Публікації

Стаття Альони Гетьманчук, директора Інституту світової політики для тижневика “Дзеркало тижня”Новообраному президентові Чехії, чи то соціалісту, чи то соціал-демократу Мілошу Земану, впродовж останнього тижня надійшло чимало вітальних телеграм. Зокрема й від президента України. У В.Януковича був привід справді від щирого серця привітати свого чеського колегу, який у запеклому виборчому бою переміг свого головного суперника — міністра закордонних справ, князя Карла Шварценберга. Це до часів президентства Віктора Федоровича Чехія в українських політиків асоціювалась із приємним попиванням мінеральних вод у напівросійськомовних Карлових Варах. У часи ж Януковича ця невеличка республіка раптом перетворилася на своєрідний осередок уваги до політичних переслідувань в Україні чи, як мінімум, на постійно ввімкнений у Європі “алярм”, що за нинішньої влади в Україні деякі опозиційні політики просто змушені шукати притулку за кордоном. Навряд чи прихід Земана примусить Чехію переглянути свою позицію у питанні бажаних (і не дуже) гостей з України, але з його появою в Празькому граді в української влади є більше шансів отримати “свою людину” в Празі. Людину, котра навряд чи вітатиме з розпростертими обіймами опозиціонерів, гнаних з України “злочинною владою”. \
Тим більше що й у самій Чехії, всупереч поширеним уявленням у наших краях, далеко не всі в захопленні від зростання кількості VIP-біженців з однієї конкретної держави на Сході Європи. А в деяких сусідніх із Чехією країнах (тій-таки Словаччині, яку Земан має намір відвідати з першим президентським візитом) доводилося чути, що словаки на місці чеських колег не наважилися б на позитивні відповіді для українських шукачів притулку, — надто це серйозний виклик для діалогу з офіційною владою в Києві.

Наскільки серйозний цей виклик, чехи змогли переконатися впродовж останніх кількох років. Відносини між Києвом і Прагою в цей час розвивалися таким чином, що на запитання, чому не відбувся той або інший візит (переговори, консультації) на двосторонньому рівні, українські чиновники лукаво відповідали: “Ти ж розумієш, що Чехія сьогодні не найбільш дружня для нас країна”. Хоча ключову роль, за нашою інформацією, у наданні притулку відомим українцям у Чехії відіграв глава міграційної служби Чехії, знаний у своїх колах дисидент, найбільше відчуло на собі реакцію офіційного Києва чеське МЗС під керівництвом Карла Шварценберга.

Але що цікаво: навіть незважаючи на всілякі політичні та дипломатичні обструкції з боку Києва і активну діяльність Олександра Тимошенка в Празі, чеський уряд не став уподібнюватися дрібним месникам, якими кишать Печерські пагорби в Києві, і зайняв, скажімо, у тому ж питанні Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, позицію, більш близьку до позиції Польщі, аніж Німеччини. Причому роль міністра Шварценберга була в цьому питанні далеко не останньою. Як, до речі, і роль іншого чеха, єврокомісара Фюле, який у колах європейської бюрократії вважається сьогодні головним адвокатом підписання Угоди про асоціацію Україна-ЄС у листопаді на Вільнюському саміті Східного партнерства. Причому ще невідомо, чия позиція на кого більше впливає: Фюле на Шварценберга чи Шварценберга на Фюле, оскільки чеський міністр закордонних справ завдяки своїй дружбі з Вацлавом Гавелом (свого часу навіть працював керівником його адміністрації) та активному сприянню дисидентському рухові є своєрідним моральним авторитетом для багатьох чеських політиків і дипломатів.

Так чи інакше, зовсім не з доброго дива після перемоги Земана Янукович відразу ж направив новообраному чеському президентові компліментарний лист, у якому не лише нарешті згадав, що Чехія — “важливий політичний та торгово-економічний партнер у ЄС”, а чеський народ — насправді дружній народ, а й запросив Земана завітати до України. Наче це зовсім не український лідер ще донедавна махав деяким представникам чеської держави пальчиком з попередженням на кшталт “но с етімі політічєскімі бєжєнцамі надо что-то рєшать”…

Так, від новообраного президента Чехії, на відміну від тамтешнього міністра закордонних справ, навряд чи можна очікувати, що одного чудового дня він підійде до Януковича і скаже фразу, яку чеський міністр просто й невимушено сказав торік тодішньому міністру Грищенку: “Пане міністре, у мене до вас є пропозиція — відпустіть Юлію Тимошенко на лікування до Німеччини”.

З Мілошем Земаном у Віктора Януковича справді є шанс потоваришувати. Земан, як і Янукович, за великим рахунком, — людина з минулого. Хоч він і не жив у “совку”, проте багато типових атрибутів совковості вочевидь узяв у свою риторику та поведінку. Земан, за бажання, навіть може претендувати на роль такого собі чергового медіатора між Євросоюзом та Україною, якщо інший чех — єврокомісар Фюле — остаточно покладе край цій невдячній справі, а Квасьнєвський остаточно переключиться на роботу радником Нурсултана Назарбаєва. Земан настільки добре володіє російською, що не змарнував нагоди похизуватися цим своїм вмінням навіть на фінальних теледебатах. А головне для Віктора Федоровича — Земан ніколи особливо не переймався такими питаннями, як, скажімо, права людини, — власне, тими питаннями, з приводу яких до Януковича лунає сьогодні найбільше претензій від західного світу. Коли у Земана запитали, що важливіше у відносинах із Росією й Китаєм — права людини чи вигідна торгівля, він сказав, що не треба бути святішим за Папу Римського, і навів приклад Німеччини, яка, мовляв, чудово умудряється торгувати з цими обома країнами. Він ненавидить журналістів і, на відміну від багатьох інших західних політиків, навіть не приховує цього. Він, подейкують злі язики, з тих політичних аксакалів Чехії, котрі не проти розпочати день із півлітрівки “Бехеровки”, і, мовляв, нехай весь світ зачекає… Він не особливо страждає від іміджу “проросійського” політика. І, хоча під час передвиборної кампанії Земан усіляко намагався відкинути найпоширеніший закид на свою адресу, що буцім його фінансує “Лукойл”, однак мусив зізнатися: справді, в його штабі працювали співробітники російської нафтової компанії й навіть перераховували на його кампанію кошти, але начебто свої власні, а не російські нафтодолари.

Загалом, досить показово, що на перших в історії Чеської Республіки прямих президентських виборах чехам довелось робити вибір не просто між двома політиками на прізвища Земан та Шварценберг. І не просто між лівим та правим, між “своїм у дошку” і аристократом (причому справжнім аристократом, з усіма титулами, палацами і безмежними лісовими угіддями, а не фіктивними українськими а-ля “межигір’ями” та незаконно відчуженими лісами й озерами), між лояльним до нинішньої Росії та її запеклим критиком, між справжнім чехом і чехом заїжджим (Шварценберг провів більшу частину свідомого життя в Австрії й Німеччині, хоча й не з власного бажання, а з волі тодішнього комуністичного уряду). Це ще був вибір між “міцним господарником” (Земаном) та моральним авторитетом (Шварценбергом, якого підтримали в основному молодь, інтелігенція і переважно мешканці великих міст), котрий жодного разу не був замішаний в жодних скандалах, пов’язаних із аферами та корупційними схемами, на відміну від Земана, що чудом пережив їх чимало. Чехи зробили ставку, яку зазвичай роблять українці, — на міцного господарника. Хоча в нас іншої опції — морального авторитета національного масштабу, — на відміну від Чехії, ніколи, в принципі, й не було.