Публікації

Колись директор Центру інформації та документації НАТО в Україні Мішель Дюре, якого ближчим часом може замінити один канадієць, сказав цікаву річ: для того, щоб наповнити склянку, не обов»язково потрібний потужний струмінь води.Говорив він це про інформаційну кампанію з приводу членства в Альянсі. На момент, коли Україна не писала до генерального секретаря НАТО листів з проханням запросити її до виконання Плану дій щодо членства, сам Альянс не зважувався нінащо більше, аніж дипломатичні репліки на кшталт «двері відкриті», а країни-члени НАТО не запитували «А що у вас з громадською підтримкою?», можливо, потужного струменя й було непотрібно. Але коли ПДЧ зведено в ранг головних зовнішньополітичних завдань, Альянс в ком»юніке свого саміту чорним по білому вписує, що Україна «буде членом НАТО», а кількість противників вступу до НАТО лише зростає – крапель інформації, що просочувались в народні маси останніми роками, виявляється, зовсім недостатньо.\
На минулому тижні склалось враження, що це нарешті зрозуміли і ті, хто справді хоче бачити Україну в Альянсі – так багато було різних подій та заходів, тією чи іншою мірою причетних до інформаційно кампанії за НАТО. В Ужгороді міністри оборони України і Словаччини відкрили Центр євроатлантичної інтеграції. Олег Рибачук з групою експертів-міжнародників намагався зламати міцний євроатлантичний мур в Берліні на зустрічах з тамтешніми чиновниками та експертами. Кабінет міністрів нарешті затвердив державну програму інформування на чотири роки. За ініціативою «Нашої України» в Палаці Україна у п»ятницю офіційно та видовищно презентували початок громадської загальноукраїнської кампанії «НАТО-так».

Антинатівський фронт на цьому тижні запропонував один мітинг в Сімферополі, який мав розігнати акцію прихильників НАТО (виконавці – комуністи на чолі з Грачем) та один під стінами Палацу Україна (виконавці – прогресивні-соціалісти на чолі з Марченком). І якщо врахувати, що проатлантичні сили лише стартують зі своєю масштабною інформаційною кампанією, а антинатівські давно зробили НАТО невід»ємним атрибутом усіх своїх публічних виходів у люди, то наздоганяти доведеться дійсно посиленими темпами.

Дозволю собі кілька коментарів з приводу згаданих подій. Отже, Центр євроатлантичної інтеграції в Ужгороді. Симптоматичним тут, на мій погляд, є дві речі. По-перше, те, що він був відкритий у начебто лояльній до членства в НАТО Західній Україні. Проте, тут потрібно зазначити, що за даними Закарпатського інституту політичних досліджень, за минулий рік лише 20,7% опитаних мешканців краю на питання про доцільність вступу України до НАТО відповіли – «так, обов»язково». Ця далеко не вражаюча цифра лише демонструє, що інформаційна кампанія потрібна по всій країні, а не лише на Півдні та Сході. Єдине, що аргументи в західних чи центральних областях можуть дещо відрізнятись від пояснень, які потрібно давати у східних, південних чи північних – бо якщо в перших люди, за моїми спостереженнями, потрібно доводити, що НАТО не відправлятиме українців в Афганістан, Україна не може бути нейтральною, а інтеграція до НАТО і ЄС у випадку нашої країни має йти поруч, то на Сході важливо розтлумачити, що НАТО не означає розриву відносин з Росією і «служінню» Америці, має конкретний економічний вимір, про що свідчить ріст іноземних інвестицій в Словаччину, Румунію, Польщу й інші сусідні країни-члени Альянсу. По-друге, Закарпаття – це регіон, де є наочний приклад того, яку користь принесло НАТО Україні – не члену Альянсу: у 2001 році воно не «словом, а ділом» взялось за ліквідацію наслідків страшної повені в Закарпатті. Але є великі підозри, що навіть в Ужгороді – не кажучи вже про інші міста та села України – про це не дуже знають. Так само, приміром, як і про те, що саме Альянс боровся з наслідками аварії на колекторних спорудах у Харкові в 1995 році. А цю ж інформацію хтось має згадувати не лише на «круглих столах»…

