Публікації

Мабуть, було б неправильно закінчити складний для України євроатлантичний рік без останнього його акорду – підписаної між Україною та Сполученими Штатами Хартії про стратегічне партнерство.Тим більше, що деякі важливі акценти, незважаючи на те, що Володимир Огризко та Кондолізза Райс завізували цей документ 19 грудня, так і не були розставлені. Ті, хто ще не встиг ознайомитись з текстом документу, можуть зробити це на сайті українського МЗС, або веб-сторінці Держдепартаменту Сполучених Штатів.\
І тим більше важливо звернути увагу на цей документ, оскільки саме Сполучені Штати в минулому році задавали тон євроатлантичній інтеграції України. Однозначної оцінки, наскільки правильним та виваженим був цей тон – наразі немає. Хтось вважає, що знаючи і без того потужні антиамериканські настрої у важливих для України в НАТО європейських столицях, Джорджу Бушу не варто було до останнього переконувати в питанні ПДЧ Ангелу Меркель (бо в Берліні це сприйняли як прямий тиск на канцлера), та їхати з візитом до Києва за день до саміту НАТО в Бухаресті (бо в Берліні це сприйняли як непрямий тиск на канцлера та країну). Також зараз є багато думок з приводу того, що для США запрошення України та Грузії до ПДЧ було важливим, але не настільки, щоб Вашингтон погодився піти на серйозні поступки з європейцями у інших делікатних питаннях трансатлантичного порядку денного: розміщення елементів ПРО в Чехії та Польщі, переформатування операції в Афганістані etc.

Я, відверто кажучи, не зовсім згідна з тими прихильниками євроатлантичної ідеї України, котрі переконані, що і Штатам не варто було до останнього наполягати на ПДЧ, і Києву потрібно було «з»їхати з теми», як тільки стало зрозуміло, що План дій щодо членства в цьому році нам не світить. Не згідна, бо є серйозні підстави вважати, що якби ми не ставили максимальної планки – тобто, не наполягали саме на ПДЧ, то не мали б ні зафіксованого на папері зобов’язання НАТО прийняти Україну та Грузію до своїх лав ( а отже – потужного козиря для всіх подальших переговорів зі скептиками такого розширення, і недаремно зараз в європейських столицях кусають лікті, що в Бухаресті погодились саме на таке однозначне і якоюсь мірою революційне для Франції, Німеччини та країн Бенілюксу формулювання), ні, можливо, переходу до виконання в рамках інтеграції до НАТО щорічних національних програм, які раніше виконувались якраз в рамках Плану дій щодо членства.

Проте, повернемось до Хартії про стратегічне партнерство зі Сполученими Штатами. А саме до того, чим вона може бути корисна Україні та її євроатлантичній інтеграції. Наскільки нам стало відомо з компетентних джерел, ініціатива підписати такий документ належала Україні та виникла після російсько-грузинської війни, коли питання безпеки й збереження територіальної цілісності стояло напрочуд гостро, а НАТО вустами своїх впливових прагматиків дало зрозуміти, що після кавказьких подій тим більш не готове пустити Україну під свою «парасольку». Більше того, як зізнався у розмові з автором цих рядків один поважний дипломат з однієї поважної європейської країни, пропозиція підписати подібні двосторонні документи надійшла з Києва ще кільком країнам: крім Сполучених Штатів, у цьому переліку начебто значились Великобританія, Франція, Польща та Канада. Проте, останні, перебуваючи під враженням того, як майстерно Росія вміє показувати зуби, від такої пропозиції відсахнулись.

Нічого, звичайно, дивного: впродовж останніх півроку тільки й доводиться чути від німецьких, французьких, нідерландських і навіть британських співрозмовників щирі й без жодних комплексів зізнання на кшталт: «Ми вас в разі чого так і так не зможемо захистити, домовляйтесь з американцями». Так, власне, й довелось робити, хоча підписана Хартія сама по собі не надає Україні гарантій безпеки (щоб це сталось, кажуть компетентні люди, потрібне відповідне рішення як американського конгресу, так і українського парламенту). Інша справа, що розпочавши з Україною гру в безпомічність й змушуючи її йти на підписання подібних двосторонніх документів, старі європейці самі собі роблять ведмежу послугу: перебуваючи в НАТО, яке на сьогодні не є монолітним і керується з Вашингтону так само, як з Берліну чи Парижу, в України було б менше шансів стати черговим американським форпостом, можливість чого так непокоїть еліти деяких країн, аніж в рамках двостороннього стратегічного діалогу безпосередньо між Україною та США. Отож, європейцям варто задуматись, що для них насправді оптимальніше.

Я, до речі, напередодні брюссельського засідання міністрів закордонних справ НАТО запитувала у глави французької дипломатії Бернара Кушніра про те, чи не варто Україні, з огляду на ситуацію, що склалась у самому НАТО, шукати гарантій своєї безпеки на основі двосторонніх угод, у тому числі зі Сполученими Штатами. Він – принаймні саме таке враження склалось після його відповіді – явно не був в захваті від цього питання і більш ніж чітко дав зрозуміти: Україні в безпековій сфері дається повний карт-бланш, а до якихось двосторонніх домовленостей з Америкою, як і до членства в НАТО, ще треба дорости («Мені здається, що Україна сама мусить визначати засоби забезпечення власної безпеки. Додам лише, що навіть у випадку укладення двосторонніх угод від України вимагатимуться зусилля і в сфері модернізації збройних сил, і в сфері забезпечення політичної стабільності та передбачуваності»). Проте, виявилось, що до двосторонніх домовленостей з Штатами, дорости в десятки разів швидше, аніж Тим паче враховуючи той факт, що, за нашою інформацією, Хартія зі Сполученими Штатами мала бути підписана ще 2 грудня – тобто, в день того самого засідання міністрів закордонних справ НАТО. Єдине, що завадило цьому – та обставина, що Кондолізза Райс мала терміново вилетіти з Брюсселя з візитом до Індії.

Хартія про стратегічне партнерство, очевидно, має і інший вимір: вона при бажанні може стати непоганою «підстраховкою» на випадок того, що наступна адміністрація Сполучених Штатів, тобто адміністрація Барака Обами, виявиться менш заангажованою в українські справи. Причому, в українські справи з прицілом на євроатлантичну інтеграцію. Недаремно ж у Хартії чорним по білому записано: «Поглиблення інтеграції України в євроатлантичні інституції є взаємним пріоритетом».

І така «підстраховка», очевидно, є цілком резонною. Для тих, хто сумнівається, раджу проглянути поради, які дали новому держсекретарю Сполучених Штатів Хілларі Клінтон п’ять колишніх її попередників на цій посаді. Фактично всі вони акцентували увагу на тому, що Америка має, передусім, подбати про відновлення свого іміджу у світі. А це апріорі виключає будь-якого натиск на європейських партнерів чи Росію в таких болючих питаннях на кшталт розширення НАТО. Про Євроатлантичний Альянс, натомість, згадав лише Колін Пауелл, та й то зовсім не в контексті наступного розширення альянсу. Показовими ці поради є тому, що досить чітко відображають зовнішньополітичні настрої американської еліти на нинішньому перехідному етапі. Настрої, які, відверто кажучи, не дають особливих підстав вважати, що наступний рік буде для Сполучених Штатів та України таким же плідним, як нинішній. Хоча, як ваша покірна слуга вже неодноразово наголошувала раніше, все залежить не так від США, як від самої України.