Публікації

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “Української правди”Завтра в Одесі зустрінуться Костянтин Грищенко та Сергій Лавров. Зустріч навряд чи буде з найбільш приємних. Останній тренд в українській зовнішній політиці явно не на користь нашого північного сусіда: Росія програє Євросоюзу політично, дипломатично та інформаційно.Звичайно, тренд досить хиткий, і Росія просто так здаватись не збирається. Чесно кажучи, давно не бачила таких озлоблених на українське керівництво росіян. Дивуватись нема чому: Янукович виявився у складнішій ситуації, ніж був Ющенко – від останнього нічого хорошого в Москві не очікували, а Віктор Федорович такі ж чудові надії подавав…

Проблема тільки в тому, що українському керівництву під заріз потрібна “історія успіху” з Росією. Будь-яка відкрита конфронтація відразу поставить питання ребром: а чи треба було 12 разів зустрічатись Януковичу з Медвєдєвим у минулому році, залишати заради Росії Флот, фіксувати заради неї позаблоковість, відмовлятись заради неї від Голодомору і ще й набиратись слави “російської маріонетки” на Заході, щоб через рік прийти в точку, в якій знаходився у відносинах з Росією президент Ющенко і без намірів залишати Флот, і без жодного бажання відмовлятись від НАТО і з міжнародною кампанією з визнання Голодомору геноцидом, і з іміджем прозахідного політика?

Але виглядає так, що щоб не робили Янукович і Ко, це ще більше дратує наших російських друзів. Наприклад, останній лист Азарова. Я мала змогу ознайомитись з його текстом. І змушена зазначити, що таке епістолярне послання мене б на місці росіян теж не особливо розчулило. Чесно кажучи, серйозної аргументації не простежується, але моментів, які ще більше заганяють Україну у некомфортну позицію, вистачає. Наприклад, я не впевнена, що питання ціни на російський газ є найважливішим питанням для України, як стверджує пан Азаров у своєму листі. І тим самим дає зрозуміти росіянам, що заради перегляду ціни Україна піде на все. Мені дивно, що такі прагматики як Микола Янович намагаються збити газову ціну за допомогою доволі сентиментального аргументу: мовляв, раніше ціна на газ була високою, бо відносини між нашими країнами були поганими, а тепер відносини чудові, то й газ має коштувати дешево. Причому тут дружба до ціни, якщо ми такі прагматики? Чи може у Азарова думають, що в Росії досі ведуться на старий прийомчик: чим більше говорити про дружбу “братских народов”, тим автоматично дешевшатиме газ? Аргумент у листі про Німеччину та Польщу, які платять менше за Україну, в Росії теж звучить не дуже переконливо. По-перше, якщо провести нескладні обрахунки на сайті німецького міністерства економіки, то стане зрозуміло, що Німеччина платить за газ $372, що ніяк не менше, ніж Україна. Крім того, російські співрозмовники говорять, що німецька ціна на газ зумовлена різними преференціями, які ця країна надає “Газпрому”, а Україна не хоче. Наприклад, пускають росіян до німецьких газових сховищ. Ну а пропозиція, яку зробив Микола Янович росіянам в обмін на перегляд формули на газ, взагалі вивела наших сусідів з рівноваги. Йдеться про дві речі – спільну модернізацію української ГТС та розрахунок за газ у рублях. Один російський чиновник днями допитувався у моій присутності: “они нас что, вообще за лохов держат? Путин же сам предложил рассчитываться за газ в рублях, а они пытаются нам продать это второй раз”.

Звичайно, агресивний настрій росіян посилюється і тим, що, незважаючи на всю підривну роботу, Україна продовжує домовлятись з Євросоюзом про Зону вліьної торгівлі. Демонстративне російське “фе” з цього приводу, мобілізувало, як би це парадоксально не звучало, не лише європейців, а й українців, які відразу задіяли компромісний пакет, хоча до того пручались з неймовірною силою. Про протистояння по лінії ЗВТ ЄС – Митний Союз я писала не раз, тому не буду черговий раз акцентувати увагу. Зазначу лише наступне: позитивна новина полягає у тому, що на Банковій є розуміння – з Митного Союзу потрібно зістрибувати. Погана новина, у свою чергу, зводиться до того, що саме має стати тією жертвою для Росії, яка хоча б частково вгамуєї її апетити та допоможе Україні й далі підтримувати міф про “історію успіху” у відносинах з Росією? І тут показовим буде завтрашній день з Грищенком та Лавровим в Одесі. У дипломатичних колах курсують чутки, що такою жертвою може стати тема Придністров’я. Росія начебто готова висловити чергові проривні ініціативи, а Україна має їх двома руками підтримати. Росії Україна потрібна як вірний союзник, оскільки це дозволить Москві розгрібати жар в придністровському питанні українськими руками. Питання лише в тому, чи оцінить Росія будь-яке інше жертвоприношення України?

Відкритим залишається і інше питання: наскільки ефективним виявиться ноу-хау Януковича – у своїй зовнішній політиці орієтуватись на Євросоюз, а у внутрішній переймати найгірші зразки країн Митного Союзу – Росії, Білорусі та Казахстану? Адже допоки український Президент проводить подібний експеримент, доти у Росії ще є надії на перемогу на українському фронті.