Публікації

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Що ж, Керрі – офіційно новий держсекретар США. Очолюваний ним комітет з закордонних справ затвердив його на посту шефа американської дипломатії передбачувано вражаючою кількістю голосів.\
Керрі по праву заслужив цей пост: 28 років працював сенатором, з яких чотири – очолював Комітет з закордонних справ. За цей час обріс такою кількістю важливих контактів по всьому світу, що на знайомства з закордонними колегами у статусі держсекретаря він зайвого часу точно не витрачатиме. Крім того, Керрі в американській політичній системі координат – не просто важковаговик: після його участі у вирішальному двобої за президентське крісло з Джорджем Бушем-молодшим – він важковаговик у квадраті.

Керрі не просто став держсекретарем: він, швидше, після затвердження у сенаті перейшов зі статусу “конгресового держсекретаря”, як його охрестили в кулуарах, у просто держсекретаря.

Що змінить призначення Керрі для України? За великим рахунком, нічого особливого. Ключові питання, як і раніше, вирішуватимуться у Білому Домі. Хоча, звісно, деякі нові нюанси з’являються.

Керрі має дещо іншу історію відносин з Бараком Обамою. Непотрібно забувати, що фактично Керрі засвітив зірку молодого чиказького сенатора на загальнонаціональному політичному Олімпі, що, власне, і дозволило Обамі претендувати на президентський пост. Це сталось, нагадаю, після того, як Керрі – кандидат в президенти від демократів, запросив Обаму виступити на з’їзді Демократичної партії. Темношкірий сенатор виступив так яскраво, що про нього відразу загула вся Америка. Отож, навіть проста людська вдячність примушує Обаму не забувати, хто дав йому путівку у велике президентське плавання.

У Обами з Керрі ще начебто тоді склались доволі довірливі стосунки. А після того, як Керрі готував Обаму до теледебатів з Ромні, втілившись у роль останнього, вони начебто ще більше потоваришували. Таким чином, якщо останнє слово й залишатиметься за Обамою, то Керрі матиме всі шанси на передостаннє.

До чиєї думки дослухатиметься Керрі у питаннях з Україною? Поки зарано говорити однозначно. За часи роботи його в сенатському комітеті, українські делегації різного ґатунку (від політиків до дипломатів та громадських діячів) в основному намагались донести якісь позиції до Керрі через такого собі Джейсона Брудера – кар’єрного дипломата, з українським корінням, про яке, як на мене, краще б він і не згадував: особливих сентиментів до землі його предків в нього не спостерігалось. Він створює враження американського дипломата, які у своїй роботі з такими країнами, як Україна, керуються одним гаслом: “Робіть те, що ми кажемо, а не те, що ми робимо” (Do what we say, not what we do). У пана Брудера це гасло проходить біжучим рядком і в тому, що він говорить, і в тому, в якій часом зверхній і не дуже дружелюбній (особливо як для американця) тональності він це доносить. Хоча потрібно визнати: ситуацію в Україні він знає досить непогано. У цьому я переконалась особисто, маючи нагоду з ним пару разів поспілкуватись. У чому Брудер дійсно корисний, так це в тому, що після розмови з ним не один гість з України відразу тверезів, розуміючи, в якому насправді хвості зовнішньополітичних пріоритетів плететься Україна для США. Розумів, що це тільки з Києва ми виглядаємо такими крутими і важливими для Вашингтона… Знаю, що навіть деяких міністрів Брудеру серйозно вивести з рівноваги, після чого вони просили більше не мати з ним справи. До речі, крім свого українського походження, Джейсон має ще одну точку дотику з Україною: його дружина певний час працювала волонтером у Корпусі миру в нашій країні.

Проте, слід зазначити, що роль Брудера у формуванні позицій Керрі в українському питанні навряд чи можна порівняти зі, скажімо, роллю іншої американки українського походження – Мелан Вервієр на сприйняття українських справ з боку Хілларі Клінтон.

Сам Керрі Україною ніколи не особливо переймався. В якийсь час, коли Ющенко ще був президентом, а Керрі вже став Головою сенатського комітету, йшли розмови про те, щоб організувати його візит до України. Але візит так і не відбувся. У Керрі виявились інші важливіші справи: у чому він дійсно став асом за час роботи в комітеті, так це у близькосхідній тематиці – він знає інсайд, знає людей, може сам пропонувати рішення. За нинішньої каденції Обами Керрі доведеться стати таким же асом і в справах азійських. Що поробиш, дивна дружбо-ворожнеча (те, що англійської обізвали прикольним неологізмом frenemy) між Китаєм і США продовжується. З одного боку, з Китаєм треба дружити, бо з номером один в американському імпорті і номером два в американському експорті інакше й не вийде. Це я відчула навіть у спілкуванні з пересічними американцями. Коли у минулому році відвідувала в штаті Індіана одного дуже успішного американського фермера, то він відверто мені зізнався: якби не Китай, він навіть не уявляє, куди б продавав усю свою соєву продукцію, а його фермер-сусід – американських качок, які потім перетворюються на качок по-пекінські. З іншого боку, стримувати зростаючу корону Піднебесної деклараціями про стратегічне партнерство та візитами в Пекін не вийде. Особливо після того, як китайці показали зуби в нещодавньому острівному конфлікті з Японією. І, можливо, навіть стримувати й з допомогою відкриття нових військових американських баз у Сінгапурі та Австралії, якими б миролюбними не були наміри дипломатії другої каденції Обами.

