Публікації

Пост в блог на “УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ” директора ІСП Альони ГетьманчукТоргівельна “війна” з Росією застала мене в українських регіонах – пік її загострення у Чернігові та Ніжині, відносне перемир”я у Полтаві та Кременчуку. Саме там якраз відбувались наші Вуличні євроуніверситети – спілкування на вулицях з пересічними мешканцями на тему інтеграції України в ЄС за допомогою візуальних елементів та європейських лекторів. До речі, сьогодні невеличка кругла дата – проводимо десятий такий євроуніверситет. Місце призначення – Конотоп на Сумщині.\
Що ж, досить цікаво було спостерігати за тим, з яким настроєм пересічні українці підійшли до межі критичного вибору між ЄС та Митним Союзом. Тобто коли треба відповісти не на абстрактне питання “Ви хочете, щоб ваша країна йшла до ЄС?”, а на питання “Ви хочете, щоб ваша країна йшла до ЄС ціною тимчасово зіпсованих відносин з Росією?”. Наголошую на слові “тимчасово”: переконана, що рано чи пізно російським друзям доведеться змиритись з вибором України і спробувати отримати з цього вибору якусь користь і для себе (чи для свого бізнесу).

Що ж, не буду лукавити: є багато прикладів того, що чим абсурдніша страшилка наших російських братів, тим більш активно її тиражують у народі. І чим агресивніше ведуть себе у Москві, штампуючи нові сценарії краху України, тим більш прокидається відома українська миролюбність: ну для чого ж, сваритись, це ж наші найбільші сусіди, “браття”, так би мовити.

Люди не втомлюються повторювати (і особливо це було помітно в Кременчуку, де багато підприємств зав’язані на російський ринок): якщо продовжиться така колотнеча з Росією, наші підприємства помруть, людей викинуть на вулицю. Звісно, в деякі моменти доводилось виступати у ролі психоаналітика й заспокоювати, а в деякі моменти – ставити зустрічні питання.

Для тих моїх співвітчизників, які все ще сповнені братської любові до російського сусіда й переживають не за прибутки якогось абстрактного олігарха і економіки в цілому (а є й такі), а за реальні робочі місця й заробітні плати, я, зазвичай, пропонувала відповісти лише на одне питання. І воно полягає в наступному.

Нав’язуючи Україні Митний Союз Росія постійно розповідала, що дуже сильно дбає про добробут українців. Мовляв, це ж не для нас Україна в Митному Союзі треба, а для вас дурних братів – ваші заводи на ладан дихають, ваші товари ніхто, крім нас, не купляє, зарплати у вас жалюгідні, і так далі тому подібне. Називались, як ми добре пам’ятаємо, цифри в 8,9,10 (хто більше) мільярдів щорічного виграшу для економіки України. Сьогодні, – запитую я у своїх співгромадян на площах і вулицях – коли наносяться конкретні збитки конкретним українським підприємствам і конкретним сім’ям конкретних працівників, Росія наочно демонструє, як їй болить добробут своїх братів в Україні, чи вона демонструє, що їй насправді начхати і на стан української економіки, і на добробут кожного з вас? Хтось робить вигляд, що не почув мого питання, а хтось все ж відповідає: їй, звичайно, плювати на те, як живуть їхні “брати” в Україні. Їм все одно, отримають вони зарплату чи 600 працівників, як на одному з відомих заводів в Кременчуку, потраплять дякуючи Росії під загрозу звільнення. Ну і як вони можуть дбати про братів в Україні, якщо вони не можуть нормально подбати про своїх власних громадян? Бо так само, як потрібна їм бідна і затуркана маса у Росії, яка б продовжувала тримати на плаву режим Путіна, щоб раптом не було гірше, так само потрібна їм бідна і затуркана маса в Україні, яка б опиралась інтеграції в Євросоюз теж заради того, щоб не було раптом гірше. Хоча, зрозуміло, що гірше для багатьох з них вже бути навряд чи й може.

Багато українців це підсвідомо відчувають, хоча ще не готові говорити про це вголос. І, можливо, саме тому, одним з найпопулярніших питань навіть проросійськи налаштованих громадян є питання: “А как же нам поможет Евросоюз?”. Але, друзі, знову ж таки: чому Євросоюз має допомагати – це ж ваші брати-росіяни забирають у вас робочі місця, і ставлять деякі ваші сім’ї на межу виживання. Навіть у найдурнішому сні важко собі уявити аналогічну істерику з боку ЄС: мовляв, якщо ви йдете до Євросоюзу, то тоді ми торгуємо і дбаємо про добробут ваших громадян, якщо ні – то тоді влаштовуємо блокаду і починаємо чмирити по-чорному. Не знаю, як це виглядає з Москви, а з Києва – досить жалюгідно.

До речі, ви помітили, що все це сталось, як Україна почала оформлювати свої відносини з Митним Союзом? Отримала статус спостерігача – опинилась в статусі торгівельної війни. Непоганий початок інтеграції в євразійському напрямку. Цікаво, що було б, якби Україна раптом відважилась вступити в Митний Союз? Те, що діється у відносинах між Росією та Білоруссю сьогодні (і про це напишу згодом) – впевнена, тільки квіточки порівняно з тим, що б відбувалось між Києвом та Москвою.

Насправді, мандруючи Україною, ще раз переконалась в одному: багато людей не проти ЄС і не за Митний Союз, а просто хочуть, щоб у Києві нарешті остаточно визначились. Ідемо в ЄС, Бог з ним. Тільки поясніть по-людськи, що це для нас означає, а то поки що Угода про асоціацію виглядає з регіонів як чийсь недолугий каприз у Києві: “хочу підписати, і все”. І перестаньте фліртувати з Митним Союзом: мовляв, ми ще подивимось, як у вас там все працює, може до чогось і домовимось.

Що буде далі з Росією? Товариш Глазьєв обіцяє скасувати стратегічне партнерство. Але, якщо чесно, хіба воно колись у нас з Росією було? І хіба може воно існувати в принципі, коли одна з них почувається натурально тільки в ролі господаря? Можливо, краще мати просто добросусідські відносини, ніж таке стратегічне партнерство?

Що ж до торгівельної війни, то тут все зрозуміло: якщо Росія продовжуватиме в такому ж дусі, то вона забезпечить не тільки підписання Угоди про асоціацію, але й і її імплементацію. Просто, іншого вибору не буде з такими російськими шлагбаумами. І це вже не така й погана новина.