Архіви: Новини

19 грудня у Києві, в день саміту Україна-ЄС, за ініціативи Української національної платформи Форуму громадянського суспільства Східного партнерства відбувся Форум громадянського суспільства «Саміт Україна — ЄС 2011: громадський вимір».Під час заходу було обговорено результати Саміту Україна-ЄС, а також подальші перспективи України на шляху євроінтеграції. Участь у Форумі взяли представники українських громадських організацій, аналітичних установ, політичні діячі, українські та європейські чиновники. \

Високопоставленими гостями Форуму стали Президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу та Президент Ради ЄС Герман ван Ромпей. Президент Ради ЄС Герман ван Ромпей у своєму вітальному слові відзначив, що зустріч з представниками українського громадянського суспільства є “важливою частиною перебування високих посадовців ЄС у Києві”. Як підкреслив Президент Ради ЄС, Україна є “важливим стратегічним партнером Європейського Союзу”. З промовю перед представниками громадянського суспільства України виступив також і Президент Європейської Комісії Жозе Мануель Баррозу.

Захід модерувала Директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук, яка у своєму вступному слові відзначила, що на сьогодні позитивною новиною є те, що саміт Україна-ЄС відбувcя на найвищому рівні, була прийнята спільна заява (а не заява для преси) і ній було оголошено про завершення переговорів щодо Угоди про асоціацію та відданий сигнал приступити до якнайшвидшого процесу парафування документу. Цей успіх, на думку директора ІСП, потрібно розглядати не лише як досягнення української влади чи дипломатії, але й всього громадянського суспільства, адже “такого запалу та активізації представників третього сектору не було навіть у деяких країнах-членах Євросоюзу перед їх вступом”. Окрім того, за словами А. Гетьманчук, Україну чи не вперше у політичному документі такого рівня було визнано європейською країною з європейською ідентичністю. Поганою ж новиною, за її словами, є те, що “навіть після саміту ми все ще сумніваємося , наскільки європейський вибір України є незворотнім”.

{4}
Голова Ради ЄС Херман ван Ромпей та модератор форуму Альона Гетьманчук, директор ІСП
{1}
Президент Європейської Комісії Жозе Мануель Баррозу, Херман ван Ромпей, Альона Гетьманчук
{3}
Жозе Мануель Баррозу

{6}
Ігор Когут, Голова ради Лабораторії законодавчих ініціатив
{8}
Херман ван Ромпей
{7}
Штефан Фюле, Європейський комісар з питань розширення та політики добросусідства

{2}

{5}

Фото: Станіслав Груздєв, «Главком»

Інститут світової політики провів відеоконференцію з головою парламенту Грузії Давідом БакрадзеТема заходу: “Виклики перед Україною та Грузією напередодні парламентських виборів-2012: реформа виборчого законодавства та участь опозиції.”Модерувала телеміст Катерина Зарембо, заступник директора Інституту світової політики. Під час відеоконференції пану спікеру було задано певний ряд питань. Зокрема, відповідаючи на питання про повторний арешт екс-прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко пан Бакрадзе зауважив, що жоден внутрішньополітичний процес в Україні не повинен ускладнювати її європейську інтеграцію.

«Для нас дуже важливо, щоб жоден процес, який відбувається в Україні, не відштовхував або не ускладнював європейську інтеграцію України, – підкреслив чиновник. – Україна – це визначальна країна для всієї східної Європи, для всього чорноморського регіону. Якщо Україна буде частиною Євросоюзу, це означає, що і для нас це найкращий розвиток».

Також голова парламенту наголосив, що Грузії не потрібен План дій щодо членства (ПДЧ) в НАТО, оскільки вона і так має достатньо умов для вступу до Північноатлантичного альянсу.

«Рішення Бухарестського саміту про те, що Грузія стане членом НАТО, політична рамка відносин Грузія-НАТО Комісія Грузія-НАТО і практичний елемент – Річний національний план Грузія-НАТО – цих трьох механізмів буде достатньо для вступу Грузії в НАТО навіть без ПДЧ », – вважає пан Бакрадзе.

