Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”На наступному тижні Віктор Янукович має зустрітись у Сеулі з американським президентом. Барак Обама хоче подякувати Януковичу за успішну операцію з вивезення високозбагаченого урану з території України та заміну його на низько збагачений. У Білому Домі наразі ламають голову над тим, як зробити так, аби зустріч з українським президентом була сприйнята адекватно і в Америці напередодні президентських виборів, і в Україні напередодні парламентських. Тобто – щоб похвалити Януковича за уран, але водночас “засудити” за політичні суди, конкретно – справу Тимошенко й Луценко. Дилема полягає в наступному: якщо організувати повноцінну зустріч, то є ризик, що і республіканці в США, і українська опозиція в Україні накинуться на американську владу з докором, що світоч демократії Обама організував посиденьки з диктатором Януковичем. Знову розпочнуться розмови про оборудку “уран в обмін на демократію” і таке інше тому подібне. Якщо ж зробити дуже коротку зустріч, то тоді взагалі не вдасться проговорити делікатні й гострі питання а-ля Тимошенко.\
Ні для кого не є секретом: подібна зустріч Януковича з Обамою (як, до речі, і з Баррозу, про яку в своєму блозі написав друг Пінчука і соратник Квасьнєвського євродепутат Сівець) – гарний привід для президента підтримувати ілюзію, що його ізоляція на Заході – не більше, аніж брудна вигадка опозиції та її “продажних” дружків на Заході. Хоча, звісно, на його місці, вже давно пора було б задуматись над тим, чому слова “ізоляція” та “санкції” шлейфом тягнуться за словом “Україна” в усіх міжнародних дискусіях та публікаціях про Україну (якщо, звісно, він хоч трохи в курсі цих дискусій і публікацій). Але зустріч Януковича з Обамою – це ще й привід для опозиції та громадянського суспільства задуматись над тим, а чи насправді ізоляція та санкції проти режиму Януковича є єдиними правильними ліками, щоб вилікувати інфіковану авторитаризмом українську владу?
Чесно кажучи, я думала в останні місяці над цим питанням більше, ніж, можливо, воно того варте, спілкуючись на цю тему з різними людьми в різних країнах світу. Не буду приховувати: моя позиція у цьому плані зазнала певної корекції. І не в бік мейнстріму, який спостерігається сьогодні в українському громадянському суспільстві та експертному середовищі. Я проти санкцій. Не тому, що вважаю, що з Януковичем цивілізований світ в особі лідерів ЄС і США і далі має ручкатись, наче нічого не трапилось. Це не так. І так, в принципі, й не буде. І не тому, що вважаю несправедливим обмежити в’їзд у ЄС чи США для чиновників, які зробили все для того, аби словосполучення “служителі Феміди” звучало в Україні як образа нижче пояса. Я просто категорично не згідна, що санкції на сьогодні є єдиною панацеєю від згортання демократії і настанови на “путь істинний” Януковича і Ко, зокрема й у справі Тимошенко.
Більше того, у всій цій історії з санкціями та ізоляцією є кілька моментів, які, швидше, можуть ускладнити ситуацію, а не посприяти її вирішенню. Наприклад, створення ілюзії про те, що в США і ЄС ледве вже не склали списки (чи відредагували, складені українською опозицією) і з дня на день готові блокувати рахунки, не видавати більшій половині українського “бомонду та еліти” візи, а поїздка Януковича до Сеулу буде взагалі чи не останнім його виходом в люди. Це не так.
Звісно, і в Старому, і в Новому світі вистачає тих,хто ледве не кожен день готовий озвучувати риторичні питання про обмеження з боку США та ЄС контактів з українським керівництвом і консультацій з приводу запровадження списків нев’їзних. Тобто, як і в кожному делікатному міжнародному питанні, у Вашингтоні та Брюсселі є своя “партія миру” та своя “партія війни”. Але на рівні тих, хто реально приймає рішення, домінує все ж інша позиція.
Позиція, яку чудово сформулював в нещодавньому інтерв’ю такий ненависний на Банковій та Михайлівській, але все ще посол ЄС в Україні Жозе Мануель Пінту Тейшейра: “Санкції – це швидше внутрішньополітичне питання України”. Високопоставлений американський дипломат, з яким довелось нещодавно спілкуватись, висловився з цього приводу ще більше категорично: “Ми не можемо запровадити санкції лише для того, аби задовольнити українську опозицію”.
