Публікації

З Талінна, де сьогодні відбувались шості неформальні консультації Україна-НАТО на рівні міністрів оборони, особливо позитивних новин нема. Та їх і бути не могло.«Це була зустріч, на якій робиться аналіз, а не результат», – більш ніж зрозуміло пояснив Генсек Альяну суть події. А для тих, хто очікував від зустрічі чогось конкретного з приводу «улюбленого» ПДЧ (ну як же без нього?) сказав на підсумковій прес-конференції наступне: «Зустріч не була присвячена ПДЧ. Поки що не грудень – і ми не міністри закордонних справ НАТО. ПДЧ ми тут не обговорювали». \
Звісно, генсек трохи злукавив: як свідчать наші джерела, слово «ПДЧ» на талліннських консультаціях лунало неодноразово, хоча й дійсно не було ключовим. Однак симптоматичним, на мій погляд, є навіть не те, що ніхто з міністрів оборони не плекає особливих надій щодо результату міністерської зустрічі у грудні, а те, в якому конктесті обговорювалось це питання в естонській столиці.

По-перше, як розповів нам учасник переговорів, було помітно, що натівські партнери всерйоз переймаються тим, аби відмова Україні в грудні не була сприйнята Росією як її перемога. Завдання, будьмо відвертими, фактично нереальне: росіяни не прогавлять можливості скористатись негативним результатом в своїх пропагандистських цілях, як не опустили шансу скористатись бухарестською «відстрочкою» для України та Грузії, спровокуваши Міхаїла Саакашвілі на війну й визнавши Південну Осетію та Абхазію незалежними країнами.

По-друге, і що найголовніше, – на зустрічі у Таллінні представники Альянсу чи не вперше дали відверто зрозуміти (зокрема, це робив Президент Естонії, ексклюзивне інтерв’ю з яким «Главреду» читайте в найближчому номері нашого журналу та міністр оборони США Роберт Гейтс), що в Альянсі розпочалось переосмислення ПДЧ як обов’язкового інструменту на шляху до членства в НАТО. «Є різні шляхи здобуття членства в НАТО – деякі пов’язані з ПДЧ, а деякі – ні» – саме так відповів на питання про можливий результат грудневого засідання міністрів закордонних справ у Брюсселі глава американського оборонного відомства на підсумковій прес-конференції.

До речі, сам факт перебування Гейтса у Таллінні є досить показовим. І не тільки тому, що це вже була третя його зустріч за шість тижнів з українським колегою Єхануровим. Справа в тому, що далеко не всі міністри оборони НАТО виявились готовими консультуватись з Україною у естонській столиці. А якщо бути точнішими, то лише вісім глав натівських відомств були присутніми на сьогоднішній зустрічі замість двадцяти шести. І якщо подивитись, які країни вони представляли, то нескладно виявити, що це якраз ті держави, котрі підтримували і продовжують підтримувати ПДЧ для України. Тут, зокрема, були міністри Естонії, Латвії, Туреччини чи Данії, але не було глав оборонних відомств Франції чи Німеччини.

Гейтс прилетів до Таллінна з конкретними месиджами. І був явно зацікавлений в тому, щоб ці месиджі почула якомога більш широка аудиторія – про це свідчить хоча б незапланована прес-конференція американця. На ній він відразу розставив усі акценти: Зокрема, більш ніж чітко заявив: «Ми підтверджуємо нашу підтримку країнам, які прагнуть приєднатись до НАТО». І тут важливо не лише те, що США продовжують це підтверджувати, незважаючи на далекі від євроатлантичних стандартів події в самій Україні, а й те, що цей месидж був озвучений саме Гейтсом, оскільки він чи не єдиний з нинішніх високопосадовців США, який може зберегти своє крісло і під час президенства Обами. Так само досить показовими були його ремарки, зроблені на адресу Росії і її нинішнього президента: «Провокативні заяви, які зробив пан Медвєдєв після обрання Барака Обами – не найкращий спосіб привітання з боку російського президента».

