Публікації

Блог директора ІСП для “Української правди”В Україні досить непомітною пройшло нагородження Нобелівською премією Євросоюзу. Хоча, як на мене, гарний привід для доступного пересічним українцям аналізу про заслуги ЄС, а не про страшні розповіді про його жахливий кінець. Тим більше, що історія Євросоюзу – це суцільна історія криз, з кожної з яких він виходив лише сильнішим. І успіх Євросоюзу – це успіх, вирощений на кризах. На відміну від України, у якій кожна криза народжує не успіх, а поразки. Історія Євросоюзу – це історія криз, які робили його сильнішим і примушували рухатись вперед. Історія України – це, на жаль, історія криз, які робили її слабшою і примушують досі тупцюватись на місці.\
Ці думки переслідували мене сьогодні під час дискусії у форматі Веймарського трикутника + Україна в Інституті світової політики з подачі поважних спікерів: послів Німеччини Крістофа Вайля, Франції Алена Ремі та Польщі Генріка Літвіна, а також заступника міністра закордонних справ Андрія Олефірова, який зараз опікується питаннями євроінтеграції і поки що справляє непогане враження на європейських колег. Дискусія щорічна. “Веймарські” посли кожного року змінюються. У цьому році було двоє “новеньких”: посол Франції Ален Ремі та посол Німеччини Крістоф Вайль. Додався цього разу і представник України. Зізнаюсь відверто: завжди була великим прихильником комунікації в рамках такої четвірки – Веймарський трикутник + Україна. І добре, що принаймні на рівні дипломатичному цей формат працює. Така комунікація важлива з багатьох причин. Одна з них – це можливість чути відразу позиції всіх тих країн, від яких – давайте називати речі своїми іменами – буде залежати майбутнє України в ЄС. У такому форматі немає ризику почути щось на зразок “ми готові надати перспективу членства Україні, але німці проти”, чи “ми за те, щоб підписувати Угоду про асоціацію, але треба переконати й інші важливі країни ЄС” і так далі, тому подібне. Веймарський трикутник+ Україна – це така собі прекрасна очна ставка, де можна з’ясувати все і відразу. Крім того, як свідчать спогади польських і німецьких дипломатів, Веймарський трикутник у свій час був прекрасним місцем, де встановлювались не лише інституційні, але й персональні контакти між французькими, німецькими та польськими чиновниками, міністрами, прем’єрами, президентами. Це було місце, де люди обмінювались номерами особистих телефонів і потім контактували одне з одним без асистентів і радників. Чому це важливо? А тому, що вся європейська політика робиться сьогодні на тому, скільком людям, які приймають рішення, ти здатний написати смс-ку, зателефонувати на мобільний, зустрітись поза межами офіційних переговорів. Хто з українських урядовців, крім можливо кількох високопоставлених дипломатів, може по мобільному переговорити у будь-який час доби хоча б з тим же єврокомісаром Фюле? І чи багато взагалі розуміє необхідність такої персональної комінукації? І чи свідомо не ігноруються ті європейські чиновники, які не спілкуються російською?

Сьогоднішня “очна ставка” на рівні послів і зам міністра в ІСП, поміж іншим, допомогла розставити деякі акценти в темі парламентських виборів і їх впливу на європейську інтеграцію. А саме:

– Реакція ЄС залежить не від результатів виборів, а від оцінки ОБСЄ

– Якщо оцінка виборів з боку ОБСЄ буде загалом позитивною, то це “дає шанс для підписання Угоди про асоціацію” (слова посла Літвіна), але не робить таке підписання автоматичним. Іншими словами, після такої оцінки буде продовжуватись діалог і шукатиметься компроміс

– У Європейського Союзу немає плану Б для України, якщо вибори будуть визнані недемократичними. Єдине “покарання” з боку ЄС, яке обговорюється, – це те, що “Угода про асоціацію залишеться непідписаною” (цитата посла Німеччини Крістофа Вайля)

– Угода про асоціацію не є подарунком ні для України, ні для ЄС (про це говорили заступник міністра Андрій Олефіров та посол Польщі). Вона є справді вистражданою з двох сторін. За словами одного українського посла, саме Угода про асоціацію є насправді найбільшою санкцією для Януковича – невиконання деяких її положень загрожує юридичними наслідками. Плюс набагато легше сидіти й звинувачувати ЄС у тому, що він не йде назустріч Україні підписанням документу, аніж виконувати цей документ.

– У ЄС не бачать, що Угода про асоціацію – пріоритетне питання, як для української влади, так і для української опозиції. Мовляв, обидві сторони переймаються чим завгодно, тільки не Угодою. У європейців немає відчуття, що в Києві дійсно націлені підписати і імплементувати цей документ. Іншими, українськими словами, чи є відмашка від президента в такі-то такі терміни добитись підписання Угоди з Євросоюзом, чи як Бог дасть? Найцікавіше, що про це кілька тижнів тому я запитала у поважного представника уряду України: він запевнив, що таке доручення є, і робиться все можливе, аби вийти на підписання документу навесні 2013 року.

– У прийнятті рішення “підписувати Угоду чи ні” надзвичайно важливою буде позиція опозиційних партій (включно з лідером Юлією Тимошенко) та громадянського суспільства. Є багато спекуляцій на тему істинної позиції ЮВТ з приводу підписання Угоди за умови її перебування у в’язниці/в’язниці. Депутат Європарламенту Ребекка Хармс на відеоконференції в Інституті світової політики на минулому тижні, поміж тим, апелюючи до своєї зустрічі з Тимошенко у липні цього року сказала буквально наступне: “Я знаходилась під великим враженням, що навіть перебуваючи у в’язниці, вона (Тимошенко -Авт.) підтримувала підписання Угоди”.

P.S. Продовження теми – після презентації аналітичної записки Інституту світової політики ” Три сценарії розвитку відносин Україна-ЄС після виборів” 18 жовтня.