Публікації

Два тижні підряд в Україні гостювали два заступники міністра оборони США.І якщо візит Александра Вершбоу завдяки його публічному виступу в Дипакадемії і кільком інтерв’ю в українських медіа ще якось був помічений широким загалом, то безпосередня кураторка України в оборонному відомстві США Селест Валландер залишилась без належної уваги. Трохи шкода, бо це якраз та людина, котру сможна спокійно віднести до лобі України в урядових структурах Сполучених Штатах. \

А, власне, чому дивуватись? В Україні звикли лише плакатись, що до нас ніхто з-за океану не їздить, нас «кинули» і «прєдалі», нами торгують у «перезавантеженні» з Росією. А як кожного тижня хтось з тамтешніх високопосадовців приїжджає – то так, дрібниці…

Якщо Вершбоу я слухала, як і всі прості грішні, в аудиторії Дипакамедії, то з Селест Валландер мала змогу пообідати в одному з улюблених депутатських ресторанів завдяки Атлантичній Раді США та Фонду Арсенія Яценюка «Open Ukraine», котрі раніше вже організовували подібні ланчі з іншими американськими посадовцями (у тому числі з економічним радником Обами Девідом Ліптоном). До речі, модератором цього разу виступив Джеймс Грін, відомий київській публіці за посадою директора Центру зв’язку НАТО. Проте, якщо підсумувати все сказане американськими гостями прямо й опосередковано (тобто у вигляді відповідей на питання), то можна зробити кілька висновків:

По-перше, у Вашингтоні страшно розчаровані тим, як безвідповідально поводить себе Україна у питанні проведення на її території міжнародних військових навчань. Свого часу відома істерія навколо військових навчань у Феодосії спровокувала небажання Джорджа Буша відвідувати Україну з візитом. Тепер в Америці ніяк не можуть змиритись з дивною позицією Верховної Ради з приводу проведення цьогорічних міжнародних військових навчань (зокрема Сі-Бриз 2009), на проведенні котрих вона поставила жирний хрест. У Вашингтоні з сумом констатують, що навіть при Кучмі такого не було: всі заплановані навчання відбувались точно за графіком. Зрозуміти американців просто: ними було вкладено стільки енергії, часу та грошей на модернізацію української армії, на те, аби українські військові могли тренуватись пліч-о-пліч з колегами з розвинутих армій світу, а заодно ще й поспілкуватись англійською, що іншої реакції, аніж роздратування, не могло бути апріорі. Скажу навіть більше: якщо послухати американських посадовців та чиновників, то може скластись враження, що саме відміна навчань, а не політичні міжусобиці, стала першим серйозним розчаруванням нової адміністрації в тому, що відбувається в Україні. Та й будь-які заяви України про практичну інтеграцію в НАТО на цьому фоні стають, з точки зору Вашингтону, несерйозними. «НАТО – це дуже прагматично. Це тренінги, операції», – заявив один з американських гостей в неформальній обстановці у Києві.

Другий висновок, який можна зробити з усього почутого публічно і непублічно – США не готові давати жодних нових гарантій безпеки Україні, і взагалі вважають заклики українців з цього приводу наразі неактуальними та перебільшеними. Відповідно, не розуміють майже маніакального потягу українців до того, аби щось фіксувати на папері. Власне, своє небажання вони повною мірою продемонстрували ще в минулому році: за нашою інформацією, зафіксувати подібні гарантії безпеки у відповідному двосторонньому документі українська сторона попросила американську відразу після подій в Грузії. До речі, як стало відомо «Главреду», пропозиція підписати подібні двосторонні документи також надходила з Києва ще кільком країнам: Великобританії, Франції, Польщі та Канаді.

Проте, американці, відверто кажучи, без особливого ентузіазму сприйняли подібну пропозицію, хоч все ж і погодились підписати Хартію про стратегічне партнерство аж у грудні та й то без фіксації бажаних для України гарантій.

