Публікації

Стаття першого заступника директора ІСП Сергія Солодкого для газети “День”.Не такий страшний Донецьк, як його зображують журналісти. Донбас — розгублений, але не загублений. Жителі регіону ставляться критично до влади в Києві, але вони ще більше побоюються місцевих еліт: київських хоч трохи можна контролювати, а до місцевих нікому нема діла.\
Разом із кількома послами країн ЄС, кращими експертами по боротьбі з корупцією, з судової реформи Інститут світової політики провів у шахтарській столиці конференцію. Тема «Успішна Україна: з чого починати?». Друзі, колеги — всі відмовляли від поїздки. Мовляв, не час. Небезпечно, кожної хвилини можливе введення військ із Росії, біснуваті диверсанти можуть вдатися до насильства. Реальність виявилося дещо іншою. Вивчення настроїв міста почалося з розмов із таксистом. «Ніхто не підтримує цих бандитів. Жителів міста люди в масках більше лякають», — бідкався водій. «Що треба нам? Шматок хліба, тепло в квартирі, робота. Усі налякані зростанням цін, злетом долара. Бояться, що стане ще гірше», — продовжує він.

Прогулюємося біля захопленої облдержадміністрації. Незграбне мавпування Майдану. Шини по периметру будівлі. Розвішані по всіх кутках російські прапори. Кількадесят осіб із георгіївськими стрічками. Плакати, якими обклеїли стіни адміністрації, обіцяють розквитатися з фашистами, київською хунтою, Америкою. За атрибутикою — нібито Майдан. За духом — трагікомічна пародія.

Надто мало людей. Надто багато агресії. Надто строкаті ідеї, які не викликають особливого ентузіазму в більшості донеччан. Російська мова? Проблема надумана. Усі говорять так, як хочуть. Федералізація? Не зустрів нікого, хто б міг толком пояснити — що це. Одні під федералізацією мають на увазі приєднання до Росії, інші — розширення повноважень місцевої громади. Чим не децентралізація? Не можуть пояснити. Гірше стало жити? Але ж не стане краще від того, що захмілена банда провокаторів і далі розхитуватиме ситуацію на потіху ворогу…

Більшість донеччан це розуміють. Так, вони не виходять на масові протести проти провокаторів. Одні бояться; іншим, можливо, справді байдуже, але це зовсім не означає, що вони розділяють позиції людей у масках. Дії провокаторів у Донецьку дуже локалізовані. Відійдіть на сто метрів від облдержадміністрації й побачите спокійне місто: закохані пари, усміхнені обличчя, молоді мами з малюками, чаювання на відкритих майданчиках ресторанів…

Чи підтримують вони приєднання до Росії? Більшість — ні. Чи підтримують вони маскарад диверсантів? Ні. У цьому ще одна різниця з Майданом. Він теж був локалізованим. За сто метрів від Майдану місто жило своїм життям. Грушевського палала, а на бульварі Шевченка йшло життя своїм звичним домайданівським руслом. Проте в Києві вам довелося б дуже постаратися знайти людину, яка не підтримувала події на Майдані, хто б не ходив на щотижневі віче, хто б не ділився всім чим міг, щоб сприяти перемозі…

На нашій конференції зібралися кращі громадські активісти Донецька, кращі журналісти, кращий викладацький склад. Напевно, наша аудиторія була не зовсім, висловлюючись соціологічно, репрезентативною. Але це були люди, які й відчувають настрої в місті, й можуть посприяти зміні ситуації на краще. Склалося враження, що донеччани дещо розгублені. Вони розуміють, що прорахувалися зі своїм колишнім вибором — Януковича тут тепер так само не сприймають. Але вони не розуміють, на кого можна покластися зараз.

