Публікації

Чесно кажучи, мені трохи шкода Віктора Януковича: чим більше він обіцяє зробити доброго та приємного для Росії, тим більше Росія буде від нього вимагати. І тим більше розчаровуватись, бо Янукович, зрозуміло, не зможе дотриматись слова, даного в електоральній гарячці.Адже одна справа обіцяти Путіну чи Медвєдєву щось у коридорі якогось саміту чи в їхніх кабінетах, як роблять деякі інші українські політики, висиджуючи по чотири години в приймальні ВВП, а інша справа підставляти себе публічно.\
І перші симптоми того, що Віктору Федоровичу не вдасться скласти на успішно російський іспит проявляються вже зараз. Йдеться не про такий суперприз для Кремля, як пролонгація перебування Чорноморського Флоту РФ в Криму, а про таке «улюблене» російською владою НАТО. Маю на увазі останнє інтерв`ю Віктора Януковича газеті The New York Times. Замість того, щоб палко і переконливо обіцяти припинити виконання Річних національних програм з НАТО (аналогу ПДЧ), зняти членство в Альянси з порядку денного української зовнішньої політики, добиватись вид країн-членів НАТО перегляду Бухарестського рішення з приводу того, що Україна з Грузією будуть членами НАТО, він говорить про те, що нинішній формат співробітництва з Альянсом його і український народ влаштовує. Так, він начебто проти того, щоб рухатись до членства (точніше, в інтерв`ю він не зізнається, що сам проти, а переводить стрілки на український народ, як це, зазвичай, робила Юлія Володимирівна), але водночас він і не буде нічого робити для того, аби в практичній площині рух до членства припинився.

Один натівський функціонер не так давно мені розповідав, що серед деяких стратегів Альянсу існує така думка, що наступний президент України – хто б ним не був – в жодному разі не приведе країну в НАТО, але виконає всі необхідні практичні кроки для того, аби наступні українські президенти могли довести офіційно розпочатий Кучмою євроатлантичний курс до логічного кінця. Після Ющенка, який, за деякими прогнозами, теж мав стати українським Валенсою – таким собі перехідним президентом між диктатурою та демократією, але не став ним, я не дуже вірю в такі прогнози, проте якщо Янукович готовий підтримувати нинішній рівень діалогу України з НАТО – то це не так вже, насправді, й погано. Отож, не варто в черговий раз рефлексувати на його заяви під заголовками на кшталт «Янукович відмовився від НАТО».

Бо нинішній українсько-натівський діалог – не просто «співпраця» чи «співробітництво», як люблять говорити Віктор Федорович і Ко. Це процес, який веде до набуття членства в Альянсі, що випливає з самої (і повної, а не скороченої) назви РНП, котру виконує зараз Україна – Річна національна програма з підготовки НАБУТТЯ ЧЛЕНСТВА в Організації Північноатлантичного договору (виділено автором). Звісно, таке «співробітництво» навряд чі схвалять в Москві, бо там, є підстави вважати, потрібне не просто тимчасове відкладення теми членства в НАТО в не дуже довгу шухляду, а зняття цього питання з порядку денного ВЗАГАЛІ. Ось чому деякі діячі в Білокам`яній так хотіли б стати свідками якнайшвидшого референдуму з приводу НАТО в Україні.

І ще: останнім часом деякі вірні соратники Януковича (як-то, наприклад, Леонід Кожара) не оминають нагоди заявити, що їхній лідер, власне, ніколи не виступав за членство України в НАТО, а лише за співпрацю. Питання: навіщо лукавити? Я не буду зараз згадувати відому Стратегію розвитку України, підготовлену під керівництвом Януковича в 2004 році, в котрій вступ до НАТО планувався на 2008 рік (краще зроблю це в статтях, які зараз готую на замовлення німецького журналу OstEuropa та російського «Мир перемен» – щоб і в цих двох країнах знали про плани Януковича часів його першого пришестя на прем`єрську посаду). Наразі краще скористаюсь збереженою у моєму архіві цитатою Віктора Федоровича з інтерв`ю впливовій німецькій газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung, дане восени 2006 року. Тобто під час вже другого прем`єрського пришестя Януковича. Ось яку він «співпрацю» мав на увазі: «Україна не змінила своєї орієнтації. Як і раніше, нашою стратегічною ціллю є входження в євроатлантичний простір», – заявив тодішній прем’єр. На уточнююче питання, чи йдеться про «членство» (в НАТО-Авт.) він лише ствердно додав: «Так. Цю ціль ніхто змінювати не хоче».

Ну і останній момент. Очевидно, щоб в Росії не розлюбили Януковича остаточно ще до виборів (вже навіть один з найближчих його соратників жаліється в приватних розмовах, що ніяк його лідера не хочуть бачити в головних кабінетах Москви), він вирішив зробити реверанс у вищезгаданому інтерв`ю на адресу мєдвєдєвської системи європейської безпеки, яку вже завернули в штаб-квартирі НАТО кілька разів. Але й тут неточність вийшла: замість того, аби заспівати оду Дмітрію Анатольєвічу за таку ексклюзивну ініціативу, Янукович приписав авторство цієї ідеї ще й Франції. Саркозі був би, напевно, досить здивований, бо, якщо мене не зраджує пам`ять, особисто запропонував під час міжнародної безпекової конференції в Евіані у жовтні 2008 року (на якій, власне, Медвєдєв вперше більш-менш зрозуміло пояснив, що це має бути за нова архітектура), аби ідея російського колеги розглядалась в рамках вже існуючих механізмів, зокрема Ради Росії РФ-НАТО і запропонував скликати конференцію ОБСЄ з цього приводу. А ще пояснив росийському колезі, що нові рамки безпеки повинні базуватись не тільки на інтересах, але й на цінностях: щось на зразок того, що недостатньо забезпечити баланс сил, треба забезпечити демократію і права людини. А може Янукович приписав Франції авторство договору про європейську безпеку, бо вже й сам не хоче здаватись настільки проросійським політиком, як його «малюють»? І швидко акуратно з`їде не лише з теми визнання незалежності Південнї Осетії та Абхазії, але й з пролонгації ЧФ РФ?