Також спікер грузинського парламенту послався на комюніке НАТО від 8 грудня 2011 року, в якому Грузія згадується разом з країнами-кандидатами на членство в НАТО Боснією і Герцеговиною, Македонією і Чорногорією. «Грузія – єдина країна з ряду згаданих держав, у якої немає ПДЧ. Той факт, що нас поставили на один і той же рівень, є для мене індикатором, що для Грузії ПДЧ може не знадобитися », – резюмував спікер.
{10}
Катерина Зарембо, заступник директора ІСП
{3}
Галина Каплюк, “ГЛАВКОМ”
{4} Оксана Тороп, “INTERFAX”
{8}
{12}
Мануель Вундерліх, стажер ІСП, Німеччина
{2}
Джозеф Крінок, політичний відділ посольства США
{5}
Юрій Корольчук, заступник директора Інституту енергетичних досліджень
{7}
Ганна Шелест, Національний інститут стратегічних досліджень
{6}
Наталія Кондратьєва, “ГЛАВРЕД”
{11}
Фото Наталії Сагалатої

2 грудня 2011 року в Інституті світової політики відбувся Медіа-клуб з першим заступником Міністра закордонних справ Грузії Ніколозом Вашакідзе.Високопоставлений грузинський дипломат обговорив із українськими журналістами низку питань, пов’язаних із грузинсько-українськими відносинами та міжнародним становищем Грузії.Зокрема, пан Вашакідзе відзначив, що Україна і Грузія продовжують плідно співпрацювати попри зміну влади в Києві, зокрема, на найвищих рівнях. Дипломат прокоментував оприлюднені нещодавно Форумом громадянського суспільства Східного партнерства рейтинги євроінтеграції обох країн і зазначив, що успіхи кожної з них допомагатимуть іншій надолужити там, де є певне відставання в інтеграції. Саме таким пан Вашакідзе бачить партнерство Грузії та України у співпраці з Заходом.
Ніколоз Вашакідзе з оптимізмом дивиться на перспективи Грузії отримати План дій щодо членства в НАТО на саміті Альянсу в Чикаго, хоч і відзначає непоступливу позицію Німеччини в цьому питанні, противагою якої виступає підтримка східноєвропейських країн-членів НАТО.
Особливе місце в медіа-клубі посіла тема президентських виборів у невизнаній республіці Південна Осетія. Грузія сприймає політичну кризу в сепаратистському регіоні як продовження фінансових інтересів Кремля. «На даному етапі залучення Росії в ці процеси має за собою одну мету – забезпечити собі максимально комфортну розстановку для забезпечення того максимально комфортного розпилу грошей, який там відбувається і буде відбуватися, – сказав грузинський дипломат. – Я думаю, російському керівництву просто зручніше робити це зі старими постатями, де у них загалом все вже прояснено, і просто лінь заново вибудовувати ці схеми з новими лідерами. Тому для нас конфлікт між політичними фігурами сепаратистської республіки не має жодного серйозного значення».
Коментуючи можливе злиття Південної та Північної Осетії внаслідок нагнітання конфліктної ситуації навколо виборів, Ніколоз Вашакідзе заявив: «Росія оголосила цю територію незалежною державою, вона може і надалі оголосити її своєю територією. Все це буде нелегітимним, невизнаним світовим співтовариством і ще більше поставить ситуацію в глухий кут, в який Росія загнала саму себе в результаті цього необдуманого і нерозумного рішення».
«Ми переконані, що справедливість, заснована на непорушних основах міжнародного гуманітарного права, переможе, і Грузія неминуче відновить свою територіальну цілісність», – підкреслив грузинський дипломат.
Так само Створення Євразійського союзу для Грузії рівнозначне поверненню до радянської імперії, вважає Ніколоз Вашакідзе.
«Радянський союз для нас був однозначним злом, і будь-яку спробу його відновити у вигляді Євразійського союзу, або будь-якому іншому, ми вважаємо злочинною політикою, яка приречена на провал, але, на жаль, протягом того періоду, коли вона здійснюватиметься, створить ще багато проблем, до яких ми теж маємо бути готові », – сказав високопоставлений дипломат.
«Основним імперативом російської політики було висловлювання Путіна часів його президентства, коли він досить чітко заявив про те, що розпад СРСР був найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття, – вважає заступник глави грузинського МЗС. – У Грузії оцінка радянського періоду діаметрально протилежна. Ми більше схиляємося до того формулювання, яке свого часу дав СРСР Рональд Рейган, назвавши його імперією зла».
«Звичайно, багато хто ностальгує зараз про ті часи, перераховує ті досягнення і позитивні сторони, які мали місце. Але коли ми замислюємося про ті численні й абсурдні жертви, які були здійснені для побудови цієї держави, коли людей знищували мільйонами, як у репресіях, так і, наприклад, у заходах, які спричинили Голодомор, всі ці жахливі реалії роблять безглуздими і вихолощують ті досягнення, що за ними ностальгують деякі люди. Образно кажучи, це те ж саме, що приготувати смачний обід із власної матері і хизуватися цим », – вважає Ніколоз Вашакідзе.