До речі, Джон Керрі, а також номінований, але ще не призначений міністр оборони, якраз і мають уособити цю миролюбність: обидва ветерани В’єтнамської війни, які так наситились у свій час демонстрацією військових м’язів Сполучених Штатів, що сьогодні готові робити все, що завгодно, аби ці м’язи більше ніколи Вашингтону вже не доводилось би вип’ячувати (ну, може не ніколи, але за їхнього перебування в адміністрації так точно ). У цьому плані Керрі – чи не найкращий символ Америки, що ставить жирну крапку в декаді воєн. І саме з Керрі пов’язані великі очікування, що замість військових і розвідників зовнішня політика США знову повноцінно повернеться до рук дипломатів.

Але повернімось до України. Знаю, що чимало кого в Києві цікавить питання, наскільки Керрі зможе виявитись активним прибічником проекту “демократична Україна”, а не відстороненим спостерігачем розгортання проекту “авторитарна Україна”? І наскільки він дозволить собі у питанні України діяти за принципом Хілларі Клінтон у питанні Росії – йти і жувати гумку одночасно? Тобто критикувати українську владу за порушення прав людини з одного боку, а з іншого – співпрацювати з нею у питаннях, які цікаві та важливі для обох країн?

Переважна більшість тих, кому доводилось спілкуватись з Керрі чи пильно спостерігати за його діяльністю, стверджують, що Керрі навряд чи страждає демократичним місіонерством. Тобто, рвати на собі сорочку за те, щоб молода українська демократія перетворилась на зрілу українську демократію – він навряд чи буде. Хоча, звісно, це не означає відмову Держдепартаменту США від майже ритуальних заяв про необхідність дотримання прав людини Україні та вирішення проблеми вибіркового правосуддя. І у своєму виступі в сенаті перед затвердженням Керрі говорив про те, що жодна країна в світі не є такою відданою питанню прав людини, як Америка. Думаю, говорив цілком щиро.

Але, впевнена, що так само щиро Керрі говорив про те, що, цитую, “зовнішня політика – це економічна політика”. Про американську економічну політику Керрі дійсно знає чимало: зокрема, й від дружини, спадкоємиці династії Хайнц. Тої самої, якій належить могутня компанія з виробництва чудових кетчупів з однойменною назвою.

Отож, ризикну припустити, якщо Україна зможе запропонувати щось таке, щоб вписалось у американську формулу “зовнішня політика – економічна політика”, у неї буде, звісно, більше шансів пересунутись з хвоста зовнішньополітичних пріоритетів Вашингтона принаймні у район талії. “Якщо економічно зацікавимо США, то будемо для них цікавими”, – підтверджує і мій співрозмовник, чудово поінформований в американській зовнішньополітичній кухні дипломат.

Що на сьогодні реально може бути об’єктом такого зацікавлення? Тут, на жаль, не можу бути оригінальною – це, передусім, енергетичне співробітництво. І передусім, “історія успіху” з видобуванням сланцевого газу компанією Chevron у Львівській та Івано-Франківській області. Керрі про це вчора теж говорив. Зокрема підкреслив, що американська зовнішня політика також визначається енергетичною безпекою.

Отож підсумовуючи, американська зовнішня політика продовжуватиме фокусуватись передусім на двох видах країн: країнах, здатних запропонувати Адміністрації Обами “історію успіху”, яка б зміцнила позиції цієї адміністрації і в себе вдома, і за кордоном, або на країнах, котрі здатні підірвати власне американську “історію успіху”, загрожуючи Вашингтону чи-то ядерною програмою, чи набираючою оберти економічною міццю. Іншими словами, американці концентруватимуться на тих, хто спроможний запропонувати Вашингтону бонус, або хто готує проти нього бомбу.У прямому і переносному значенні. Енергетична співпраця з Україною – це, хоч і невеличкий, але бонус, різкий відхід від демократичних норм і практик, в які так намагались інвестувати США енергію, людей і ресурси впродовж всіх років незалежності України – це невеличка бомба, але її неможливо порівняти з тією ядерною програмою Ірану чи викликами з боку Китаю.

Ну і останнє. Як любив повторювати один двічі колишній міністр закордонних справ України, для танго потрібні двоє. Що ж Україна? Чи, точніше, українська влада. Поки що складається враження, що кого найбільше останнім часом цікавлять Сполучені Штати, так це пана Арбузова. Щоправда, під доволі прагматичним кутом. Так само, як Джон МакКейн колись дивився в очі Путіну і бачив у них лише три букви “КДБ”, так само виглядає, наші доблесні урядовці дивляться в очі своїх американських співрозмовників і намагаються там побачити три інші наші літери: “МВФ”. Так, наче їм сто раз не було сказано чи пояснено тими, хто розуміється в МВФіській кухні за рецептом пана Ліптона. А саме – поки не буде підвищена ціна на газ для населення, не буде і грошей. Жодної політики, тільки бізнес.

А загалом – поки все більше і більше представників Партії регіонів разом з їхніми сім’ями шукають можливості і готові тратити кошти, аби потрапити на відомий захід під назвою молитовний сніданок з президентом Обамою, щоб потім гордо написати під фото у Facebook “Я і Обама”, в українсько-американських відносинах є всі шанси для чергового “медового місяця” у більш сприятливому майбутньому. Головне, бажання з американського боку й адекватні співрозмовники з боку українського.