Після розмови з французьким держсекретарем з європейських справ, чарівним і галантним паном Жаном-П`єром Жуйє, який стискаючи мене за руку трохи вище ліктя, на гламурному диванчику у холі Прем`єр-Палацу доказував, чому ПДЧ для України на Бухарестському саміті передчасне, Франція автоматично мала б фігурувати у списку опонентів України, а не тих, хто не визначився.Так само, як і Німеччина, яку теж згадав пан Жуйє з-поміж однодумців Франції. (Мені, звісно, хотілось почути німецьку позицію з вуст міністра закордонних справ Німеччини, який перебував у Києві одночасно з колегою з Парижу, але за деякий час до візиту пан Штайнмайєр відмовився давати інтерв»ю «Главреду» без жодних пояснень).\
Так само могли б спокійно фігурувати з-поміж опонентів запрошення України до ПДЧ й деякі інші європейські країни, яких ми теж згадаємо згодом. Але спочатку поясню, чому вирішила зробити дипломатичну поблажку, назвавши їх тими, що не визначились. По-перше, у французів й інших противників шаленого зближення НАТО й України на румунській землі, питання на кшталт «Чому ви проти?» не викликають нічого, окрім помітного роздратування (“Це вам ті, що говорять англійською мовою сказали?” – іронічно запитав у мене один високпоставлений дипломат з Італії). По-друге, у своїй більшості вони не проти запрошення України до Плану дій щодо членства в НАТО – вони не в захваті від запрошення України до Плану дій щодо членства в НАТО на Бухарестському саміті. По-третє, наразі в їхніх столицях точаться дискусії, і, як нам відомо, навіть у Франції є чимало тих, хто в запеклих розмовах з опонентами доводить: «Може Україна й не готова до ПДЧ вже в Бухаресті, але це потрібно зробити, щоб якось підбадьорити тамтешнє керівництво, щоб у нього не опускались руки проводити реформи». По-четверте, не називаю їх опонентами, аби не опускались руки в українських провайдерів євроатлантичного курсу – щирих і ситуативних, бо крім них самих ніхто краще європейців не переконає. Іншими словами, називаючи опонентів тими, хто не визначався, я, поміж іншого, сподіваюсь, що за один з гаком місяць їхня позиція дрейфуватиме в бік якщо не повної згоди, то цілковитої лояльності. Повинен же нарешті Ніколя Саркозі продемонструвати, що його євроатлантична відданість не зводиться до бажання проводити в США відпустки чи бігати вранці підтюпцем, що французи вважають американським видом спорту. Сподіваюсь, що слова «ні» в Бухаресті Україна таки не почує – буде або позитивне рішення, або це питання взагалі не фігуруватиме в порядку денному, або ж ПДЧ матиме відтермінований характер: Україну запросять, але безпосереднє виконання Плану дій щодо членства почнеться після певного проміжку часу і після виконання певних умов. Ці три варіанти я не взяла зі стелі: вони звучали у моїх неофіційних розмовах з представниками альянсу протягом останніх кількох тижнів.
Що ж до самих тих, хто не визначився, то помилкою є постійно акцентувати увагу лише на Франції, Німеччині, і побіжно Іспанії та Італії. Ні, звісно, ці країни треба особливо «обходжувати». І мені особисто було надзвичайно приємно, яким легким на підйом виявився Віктор Андрійович, коли вирушив вчора до Парижу говорити про ПДЧ з Ніколя Саркозі. Проте, до тих, хто не визначився, за нашою інформацією, належать й такі члени НАТО як Бельгія, Португалія та Нідерланди. Невеличкі начебто країни, але нещодавній приклад – як майстерно Нідерланди заблокували у Брюсселі підписання Договору про стабілізацію та асоціацію між ЄС і Сербією, свідчить про те, що ці країни теж вміють вставляти палки в колеса і української крові перед Бухарестським самітом можуть попити, хоч і будуть, очевидно, рівнятись на позицію “великих” країн.
Отож, щонайменше сім країн-членів НАТО сьогодні потребують максимальних жестів уваги українських полісімейкерів, підкріплених серйозною аргументацією, що Україна готова до виконання ПДЧ незалежно від того, яка буде внутрішньополітична ситуація в країні, хто буде прем»єром, а хто президентом. І не лише Володимир Огризко повинен зустрічатись зі своїми колегами з цих країн (в його активі вже значаться зустрічі з французьким, німецьким, голандським колегою). Повинен продовжувати у тому ж дусі міністр оборони Юрій Єхануров, який розставив, як на мене, досить чіткі акценти під час своєї неформальної зустрічі з генсеком НАТО у Вільнюсі. І, нарешті, має на практиці підтвердити свій підпис під листом-заявкою Юлія Тимошенко, але про це окремо в інших нотатках.
Тема коментаря
Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme.
Тема коментаря
Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme.