Публікації

Альона Гетьманчук, директорка Інституту світової політики, для «Главкома»Джо Байдену не дуже легко даються трансатлантичні перельоти. Він не спить, чи майже не спить в літаках. Принаймні, так кажуть обізнані люди. Очевидно, що якщо він летить за тридев’ять земель, то летить не для пафосних заяв і вдалих кадрів. Це українські лідери можуть собі дозволити пересікти океан заради красивого фото, американські – ні.\
Нинішній американський президент взагалі не дозволив і, з високою долею ймовірності, не дозволить собі злітати в Україну за два терміни свого президентства. «Американці люблять переможців», – дуже ємко і водночас красномовно нагадав мені нещодавно один американський урядовець. А на переможця, яким могли б хизуватися у Вашингтоні, Україна поки ще не дуже схожа. На країну окремих переможців – так, ніж на країну-переможця – ні.

І, власне, для чого літати особисто Обамі, коли українське досьє можна віддати на надійний аутсорсинг? Так само як на міжнародному рівні врегулювання кризи на Донбасі президент Обама свідомо чи несвідомо делегував Меркель, врегулювання кризи в Україні на внутрішньополітичному рівні Обама делегував Байдену. Американці кажуть, що трагедії з цього робити не треба – у Байдена по Україні повний карт-бланш. Адже це якраз той випадок в адіміністрації США, коли президент і віці- президент США гарно спрацювались: часто обідають разом, а донька Обами і внучка Байдена навіть грають в одній баскетбольній команді. Та все ж – українці люблять символи, а Байден це не символ. Байден – це сигнал. Причому сигнал такий же яскравий, як неоново-синя мигалка на нових поліцейських авто. Сигнал того, що Україна – складний і невдячний випадок. Достатньо подивитись, якими ще країнами Обама доручив Байдену зайнятись під ключ. Це Ірак, це країни Центральноі Америки, які лідирують у кримінальних хроніках.

У Байдена буде доволі стандартна програма у Києві: довга розмова з президентом, довга розмова з прем’єром, вже традиційна зустріч з громадськими активістами etc. Єдине помітне нововведення – виступ у Верховній Раді. Причому, в офісі Байдена чомусь переконані, що це безпрецедентне явище для закордонних лідерів, хоча ще свіжі спогади від виступу президента Польщі. Понад те, представники Білого Дому навіть обмовились під час бекграунд брифінгу для медіа перед візитом Байдена, що гуглили і не знайшли інших таких випадків. Виглядає досить несерйозно – краще б уточнили у посольства США в Україні. Але з нинішньою централізацією зовнішньої політики США у Білому Домі і прославленим мікроменеджентом часів Обами – це, мабуть, нормальне явище.

Кожен візит Байдена в Україну за часів його віце-президентства відбувався на різному міжнародному тлі. Але нинішній візит чимось нагадав мені його перший візит на посаді віце-президента в Україну – у 2009-му, коли Хіларі Клінтон з благословення Обами натискала з Лавровим жовту кнопку з пророчою помилкою – «перегрузка» замість «перезагрузка». У Білому домі не приховують, що цього разу теж одна з причин візиту Байдена – продемонструвати, що жодної оборудки по Сирії за рахунок України нема і бути не може. Україна і Сирія – це два окремих, хоч і паралельних в часі треки, тому українські колеги і друзі мають перестати панікувати.

Але віце-президенти США – не психоаналітики, щоб летіти з десяток годин для того, аби заспокоювати своїх партнерів і навіть офіційно не союзників. Тим більше, що і у відкритих, і у закритих розмовах американці доволі відверто кажуть: і в питанні України, і в питанні Сирії вони відштовхуються виключно від національних інтересів Америки. Підкреслюю: від національних інтересів США, а не від фобій України. Тим більше, що ці фобії інколи просто слугують відволікаючим маневром.

Українському керівництву вигідно під час візиту Байдена розігрувати карту ревнивої дружини, яка запідозрила чоловіка у зраді, хоча доказів для цього особливих немає. Розігрувати для того, щоб «чоловік» почував провину і вимушений був доказувати, що далі любить. Це зовсім не означає, що під час візиту Байдена питання Росії взагалі не фігуруватиме. Звісно, фігуруватиме. Зокрема, в контексті виконання Мінських домовленостей і продовження західних санкцій. У Вашингтоні, як мантру, повторюють позицію, що продовження санкцій проти Росії пов’язано з ПОВНИМ виконанням Мінських домовленостей, а не з її роллю у вирішенні питанні Сирії. І кажуть, що для них взагалі не проблема й далі виконувати непублічну, але вкрай важливу місію із «підбадьорення» європейських союзників жорстко утримувати санкції. Але по мірі того, як європейці експлуатуватимуть неспроможність України виконати свою частину Мінських домовленостей в частині Конституційної реформи і явного небажання проводити вибори на окупованих територіях за нинішніх умов, робити це Штатам буде складніше і складніше. Бо ж із самого початку підписання цих домовленостей питання полягало не в тому, чи захоче їх виконувати Росія, а чи зможе їх виконати Україна.

