Публікації

Пам’ятаю, років п’ять тому на одному з круглих столів відомий експерт-міжнародник поцікавився у Бориса Тарасюка, яка країна швидше вступить до НАТО – Україна чи Грузія.Пам’ятаю, як Борис Іванович відповів, що Грузії буде складніше через територіальні конфлікти й кепський стан економіки. Тоді ще не було друзів-президентів Ющенка й Саакашвілі, про ПДЧ з високопосадовців згадував хіба Євген Марчук, і, здається, мало хто міг собі уявити, що дві країни будуть практично йти в одній зв’язці, коли до Плану дій щодо членства таки дійде справа. Добре це чи погано? І чи варто нам далі дотримуватись такої кампанії, чи, можливо, відстоювати індивідуальний підхід?\
Рік тому спікер грузинського парламенту Ніно Бурджанадзе у розмові з автором цих рядків більш ніж однозначно озвучила думку, яка на той момент домінувала у владних грузинських кабінетах. На моє питання, чи можливий окремий вступ України та Грузії до НАТО, чи все ж це буде пакетним рішенням, пані Бурджанадзе, зручно вмостившись на диванчику в готельному номері «Прем’єр-паласу», впевнено відчеканила наступне: «Ми б, звичайно, хотіли, аби Україна та Грузія разом йшли в напрямку НАТО. Але… така спільна хода може не відбутись: Грузія сьогодні знаходиться попереду багатьма реформами. І найголовніше, звісно, – це підтримка населення». На моє ж уточнююче питання «Чи означає це, що самостійне входження є більш реальним?» спікер активно закивала головою: «Так, звичайно. Ми робимо свою справу, і незважаючи на вашу підтримку, буде несправедливо, якщо через те, що Україна не готова вступати до НАТО, Грузія буде стояти і чекати». Це ж, але трохи іншими словами, розповідав мені й екс-посол Грузії в Україні Грігол Катамадзе. Додав навіть, що Грузія як член НАТО буде найбільшим лобістом України в Альянсі.

Але потім у Сакартвело були парламентські вибори й доволі неоднозначне розігнання мітингу опозиції, котрий підірвав довіру не в одного натівського союзника Грузії до її здатності мирно вирішувати внутрішньополітичні конфлікти. Але були й чесні та прозорі президентські вибори, котрі цю довіру частково відновили. Тим не менше, в кулуарах Бухарестського саміту доводилось неодноразово чути, що Україні було б значно легше просуватись до ПДЧ без Грузії. Навіть висловлювались припущення, що якби Україна йшла самостійною ходою, то й фрау Меркель не так виступала. Чи не тому й у виступах грузинських чільників і сліду не залишилось від минулорічних закидів на тему: «В НАТО без України»? Навпаки: міністр закордонних справ цієї країни нещодавно заявила, що Тбілісі без Києва – нікуди ані руш.

Після саміту я з’ясувала у натівців, наскільки жорсткою є зв’язка між Грузією і Україною в контексті ПДЧ. Раніше було відомо, що такий дует особливо активно підтримували Сполучені Штати: мовляв, у разі одночасного прийняття двох країн легше буде розсіяти негативну реакцію Росії. Представник секретаріату НАТО мені пояснив, що зазвичай всі розширення НАТО відбувались за пакетним принципом – не тому, що в когось у Брюсселі є неприховане бажання ускладнювати комусь життя, а тому, що пакетні варіанти спрощують життя самому НАТО.

Сьогодні ситуація виглядає таким чином, що в НАТО – хоч назовні це і не виплескується – помітно розчаровані тим, що Міхаїл Саакашвілі не проінформував їх про свій бліцкриг у Південній Осетії. Точніше, проінформував, але не всіх, і не зовсім про те, як це мало насправді відбутись. Принаймні, так стверджують наші поважні співрозмовники в Альянсі. Отож, ні у кого нема гарантії, що під час довгої дороги в НАТО Грузія не робитиме подібних сюрпризів навіть тоді, коли виконуватиме План дій щодо членства, і тим самим «підставлятиме» весь Альянс. Уже навіть зараз деякі натівські функціонери почувались не дуже комфортно, адже на Бухарестському саміті Грузія фактично була визнана майбутнім кандидатом на членство – а майбутнім кандидатам не зовсім личить вирішувати конфлікти на своїй території не мирним шляхом.

Крім того, після подій у Грузії, в НАТО цілком можуть сказати, що йому потрібно спочатку розібратись зі своїми внутрішніми проблемами – недарма ж у Брюсселі заговорили про те, що всі ці роки Альянс, передусім, ставив акцент на підживленні у країнах-кандидатах на членство демократичних цінностей, які домінують у старожилів блоку, а боєздатну оборонну стратегію відклав у довгу шухляду. І не в останню чергу тому, аби зайвий раз не дратувати Росію поблизу її кордонів. Отож, може виникнути ситуація, аналогічна до євросоюзівської після референдуму в Ірландії з Лісабонського договору: у європейських столицях прикриються гарним приводом, аби українські справи відкласти на потім.

З іншого боку, від одного високопосадовця довелось чути, що в той момент, як російські війська наблизились впритул до Тбілісі, один представник Альянсу, котрий в той момент якраз перебував у грузинській столиці, впевнено промовив: «Якщо росіяни ввійдуть у місто, ми приймемо Грузію в НАТО». Зауважте, навіть не до ПДЧ… Звісно, такі ремарки можна розцінювати як реакцію наляканої людини, бо все, що ми побачили минулого тижня після екстреного засідання міністрів закордонних справ Альянсу – це те, що НАТО, як максимум, було готове на сьогодні заснувати комісію Грузія-НАТО. Механізм, який існує у взаєминах НАТО-Україна вже 11 (!) років.

Уголос говорити про те, що Україна бажає йти своєю власною дорогою до НАТО, навряд чи у Києві хтось наважиться. Від міністра закордонних справ, наприклад, я почула минулого тижня наступне: «Думаю, у цій спільності, особливо після останніх подій в Грузії, наша сила, а не слабкість». Очевидно, що проти такого «розведення» будуть не в захваті і США, і новоспечені стратегічні партнери Тбілісі – Польща та балтійські країни. Українським дипломатам на переговорах, щойно вони озвучували хоча б натяк на окремий розгляд питання, партнери з Альянсу вже не раз дорікали: мовляв, ви що, хочете зрадити маленьку Грузію, залишити її сам-на-сам з Росією? Проте дедалі частіше у поважних кабінетах доводиться чути думку, що в питанні ПДЧ стосовно Грузії та України має працювати індивідуальний підхід. Той самий, про який під час грузинської кризи говорив й генсек Альянсу. Але цей підхід, звичайно, має визначити не Київ, а НАТО. Жодних публічних промов про самостійне плавання, які дозволяли собі грузинські колеги минулого року, Україні робити не варто.