Публікації

Коли хорвати та албанці підписували в Брюселі протоколи про приєднання до НАТО, я чомусь згадала, як під час відвідин штаб-квартири НАТО у 2001-му році, ми з колегою досить агресивно нападали на різноманітних співрозмовників з Альянсу питаннями: «Чому Албанія уже виконує ПДЧ, а Україну навіть до Інтенсифікованого діалогу не допускають»? Албанія для нас тоді уявлялась кінцем світу, і жоден з нас навіть не міг уявити, що на момент, коли Албанію запросять до НАТО, Україна все ще товктиметься на етапі Інтенсифікованого діалогу, а ПДЧ здаватиметься для неї великою зовнішньополітичною перемогою, яку, поміж тим, не вдалось здобути з першої спроби.Албанія в контексті українських амбіцій в НАТО була приблизно тим же, чим була Румунія в контексті українських амбіцій в Євросоюзі. Саме ці країни використовували українські дипломати, журналісти-міжнародники та просто підкований у зовнішньополітичних справах люд, коли хотіли вказати Брюсселю на наявність подвійних стандартів щодо України – як зі сторони НАТО, так і зі сторони ЄС. Я теж, зізнаюсь, багато разів грішила такими аналогіями, аж поки не зрозуміла: подібна апеляція зайвих балів в європейський чи євроатлантичний актив не додасть – вона лише дратує наших європейських колег, бо вони відчувають, що їх хтось нахабно хоче спіймати на гарячому. Кому таке сподобається? Тим більше, що навряд чи існує хоч одна поважна країна без подвійних стандартів у своїй зовнішній політиці. І тим більше, що ми навряд чи можемо бути впевненими, що значно кращі від новоспеченого члена НАТО Албанії.

І тим більше, Албанія приєдналась до ПДЧ в 1999 році. Тобто тоді ж, коли балтійські держави чи майже сусідня їй Словенія. Однак, у 2004 році вона, на відміну від цих країн, не стала членом НАТО. Отож, шлях від початку виконання ПДЧ до запрошення в альянс тривав для цієї країни 9 років. Про що це свідчить? Передусім про те, що до Албанії теж було чимало питань з боку НАТО. А також про те, що без відповідної підготовки цупкі натівські двері так просто не пробити, як дехто думає у Києві.

Як змінювалась Албанія завдяки процесу вступу до Альянсу, я попросила коротко розповісти свого товариша, Національного координатора Албанії з питань вступу до НАТО Глорі Хусі, котрий якраз повернувся зі штаб-квартири НАТО, де підписувались відповідні протоколи про вступ:

– По-перше, аби пройти інтеграційний процес в НАТО потрібно виконати певні політичні й економічні критерії: країна має доказати, що вона є діючою демократією, у ній панує сила закону, повноцінно функціонує ринкова економіка, а права людини захищені. Специфікою НАТО є також реформи у військовій сфері.

Звісно, до 2005 року ми проводили в рамках Плану дій щодо членства певні реформи, але вони не дотягували до того рівня, який вимагало НАТО. Виникла потреба змінити політичну конфігурацію в країні: у липні того року албанці вирішили довірити владу Демократичній партії, щоб створена нею коаліція могла провести такі реформи, які б дозволили країні суттєво просунутись на шляху до НАТО. Відтоді інтеграція в НАТО та ЄС стала топ-пріоритетом нового уряду Салі Беріши і процес почав йти прискореними темпами.

Для початку приступили до вирішення ключової для Албанії проблеми – організованої злочинності. Скептики говорили, що тут особливого успіху бути не може. Проте, сталось інакше. Уряд, по-перше, відрубав всі зв»язки між політикою і кримінальним світом. Всі. Впродовж двох з половиною- трьох років 202 кримінальні організації були зруйновані, майже тисячу їхніх лідерів і членів притягнуті до відповідальності. Уряд розробив дуже чітку програму, щоб припинити будь-який трафік чи то-наркотиків, чи то людей. Був запроваджений мораторій на заборону у внутрішніх водах Албанії будь-яких швидкісних катерів, які в основному використовувались для перевезення до Італії та інших європейських країн різного виду трафіку. Це була дуже успішна акція. Різке зменшення наркотрафіку з Албанії підтвердили і наші сусіди – італійці. Як результат – Албанія на даний момент не вважається країною, з якої постачається людський трафік, а всі шляхи, через котрі йшли до Європи наркопотоки з Афганістану, були на албанській території перекриті.

Суттєві досягнення були зроблені й в інших сферах. Так, наприклад, Албанія наразі має економіку, яка найшвидше розвивається в регіоні – 6% росту ВВП щорічно. Рівень інфляції – 2 -2,4%. Ми були змушені зробити все можливе, аби покращити бізнес-клімат в країні. Албанія лібералізувала всі процедури для реєстрації бізнесу – якщо раніше потрібно було щонайменше 4-6 днів для реєстрації підприємств, то тепер дія так звана система «однієї зупинки», і все робиться в електронному вигляді протягом дня.

Ми змінили податкові ставки: податки на дохід зараз складають 10%, що також приваблює іноземних інвесторів. Ми спростили дві третини всіх дозволів та ліцензій, які потрібні для ведення бізнесу в нашій країні, більшість з них були просто скасовані. І все це робилось з тією метою, аби зруйнувати складні бюрократичні процедури, які існували в країні роками.

У Албанії спостерігається справжній кредитний бум, причому більшість з цих кредитів – а саме 70% – йде на ведення приватного бізнесу. Загалом банківське кредитування економіки зросло в три рази за два роки. Водночас, експорт з Албанії зріс на 28% у 2007 році порівняно з попереднім роком. Щодо іноземних інвестицій, то у 2007 році вони були на 87% (!) вищими, аніж у 2006-му.

Крім того, в останні роки ми спостерігали подвоєння кількості туристів, які відвідували нашу країну. Враховуючи все це недивно, що рівень підтримки членства в НАТО серед албанців складає 95-96% (виділено редакцією). І, чесно кажучи, ми ніяк не можемо зрозуміти, хто ті 4%, котрі не підтримують членство Албанії в НАТО.

Звісно, є й інші причини, чому серед албанців спостерігається такий високий рівень підтримки НАТО. Передусім це те, що албанці відчувають себе частиною європейської системи цінностей, де панують індивідуальні свободи й сила закону. Албанія була на певний час відлучені від цих цінностей через окупацію, самоназв»язану ізоляцію й тому подібне. Мабуть, жодна нація не страждала так, як ми. Ми пройшли через геноцид, пройшли через етнічні чистки, через територіальні поділи, але ми ніколи не зупиняли свою боротьбу за свободу і возз»єднання з європейською і євроатлантичною спільнотою.

Албанці також розуміли, що інтервенція НАТО в 1999 році мала під собою лише одну основу – захистити права людей, які опинились один-на-один з загрозою геноциду та етнічних чисток, влаштованих жахливим режимом Мілошевича проти косовських албанців. НАТО врятувало косовських албанців від таких дій. Отож, ще з того часу албанці мали високий рівень впевненості в Альянсі – у його можливостях захистити. Ця ситуація відрізняла суттєво албанців від деяких інших сусідніх націй, як, наприклад, хорватів, котрі спочатку мали досить низький рівень підтримки щодо НАТО, але зараз він сягає близько 60%.