Незважаючи на те, з яким завзяттям підчищають стайні перед візитом Байдена і в оточенні Порошенка, і в оточенні Яценюка (чого варте розрулення ситуації по Спеціальній антикорупційною прокуратурі, відстрочка візиту Фірташа і складання мандату Мартиненком), у Вашингтоні все ще є сумніви, наскільки американські занепокоєння дійсно враховують, а не роблять вигляд, що враховують. Наскільки українські керівники дійсно чують месидж, а не майстерно роблять вигляд, що чують його (get a message, not guess a message), коли йдеться про системні речі, а не про символічні пожертви чи тимчасові політичні комбінації.

Тому що, насправді, вустами Байдена і частково Обами було сказано і Порошенку, і Яценюку все, що мало бути сказано керівництвом США, аби процес боротьби з системною корупцією чи реальна реформа прокуратури були насправді запущені. Чого варті репліки Байдена на Бізнес-Форумі Україна-США у липні цього року у Вашингтоні, коли він закликав Яценюка зібратись і почати саджати корупціонерів у тюрми (put people in jail). А заочно в попередив, що «наступні кілька місяців будуть визначальними». Насправді, це вже був спіч на межі відчаю. Складно уявити, які ще слова і попередження зможе додати до цього Байден, перебуваючи у Києві.

Адже «наступні кілька місяців» якраз минули, а крім шоу з арештом Корбана нічого не відбулось. Ні, помиляюсь, відбулась ще історія з Шокіним. До речі, цікаво, в АП розуміють, НАСКІЛЬКИ серйозних репутаційних втрат завдала президенту історія з Шокіним серед західних партнерів? І тим самим, до речі, укріпила позиції Яценюка, який від свого дисредитаційного баласту за прізвищем Мартиненко важко, але дистанціювався?

Системна боротьба з корупцією та реформа прокуратури – давні фішки американців. Для таких людей як Байден корупція – навіть більше, ніж фішка. Інсайдери стверджують, що віце-президент США від початку агресії Росіі впевнений: якби не корупція, то в Україні не сталось би того, що сталось після Майдану. Саме тому Байден трохи більше тижня тому відвідував і Балкани – американці вже другий рік побоюються, що якраз Балкани можуть бути наступною дестабілізуюючою точкою (і це одна з причин, чому Чорногорію саме зараз запрошують до членства в НАТО, а з Сербією ЄС починає переговори про вступ).

Як і у випадку з Європейським Союзом, сьогодні для США в Україні відкрилось унікальне вікно можливостей – вони можуть тиснути стільки, скільки дозволяє їм громадянське суспільство і суспільство в цілому. А вони дозволяють дуже багато. Наше останнє опитування підтвердило, що українці вимагають значно більшого тиску від Заходу на українську владу, ніж є сьогодні. Фактично, це суспільний карт-бланш на втручання у внутрішні справи.

Але тут виникає інше питання: американці мають втручатись заради того, щоб нав’язувати конкретні принципи управління (підзвітності, транспарентності тощо), чи щоб називати конкретні імена управлінців? Американська зовнішня політика завжди славилась надмірною персоналізацією. Хороший політик автоматично робив хорошою для США ту чи іншу країну, а поганий – навпаки, поганив. Байден, кажуть у Білому Домі, майстер персонального підходу. Якщо він вже взявся за якусь країну, то має обов’язково вибудувати там персональні зв’язки з тими, хто цією країною керує. Він інвестував багато часу, енергії і терпіння в вибудову персональних контактів з Порошенком і Яценюком. Починати вибудовувати їх з нуля з кимось іншим, було б, як мінімум, зайвим клопотом.

Тим більше, що нинішня адміністрація Обами виходить на фінішну пряму. І по Україні у них вже сформоване бачення, як рухатись до кінця терміну. Якщо, звісно, не станеться чогось екстраординарного. Це бачення досить просте: не допустити ескалації на Сході і надмірних потрясінь у Києві. Будь-то новий наступ Росії на Донбасі, позачергові вибори, енергетична катастрофа чи дефолт.

Більше уваги, ніж було в останні двадцять місяців для України з боку Білого Дому вже навряд чи буде. І, можливо, візит Байдена стане однією з останніх спроб нинішньої адміністрації США пояснити, що на практиці означає американська підтримка для уряду України. Бо так виглядає, що її досі розуміли у Києві та Вашингтоні по-різному. Якщо США під своєю підтримкою мали на увазі допомогти зробити реформи, і не дати при цьому красти, то окремі доблесні представники української влади явно уявляли її по-іншому: щоб Штати допомагали реформи робити, і не заважали при цьому красти. Бо, мовляв, робити реформи і нічого з цього не мати – можуть і лохи, а от робити реформи і ще й на цьому заробляти – це вже вищий пілотаж.

Фактично, так само, як минулого року у Києві намагались зробити зі США союзника, у цьому році намагаються зробити із Вашингтона співучасника. Чи вистачить у Байдена переконливості і бажання пояснити і Яценюку, і Порошенку, що партнер – це не співучасник?