{1}

{2}

1 грудня у Києві Інститут світової політики презентував експертний рейтинг «Топ-10 лобістів України у світі».Перше місце з 334 балами посів Комісар Європейської Комісії з питань розширення та європейської політики сусідства Штефан Фюле. Саме він, на думку експертів, зробив цього року найбільше для відстоювання інтересів України за кордоном.\
У першій трійці також – один із провідних українських меценатів та фундатор Ялтинської Європейської Стратегії Віктор Пінчук, який набрав 290 балів. Третє місце розділили брати Клички, що послідовно творять позитивний імідж України за кордоном. Їхні зусилля експерти оцінили в 193,5 балів.

Головним трендом цьогорічного рейтингу став стрімкий прорив на провідні позиції закордонних представників. За результатами дослідження, з десяти позицій три дісталося українцям, тоді як п’ять – полякам, по одному місцю здобули чех та швед. Імовірно, це пов’язано з переорієнтацією українських діячів на внутрішні справи у політично бурхливий рік.

{1}

«Якщо проаналізувати цьогорічну десятку, то її з легкістю можна було б перейменувати на «Топ-10 лобістів України в Європі», – розповіла Директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук. – Понад половина персоналій у першій десятці – це люди, які з’явилися в рейтингу саме завдяки бажанню сприяти європейській інтеграції України. Тому символічним є й ім’я переможця – Комісара Європейської Комісії з питань розширення та європейської політики сусідства Штефана Фюле».

Інститут світової політики укладає щорічний рейтинг методом опитування 50 українських та закордонних експертів, які оцінюють лобіювання інтересів України за десятибальною шкалою.

{2}

Повний склад першої десятки рейтингу:

1. Штефан Фюле, Комісар Європейської Комісії з питань розширення та європейської політики сусідства – 334 бали
2. Віктор Пінчук, меценат, засновник міжнародної інвестиційно-консалтингової групи EastOne – 290 балів
3. Віталій Кличко, голова політичної партії «Український демократичний альянс за реформи» («УДАР»), лідер депутатської фракції Блок Віталія Кличка у Київській міській раді, боксер, чемпіон світу за версією WBC, та Володимир Кличко, боксер, чемпіон світу за версіями WBO, IBF, IBO та WBA у суперважкій вазі – 193,5 балів
4. Алєксандер Кваснєвські, Президент Республіки Польща (1995 – 2005) – 118 балів
5. Павел Залевські, депутат Європейського Парламенту – 107 балів
6. Карл Більдт, міністр закордонних справ Швеції – 88 балів
7. Юлія Тимошенко, голова партії «Батьківщина» – 85 балів
8. Радослав Сікорські, міністр закордонних справ Польщі – 78 балів
9. Броніслав Коморовські, Президент Республіки Польща – 58 балів
10. Марек Сівець, депутат Європейського Парламенту – 51 бал

Повний текст публікації “Топ-10 лобістів України в світі”

Щорічний експертний рейтинг Інституту світової політики «ТОП-10 лобістів України в світі» – це своєрідна оцінка діяльності людей, які 2011 року доклали найбільше зусиль, аби Україна не зникла з міжнародних радарів. Півсотні експертів з України та з-за кордону рейтингували понад сотню громадських та політичних діячів, які своїми діями намагалися донести до світу не тільки інформацію про Україну, але й фактично формували її імідж за кордоном та сприяли її європейській інтеграції.

