Публікації

Отже, в грудні Україна вибирає свято всенародного волевиявлення, а не свято на євроатлантичній вулиці.Бо якщо ще при переформатуванні коаліції голос українських захисників ПДЧ в європейських столицях міг бути почутий й оформлений у якийсь компромісно-позитивний сигнал – то вибори, які відбуватимуться практично у ті ж дні, що й засідання міністрів закордонних справ НАТО, вибивають всі козирні карти з рук поодиноких прихильників України в Альянсі остаточно. Бо навіть не треба було Президенту двічі за останній місяць літати в Америку, а міністру закордонних справ у Берлін, аби почути те, що публічно осмілився сказати лише колишній посол США в Україні Стівен Пайфер – позачергові вибори в Україні роблять шанси отримати ПДЧ для України в грудні нульовими. \
Щоб зрозуміти це, достатньо було і трохи переглянути історію українсько-натівських відносин за останні п»ять років. Влітку 2004 року Україні не дали ПДЧ в Стамбулі, бо відверто сказали, що хочуть подивитись, як пройдуть президентські вибори, а в заключному ком»юніке Бухарестського саміту країни-члени НАТО висловили бажання переконатись, що парламентські вибори в Грузії, які якраз мали відбутись за місяць, будуть демократичними.

Україну настільки часто й настирно попереджали про політичну стабільність в Україні і консенсус правлячих еліт в контексті НАТО, що її рішення про позачергові вибори може для багатьох друзів України в Альянсі стати таким же ляпасом, як слова Віктора Януковича у вересні 2006-го, що Україна не готова до ПДЧ, хоча згода на такий крок тоді в НАТО була. Отож, недаремно, коли в Брюссель надійшов «лист трьох» деякі представники Альянсу знічено зводили плечима й риторично запитували: виходить, коли ми були готові, то Україна роздумувала, а як тільки Україна захотіла, то ми повинні реагувати за першим покликом?

Звісно, багато хто – особливі ті, які знають розклади у Парижі та Берліні – можуть мені закинути, що в грудні Україні і так ПДЧ не світило: занадто вже бояться німці та французи розворушити зайвий раз Росію, а хаос в Україні і низька підтримка НАТО лише підігрує їх страшно миролюбивому настрою. І навіть коли я намагалась донести у європейських столицях, що після російсько-грузинської війни рівень підтримки населення зріс фактично на 10%, то складалось враження, що ці слова падали в порожнечу – ніхто навіть чути не хотів про якийсь прогрес в Україні після Бухаресту. Лише в одному впливовому дослідницькому центрі у Брюсселі зацікавились подібною статистикою й почали детально розпитувати про настрої людей.

Я, власне, ніде і не стверджувала, що в грудні ПДЧ нам світить. Проте, у грудні ми б могли логічно продовжити бухарестський рух по висхідній у відносинах з НАТО, якби «вибили» з рук Німеччини всі ключові контраргументи, які якраз стосуються внутрішніх перепон для ПДЧ у самій Україні, і «перша оцінка прогресу» (що власне й має відбутись у Брюсселі згідно з рішеннями Бухарестського саміту), виявилась би «позитивною» і давала б шанс розраховувати на прийняття самого рішення по ПДЧ в короткостроковій перспективі. При ситуації з виборами висхідна лінія у Брюсселі може перетворитись у «нисхідну». Тобто йдеться про відкат у відносинах і з НАТО, і з ЄС, про який у день розпуску українського парламенту чесно сказав в ефірі польського телебачення колишній президент Польщі Александер Кваснєвські. З ним важко не погодитись, бо йдеться не просто про позачергові вибори – йдеться про те, що навіть технічно не буде з ким домовлятись у Києві, бо уряд виконувачів обов»язів – це вже не той уряд, який може виконувати будь-які зобов»язання чи то по лінії НАТО, чи по лінії ЄС.

Що робити Україні в такій ситуації? Очевидно, поки політики будуть обиратись в нову Раду й гризти горлянки за міністерські пости, основний тягар мають взяти на себе «євроатлантично свідомі» дипломати, які продовжуватимуть сіяти сумніви щодо України в НАТО в європейських столицях, представники громадських організацій та журналісти, котрі б не опускали руки, а продовжували розвінчувати міфи щодо НАТО серед населення, паралельно блокуючи інформаційні випади Росії. Знову за роботу, друзі!