Можливо, тому мене, чесно кажучи, порадувало, що ці та інші приклади хоч і побіжно, та все ж лунали в п»ятницю з вуст політиків зі сцени Палацу Україна, якраз під час старту акції «НАТО-так». Порадувало, тому що нарешті і політики почали готуватись перед тим, як публічно говорити на таку надважливу і водночас делікатну тему…

Запуск акції «НАТО – так» симптоматичний ще й тому, що це перший масштабний захід з інформування населення, який ініціювала конкретна політична сила проєвроатлантичного спрямування. До цього всі акції на тему Альянсу проводили партії антинатівського штибу, і не в одного євроатлантиста виникало резонне питання, чому досі нічого подібного не робили в демократичному таборі. Так, у таборі «антиНАТО» поки більше партій-учасників, а рейтинг «Партії регіонів» не може порівнятись з рейтингом «Нашої України», але в цій ситуації важливо, що хтось на партійному рівні – і я написала б це, якби на місці «НУ» була й інша політична сила – не прикривається, як слушно зауважив Славко Вакарчук, порожніми фразами про євро інтеграцію, а щиро заявляє: «Ми за Україну в НАТО, і зробимо все можливе, щоб переконати в правильності цього вибору інших». Таким чином, про акцію «НАТО – так!» можна говорити як про поєднанням гарної зовнішньої обгортки (підготовлений актор-ведучий, військовий оркестр, популярні гурти й співаки на кшталт Танка на Майдані Конго й Каті Чілі, кадри «доступного» документального фільму про НАТО ) та внутрішньої – у вигляді продуманих виступів популярних людей (Ольги Герасим»юк, Славка Вакарчука) і «професіоналів своєї справи» (представників українського війська, знайомих з НАТО не по радянській пропаганді ).

Тепер про нарешті затверджену державну цільову програму інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції на 2008-2011 роки. Нарешті, тому що 2008-го року половина вже майже минула, а позитивну динаміку нам потрібно буде демонструвати країнам-членам НАТО вже через наступні півроку – у грудні в Брюсселі. А дуже бажано й раніше – під час двосторонніх консультацій з «проблемними» країнами. З одного боку, українських євроатлантистів не може не тішити, що суму на інформаційну кампанію все ж вдалось «вибити» більш-менш достойну – в районі 30 мільйонів гривень на чотири роки (раніше було п»ять мільйонів в рік). Радує і прогноз, зроблений Кабінетом міністрів з цього приводу: у 2008 році рівень обізнаності серед населення планують збільшити до 36%, в 2009 році – до 43%, в 2010 році – до 50%, в 2011 році – до 55%. Рівень же неприйняття в суспільній свідомості українців повномасштабного членства в Альянсі мають намір знизити до 50% у 2008 році і до 37% – в 2011 році. З іншого боку, ми повинні розуміти, що особливих надій покладати на державну кампанію не варто. Тим паче, що на сьогоднішній день немає жодної гарантії того, що левова частина цих коштів знову не піде на просто шедевральний за своєю безвідносністю до євроатлантичної інтеграції захід – міжнародний медіа-форум «Україна на інформаційній карті світу». А на нього – якщо хтось не знає – було використано 85% бюджету «євроатлантичної» програми на 2006 рік. Це 4, 414 млн. гривень! Щоб такого не трапилось, закликаю всіх небайдужих моніторити, на які конкретно заходи будуть спрямовуватись кошти цього разу, бо другий медіа-форум буде великими ляпасом всім євроатлантистам країни.

І останнє: акція, ініційована фундацією Олега Рибачука «Суспільність» під назвою «Громадська підтримка надання ПДЧ Україні», яка відбулась на минулому тижні в Берліні. Чому це важливо? Та тому, що подібна роз»яснювальна робота серед європейських скептиків – це, насправді, зовнішній вимір тієї ж інформаційної кампанії. Про те, що така кампанія необхідна і в європейських країнах, неодноразово доводилось чути і від представників Альянсу. Потрібна не тільки для того, щоб безпосередньо, на особистому рівні донести свої аргументи, а й для того, щоб хоч якось перекрити ту масштабну інформаційну «роботу», яку проводять у Берліні, Парижі, Брюсселі та Римі наші російські колеги.