Публікації

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Після візиту Путіна до України, за яким я змушена була спостерігати зі Сполучених Штатів, мені ледве не щодня тріумфально закидають: “Бачиш, Янукович все-таки не здав Росії ЗВТ з Євросоюзом і відмовився йти в Митний Союз”. Говорять про це з відвертим захопленням і неабияким здивуванням. І не дивно: після харківських домовленостей Президент України автоматично зарахував себе в розряд тих політиків, які ламаються від зустрічного вітру з Москви на раз-два. Не найкраща, погодьтесь, репутація. Але є в ній і один помітний плюс: після Харкова будь-який адекватний жест українського президента може сприйматись як супер державницька і патріотична позиція. Недаремно вчора один український дипломат спитав мене, чому я до цього часу не похвалила українську владу за те, що вона не здала Путіну Зону вільної торгівлі з ЄС і не повелась на Митний Союз, хоча всі думали, що буде саме останній варіант.Мені як незалежному експерту не складно буде сказати кілька приємних слів на адресу української влади, коли Угода про зону вільної торгівлі буде щонайменше парафована. До того моменту, велика гра у великому місті продовжується. Причому набуває дуже знайомого з минулорічної харківської історії газового присмаку. “Чи буде Харків-2 – домовленості з Росією по Митному Союзу в обмін на перегляд газових цін”, – питання, на яке, на жаль, поки що не можна відповісти твердим запереченням. Навіть, якщо російський віце-прем’єр Ігор Шувалов у минулий вікенд в Ялті і зізнався: “Мы приходим к пониманию, что Украину наши предложения (о вступлении в Таможенный Союз – Авт.) не привлекают”. І навіть якщо Янукович продовжує стійко заколисувати народ і закордонних візитерів а-ля Баррозу чи Фійона, як він націлений до кінця року вийти на підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом.

Хочеться сподіватись, що на Банковій дійсно винесли урок з харківських домовленостей: будь-яка оборудка з Росією проблему з ціною на газ не вирішує, а лише тимчасово камуфлює. Хочеться вірити, що в оточенні українського президента є люди, які змогли йому доступно пояснити, чим загрожує йому особисто та Україні теоретично можливий Харків-2, і чому вже самі думки про нього потрібно проганяти, як страшний сон.

По-перше, суттєвою відмінністю нинішньої ситуації з ЗВТ і Митним Союзом від минулорічної є те, що харківські угоди були виключно справою двох країн – України та Росії, тоді як сьогодні в грі задіяний ще третій важливий гравець – Євросоюз. Будь-який зрив переговорів з ЄС по Зоні вільної торгівлі дорівнюватиме не просто дипломатичному паралічу у відносинах з Європейським Союзом. Він тягтиме за собою цілий шлейф ускладнень на європейському напрямку. Мені дуже складно уявити, як, наприклад, Янукович буде домовлятись з Євросоюзом про безвізовий режим після такого демаршу. Безвізовий режим, який, нагадаю, український президент обіцяв українцям ще до Євро-2012. Крім того, угода про зону вільної торгівлі – це, нагадаю, лише частина Угоди про асоціацію з Євросоюзом.

І тут теж спостерігається цікавий нюанс: зараз, як ніколи, у Януковича є можливість до парламентських виборів наступного року продати виборцю і “асоційоване членство” в ЄС (як дипломатично неправильно, але електорально вигідно люблять говорити українські політики), і, при бажанні, навіть європейську перспективу (у народі – перспективу членства) України, про яку роками зачаровано говорили українські політики та дипломати. Справа в тому, що поки продовжуються ламатись списи на переговорах по ЗВТ з Євросоюзом, потрохи ламається і опір країн-членів ЄС з приводу фіксації в тій чи іншій формі європейської перспективи України. Навіть французи вже в кулуарних розмовах подейкують: “якщо німці погодяться, то і ми будемо не проти”. Німці традиційно демонструють вищий пілотаж з непоступливості, але, за спостереженнями українських дипломатів, навіть їх менталітет щодо України поступово міняється у більш позитивний для нас бік. Як результат, зараз, за моєю інформацією, у Брюсселі схиляються до того, щоб в політичній частині Угоди про асоціацію з Україною підтвердити дієвість 49 статті Римського договору. У ній, нагадаю, йдеться про те, що кожна європейська держава має право претендувати на членство в ЄС. Так, це, звичайно, не чітко записана “європейська перспектива”, але порівняно з тим же 2008 роком, коли на саміті Україна-ЄС німці боялись називати Україну “європейською державою”, аби, не дай Боже, не виникало аналогій зі 49-ю статтею, це суттєвий прогрес. До того ж, в умовах інформаційної сприятливості Янукович зможе продати таке формулювання як справжню “перспективу членства”, яку дали Україні завдяки особистим зусиллям президента Віктора Федоровича Януковича… До речі, “менталітет Німеччини”, як подейкують мої співрозмовники, міняється на нашу користь і в питанні візового (чи, точніше, безвізового) режиму. Її місце по обороні шенгенського простору від українців начебто потрохи витісняють… Данія і Кіпр.

Так чи інакше, не скористатись такою позитивною для України динамікою для Януковича було б не тільки політично нерозумно, але й просто по-людськи безглуздо.

По-друге, Україні немає жодного сенсу розвертатись у бік Митного Союзу і Росії, бо, як визнають самі російські політики та дипломати, кінцева мета Москви у економічній інтеграції з Євросоюзом збігається з українською – глибока та всеохопна Зона вільної торгівлі. Тільки якщо Україна створює ЗВТ з ЄС тет-а-тет, то Росія хоче його створювати від імені всього Митного Союзу. Україні пропонується, як на мене, дуже простий вибір: або вона домовляється з Євросоюзом вже зараз і виходить виключно з інтересів своїх національних виробників, або втрачає купу часу і потім буде домовлятись разом з Росією, Казахстаном і Білоруссю, орієнтуючись на інтереси головного інтегратора четвірки, які не завжди співпадають з українськими. Це з тієї ж опери, що й синхронний вступ України та Росії до СОТ. Пам’ятаєте, як на цьому колись наполягали росіяни? І де вони зараз в історії зі Світовою Організацією Торгівлі?

Нарешті, як днями резонно нагадав на Медіа-клубі в Інституті світової політики знаний економіст Володимир Сіденко, будь-яка зміна стратегії під час гри незворотньо веде до поразки. Чи потрібна Януковичу ще одна поразка? Ще одна чорна мітка в його президентській біографії після “харківських домовленостей”? Причому “чорна мітка” не будь-яка, а у вигляді дипломатичної ізоляції України від Євросоюзу? На всі ці питання має бути знайдена відповідь якнайшвидше. Вона має бути знайдена для того, щоб в історії з Митним Союзом і Зоною вільної торгівлі не вийшло, як завжди виходить у футбольних матчах між Україною та Італією: багато створених моментів з боку України, але голи, зазвичай, забивають італійці. У ролі України, як не складно здогадатись, зараз виступає вона сама разом з Брюсселем, у ролі Італії – Росія…