Рейтинг ІСП передусім націлений на визначення непрофесійних лобістів – тих, хто змушує світ говорити про Україну на волонтерських засадах, а не на замовлення державних органів чи політичних сил. Звісно, більшість закордонних лобістів України так чи інакше пов’язані з певними українськими бізнес-групами чи фундаціями, зокрема – Ялтинською європейською стратегією. Але це не применшує їх ролі у важливому процесі формування міжнародного образу України.

Головний тренд нинішньої десятки – різкий вихід на перші позиції закордонних представників. Для порівняння: якщо у минулому році українці посідали п’ять із десяти позицій в «ТОП-10 лобістів України в світі», то в нинішньому – лише три. Серед тих, хто залишились у десятці – Віктор Пінчук, брати Клички та Юлія Тимошенко. Можливо, відповідь на це запитання лежить у площині нинішньої непростої ситуації в самій Україні. Адже більшість потенційних лобістів у цей політично турбулентний для України рік вимушені були зосередитись на вирішенні внутрішніх українських питань, а не на формуванні сигналів «назовні». Такий дисбаланс також можна пояснити ще й тим, що іноземним політикам та експертам – особливо англомовним – зазвичай набагато легше зрозуміти, як краще інтегрувати слово «Україна» в міжнародний контекст. Чи принаймні контекст європейський. Адже якщо проаналізувати цьогорічну десятку, то її з легкістю можна було б перейменувати в «ТОП-10 лобістів України в Європі».

Більше половини персоналій, представлених у першій десятці – це люди, які з’явилися в рейтингу саме завдяки бажанню сприяти європейській інтеграції України. Досить символічним є ім’я переможця нашого рейтингу – комісара ЄС з питань розширення та європейської політики сусідства Штефана Фюле. Крім того, у рейтингу – президент Польщі Броніслав Коморовські, два міністри закордонних справ ЄС (Швеції Карл Більдт та Польщі Радослав Сікорські), два депутати Європарламенту (Павел Залевські та Марек Сівець) і колишній президент Польщі, який паралельно очолює правління Ялтинської Європейської Стратегії (YES) Фонду Віктора Пінчука, Александер Квасьнєвські. Та й сам Віктор Пінчук у цьому році основні свої зусилля спрямовував саме на європейський фронт, організувавши кілька важливих комунікаційних майданчиків для представників української влади з представниками Євросоюзу.

Щодо походження закордонних лобістів, то питома вага належить представникам Польщі, що у 2011 році цілком виправдано з огляду на поточне головування Варшави в Євросоюзі.

Рейтинг Інституту світової політики – своєрідна спроба висловити вдячність тим, хто розуміє стратегічну важливість України для Європи. Тим, хто докладає максимум зусиль, щоб пом’якшити за кордоном відчуття втоми від України. І це – попри складні внутрішньополітичні трансформації, які сьогодні відбуваються в країні.

1. Штефан Фюле, 334 бали
{3}
Комісар Європейської Комісії з питань розширення та європейської політики сусідства

Штефан Фюле – безсумнівно, головний герой цьогорічного рейтингу «ТОП-10 лобістів України в світі». Він не просто єдиний представник виконавчих органів Євросоюзу, хто потрапив до десятки – він відразу зумів набрати найбільшу кількість балів українських та закордонних експертів.

І в цьому немає нічого дивного: незважаючи на те, чим закінчиться історія з парафуванням, підписанням та ратифікацією Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, Європейський Комісар зробив за останній рік усе можливе для того, аби Київ та Брюссель завізували новий етап у своїх відносинах, попри несумісні з євроінтеграцією антидемократичні конвульсії в самій Україні.