Що це означає? Це означає те, що всерйоз про запровадження санкцій проти українського керівництва сьогодні не думають ані в Вашингтоні, ані в Брюсселі, ані в Берліні. Юридично доказати, що це Янукович та Ко власними руками та виключно з політичної помсти засадили у в’язницю Тимошенко та Луценко – складно. Порушення прав людини у контексті українських політичних в’язнів теж не настільки показові, як у випадку інших диктаторських режимів. А якщо керуватись логікою запровадження санкцій проти згортання демократії, як пропонують окремі українські політики, то з таким же успіхом угорська опозиція може закликати Захід запровадити санкції проти Віктора Орбана, оскільки в нещодавньому листі до цього політика Хілларі Клінтон також назвала процеси у сусідній з Україною євросоюзівській країні “згортанням демократії”.
До того ж, хто сказав, що Україна обов’язково має бути демократичною? Це ми з вами, свідомі люди, які читають і пишуть на “УП”, хотіли б її такою бачити. Дехто в світі просто хоче бачити її стабільною. Дехто – лише суверенною. Дехто взагалі не переймається, що тут відбувається. Захід не зобов’язаний застосовувати санкції проти всіх антидемократичних режимів. Він взагалі нічим нам не зобов’язаний, і його страшно бісить, коли українські політики намагаються довести у Вашингтоні чи Брюсселі зворотнє.
Крім того, і ЄС, і особливо США вміють вчитись на власних помилках. На щастя для Януковича. Бо помилок з запровадженням неефективних санкцій накопичилось у західних країн чимало. І вони це добре усвідомлюють. Власне, перед тим, як серйозно говорити про санкції щодо України ми теж маємо відповісти на питання: а коли санкції дійсно спрацювали?
Я не хочу порівнювати Україну із Зімбабве, як роблять інколи американські дипломати, апелюючи до повної без результативності безкінечних санкцій проти режиму Мугабе. Краще все ж звернутись до заїждженого, але все ж ближчого до України прикладу санкцій проти режиму Лукашенка.
А білоруський приклад привів до того, що навіть деякі з найбільш опозиційних до “бацьки” білоруських експертів сьогодні визнають: не санкції та ізоляція переконали Лукашенка почати випускати політичних в’язнів. Не санкції та ізоляція, а діалог. Простий, але, очевидно, дуже навіть переконливий діалог Лукашенка з Соланою у 2009 році чи з болгарським міністром закордонних справ Младеновим у 2011-му.
Хтось каже, що з Януковичем вже нема про що говорити. Але не можу повірити, що якщо знайшлись правильні аргументи для Лукашенка, вони не знайдуться для Януковича. Більше того, я не є великим знавцем менталітету “донецьких”, але можу припустити: якщо навіть критичні словесні зауваження Заходу сприймаються нинішніми очільниками як “приниження”, то боюсь навіть собі уявити, яким чином вони відреагують на можливі санкції? І навряд чи в цій своїй реакції вони будуть думати про, умовно кажучи, європейське майбутнє України.
Крім того, я майже впевнена, що якщо попросити у Януковича вибрати між “Межигір’ям” (у всьому його символічному смислі відображення нинішньої влади) та можливістю час від часу пити водичку в Карлових Варах – він, очевидно, вибере “Межигір’я”. А якщо й захоче розвіятись, то спокійно відправиться до знайомих з часів опозиційної діяльності шаманів на Алтаї. Потрібно нарешті визнати деякі речі. А саме – авторитарні лідери не міняють владу на свободу подорожей. І навіть на безпеку закордонних рахунків своїх близьких друзів-олігархів. А заодно й нагадати, те, що недавно нагадала під час відео конференції в Інституті світової політики Ірина Прохорова: “Будь-яка влада має бажання бути авторитарною і вона такою стає, якщо суспільство не виставляє систему противаг і буферів”.
Так чи інакше, якщо сьогодні зробити санкції та повну міжнародну ізоляцію Януковича головним доказом того, чи відбувається в Україні масштабне згортання демократії і порушення прав людини, то можна лише вручити додатковий козир Януковичу і Ко: на кшталт, якщо санкції не запроваджують – значить згортання демократії з порушеннями прав людини – це, насправді, лише плід хворої фантазії опозиції та прихильних до неї представників громадянського суспільства. А вже сьогодні зрозуміло: санкції не запровадять, якщо, умовно кажучи, Янукович не уподібниться Лукашенку і не розгонить мітинг опозиції після парламентських виборів, і не катуватиме всіх підряд демонстрантів по тюрмах. Але ж незапровадження санкцій вже сьогодні не означає, що реального вдікату з демократією в Україні насправді немає, чи не так? Він є і очевидний.
І ще один момент, який стосується європейської інтеграції України (осмілюсь все ж використати це словосполучення, даруйте). Тут потрібно теж чітко розставити акценти: санкції та Угода про асоціацію з ЄС – поняття несумісні. Або ми закликаємо запроваджувати санкції, аби ми закликаємо підписувати Угоду про асоціацію. Запроваджувати санкції та підписувати угоду одночасно не вийде ніяк. Такі от коротко справи.
Тема коментаря
Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme.
Тема коментаря
Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme.