Публікації

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Сьогодні Хілларі Клінтон з Костянтином Грищенком вимірюватимуть у Вашингтоні пульс українсько-американського стратегічного партнерства. Головною темою з подачі американської сторони має стати, як я вже анонсувала на минулому тижні, стан демократії в Україні.У мене особисто після нещодавніх відвідин Вашингтона і зустрічей в Держдепі, Конгресі, Сенаті, офісі Віце-президента США etc склалось наступне враження: американська дипломатична система в українському питанні дещо підвисла. Гучні заяви зроблені, для якихось радикальніших кроків у столиці США не готові, і навряд чи будуть готові навіть в середньостроковій перспективі. Україна – все ж не Білорусь, і це розуміння в американській столиці більш ніж чітке. На одній з зустрічей пролунала думка, що якби не слухання в Європарламенті, то в Конгресі навіть не відбулося б слухань і по Білорусі. Не раз доводилось чути від американських співрозмовників, що зараз саме Євросоюз активно має займатись як Білоруссю, так і Україною. У нього, як вважають у Вашингтоні, більше важелів впливу на ситуацію. Зрозуміло, що в контексті останніх подій на Близькому Сході таке переведення стрілок на Євросоюз може бути ще більш актуальним для Вашингтона.

Американці люблять останнім часом повторювати, що не варто переоцінювати їх вплив на ситуацію в Україні: серйозних економічних важелів на Україну в них немає, політичних теж мізер. У такому делікатному питанні як заборона на в’їзд на свою територію, Євросоюз теж міг би бути значно ефективнішим, враховуючи, куди найчастіше подорожують і де мають помешкання головні порушники української демократії. Багатьом нинішнім американським чиновникам взагалі останнім часом подобається, що нові обличчя, котрі приїжджають з Києва до Вашингтону, вже не “вимагають від Америки якогось лідерства” (цитую одного зовнішньополітичного радника). Американці набагато охочіше слухають, що робить для незгортання демократії в Україні опозиція чи громадянське суспільство, аніж те, що мають робити вони.

Складно сказати, наскільки щира така позиція, адже у Штатів залишаються все ж досить вагомі важелі впливу на ситуацію. Той же американський фактор в МВФ. Чи не менш важлива для підкошеного репутаційно на Заході Януковича легалізація з боку ключових західних лідерів. Адміністрації Обами зокрема. Логіка, як відомо, проста: чим більше Януковича визнають та приймають на Заході, тим впевненіше він почуватиметься на Сході. І навпаки: чим більше його ігноруватимуть на Заході, тим більш вразливим він поставатиме в очах російського керівництва.

Наприклад, зараз у Вашингтоні ніяк не можуть вирішити, хто представлятиме США на великій конференції у Києві, приуроченій річниці чорнобильської трагедії. Питання, поставлене вашій покірній слузі під час зустрічі з представником Білого Дому, звучало приблизно так: “Як ви вважаєте, віце-президент Байден має приїхати до України та дружньо поговорити з президентом Януковичем, чи Україну має відвідати американський представник нижчого рангу?”.

Стисло про що взагалі йдеться: з квітневого заходу у Києві українська влада має намір зробити справжній зліт президентів і прем’єрів. Благо, привід серйозний. Зокрема й для суперзанепокоєної питаннями ядерної безпеки адміністрації Обами. Був запрошений й американський президент. Причому, якщо вірити інформації, що курсує на берегах Потомака, запрошення йому передавав відомий український олігарх, друг Білла Клінтона. Те, що американський президент не візьме участі в цій конференції, стало зрозуміло фактично відразу.

В американських дипломатичних колах вирішили порекомендувати Білому Дому, аби Штати представляв віце-президент. Він, мовляв, міг би поїхати, порозмовляти по душам з українським президентом, заодно й месиджі якісь корисні українській владі заслати. Логіка цілком виправдана. Коли Байден був перший раз у Києві, то Янукович (на той момент лідер опозиції) справив на нього досить приємне враження. Принаймні, коли після зустрічей з українськими політиками у Байдена неформально запитали про його враження, він сказав приблизно наступне: “А про кого ви запитуєте, бо я зустрічався тільки з двома політиками”. Один з двох українських співрозмовників, кого він класифікував саме як політика, був якраз Янукович (як би це, можливо, дивно не звучало для багатьох в Україні).

На момент написання цього посту рішення по тому, хто представлятиме Сполучені Штати на конференції в квітні, ще не було прийняте. Проте, на мій суб’єктивний погляд, аргументів на користь приїзду Байдена більше, аніж на користь участі низькорангового американського посадовця. Віце-президент США мав би приїхати до Києва і відверто поговорити з українським президентом. У Байдена, відомого своєю прямолінійністю та щирістю, такі речі, зазвичай, виходять дуже непогано. До того ж, одна справа, коли розмовляє посол Теффт з Льовочкіним, інша – Байден з Януковичем.

Цілком можливо, що Штати свідомо занижують свою вагу, бо ангажування в українські справи сьогодні не несе для них жодної доданої вартості. Як точно підмітив у свій час Мет Роянські з Центру Карнегі, будь-яка країна може цікавити США з двох причин: або коли вона становить для Америки загрозу, або коли є ключем для вирішення якоїсь іншої важливої міжнародної проблеми.

Сказати, що Україна взагалі зараз не цікава американській столиці – теж не можна. Україна цікава певному колу осіб. Проблема в тому, що ці особи не перебувають на найвищих щаблях американської владної вертикалі. Хоча, якщо говорити про Держдеп, то досить позитивним моментом є те, що Хілларі Клінтон фактично доручила неформально опікуватись українськими справами близькій подрузі сімейства Клінтонів, українці за походженням Мелані Вервієр, пряма компетенція якої як заступника держсекретаря стосується глобальних жіночих питань.

Інше питання, що стратегічне партнерство між Україною та США сьогодні досить складно чимось серйозно підживити. Якщо раніше сторони знаходили собі “заняття”, працюючи то над зняттям поправки Джексона-Веніка, то над лобіюванням для України Плану дій щодо членства в НАТО (американці досі згадують українських колег незлим тихим словом, бо змушені були даремно витратити стільки часу й енергії), то тепер на порядку денному фігурує специфічний урановий діалог та питання демократії, які у Києві та Вашингтоні явно бачаться по-різному. Більше того, демократичні моменти настільки делікатні в діалозі двох сторін, що один необережний жест, і стратегічне партнерство України та США може з їхньою допомогою не зміцнитись, а навпаки дати тріщину. Ще з часів Кучми ми знаємо, як болісно вміють реагувати на Банковій на особливо критичні випади з-за океану. Плюс чутки про лобіювання американцями притулку для Данилишина у Чехії, про що я писала в своєму попередньому пості…

Те, що останнім часом дійсно дивує моїх американських співрозмовників – так це бажання деяких українських політиків покращити імідж української влади за океаном не з допомогою зміни власної поведінки, а з допомогою якихось дешевих піарівських трюків, публікацій Брюса Джексона чи паломництва до американської столиці найбільш презентабельних осіб з Партії регіонів, які мають довести що “боротьба з корупцією” не має жодного відношення до “політичних репресій”. Так, наприклад, делегація на чолі з відомим депутатом від провладної партії напередодні у Вашингтоні намагалась зблизити ПР та Демократичну партію США, розповідаючи про “лівоцентристську” орієнтацію Партії регіонів. Добре принаймні, що думка Вашингтона українську владу продовжує цікавити…