Публікації

b-00001212-a-00000343
Щоденник євроатлатиста. Роль “Мадейри” та фети у відносинах з ЄС

14:31 15-3-2011

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Зі свого турецького візиту прем’єр Азаров привіз новину: Україна готова до зони вільної торгівлі з Туреччиною. Так, начебто українська сторона все акуратно зважила, і вирішила, що ЗВТ з Туреччиною таки їй потрібна, як повітря, і вона готова приступити до цього процесу якомога швидше. Тим більше прем’єр Ердоган та президент Янукович, кажуть, знайшли спільну мову, ще коли Віктор Федорович їздив туди прем’єром, а коли є політична іскра між лідерами великі проекти мутити легше.Насправді, все прозаїчніше: на ЗВТ з Туреччиною наполягає у діалозі з Україною ЄС. За деякою інформацією, навіть в Угоді по ЗВТ з Україною хоче записати щось на зразок того, що після укладення ЗВТ з Євросоюзом має почати ЗВТ з Туреччиною. В українській столиці, м’яко кажучи, не були щасливі з таких вказівок Брюсселя на турецькому напрямку. Але Євросоюз може тішитись: заява Азарова свідчить про те, що в Києві серйозно сприймають принаймні деякі поради з Брюсселя. Звісно, поки що ЗВТ між Україною та Туреччиною перебуває на стадії консультацій – отож можна робити гучні політичні заяви. Коли дійде справа до реальних переговорів – як-то торгівля сільськогосподарською продукцією (особливо фруктами та овочами) – тоді буде весело.

Щоправда, після такої потуги як Євросоюз, Туреччина може видатись старшою групою дитячого садка. Як, в принципі, і Канада, з котрою теж в України почались консультації з приводу ЗВТ. Українські переговірники інколи скаржаться: замість того, аби спочатку відпрацювати ЗВТівські нюанси з якимись дрібними країнами чи міжнародними організаціями, відразу довелось тягатись з такими “монстрами”, як Євросоюз.

Відповідно, в багатьох українських переговірників резонно переслідує відчуття, що ЄС у будь-яку хвилину може загнати українську сторону в ту чи іншу торгівельну пастку. Переслідує відчуття, що вони мають бути гіпер обережними, аби не потрапити в ситуацію зразка 2005 року, коли Україна благородно організувала безвізовий режим для країн ЄС. У відповідь отримала подяку та… прохання ще скасувати візи для Румунії та Болгарії (так, як зараз просять створити ЗВТ ще й з кандидатом Туреччиною). До речі, саме безвізовий досвід робить українську сторону холоднокровною до аргументів Євросоюзу: мовляв, сьогодні ми даємо от таку квоту, а після підписання Угоди відразу можна буде вести переговори про її збільшення. Привид безвізової асиметрії провокує українську сторону не допустити будь-якої асиметрії і у створенні поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі з ЄС.

Якщо, звісно, вона буде поглибленою та всеохоплюючою. Станом на сьогодні особливих підстав говорити про це все ще нема. До речі, давно ловлю себе на думці, що мені особисто з великими труднощами дається вимовити повністю назву – “поглиблена та всеохоплююча зона вільної торгівлі з ЄС”. Правильна назва, але зрештою завжди виходить просто Зона вільної торгівлі, або ж ЗВТ. Так її називають і більшість українських колег. Цікаво, що з боку європейців таких проблем нема: абревіатура DCFTA (що означає якраз поглиблену та всеохоплюючу зону вільної торгівлі) звучить абсолютно природньо. Для мене така подвійна назва з обох боків є досить символічною. Якщо Україна на сьогодні бачить в зоні вільної торгівлі просту ЗВТ, то для Євросоюзу додану вартість складає саме “поглиблена та всеохоплююча зона вільної торгівлі” з Україною, бо вона є певного роду тестовою. Якщо не вийде з Україною, важче потім буде її просувати і з іншими східними сусідами. А що практичного, крім ЗВТ Євросоюз готовий запропонувати їм ще? Може, безвізовий режим?

У Євросоюзі можуть скільки завгодно розповідати українцям, що ЄС – це ринок, який в 15 разів більший, аніж російський, і Україна має бути щасливою, що їй дозволять на нього вийти. Але в Євросоюзі мають посприяти й тому, аби з боку української сторони не звучало зустрічних запитань на кшталт: “Для чого нам 500-мільйонний ринок, якщо не буде що на ньому продавати?”. Тим більше, що ще у 2010 році вперше в України з ЄС було зафіксоване 200-мільйонне негативне сальдо.

Я вже згадувала у попередньому дописі про “шантажистські”, як кажуть у Брюсселі, замашки українських переговірників, але євросоюзівська сторона, за моєю інформацією, теж на останньому переговорному процесі явно перебрала з ультимативним тоном.

Так чи інакше, цілком очевидно: ЗВТ вигідна з багатьох міркувань і Україні, і ЄС. Тому варто трохи охолодитись перед квітневим раундом і серйозно подумати про взаємні поступки. Саме взаємні, а не лише з боку України. Це не означає, звісно, що Україна має впертись рогом і вимагати захмарні квоти по всіх 400 лініях сільськогосподарської продукції, які сьогодні обговорюються (спочатку список складався з 2500!!!).

