Публікації

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Оприлюднили сьогодні список 10 найбільш ефективних послів. Українських за кордоном й іноземних в Україні. Обидва рейтинги вперше синхронно очолили посли Євросоюзу і в Євросоюзі – Ян Томбінські та Костянтин Єлісєєв. Якщо з Єлісєєвим, в принципі, все зрозуміло – він залишається N1 в українській дипломатії за вмінням тримати себе у фокусі уваги, навіть якщо відносини України з ЄС переживають штормові часи. А от пан Томбінські став для мене сюрпризом, оскільки увійшов в шестирічну історію існування рейтингу як посол, який зумів очолити десятку після такого короткого терміну перебування в Україні. Очевидно, що для посла Томбінського це своєрідний аванс. Аванс заслужений, враховуючи, скільки йому доводиться і ще доведеться вигрібати.\
Показово також, що з десяти іноземних послів – 7 представляють країни Європейського Союзу. І показово також, що вперше посли таких країн як Швеція, Польща, Словаччина “обігнали” амбасадорів європейських важковаговиків – Німеччини та Франції (очевидно, на фоні ще певної ностальгії в експертних колах за Гансом Юргеном Гаймзьотом та Жаком Фором). Щодо українських послів, то найпоказовішим є успішний дебют (відразу друге місце) у Павла Клімкіна, посла України в Німеччині. Якого, до речі, “оплакують” у Києві багато іноземних дипломатів, громадських активістів і журналістів, пам’ятаючи чудові часи, коли він був універсальним каналом спілкування з МЗС, не тільки на теми євроінтеграції.

Перемога Єлісєєва та Томбінського символічна. Мабуть, в жодних відносинах, з жодним партнером роль послів сьогодні не є такою вагомою, як роль цих послів у відносинах України з ЄС. Як і роль конкретних персоналій загалом. Повністю згідна з твердженням деяких моїх європейських друзів (зокрема Павеля Коваля, з яким якраз розмовляли на цю тему кілька днів тому, коли він приїжджав в гості в Інститут наприкінці минулого тижня), що всі відносини між Україною та Євросоюзом сьогодні, як ніколи, тримаються на персональних контактах. Але якщо на рівні послів Єлісєєва та Томбінського – такий дует успішно склався, то інші рівні дещо провисають. Скажімо, хто сьогодні в Україні може скласти достойну пару на належному рівні єврокомісару Штефану Фюле? Хто сьогодні з українського боку є аналогом Павеля Коваля у Європарламенті? І чи є український міністр закордонних справ настільки відданий євроінтеграційній ідеї України, як, скажімо, міністр закордонних справ Словаччини Мірослав Лайчак, який під візит Кожари у Брюсселі ініціював зустріч так званої групи друзів України – міністрів інших країн, які чи на словах чи на справі підтримують європейські бажання України? Про президентський рівень взагалі краще промовчати. Президент України, подейкують, взагалі не розуміє, чому він має слухати якихось бідних-нещасних – у прямому розумінні першого слова – європейців? (хоча, за такою логікою, він мав би особливо цінувати думку чеського міністра закордонних справ Карела Шварценберга, у якого свій родинний палац в центрі Відня, а не у Межигір’ї під Києвом).

Персональні зв’язки у європейському напрямку потребують персонального драйву. А персонального драйву не може бути, якщо ти сприймаєш будь-які побажання з боку ЄС як дурноваті забаганки європейських бюрократів, а не як можливість щось нарешті зробити в цій країні, користуючись Євросоюзом як додатковим джерелом живлення для пасивної державної машини – у судовій реформі, у виборчому законодавстві, на антикорупційному напрямку. Ось чому я не сприймаю Азарова у ролі головного українського куратора з євроінтеграції. Не може опікуватись європейською інтеграцією людина, яка перебуваючи за кермом авто, їде вперед, але постійно дивиться у дзеркало заднього виду. Єлісєєв, незважаючи на своє донецьке походження, інколи поводиться так, ніби питання європейського вибору України – є для нього питанням життя та смерті України. Причому робить це не за традиційною для українських чиновників та дипломатів формулою “все, що сказано вами, може бути використано проти вас”, відтак – краще взагалі не робити жодних заяв і не приймати ніяких рішень, щоб потім не отримати по голові від “вишестоящіх товаріщєй”. Але українська проблема в тому, що такі Єлісєєви потрібні десятками в українському уряді, в Адміністрації президента і обласних адміністраціях. Адже не питання в тому, щоб все робити правильно й бездоганно – питання в тому, щоб демонструвати бажання це робити. І, власне, це те, що в Євросоюзі очікують від України у контексті 19 індикаторів-побажань: не демонструвати всім своїм видом питання “Чого ви знову до нас пристали?”, а спробувати щось зробити. Знову ж таки: не для Євросоюзу, для себе.

Чи, якщо говорити з точки зору європейців, персонального драйву не може бути, якщо ти не переконаний, чи вписується Україна у твоє уявлення об’єднаної Європи, чи нехай забирається зі своїми “бандитами, які говорять незрозумілою мовою” (приватний вислів одного європейського лідера) під три чорти. Ось чому справжні друзі України в ЄС невпевнені, як буде розвиватись діалог з Єврокомісією, як наступним єврокомісаром з розширення вже не буде Фюле, а хтось такий, хто не буде бавитись у складання списків індикаторів, а поставить лише одну умову – звільнити Юлю, наприклад.

… Коли до України приїхав новий посол Німеччини Крістоф Вайль, котрий раніше працював послом у Мінську, я його запитала, як він почувається у нашій країні після Білорусі. Він щиро випалив: “Я почуваюсь тут просто чудово”. Мрію про те, щоб так почувались в Україні не лише посли, які приїжджають з Білорусі.