Публікації

Не думала, що заява спецпредставника генсека НАТО по (увага!) Південному Кавказу і Середній Азії в Москві наробить стільки шуму в таборі українських євроатлантистів – учора по обіді тільки й доводилось відповідати на дзвінки стривожених колег, які все допитувались, що це насправді означає.Ще б пак: високпоставлений чиновник Роберт Сіммонс начебто цілком однозначно заявив на прес-конференції в Москві, що ні Україна, ні Грузія не будуть переведені на новий етап співробітництва з НАТО на Бухарестському саміті: мовляв, нема консенсусу серед країн-членів НАТО. Отож, вимушена зробити деякі роз’яснення.\
Скажу відверто: я не надала великої ваги цій заяві хоча б тому, що, вона, по-перше, була озвучена в Москві (отже, нехай пробачать мене тамтешні перекладачі, її могли не зовсім коректно перекласти на російську мову), по-друге, пролунала з вуст не президента Сполучених Штатів чи канцлера Німеччини, а спецпредставника генерального секретаря.

Як свідчать мої співрозмовники з Альянсу, з котрими вдалось поговорити на цю тему за останню добу, Сіммонса дійсно не зовсім правильно інтерпретували: категоричної оцінки він не робив. І апріорі не міг її робити, оскільки рішення ще не прийнято, бо країни-члени НАТО дійсно находяться лише на початковому етапі пошуку консенсусу в цьому питанні. Про те, що спецпредставнику генерального секретаря властиві більш м’які лексичні форми, свідчить і його позавчорашнє інтерв’ю «Эху Москвы»: в ньому він лише висловив деякі сумніви з приводу того, що Україна та Грузія приєднаються до ПДЧ на квітневому саміті в Альянсі. Причому аргумент проти був озвучений інший: несприятлива громадська думка в самій Україні.

З іншого боку, повинна зазначити, що при всій повазі до Роберта Сіммонса та його персонального бачення того, як розвиватимуться події в Бухаресті, він такого рівня питань в Альянсі не вирішує. Як, до речі, і генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер, до якого так настійливо апелюють українські політики з різних таборів. Ці люди – свого роду менеджери, які, передусім, мають координувати роботу в Альянсі. Тому, власне, й дещо дивно виглядає сам факт, що Сіммонс дозволив собі активно коментувати рішення, які будуть прийматись на Бухарестському саміті. Причому рішення, яких ще не існує на сьогоднішній день в природі – тільки сьогодні має відбутись перша серйозна дискусія міністрів закордонних справ НАТО у Брюсселі з цього приводу. Якщо, звісно, не рахувати неформальне засідання міністрів оборони НАТО у Вільнюсі в минулому місяці, коли, подейкують, невеличкий демарш влаштував французький глава оборонного відомства: відмовився говорити на цю тему, зауваживши лише, що Франція підтримає ту сторону, яка вважає, що ПДЧ для України давати передчасно.

Інша справа, як прореагували на заяву Сіммонса українські можновладці. Навіть, якщо заява спецпредставника генсека не є ключовою, офіційному Києву, очевидно, варто було б публічно прояснити, що ж насправді мав на увазі натівський гість у Москві. Тоді була б не просто можливість почути від самого Сіммонса, що його слова були неточно інтерпретовані: українська влада продемонструвала б опонентам приєднання України до ПДЧ в Бухаресті, наскільки вона стривожена подібними інформаційними викидами представників Альянсу, і жодним чином не збирається реагувати на такі речі в стилі: «Ну ні, так ні, що поробиш». Остання реакція може бути використана деякими європейськими союзниками НАТО – а саме, Німеччиною, Францією та Нідерландами, як черговий штрих до їхнього ключового на сьогоднішній день аргументу проти: в самій Україні немає великого бажання бути запрошеною до ПДЧ вже на Бухарестському саміті.