Новини

Повний текст лекції Президента Литви Валдаса Адамкуса (1998-2003, 2004-2009 рр.) в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка 24 листопада 2010 року. Візит Президента до університету був організований Інститутом світової політики.Пані та панове!Скоро, 13 січня 2011 року, ми будемо згадувати двадцяту річницю трагічних подій у Вільнюсі, коли радянські танки буквально розтрощили беззбройних мирних громадян біля башти телебачення.
24 серпня ми будемо святкувати двадцяту річницю Незалежності України.
Чи можете ви осягнути, що минуло вже 20 років з того часу, як ми звільнилися від Радянського Союзу, імперії, яка посилала мільйони своїх громадян помирати у ГУЛАГах і зморила мільйони ваших людей до смерті?
Двадцять років – це ціла епоха, і ви – діти цієї епохи.
Коли Радянський Союз розвалювався на шматочки, здавалося, світ не міг би змінитися більш кардинально. Але сьогодні, у переддень двадцятої річниці Незалежності України, швидкість і розмах змін все ще вражають.
Тоді здавалося, що коли система холодної війни зруйнується, то свобода і демократія запанують і держави світу вирішать свої проблеми мирно і поважаючи принципи міжнародного права.
Однак два роки тому ми бачили, як ці принципи були розчавлені у нашому регіоні, у Грузії, і тільки рішуче втручання Європейського Союзу і вашого президента зупинили російські танки всього у двадцяти кілометрах від Тбілісі.
Світ не став простішим, ні в якому разі. Так, є більше свободи і більше демократії. Згідно з Фрідом Гауз, зараз існує 89 вільних демократій порівняно з 61 країною, які були вільні двадцять років тому.
На жаль, хвиля демократизації не змінила фундаментальну форму міжнародної системи. Хоча ми все ще продовжуємо просувати свободу і демократію як найвищі цінності, країни з браком демократії все ще мають дуже сильні позиції в ООН.
У той же час, Україна не може висловити свій голос як належить країні з населенням 50 мільйонів і одним з найкращих поштовхів на демократичній шкалі в останні 20 років.
Світ все ще контролюється рамковими важелями, які відображають післявоєнний баланс сили, коли кількість залежних країн була у два чи три рази більшою, ніж кількість незалежних країн.
Але зважаючи на те, що відсоток незалежних країн становить 46 відсотків від всіх країн світу, у порівнянні з 24 відсотками залежних країн, перші мають встановлювати правила гри.
Мапа європейського континенту, яка зараз майже повністю вифарбована у кольори свободи і демократії, показує приклад нового порядку демократії.
Більше того, європейські нації створили таку багаторівневу систему противаг і взаємної інтеграції, що використання сили в Європі неможливо уявити.
Тому, коли вони питають мене, чи варто вступати в Європейський Союз і НАТО, я завжди відповідаю їм питанням на питання: Чи існує ще краще місце для країни, яка вірить у демократичні ідеали і вирішила будувати майбутнє світу разом з переважаючою більшістю інших демократичних країн?

Той факт, що кількість демократичних країн перевищила 50% в останні 20 років, посилає чітке повідомлення до всіх щодо того, куди рухається світ. Бути аутсайдером у цьому процесі трансформації і ігнорувати найсильніші демократичні структури світу веде до самоізоляції і самоусунення від глобальних питань.

Я мабуть думав би по-іншому, коли б реальна альтернатива європейській, західній демократії з’явилася б за останні 20 років. Спроби створити таку альтернативу були чисельними, особливо в нашому регіоні. Наприклад, подумайте про Співдружність незалежних держав, або Організацію договору з колективної безпеки, або Шанхайську організацію зі співробітництва та інші подібні структури. З цих чисельних прикладів, тільки Шанхайська організація зі співробітництва, всі шість членів якої вважаються невільними, може претендувати на взяття ініціативи Європейського Союзу і НАТО у формуванні майбутнього світу.