Отож, постає логічне питання: якщо навіть свіжі враження про війну в Грузію не переконали наших заокеанських друзів надавати будь-які додаткові до Будапештського протоколу гарантії безпеки, то чому б зараз вони на це мали піти? Тим більше, що в Україні наближаються президентські вибори, на котрих, як роздумують наші американські друзі, переможе кандидат, котрий буде більш помірковано ставитись до Росії, отож і Росія буде більш поміркована в своїх агресивних випадах проти України…

Тим більше, що будь-які публічні запевнення Штатів у тому, що вони готові надати Україні нові гарантії безпеки зіграють зовсім не на користь славнозвісному перезавантеженю з Росією. Отож, який сенс ризикувати гіпотетичними викликами? Так що, поки американці в один голос апелюють до Будапештського меморандуму від 1994 року, і сподіваються, що Росія буде також притримуватись даної на папері обіцянки. Дехто з українців давно говорить, що він мертвий, однак чи українська сторона хоч раз намагалась його задіяти?

Те, що Штати притримуватимуться гарантій, виписаних у Будапештському меморандумі непрямо підтвердив і номінований послом США в Україну Джон Тефт. Зокрема, у своєму виступі перед сенатським комітетом з закордонних справ наприкінці минулого тижня майбутній амбасадор сказав наступне (даруйте за мій власний переклад): «Підтримка України слугує інтересам Америки, тому що Україна стала ключовим компонентом європейської безпеки. Так відбувалось ще у перші роки незалежності України, коли вона прийняла історичне рішення передати свої ядерні озброєння Росії. Якщо ми подивимось на пост-СТАРТову еру, то не можемо схвально не відгукнутись про цей сміливий крок, і ми підтримуємо безпекові гарантії, надані Україні в 1994 році, гарантії, які залишаться чинними і після того, як вийде з дії угода про START» .

По-третє, дехто вже встиг сповістити українській громадськості, що американці насправді приїжджали в Україну, аби «пробити» її участь в новій системі ПРО, котра має замінити чесько-польский проект, ініційований попередньою адміністрацією США. Наскільки нам відомо, у деяких американських високопосадовців дійсно з’явився інтерес до включення України у новий проект (тим паче інтерес до використання українських РЛС Штати проявляли давно), але його бачення перебуває все ще у зародковому стані. Зокрема, за деякою інформацією, Вершбоу по достоїнству оцінив подібну ідею на зустрічі з групою «знавців» України безпосередньо перед його візитом до Києва. Відповідно, говорити про щось конкретне на цю тему в українській столиці він просто не мав особливо про що…

По-чеверте, не знаю, як кого, але мене особисто не могли порадувати категоричні висловлювання наших американських друзів з приводу пропозицій представника Демократичної партії та геополітичного гуру Збігнєва Бжезінського підписати деяку угоду між НАТО та ОДКБ, та дозволити зацікавленим державам приєднуватись або в одну організацію, або в іншу. Вершбоу дав чітко зрозуміти, що обидві організації знаходяться дещо в іншій ваговій категорії, аби укладати між собою якісь угоди. Так само, до речі, оптимістично звучали й вже не настільки публічні запевнення одного з американських гостей про те, що США не визнають не лише будь-яких російських сфер впливу, але й російських сфер інтересів, що зараз намагаються перефразувати у Москві деякі відомі тамтешні експерти.

І останній момент. Він не ставав предметом обговорення на зустрічах заступників міністрів оборони США з українськими співрозмовниками, проте хотілось би на ньому окремо акцентувати свою увагу. Можете розглядати це як своєрідний заклик до нової адміністрації. Йдеться про незмінну зв’язку України та Грузії в зовнішній політиці США. Так, я розумію, що є деякі спільні речі, але будь-хто, хто хоча б трохи орієнтується в грузинських та українських справах, може підтвердити, що такий альянс виглядає досить штучно. Отож, пане президенте Сполучених Штатів та пані держсекретар, не треба нас пакувати в одну корзину з Грузією. Якою б дружньою вона нам не була б…