На які поступки має ще піти Україна, аби трьохрічна історія з ЗВТ нарешті закінчилась хеппі ендом, з мого боку писати буде, щонайменше, непатріотично. Тому запропоную, що має зробити ЄС принаймні по деяких “болючих” напрямках. Зроблю це хоча б з двох міркувань. По-перше, для того, щоб розвіяти міф, котрий люблять нав’язувати західні дипломати в Києві. А саме – далі Євросоюзу відступати нікуди. Мовляв, ми вже перейшли не те що “червону”, а й “чорну лінію” в переговорах з Україною. По-друге, лише після того, як Брюссель піде на певні поступки він зможе з чистою совістю сказати: ми зробили все можливе для глибокої економічної інтеграції з Україною, а Україна захотіла хлопнути дверима. Саме тоді я і всі інші прихильники європейського вибору в Україні будемо знати, кого потрібно звинувачувати у зриві (заморозці) переговорів з ЄС, і який напрямок насправді є пріоритетним для нинішньої української влади.

Отже, Євросоюзу є дійсно куди рухатись у питанні квот на сільськогосподарську продукцію. Причому, ледве не по всіх 400-х вищеназваних лініях. Мабуть, і багато наших євросоюзівських колег за келихом вина погодяться: квота на 12 тисяч тонн ячменю для України – просто смішно. Мільйон тонн, як, за моєю інформацією, заявляли українці – це вже теж трохи перебір. Якщо Євросоюз погодиться на 400-500 тисяч – був би досить непоганий компроміс. Чи якщо, наприклад, квота на кукурудзу сьогодні пропонується в 70 тисяч, то Євросоюз міг би спокійно зупинитись щонайменше на 350, що й так в 2-3 рази менше українського запиту. Замість 27 тисяч етилового спирту – 170, замість 1,5 тисяч томатної пасти – до 30 і далі по списку.

Що стосується географічних назв. В Україні є лише два географічні зазначення, і обидва стосуються вина – “Новий світ” та “Сонячна долина”. У процесі переговорів з ЄС довелось розгрібати євросоюзівський список з 3701 назви. Сьогодні українська сторона, наскільки мені відомо, мертвою хваткою вчепилась приблизно за сім назв: шампанське, коньяк, херес, мадейра, пармезан, рокфор, фета. Згідно з дослідженнями “Урквинпрому”, у перші роки збитки коньячних компаній від того, що коньяк стане “бренді”, можуть складати приблизно 50%. Що стосується перетворення шампанського в ігристе вино, то 40%. Не знаю, наскільки можна вірити цим цифрам, але зрозуміло одне – технічна допомога по ребрендингу, яку може запропонувати ЄС, і яка, очевидно, вимірюватиметься приїздом на “Масандру” кількох спеціалістів – явно недостатня. Потрібен компроміс. Він, на думку моїх професійних співрозмовників, може полягати а) в перехідному періоді (скажімо, 5 років на Мадейру та Херес, 10 – на шампанське і коньяк) б) у написанні цих назв кирилицею.

Звісно, євросоюзівські переговірники можуть доказувати, що для них ці речі не підлягають навіть обговоренню, але тоді було б цікаво почути їхній публічний коментар (особливо французьких представників у переговорній групі) з приводу наступного питання: “Якщо для французів настільки принципова прив’язка коньяку до відомої провінції, чому вірменська компанія з французькими інвестиціями, виробляє та спокійно експортує коньяк під назвою саме “коньяк”?”. Або як, до речі, французькі експерти бачать подальшу долю сиру фета, яку випускає французький бренд “Президент”, зокрема й в Україні?

Я вірю в здатність ЄС йти на компроміси, яку він вже продемонстрував у випадку з такою, наприклад, географічною назвою як “кагор”. Після того, як їм доступно пояснили, що це має відношення до релігійної сфери, на останньому раунду біля цієї назви з’явився знак питання.

Є ще компромісні питання з експортним митом на соняшник (ЄС вимагає його скасувати), з так званими спеціальними захисними заходами (СЗЗ), з можливою відмовою ЄС від експортних субсидій на ту продукцію, де у нас мито “0”, з кондитерською продукцією (Євросоюзу достатньо було б вилучити лише 5 позицій продукції, котра їх найбільше турбує з точки зору великої місткості цукру). Що стосується інших, не сільськогосподарських питань, очевидно, потрібно якось модифікувати свою позицію з приводу штрафу, який повинна бути заплатити Україна (я так розумію “Нафтогаз”) у випадку, якщо стануться перебої з постачанням російського газу до Європи за вини України. Те ж саме стосується і транспортних послуг.

У Брюсселі мають також розуміти: простого політичного рішення, чи то пак рішення з заплющеними очима, з боку Києва не буде. На поступки Євросоюзу теж доведеться йти. Якщо, звісно, йому дійсно важлива ЗВТ, вибачте, поглиблена та всеохоплююча ЗВТ з Україною.

З початком роздумів на цю тему можна ознайомитись тут