По-друге, Шанхайська організація зі співробітництва має тільки три переваги над західними структурами: територію, населення і мінеральні ресурси. Чи ці переваги є насправді перевагами у 21-му столітті, вам вирішувати. Щодо мене, то простий факт, що рівень життя у Литві, маленькій країні, яка не має мінеральних ресурсів, є удвічі більше ніж у середньому по Шанхайській організації зі співробітництва, є найкращою відповіддю.
Чи могла б Литва досягти цього без приєднання до Європейського Союзу і НАТО?
Сьогодні я часто чую твердження, що саме зовнішні фактори були найбільш критичними для трансформації пострадянських країн. Вони кажуть, що прибалтійські економіки ростуть тільки завдяки гігантській допомозі Європейського Союзу і що ситуація в Грузії раптом покращилась тільки завдяки американським мільярдам.
Але чому тоді ми не бачимо вражаючих економічних досягнень у Білорусі, країнах Центральної Азії чи окупованої Абхазії – країнах, які отримують сотні мільйонів доларів фінансування з Росії?
Я переконаний, що головний фактор успіху місцевої і зовнішньої політики є якість урядування, яка нерозривна від рівня свободи і демократії у країні.
Щоб не казали опоненти, важко взяти і витартити ефективно ваші гроші або гроші інших, якщо немає демократії, якщо уряд не говорить до людей і якщо механізм прийняття рішень хибний.
У багатьох пострадянських країнах превалює трохи інша думка. Це віра у «сильну руку» і «доброго правителя», що глибоко вкорінена тут. І Литва – не виключення.
Але якщо ми подивимося на наші останні досягнення у останні 20 років, ми побачимо, що всі вони були зроблені не за одноосібним рішенням, але через консенсус між всіма політичними силами, з сильною підтримкою широкого загалу. Членство у Європейському Союзі і НАТО є мабуть найкращим прикладом.
Іноді може здатися, що прийняти рішення про членство в Європейському Союзі дуже просто. Але це не так. Членство має умови фундаментальних структурних трансформацій, які кардинально змінюють архітектуру вступаючої країни і можу розпалити величезні проблеми, якщо тільки політичні сили не погодяться на такі реформи і не пояснять їх широкому загалу.
Дозвольте мені згадати кільки прикладів. Під час вступу до Європейського Союзу Литва вимагала «однакових умов» з іншими країнами ЄС і була обурена вимогою перехідного періоду до вільного руху праці. Через шість років ці терміни практично розчинилися, зменшивши населення Литви на 13 відсотків. Еміграція досягла такого рівня, що в один час литовським компанія навіть стало потрібно винаймати білорусів, українців та інших. Литва не була достатньо підготована до проблеми еміграції, і тому сьогодні це зростаюча політична, соціальна і економічна проблема.
Одна з галузей, де членство в Європейському Союзі надало сильного поштовху це сільське господарство. Підтримка сільського господарства становила 612 мільйонів євро у перший рік членства і 2,2 мільярди євро у 2007-2013 роках, тобто майже 22 тисячі євро на фермера. Як би це не звучало прекрасно, це створює проблему, як же ці гроші мають бути розподілені, щоб стимулювати, з одного боку, реструктуризаціюсільського господарства і консолідацію земель, а з другого – не вичавити сільське населення і підтримати вікові сільські традиції. Це питання на багато мільйонів. Наш уряд розробив багаторічну програму, яка була отримала схвальний відгук від Європейської Комісії, але у Литві не відбулося широкої політичної дискусії. В цьому плані, ми все ще рухаємося за інерцією, без чіткого бачення того, де ми себе бачимо через 5 чи 6 років. Я вважаю, що це недобре.
Інше проблемне питання: атомна станція «Ігналіна». Навіть до вступу Литва намагалася протистояти тиску закрити її, але в кінці кінців мала здатися. Ми прийшли в Європейський Союз з, як вони кажуть, перехрещеними пальцями, оскільки політичні партії і литовське суспільство плекало таємну надію на те, що члени ЄС змінять свою позицію і погодяться продовжити експлуатацію «Ігналіна». Я жартую, кажучи що ми не хотіли здавати статус Литви як ядерної країни.
