, наскільки Україна готова модернізуватись і змінюватись у рамках Стратегічного оборонного плану і оновленого Річного національного плану, який мав бути замінником ПДЧ, а по суті став пародією на ПДЧ. І наскільки Україна готова інвестувати в систему євроатлантичної безпеки хоча ю на рівні своїх скромних можливостей. Сумніви з приводу того, чи хоче Грузія в НАТО навіть за управління неоднозначного зовнішньополітично Іванішвілі, зникли не після того, як грузинське керівництво почало заявляти курс на НАТО, а як почало сумлінно виконувати те, що прийнято називати стандартами НАТО?

– Можливо, найбільше політичне досягнення України на Варшавському саміті не стосується безпосередньо відносин України та НАТО. Але стосується російської агресії. У Варшаві НАТО виступило союзником України у питанні того, яким чином мають реалізуватись Мінські домовленості. Українські високопосадовці ще напередодні саміту говорили про те, що багато працювали з натівськими партнерами саме по позиціям, які стосуються виводу російських військ, умов проведення виборів на окупованих районах і їм вдалось пролобіювати саме українські позиції. Судячи з підсумкової декларації КУНу, попрацювали досить результативно. Ми отримали ще один люфт у часі, але судячи з посилань на розмову Меркель та Обами в рамках саміту щодо України, політичний прогрес від України до кінця року будуть далі вимагати. Безпекові передумови для проведення виборів кожен розуміє по-різному.

Достатньо чіткими й однозначними були і заяви з приводу окупації Криму та порушення прав людини на півосторові. Однак, тут треба констатувати і наступне: політика Заходу щодо Криму все більше оформлюється в політику, яку проводили США щодо окупації СРСР країн Балтії на основі так званої деларації Уеллеса.

– Варшавський саміт – і дискусії напередодні, і під час заходу- продемонстрував, наскільки глибокими є розбіжності між тими членами НАТО, які в своїй політиці щодо Росії дотримуються принципу 3D (defence, deterrence, dialog), або ж українською – оборона, стримування, діалог, і тими, хто вважає, що поки путінська Росія не підкоригує свої підходи, політика НАТО має базуватись на 2D – тобто без діалогу. Прихильники 3D – це фактично ті, хто запозичили і дещо апгрейднули підходи, закладені ще в Звіті Армеля у 1967 році, який ще тоді пропонував вибудовувати політику щодо Росії на основі як раз стримування і діалогу. У Варшаві тактично перемогли прихильники другого підходу. Саме тому засідання Ради Росія-НАТО відбудеться після саміту, а не до нього, як пропонували активні промоутери 3D, і відбуватиметься знову на рівні послів, як наполягали прихильники 2D. Зрозуміло, що якщо Росія притримуватиметься принаймні “ні миру-ні війни” тактики й надалі, позиції прихильників 3D посилюватимуться, а дипломатична шизофренія у вигляді Росія – супротивник на Сході, але союзник на Півдні – серед окремих і далеко не останніх членів Альянсу зберігатиметься. Особливо в контексті тих країн, для яких загрози з Півдня виглядають більшими, ніж ні Сходу.

– Головним практичним досягненням співраці Україна-НАТО на саміті мав стати розрекламований Комплексний пакет допомоги (Comprehensive Assistance package). Все ще не зустріла в доступних джерелах детальної, бажано візуалізованої інформації, яка б пояснювала додану вартість пакету і дала б зрозуміти, чим по суті він відрізняється від допомоги, ухваленої на саміті Уельсі. Однак зрозуміло, що і ту допомогу, яка надається окремими країнами-членами НАТО у вигляді інструкторів та радників (останніх вже 15), і спільні військові навчання, і трастові фонди потрібно сьогодні брати стільки, скільки можемо переварити, щоб наблизитись до реальної цілі: стати членами НАТО де-факто, навіть якщо не буде змоги в осяжній перспективі стати членами НАТО де-юре. Хтось скаже, що на де-факто члена НАТО не розповсюджується стаття п”ята, але правда є сьогодні такою, що навряд чи стаття 5 готова захистити від усіх тих нетрадиційних та гібридних викликів, які сьогодні стоять навіть перед країнами-членами. Це навіть при тому, що на фоні тих дезінтеграційних процесів, які сьогодні відбуваються у ЄС, НАТО виглядає у досить непоганій формі. Принаймні жодна країна-член НАТО сьогодні не бажає повторити навіть де голлівський крок – вийти з військової структури НАТО, не кажучи вже про бажання вийти з НАТО взагалі. Це теж про щось свідчить.