Як подейкують у дипломатичних колах, прийшовши на посаду, він розповідав колегам щось на кшталт: «Я не хочу просто відбути свій термін. Я хочу в кінці свого перебування на цій посаді побачити реальний прогрес». Фюле підключився до створення цього прогресу з небаченим драйвом. За короткий час він не лише став неформально головним відповідальним у Євросоюзі за Україну, але й практично замінив Александра Квасьнєвського у ролі головного модератора між Януковичем та Євросоюзом. Його тривалі зустрічі з українським президентом стали предметом для детального аналізу ситуації в Україні з
боку європейських політиків та дипломатів різного рівня. Щоправда, сьогодні деякі колеги Фюле в Євросоюзі закидають йому те, що він неправильно інтерпретував окремі сигнали, які єврокомісару надсилав президент України під час вищезгаданих зустрічей. Мовляв, Фюле примусив багатьох в ЄС повірити, що Янукович готовий вирішити справу Тимошенко з допомогою декриміналізації відповідної статті Кримінального кодексу.

На контакті між представником Чеської Республіки Фюле та українською владою особливо не позначилось і напруження, яке виникло між Прагою та Києвом після надання притулку для колишнього міністра економіки України Богдана Данилишина та подальшого «шпигунського скандалу». Це при тому, що в навколо дипломатичних колах здійснювались неодноразові спроби розповсюдити інформацію, що рішення з приводу притулку для українського чиновника схвалювалось чеським урядом ледве не в прямій координації з єврокомісаром.

Уважність і розуміння Фюле виявив і в спілкуванні не лише з українською офіційною стороною. Він неодноразово ініціював зустрічі і з представниками громадянського суспільства України. Від протокольних зустрічей з іншими представниками ЄС вони відрізнялись тим, що єврокомісар демонстрував завидне розуміння тонкощів внутрішньополітичної ситуації, інколи навіть вступав у досить жорсткі й емоційні дискусії.

Імовірно, все це стало можливим завдяки тому, що Фюле як ніхто в Євросоюзі уособлює поняття людини на своєму місці. Важко уникнути спокуси підкреслити те, як змінився підхід ЄС до так званої «нової Східної Європи» з приходом на зміну німцю Гюнтеру Ферхойґену та фінові Оллі Рену чеха за національністю. Безперечно, Фюле не з оповідок знає, що значить – почуватися у Брюсселі чоловіком «зі Сходу». Бездоганне розуміння місцевих еліт в самій Україні – як і порозуміння з ними – забезпечує й вільне володіння російською. А це, як доведено раніше Александром Квасьнєвським, більш ніж серйозний козир для будь-якого західного комунікатора з українською владою.

«Труднощі перекладу» незнайомі Фюле і там, де йдеться про психологію українського політика: свого часу у 80-х роках майбутній провідник процесу розширення об’єднаної Європи вчився у «МГІМО», а кілька років, проведених в компартії Чехії, допомагають йому як нікому розуміти цінності, спосіб мислення і культуру пострадянських еліт. Напевне, серед брюссельських топ-спеціалістів зі Східної Європи (за винятком, можливо, Мірослава Лайчака, керівного директора європейської дипломатичної служби з Росії, східних сусідів ЄС і Західних Балкан) навряд чи можна знайти когось, хто перевершував би Фюле одночасно і в розумінні того, як потрібно вести мову з Україною, і в бажанні робити це на всіх рівнях.

Ірина Геращенко, народний депутат України, голова підкомітету з питань інформаційного забезпечення інтеграційних процесів Комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції.

«Штефан Фюле як комісар із розширення щиро хоче, щоб нинішній рік став роком успіху для України в сенсі її інтеграції до ЄС. Він прагне досягти позитивного результату з підписанням Угоди про асоціацію з ЄС, тому намагається переконати Україну, що м’яч на її половині поля. Слід окремо відзначити, що Фюле, випускник «МГІМО», блискуче володіє російською мовою, тому в нього ніколи не було мовного бар’єру у спілкуванні з українськими урядовцями, а особисті контакти завжди дуже важливі в такого роду переговорах. Він дуже комунікабельний, має контакти і в українській владі, і в опозиції, щиро симпатизує Україні і робить усе, щоб допомогти їй на шляху до Європи».