Вони переживають страхи, які були насаджені міфотворцями-попередниками. Місцеві соціологи (Донецький інститут соціальних досліджень і політичного аналізу) з’ясували, що 60,5% жителів Донецька бояться «бандерівців», 47% — центральної влади, 38% — втручання європейських і американських політиків. Ау, міфотворці, де ви поховалися?! Можливо, розкажете людям правду про свою брехню? Можливо, вибачитеся? І мова не про російських діячів — із тими все зрозуміло; мова — про вітчизняних маніпуляторів, які торік організовували антифашистські марші, підкуповували мітингувальників, змушували журналістів показувати «правильні» репортажі, стрибали по всіх телеканалах зі своїми партійними темниками…

Страхи донеччан можливо й потрібно розвіяти. А ще більше потрібно розказати, що можна в країні змінити. Між настроями на Євромайдані й серед більшості донеччан є одна важлива спільна риса — і перші й другі прагнуть змін; і перших і других не влаштовує нинішній стан справ. Але є й відмінність: перші готові робити все можливе, щоб ці зміни настали. Другі — песимістичніші, навіть та верства, яка, здавалося б, має бути двигуном активності, здорового оптимізму.

Наші конференції якраз і спрямовані на те, щоб люди зрозуміли, що успішна Україна можлива. Що існують механізми впливу. Але для цього спочатку важливо консолідуватися, бути разом — бо наші внутрішні суперечки працюють проти нас. І донеччани із захопленням слухали історії успіху від Центру протидії корупції, який і в часи Януковича зміг врятувати понад мільярд гривень бюджетних коштів, котрі хотіли роздерибанити любителі держзакупівель. Із не меншим інтересом донецькі активісти прислухалися до ідеї судового реформування від Центру політико-правових реформ. Бо корупцію не побороти, якщо чиновник не нестиме справедливого покарання. І якщо спочатку в ремарках донеччан панував розпач: мовляв, зміни неможливі, тому що неможливі, то під кінець обговорення почали звертатися до нас із своїми порадами. І нехай правоохоронні органи торік відреагували лише на 5% запитів Центру протидії корупції, а в 95% випадків не виявили зловживань бюджетними злодіями, то варто все-таки звертати увагу на ці 5%.

«Після сьогоднішнього спілкування я зрозумів, що людей у Донецьку та Києві непокоять ті ж самі проблеми. Між вами більше спільного, ніж комусь здається. Я — оптиміст щодо перспектив України», — зазначив у підсумку посол Швеції. «Ви зрозумійте: Росія все затіяла для того, щоб унеможливити зміни в Україні. Посли мають це знати», — викрикував із зали місцевий експерт. Очевидно, що посли це розуміють краще будь-кого, але більш важливо, що це починають розуміти й у самому Донецьку. «Не треба ніякого розширення повноважень місцевих громад. Ми місцевим не довіряємо ще більше, ніж київським. Це ж місцеві політики та бізнесмени підтримують провокаторів, бо бояться змін, бояться, що їхньому пануванню та крадіжкам настане кінець. Ми знаємо їхні імена. Треба кінчати з цим безладом», — додає ще один донецький експерт. «Нам потрібна нова суспільна мораль, щоб було соромно давати хабара», — додає інший.

Донецьк на роздоріжжі. Їхні кумири виявилися боягузливими злодіями. Нові герої не з’явилися. Їхні міфи, підживлювані попередніми владами, розвіюють, а в справжні ідеали й цінності вони поки бояться повірити. Бояться знову довіритися, щоб не бути обдуреними. Донецьк — місто з характером. Тому тут не розуміють, чому їхній усіх записують в сепаратисти; донеччани не розуміють, коли спершу кажуть «схід і захід разом», а потім закликають попрощатися зі східним баластом. Із Донецьком потрібно вести діалог. І людей, готових до діалогу, тут чимало. Успішній Україні потрібен запальний і романтичний західняк, їй так само потрібен прагматичний східняк. У цьому й є базовий секрет успіху. Тому нам і нав’язують ворожі правила та сценарії — ненависті, розбрату і агресії. Це — шлях в нікуди, шлях до руїни. На зло ворогам — і зовнішнім, і внутрішнім — маємо зірвати чужий план.