Наша боротьба з Європейською Комісією за цей статус коштував нам чимало часу, який натомість міг би бути витрачений на всеохоплюючу структурну реформу нашого енергенчного сектору. І навіть сьогодні, коли ЄС виділив сотні мільйони підтримки саме на ці цілі, ми не впевнені, чи ми впораємося зі всмоктуванням цієї підтримки.
Тому, коли я говорю з представниками країн, як бажають вступити в ЄС, я завжди намагаюся висловитися ясно: членство потребує правильної підготовки. Це не тільки правильне планування і вчасне перенесення тисяч юридичних актів ЄС до національного законодавства, а й наробка чіткого бачення національного розвитку, обговореного з широким загалом и підтриманої головними політичними силами країни; бачення щодо енергетики, транспорту, сільського господарства, і для багатьох інших речей, як то демографічна ситуація, зайнятість, освіта, які ми звісно вважаємо неспіввідносними з зовнішньою політикою.
Більше того, членство в клубі найсильніших держав світу вимагає доброго урядування, разом зі вкладом до загальної каси. Наприклад, наступного року Литва почне платежі в Фонд європейського розвитку, який націлений на надання допомоги найбіднішим, африканським країнам. Перший платіж складе чотири мільйони євро. Загальний внесок Литви до бюджету ЄС складе 300 мільйонів євро на рік.
Але є й набагато вища ціна, яку ми платимо – це наші найкращі дипломати, цивільні, перекладачі, юристи, які залишають країну у пошуку роботи в європейських установах в Брюсселі і інших країнах. На цю годину ця кількість складає 700 людей.
Навряд чи можна знайти ще одну таку міжнародну організацію, яка бере так багато від Литви, як в плані грошей, так і людей. Але це й показує важливість і унікальність Європейського Союзу у сучасному устрої міжнародних організацій.
Така країна як Україна могла б робити набагато більше, але, у той же час, вона би тримала більшу політичну вагу і вплив в європейських і міжнародних справах.
Перед тим, як я закінчу, є одне останнє питання, яке скоріш за все випливе пізніше в дискусії. «То коли Україна очікує на вступ до Європейського Союзу?» Ніхто не знає. Це мішень, що рухається. Коли Литва вступила до Європейського Союзу, вона вже сильно відрізнялась від того, чим була 15 років раніше, коли переговори про членство почались. Той новий Європейський Союз вже мав спільну валюту, більш консолідовану зовнішню політику і реформовані інституції.
Близько року тому нові зміни були привнесені Лісабонською Угодою, яка реформувала механізм прийняття рішень в ЄС, розширивши список справ, які вирішуються країнами членами ЄС кваліфікованою більшістю, а не одноголосно. Це свідоцтво великої спільної довіри.
Але в останні кілька днів ми чуємо заклики змінити Лісабонську Угоду знову, щоб вприснути більше фінансової дисципліни до Європи. Маю визнати, що був трошки шокований новиною, зважаючи на те, як важко було її ухвалити і скільки часу пішло на узгодження тексту Лісабонської Угоди. Це означає, що навіть Ісландія, яка подалася до ЄС досить недавно, ввійде до Союзу, який буде вже іншим від часу останньої хвилі збільшення.
Тому, ось моє вам побажання: коли ви готуєтесь до членства, то зробіть свою домашню роботу, впровадьте реформи і побудуйте плани на майбутнє, постійно дивлячись краєм ока на поточні процеси в європейській демократичній площині. Європейський Союз хоче бути активним формувачем демократичного світу, і багато буде залежати від його спроможності досягти довготерміногового інтеграційного договору зі Сполученими Штатами.
Україна має дуже важливу роль у цій політиці. Критично, щоб Україна говорила своїми словами і підкріплювала їх конкретними діями.
Всього вам доброго.
Дякую за увагу.

Фото Романа Малка