Публікації

9 лютого Інститут світової політики презентував дослідження «Україна-Німеччина: Як ситуативне партнерство перетворити на пріоритетне»Автори:Альона Гетьманчук, директорка Інституту світової політики
Сергій Солодкий, перший заступник директора ІСП

Дослідження українсько-німецьких відносин є першою запискою у рамках нової амбітної ініціативи ІСП «Аудит зовнішньої політики України». Мета ініціативи – дослідити взаємні інтереси України та низки стратегічно важливих для неї держав з метою вироблення проактивної зовнішньої політики України.

ВСТУП

Відносини між Україною та Німеччиною перебувають на своєрідному випробувальному терміні: за останні два роки перед двома країнами з’явилося чимало можливостей для виведення відносин на новий рівень. Проте ще більше перешкод можуть стати на заваді формуванню абсолютно іншої за своєю суттю взаємодії. Україна має продемонструвати за цей час те, що німці цінують у партнерстві з іншими країнами: вміння дотримуватись чітких правил гри та вміння виконувати взяті на себе зобов’язання.
Досі невідомо, чи вдасться ситуативне партнерство, яке встановилось між Києвом та Берліном, перетворити на пріоритетне і принаймні наблизити до стратегічного. Для цього потрібні зусилля з обох боків. План дій щодо України, розроблений німецьким Урядом, який координує МЗС Німеччини, а також фактична стратегія, розроблена зовнішньополітичним крилом правлячої партії ХДС/ХСС СС — перші кроки в напрямку розробки майбутньої стратегії щодо України, в закріпленні яких Київ має бути як ніхто зацікавлений.
Для того, аби впливати на цей процес, Україні потрібна проактивна позиція з елементами стратегічного бачення, оскільки сьогодні в Берліні не до кінця розуміють, наскільки серйозно Київ зацікавлений інвестувати у свої відносини з Німеччиною, а не лише тактично використовувати її для протидії російській агресії.
Наразі в активі України-Німечиини — перебування українського досьє в топі пріоритетів відомства Федерального канцлера та інтенсивний політичний діалог, який став можливим завдяки залученню Берліна у припинення війни та розв’язання конфлікту на Сході України. Однак рівень довіри між лідерами обох країн наразі залежить від того, наскільки Україна готова виконувати взяті на себе зобов’язання в рамках Мінського процесу.
Не в останню чергу від України залежить, у якій мірі нова українська політика Німеччини буде йти окремим треком, а не в субординації до політики Німеччини щодо Росії. Політика «Russia first» серйозно поставлена під сумнів, однак зважаючи на коопераційний, а не конфронтаційний характер німецької зовнішньої політики, шанси на її відтворення залишаються.
У Німеччині й надалі спостерігається консенсус із приводу того, що німецька зовнішня політика — це європейська політика. Берлін і надалі не зможе діяти винятково згідно з власними преференціями, а повинен буде враховувати позиції інших країн ЄС, аби уникнути подальшого самоблокування в ЄС. Передусім, Франції.
Ключовий загальний інтерес України щодо Німеччини в Києві формулюють наступним чином: зробити все можливе, аби і в середньостроковій перспективі українське політичне досьє в Берліні залишалось серед пріоритетних, а з часом перетворилося також на економічне з допомогою приходу та закріплення в Україні стратегічних німецьких інвесторів у різних галузях. Серед інших інтересів фігурує роль Німеччини в забезпеченні європейської єдності щодо критичних для України питань та підтримці (зокрема й фінансової) реформ в Україні.
Якщо узагальнити озвучені нашими німецькими партнерами інтереси Німеччини щодо України, то вони виглядатимуть приблизно наступним чином:
1) стримування конфлікту на Сході України, оскільки він може підривати стабільність інших частин України;
2) запобігання дестабілізаційних та дезінтеграційних процесів в Україні, а також різкого погіршення соціально-економічних умов;
3) консолідація України політично та через реформи, оскільки майбутнє України залежить від її внутрішніх трансформацій;
4) підтримка європейської інтеграції України як найпотужнішого інструменту трансформації країни.

