Публікації

Мені дуже цікаво, як розвиватимуться стосунки у тандемі Путін-Медвєдєв. Ні, не в тому сенсі, хто кого контролюватиме, бо насправді не дуже обходить, чи виявиться новий російський президент тією милою «плюшевою» істотою, яка була зображена кілька місяців тому на обкладинці «Русского Newsweek», чи ще покаже зуби, як пророкувала добре начебто знайома з ним Алла Пугачова у нещодавньому інтерв’ю польській газеті Dzennik.Цікаво інше: якщо все ж таки – хай пробачать мене росіяни за такі фривольні фан¬тазії – Дмітрій Анатольєвіч зможе своїми нанотехнологіями чи посиленими телепоказами посунути Владіміра Владіміровича в електоральну тінь, і останній перестане бути супергероєм для пострадянського простору і не здаватиметься президентом-ідеалом для мільйонів українців, то як зміняться настрої моїх співвітчизників щодо членства України в НАТО?

Уявімо, що однієї прекрасної миті Путін фактично зникає з ключових телеканалів, заяви Владіміра Владіміровича про «ракети», «Крим», «Україну-не зовсім країну» губляться дорогою до вразливих на реакцію ВВП мешканців України, його вже більше не сприймають як прем’єра в президентській шкурі, натомість українцям про НАТО розповідає із загадковою усмішкою на вустах Дмітрій Анатольєвіч Медвєдєв – чи так вороже сприйматимуть Альянс на Півдні, Сході, Півночі і навіть в Центрі нашої країни? Чомусь думаю, що ні.

Бо рейтинг довіри і авторитетна думка – це велика сила. Знову я задумалась про це, переглядаючи кілька тижнів тому результати опитування WorldPublicOpinion, де Путін фігурує як другий політик у світі за рейтингом довіри після генерального секретаря ООН Пан Гі Муна: 33% респондентів довіряють саме йому. Причому не будь-де, а в кількох конкретних країнах – власне Росії, Китаї, Індії, Єгипті, чомусь Південнії Кореї і – правильно – в Україні. Звісно, українці не дали йому 80 російських відсотків довіри чи 75 китайських, але результат з цифрою 59, погодьтеся, теж вражаючий. Особливо на фоні 24% українців, які, за результатами цього ж опитування, довіряють Віктору Ющенку. Цікаво, що рівень підтримки Ющенка і рівень непідтримки Путіна – в районі 20% – співпадає якраз із рівнем підтримки членства України в НАТО. Я навмисне написала слово «співпадає», оскільки такий зв’язок мають ще довести або спростувати соціологи.

Так чи інакше, для багатьох українців, як би це не прикро звучало, слово прем’єра сусідньої країни залишається важливішим, ніж слово власного Президента. «Якщо Путін каже, що НАТО – це погано, значить це погано», – приблизно так керуються, за словами моїх співрозмовників зі Східної України, багато тамтешніх мешканців. І далі за змістом: «якщо Путін сказав, що в Україні будуть натівські бази, значить будуть», «якщо його люди (тобто Сергій Іванов) кажуть, що НАТО примусить Україну ввести візовий режим з Росією – то так і буде», «якщо Владімір Владімірович каже, що заберуть Севастополь і навіть Крим, як тільки Україна піде в НАТО – значить заберуть». Звісно, після цього всі аргументи української сторони на кшталт «у Конституції України забороняється перебування іноземних військових об’єднань на території країни (виняток – тимчасове базування ЧФ РФ)», «візові питання входять у компетенцію Євросоюзу, а не НАТО», «будучи повноцінним членом колективної безпеки, значно легше відбивати будь-які територіальні претензії, ніж наодинці з Росією» – проходять повз вуха.

Проблема полягає також у тому, що дуже часто Путін відверто маніпулює фактами й на всі боки жонглює цифрами. Незалежно, чи це спрямовано на вдячний електорат, чи на поважних європейських і американських панів-президентів-канцлерів-прем’єрів. Це ми з вами знаємо, що в Україні живе не 17 мільйонів етнічних росіян, про що розповідав ВВП своїм закордонним колегам на початку квітня, а 17%, але хто з поважних його співрозмовників це перевірятиме? Сусіду начебто має бути видніше. Або коли він направо і наліво розповідає, що в Україні 80% населення не підтримує членство в НАТО – просто взяв і відняв від 100% 20 тих, хто однозначно за членство в Альянсі. І чи варто тоді дивуватись, коли у європейських столицях тобі починають розповідати про українські настрої, називаючи раніше озвучені Путіним цифри? Так і хочеться спитати: невже наші посольства не можуть озброїти тамтешні відомства коректною соціологією? Мабуть, можуть. Але, виходить, путінське слово хтось доносить чіткіше?

Дехто може резонно заперечити, що крім Путіна в Україні є ще й місцеві авторитети – і, насправді, щоб змінити позицію регіону, в якому орієнтація відбувається на одну партію, потрібно змінити позицію лідера цієї партії. Тобто Віктора Януковича. Але виникає питання – чи не на ВВП орієнтується сам Віктор Федорович, коли хоче зробити йому безцінний презент у вигляді фіксації позаблокового статусу України в Конституції держави? Стати навічно нейтральними пообіцяв вже Путіну молдавський президент Воронін, але йому було легше: позаблоковий статус і без того фігурує у тамтешній Конституції, а міжнародні гарантії такого нейтралітету навряд чи надасть хтось з формату «5+2», крім Росії…