Оксана Тороп, кореспондент з міжнародних питань інформаційного агентства «Інтерфакс Україна»

«Своїми заявами Фюле неодноразово наголошував на тому, що Україна – європейська держава, а двері ЄС для України відкриті за умови дотримання європейських стандартів. Кілька разів протягом цього року приїжджав в Україну, аби зрозуміти ситуацію. Під час зустрічі з Януковичем в Ялті фактично намагався переконати українського президента не відходити від курсу на євроінтеграцію і відмовитися від практики «політичних в’язнів».

2. Віктор Пінчук, 290 балів
{4}
Меценат, засновник міжнародної інвестиційно-консалтингової групи EastOne.

Віктор Пінчук за роки існування рейтингу лобістів України в світі стійко закріпився у трійці лідерів. Нічого дивного в цьому немає. Відбрендований Пінчуком протягом багатьох років щорічний міжнародний майданчик під назвою «YES» (Ялтинська Європейська Стратегія) вигідно вирізняє його на фоні інших олігархів України: жоден з них не може забезпечити проведення подібного форуму на такому високому представницькому рівні. Не випадково в Ялту до Пінчука їде переважна більшість лобістів України, представлена у нинішньому рейтингу, а частина з них навіть входить в керівні органи YES. Бренд Ялти у 2011 році не змогла похитнути навіть історія з відкриттям кримінальної справи проти тестя Пінчука Леоніда Кучми. Більшість топових представників української влади, включно з президентом Януковичем, так само були присутні на цьогорічній конференції в Ялті, як і на попередній. Не відлякала справа Кучми й важливих міжнародних учасників на кшталт президента Ізраїлю Шимона Переса чи екс-прем’єра Великобританії Тоні Блера.

«Західні» зв’язки Пінчука, як подейкують, досі підкріплюються «фінансовими контрактами» з впливовими західними фондами та аналітичними центрами. Очевидно, що цей факт є відмінним компенсатором президентства Леоніда Кучми. Свої нинішні зв’язки Віктор Пінчук вміло конвертує у політичний вплив. А соціальні ініціативи (зокрема, проекти Фонду дружини – Олени Пінчук – «АнтиСНІД») допомагають Пінчуку позбутися ореолу «прагматичного пострадянського бізнесмена». Благодійні концерти зірок світової сцени рівня Елтона Джона та меценатські проекти на кшталт підтримки обдарованих українських та іноземних молодих митців (організовані PinchukArtCenter) тільки доповнюють цей образ.

Показово, що Пінчук не пригальмував євроінтеграційні зусилля свого Фонду навіть попри можливі втрати для власного бізнесу через створення Зони вільної торгівлі між Україною та ЄС та анонсовані російським прем’єром Путіним торгівельні санкції щодо України, якщо такий режим вільної торгівлі між Києвом та Брюсселем запрацює. За інформацією «Forbes», до Росії йде третина трубної продукції компанії Пінчука «Interpipe».

Геннадій Удовенко, міністр закордонних справ України (1994 – 1998 роки)

«На жаль, Пінчук залишається єдиним українським олігархом, який постійно запрошує в Україну політиків, вчених, журналістів та бізнесменів світового рівня»

Ольга Шумило-Тапіола, запрошений експерт Європейського центру Карнегі

«Навіть у важкі економічні часи та в період, коли Європа дедалі більше розчаровується в Україні, Віктор Пінчук знаходить сили та можливості провести зустріч Ялтинської Європейської Стратегії – майданчику, де українці та європейці говорять відверто»

3. Віталій Кличко, 193.5 балів
{5}
Голова політичної партії «Український демократичний альянс за реформи (УДАР), лідер депутатської фракції Блок Віталія Кличка у Київській міській раді, боксер, чемпіон світу за версією WBC.

3. Володимир Кличко, 193.5 балів

Боксер, чемпіон світу за версіями WBO, IBF, IBO та WBA у суперважкій вазі.

