Публікації

Опонентам НАТО ніяк не щастить: то вони впевнено «хоронили» Альянс під його 60-річчя, а він, як бачимо, живіший за всіх живих.То до останнього сподівались, що саміт НАТО закінчиться скандальним необранням нового генерального секретаря (прем’єр-міністра Данії Андерса фог Расмуссена), а його все ж обрали. То роздмухували історію з не запрошенням України до святкувань на французько-німецькому кордоні, хоча «Главред» ще більше місяця тому написав, що це буде за саміт, і які в України шанси заявити там про себе. \
Я вирішила написати кілька рядків, присвячених вікендовим подіям у Страсбурзі та Келі не тому, щоб розповісти, якою чудовою та ефективною організацією є НАТО. Тим паче, що чудово розумію всі його недоліки і двома руками за нову стратегічну концепцію Альянсу, адже 60 років беруть своє – як і в людини, у такому віці змінюються пріоритети і світ виглядає по-іншому. Однак, саміт ще раз продемонстрував: НАТО залишається найповажнішою безпековою організацію, без жодної на сьогодні серйозної альтернативи. Це «читалось» в самій даті, котру святкували цими днями, і яка, насправді, говорить набагато більше, ніж всі заяви та переможні ремарки (чи знаєте ви інший альянс країн, який би проіснував не протягом однієї військової операції, а впродовж 60 (!) років?).

Це читалось в тому, що замість НАТО-12, яке виникло в далекому 49-му, після саміту на кордоні ми маємо справу з НАТО-28 ( навіть на одну країну більше, ніж у Європейському Союзі). Це читалось у дійсно помпезному поверненні Франції до військової структури Альянсу (чи потрібно було б це робити завжди налаштованому виключно на результат Ніколя Саркозі, якби французи бачили іншу достойну альтернативу НАТО?). Це читалось в тому, наскільки Франції було важливо, аби саміт відбувся саме на її території – мабуть, далеко не всім відомо, що спочатку він мав проводитись лише в Німеччині, а саме в Берліні, і лише за наполяганням французів вийшов ось такий комбінований варіант. Це читалось в тому, як країни-члени навіть у розширеному складі можуть досягати компромісу – незважаючи на те, стосується це співпраці з Росією чи виборів нового генсеку Альянсу, кандидатуру котрого, як відомо, до останнього моменту блокувала Туреччина. І читалось, до речі, в тому, що вперше генеральним секретарем НАТО став фактично глава держави (раніше на цей пост вибирали колишніх глав МЗС або міністерств оборони). Це ще раз підкреслює вагу посади і її престижність, хоча до останнього ходили чутки, що датський прем’єр буде балотуватись на посаду президента Єврокомісії, котру Жозе Мануель Баррозу залишить у цьому році.

Так, багато можна говорити про те, що країнам-членам буває складно домовитись, і Україна чудово відчула це на собі під час Бухарестського саміту. Але такий пошук консенсусу свідчить якраз про те, що позиція кожної країни-члена може бути вирішальною, а не те, що всі питання вирішуються в одній столиці, як намагаються доказати опоненти Альянсу. Так сталось з Німеччиною, яка перекрила для України шлях до ПДЧ на початку минулого року. Так сталось із Грецією, яка досі не пустила в Альянс Македонію, оскільки остання не відкоригувала свою назву. Так майже не сталось позавчора з Туреччиною, яка в обмін на свою згоду на кандидатуру датського прем’єра «виторгувала» для себе пост заступника Альянсу та ще кілька не менш бажаних речей.

Так, дехто може сказати, що в НАТО зараз тріщить по швах через Афганістан. А те, що країни-члени, військові яких виконують свою місію на небезпечному півдні країни збирались напередодні окремо від інших контрибуторів – ледве не кінець Альянсу. Але як правильно згадав хтось з європейських експертів, у 90-х німців не можна було примусити направити свою місію до сусідньої Боснії, а зараз німецький контингент під егідою НАТО перебуває в Афганістані – і це вже неабиякий прогрес.

