Публікації

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони Гетьманчук

Можна довго засуджувати заяви посла Німеччини Райхеля, але від вчорашньої історії точно не виграли ні Україна, ні Німеччина, ні їхні відносини. Це однозначно взаємопрограшна ситуація (lose-lose situation).

Німеччина не виграла, тому що незважаючи на те, яку б лінію поведінки не обрав пан Райхель у майбутньому, працювати в Україні йому буде й надалі буде складно і, очевидно, не досить комфортно. Коли тебе не сприймають навіть попри те, що ти представляєш країну, якою керує канцлер Меркель – це справді дипломатичний виклик. Свідомо пишу “надалі”, оскільки дискомфорту після вчорашнього інтерв”ю у Райхеля лише додасться, але відверта настороженість щодо посла на владних пагорбах та серед частини експертної спільноти і громадянського суспільства виникли не після вчорашнього інтерв”ю. У деяких випадках це вже триває майже добрих півроку. Так що вчорашні заяви для тих, хто спілкувався з послом раніше чи слухав його коментарі на нашому Зовнішньополітичному форумі у грудні минулого року – не стали несподіваними. З моменту приїзду до України він не приховував і постійно озвучував на зустрічах з українськими партнерами бачення врегулювання конфлікту на Донбасі, яке помітно дисонувало від, скажімо, бачення попереднього німецького посла Вайля. І демонструвало значно вищий рівень нетолерантності до української позиції, ніж, скажімо, є в офісі федерального канцлера. Причому посол озвучував своє бачення досить впевнено, можливо навіть досить самовпенено. Деякі дипломати з країн ЄС пояснюють таку самовпевненість попереднім постом Райхеля в Косово, де німецький посол апріорі має значно вищі важелі впливу на ситуацію, аніж в Україні, а його думка вважається ледве не істиною в останній інстанції. В Україні по-іншому. Тим більше, в ситуаціі, коли президент і його зовнішньополітичний радник на прямому контакті з канцлером та її зовнішньополітичним радником. Очевидно, послу потрібно було більше часу, щоб зрозуміти, що Україна – це не Косово (в усіх сенсах). І тут не те, що президент, але й міністр закордонних справ може наважитись з ним не зустрітись (як, в принципі, і було).

Для України ця історія програшна, тому що Райхель – це не інородне тіло в німецькому дипломатичному корпусі. Його позицію по Мінську поділяють інші представники МЗС Німеччини, зокрема й ті, з якими мені особисто доводилось не раз спілкуватись. Ризикну припустити, що в ній не бачить нічого крамольного й новий міністр закордонних справ Німеччини. Стримана реакція МЗС Німеччини з приводу інтерв’ю посла (і то на запит медіа) – цьому лише підтвердження. Можливо, в Берліні вирішать, що Райхель буде більш ефективним на іншому дипломатичному напрямку, а можливо – ні, і тоді все одно в Києві доведеться мати справу саме з послом Райхелем, скільки б не намагалась його ігнорувати в профільних відомствах.

Крім того, Райхель – не перший посол важливої країни, який приїжджає до України з баченням багатьох процесів, яке не вписується в український мейнстрімовий дискурс. Але в багатьох випадках після певного часу перебування в Києві інші посли дещо коригували своє бачення тих чи інших речей, або ж змінювали принаймні свою тональність в результаті постіних розмов та дискусій з українськими дипломатами, політиками, експертами, активістами і просто пересічними українцями, з якими вони комунікували і в Києві, і під час подорожей Україною. Вважаю, що ті в Україні, які мали можливість, але жодного разу не скористались цією можливістю переконати посла Райхеля в тих чи інших критично важливих для України речах, взагалі мали найменше право вчора його критикувати. Тим паче, що Райхель готовий до дискусій і аргументів (була приємно здивована, коли він “від корки до корки” прочитав наше дослідження “Аудит українсько-німецьких відносин”, і ми мали можливість його з ним навіть обговорити). Інша справа ті, хто намагався неодноразово донести аргументи України до Райхеля, але він не хотів їх чути.

Так чи інакше, ця історія – ще й прекрасна ілюстрація того, що довіра в українсько-німецьких відносинах все ще є субстанцією надзвичайно крихкою і присутня далеко не на всіх рівнях. Але нічого катастрофічного в цьому немає, є над чим працювати.