Проте, якщо повернутись до питання уникнення ПДЧ як обов’язкової процедури на шляху до членства в НАТО – питання, яке ваша покірна слуга ставила не одному представнику Альянсу впродовж останнього року й щоразу отримувала негативну відповідь – то в Таллінні було також помітно й інше: ще не всі в Альянсі (та й в Україні) дозріли для такої дискусії. Генсек Схеффер, коментуючи можливість такого «перестрибування», зокрема, зауважив, що якщо ПДЧ не буде в грудні, то це не означає, що його не буде взагалі, а у своїх відносинах з Україною НАТО рухатиметься по траєкторії, визначеній саме у Бухаресті.

Судячи з реплік, які лунали на талліннських консультаціях та в їх кулуарах, напрошується ще один висновок: складно уявити, щоб станом на сьогоднішній день країни-члени Альянсу погодились одноголосно зафіксувати на папері формулювання «Україна та Грузія будуть членами НАТО». Отож, разом із переосмисленням ПДЧ багатьом із нас, очевидно, потрібно переосмислити і результати Бухаретського саміту, який багато прихильників України в НАТО оцінювали як невдалий для євроатлантичних планів Києва. Не виключено, що вже дуже швидко квітнева зустріч у верхах буде сприйматись на берегах Дніпра як чи не найбільша дипломатична перемога України часів президента Ющенка.

Поки що українські можновладці мають повне моральне право втішатись хіба атмосферою, яка панувала на самих консультаціях в Таллінні та супутніх заходах. В естонській столиці вона була напрочуд невимушеною і приязною. Навіть коли вряди-годи зачіпались питання внутрішньополітичної кризи в Україні, то і натівські партнери, і представники української делегації просто віджартовувались. Так, наприклад, коли пан Схеффер фактично порадив українським політикам, які напередодні засвітились на світових телеекранах в момент бійки у Верховній Раді, вести боротьбу за золоті та срібні медалі на боксерському рингу, а не в парламенті, Юрій Єхануров у відповідь закинув, що такі сцени свідчать про бойовий дух українців, і якщо вони будуть прийняті в НАТО, то зможуть сформувати там досить непоганий загін. У такій невимушеній поведінці є свої плюси і мінуси. З одного боку, як зауважив присутній на закритій частині консультацій співрозмовник «Главреду», радує, що зустрічі такого рівня між Україною і НАТО починають все більш нагадуваті внутрішні зустрічі Альянсу на кшталт Північноатлантичної Ради, а не традиційний формат «26+Україна»: розмови стають все більш довірливими, а табуйованих тем стає все менше. З іншого, постійні віджартовування навколо української кризи містять у собі небезпеку того, що так само несерйозно, як сприймають у НАТ постійні політичні потрясіння в Україні, почнуть сприймати і саму Україну. І відсутність більшої половини міністрів НАТО на консультаціях в Таллінні – більш ніж тривожний дзвінок: Україна стає просто нецікавою.

І, зауважимо, йдеться про зустріч міністрів оборони. Тобто, тієї сфери, до якої зазвичай у НАТО було найменше претензій (навряд чи варто тут згадувати популярний кілька років тому у Києві вислів «якби в НАТО вступала армія, а не країна, то Україна була б вже там»). І сфери, в якій Україна на даний момент більше дає Альянсу, ніж отримує від нього. Її участь у всіх операціях НАТО, про що резонно не забувають нагадувати українські чиновники, працює на те, щоб інші країни відчули себе у безпеці, але не дають аналогічного відчуття самій Україні.

Отож, якщо Україна й далі втомлюватиме НАТО своїм кризовим станом, то Альянс не зможе її порадувати нічим більшим, аніж заявою на кшталт тієї, що була зроблена сьогодні Схеффером: мовляв, щоб там не говорили, демократія в Україні все ж діє. А коли Юрій Єхануров припустив, що за останні чотири роки в Україні вже, можливо, навіть відбулось передозування демократією, Генсек НАТО зауважив – «краще передозування демократією, аніж автократією». І тут доводиться з ним погодитись.