Показово, що якщо в інтересі України до Німеччини чітко фігурує економічний фактор, то в окреслених інтересах Німеччини щодо У
країни він не простежується так очевидно, незважаючи на потужний геоекономічний акцент, який традиційно робився в німецькій політиці щодо інших країн. Саме на економічних інтересах, а не безпекових, роками вибудовувалась стратегія Німеччини щодо багатьох країн світу.
Водночас є чіткий збіг інтересів у тому, що стосується трансформації України в рамках процесу європейської інтеграції. Після підписання, ратифікації Угоди про асоціацію й набуття чинності Зони вільної торгівлі з ЄС процес європейської інтеграції став для України неминучим. Однак в європейських столицях, зокрема, й у Берліні, все ще є питання, наскільки цей процес буде незворотнім. Для німців, на відміну від багатьох українців, євроінтеграційний вектор — це не геополітичний проект, а модернізаційний проект. На деяких владних рівнях відчувається брак усвідомлення, що з Україною потрібно буде мати справу не на ситуативній, а на постійній основі. Цілком очевидно, що мала б сенс розробка української версії «Партнерства заради модернізації» — політики, яка зазнала поразки щодо Росії.
Нові можливості полягають також і в тому, що для німецьких політиків, як і в цілому для німецького суспільства, Україна вийшла з так би мовити сліпої зони. До Євромайдану Україна для німецьких еліт була ще однією пострадянською, бідною країною зі схильністю до авторитаризму, з неясними пріоритетами, катастрофічно корумпованими політичними елітами й засиллям олігархів. Після Євромайдану вдалося переконати принаймні частину німецького істеблішменту, що українці щиро бажають змінити стан речей. Німецьке керівництво прагне підтримати українські зусилля. Питання лише в тім: як далеко готовий піти Берлін у цій підтримці?
Можливості супроводжуються також ризиками. Німеччина дедалі більше змушена відволікатися на внутрішні проблеми (передусім — кризу біженців). Не менше уваги Берліна займають питання дієвого функціонування усього Європейського Союзу (грецька криза; невдовзі не менше сил Берліна може забрати референдум про перебування в ЄС Великої Британії). Дуже швидко увесь німецький політикум зануриться у виборчий процес, коли українське питання взагалі може відійти на задній план — вже у 2016 році важливі вибори до п’яти німецьких земель, у 2017-му — через парламентські вибори. До того ж, не варто недооцінювати сильного російського лобі в Німеччині, тиску з боку частини німецького бізнесу, який прагне повернутися до статус-кво у відносинах з Росією.
Інтерес до України в Німеччині може в середньостроковій перспективі утримуватись на високому рівні за двох умов. Перша песимістична: безпекова ситуація в регіоні погіршуватиметься, відбуватиметься ескалація конфлікту між Україною та Росією. За таких умов Україна, без сумніву, входитиме щонайменше до трійки пріоритетів зовнішньої політики ФРН. Очевидно, що такий сценарій не бажаний ні для Києва, ні для Берліна. Другий оптимістичний: Україна демонструватиме стрімкі дива реформування, боротьби з корупцією — німецькі політики зможуть використовувати український приклад як власне досягнення, своєрідний козир. Альтернативні сценарії існують: вони полягатимуть у тому, що Україна повертатиметься в розряд хоч і важливої, але не пріоритетної східної периферії Європи. Не в інтересах України допускати такий розвиток подій.
Найбільшим подразником у відносинах між Києвом та Берліном є питання інтеграції України до НАТО. У Німеччині існує консенсус з приводу того, що інтеграція України до НАТО є деструктивною політикою. Причому ці настрої поділяються і німецькими громадянами — за цим показником німецькі суспільні настрої б’ють усі негативні рекорди порівняно з настроями в інших країнах НАТО. Так, 57% німців протистоять включенню України до Альянсу, тимчасом як навіть у Франції 55% підтримують таке включення.
Очевидно, потрібен новий рівень діалогу в секторі безпеки та оборони. Україна та Німеччина наразі обидві надають великої ваги посиленню власної безпеки та перебувають на етапі інтенсивного реформування збройних сил. Обмін досвідом у цьому контексті міг би, з одного боку, виявитися корисним для трансформаційних зусиль самої України, але також заклав би підвалини для поглиблення взаєморозуміння у безпековому секторі.
Поки що в Німеччині не існує впливових політиків чи лідерів думок, які б могли резонно пояснити своїм співвітчизникам важливість такого кроку. У цьому контексті ситуація лише погіршилися порівняно з тією, яка була під час Бухарестського саміту у квітні 2008 року, коли Україні і Грузії відмовили в отриманні Плану дій щодо членства в НАТО.

Від того, що Україна буде постійно заявляти про недалекоглядність Німеччини в цьому питанні, Берлін не змінить своєї позиції.
Завдання цього аналітичного матеріалу полягає в тому, аби дослідити реальний стан справ відносин України та Німеччини в ключових сферах партнерства: політично-безпековій та торговельно-економічній. Основна ж ціль — проаналізувати шляхи зближення двох країн, «прив’язки» їх одна до одної — йдеться фактично про реконфігурацію старої зовнішньополітичної доктрини Німеччини (нова східна політика, чи Neue Ostpolitik) у нову зовнішньополітичну програму з паралельним українським треком.

Повний текст аналітичної записки доступний тут.

Також записку можна завантажити тут.

Записка підготовлена у рамках проекту ІСП «Нова європейська політика: заповнюючи прогалини в інформації», що здійснюється за підтримки проекту «Об’єднуємося заради реформ» (UNITER), який реалізується Pact в Україні за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Дослідження підготовлено за підтримки “Чорноморського фонду для регіональної співпраці” Німецького фонду Маршалла.