Що ж до України, в якій навіть прихильники євроатлантичної інтеграції напередодні саміту посипали голову попелом, стверджуючи, що максимум на що можемо розраховувати на ювілейному саміті – так це на один рядок в підсумковій декларації, то їй явно потрібно заспокоїтись. По-перше тому, що всі політичні крапки над «і» були розставлені у минулому році, і зараз треба просто попрацювати на щасливе євроатлантичне майбутнє у себе вдома, а не скиглити від саміту до саміту. По-друге, у підсумковій декларації саміту для України знайшлось два абзаци, головний месидж яких надзвичайно важливий з огляду на минулорічні події в Грузії та політичний безлад в Україні: «У Бухаресті ми погодились, що Україна та Грузія стануть членами НАТО і ми підтверджуємо всі елементи цього рішення (виділено редакцією), так само як і рішення, прийнятого нашими міністрами закордонних справ у грудні минулого року».

Отож, як бачимо, регресу в українській позиції НАТО не спостерігається, а раз так – потрібно спокійно закачати рукави й попрацювати на Річну національну програму, що, як ми вже неодноразово писали, де-факто є тим самим ПДЧ. Тим паче, що уникнути ПДЧ – принаймні, з перспективи сьогоднішнього дня – Україні навряд чи вдасться: у підсумковій декларації ювілейного саміту згадується і про те, що наступне рішення в контексті України має бути ухвалене якраз з приводу Плану дій щодо членства.

І останнє: новобраний генсек Альянсу. По-перше, потрібно в черговий раз нагадати: рішення в Альянсі приймають країни-члени, а не секретаріат чи генсек НАТО, отож суттєво змінити розклад сил, в тому числі й щодо України, новий генеральний секретар апріорі не в змозі. По-друге, кандидатура Андреса фог Расмуссена була однією з тих кандидатур, які найбільше влаштовували Україну (поруч з польським міністром закордонних справ Радеком Сікорським). І справа не так особисто в датському прем’’єрові (хоча він був одним із тих європейських можновладців, які не боялись вголос у минулому році він більш, ніж чітко говорив про свою підтримку ПДЧ для України), а в цілком лояльній позиції Данії з приводу євроатлантичних амбіцій Києва – на відміну від деяких інших країн-членів Старої Європи, датчанам ніколи не треба було пояснювати, чому Україна має отримати ПДЧ і далі рухатись до повного членства в Альянсі. У деяких експертів навіть склалось враження, що після того, як в НАТО вступили балтійські країни, датські політики (як і шведські в контексті ЄС) вирішили взяти політичне «опікунство» над Україною. Щоправда, зрозуміли в Копенгагені вагу і потенційне місце України в світі не відразу. І чи не найбільш красномовно демонструє це той факт, що Данія – чи не єдина країна в світі, яка за роки незалежності України встигла відкрити в ній посольство, потім закрити, а через деякий час знову офіційно відкрити.

За нашою інформацією, чимало роз’яснювальної роботи провела в Копенгагені і Наталя Зарудна – український посол в цій країні до жовтня минулого року. Так само грає на руку взаємному зближенню і спільна мова, котру знайшли нинішні міністри оборони України та Данії. Та й просто в цій північноєвропейській країні вистачає відомих симпатиків України та її членства в Північно-Атлантичному Альянсі. Такою, зокрема, є нинішня радниця Юлії Тимошенко Ханне Северінсен. Вона, як і інші датчани, бачать у НАТО передусім можливість для України перейняти цінності та правила гри цивілізованого західного світу. А заодно і розуміють, наскільки спекулятивною є тема нейтралітету: у свій час Данія теж хотіла жити за принципом «моя хата скраю» і оголосила «вічний нейтралітет», але Німеччина чомусь на нього зовсім не звернула увагу, коли окуповувала північну сусідку навесні 1940 року. Отож, те, що саме представник Данії посів пост генсека НАТО є навіть і символічним: його країна особливо вдячна Альянсу за те, що уникнула ситуацій, подібних з «німецькою».