Володимир і Віталій Клички досі залишаються чи не єдиним спортивним символом України. Навіть попри намагання старшого брата поєднувати кар’єру у спорті з політичною кар’єрою, на політичному ринзі він поки що залишається середньоваговиком, а не важковаговиком, як у боксі. Спортивні ж успіхи приносять братам Кличкам світове визнання та важливі міжнародні контакти. Чим Клички і користуються.
«Саме спорт дав мені можливість отримати певний багаж знань, контактів та досвіду, познайомитися з багатьма впливовими політиками Європи та США, дізнатися секрет успіху колишнього губернатора Каліфорнії Арнольда Шварценегера, запросити до Києва багаторічного мера Нью-Йорка Роберта Джуліані та вислухати поради щодо реформ у Києві від мера швейцарського Берна Олександра Чаппета», – написав Віталій Кличко у одному зі своїх блогів, роблячи підсумки своєї багаторічної кар’єри на професійному рингу. Адже саме цього року брати Клички відсвяткували 15-річчя своєї кар’єри. Популярність братів Кличків у світі настільки велика, що їхні бої тепер проходять на футбольних стадіонах, які інколи все одно не можуть вмістити всіх охочих.

Геннадій Удовенко, міністр закордонних справ України (1994 – 1998)

«Раніше брати Клички привертали до себе увагу своїми кулаками. Тепер Віталій робить це ще й за допомогою політичної діяльності, а також благодійності, до якої залучається і Володимир».

Дмитро Видрін, позаштатний радник Президента України

«Брати Клички добровільно взяли на себе тягар постійного позитивного нагадування про Україну в світі».

Анджей Шептицькі, аналітик Інституту міжнародних відносин Варшавського університету

«Люди у світі мало знають про Україну, але брати Клички – це той впізнаваний український бренд, який є добре відомим будь-де. Особливо зараз, коли політична влада в Україні працює не на користь позитивного іміджу України в світі, досягнення Кличків є тим аполітичним джерелом позитивного іміджу України, який зараз їй так потрібен»

4. Алєксандер Кваснєвські, 118 балів
{12}
Президент Республіки Польща (1995 – 2005)

Екс-президенту Польщі Квасьнєвському можна впевнено присудити звання почесного довічного лобіста України. Навіть якби Квасьнєвські просто час від часу навідувався до своїх друзів в Україну, за інерцією його все одно продовжували б називати одним з головних промоутерів України в світі. Він у свій час створив настільки потужний фундамент в українсько-польських відносинах, що, здавалось би, жодна зміна влади чи то в Києві, чи у Варшаві не здатна зруйнувати лінк між Варшавою та Києвом. Як зазначив один з експертів нашого рейтингу, якщо за рівнем уваги Сполучених Штатів Україна так і залишилась країною Буша, то за рівнем уваги до себе Польщі Україна є одночасно країною Квасьнєвського, Качиньського та Коморовського. Після того ж, як колишній президент Польщі став головою правління Ялтинської Європейської Стратегії Віктора Пінчука, Україна ще більше стала для нього і бізнесом, і місією одночасно.

В «українському» досьє Кваснєвського за останній рік – постійні спроби тримати українську тематику в полі зору на різних міжнародних форумах і на шпальтах світової преси (від European Voice до Financial Times), посередництво в організації перших контактів між Віктором Януковичем та Броніславом Коморовським, спроба вчергове відіграти роль медіатора між Києвом та Брюсселем під час двогодинної зустрічі екс-президента Польщі з нинішнім президентом України напередодні останнього форуму Ялтинської Європейської Стратегії.

Володимир Кравченко, міжнародний оглядач видання «Дзеркало тижня»

«У Кваснєвського є не тільки тактичне, а й стратегічне бачення України. Він використовує свій авторитет у світі, щоб трансформувати ставлення до України. І хоча можливості його сьогодні не дуже серйозні, бо він не в органах влади, але за ним, як за Тоні Блером, є авторитет, тому хоча до нього й не завжди можуть дослуховуватися, його завжди будуть слухати»

Геннадій Удовенко, міністр закордонних справ України (1994 – 1998)

«Навіть за сучасних умов внутрішньополітичного становища в Україні Александер Квасьнєвські беззастережно продовжує обстоювати право України на асоціацію з Євросоюзом»

Анатолій Луценко, директор GMT Group

«Кваснєвські – важливий лобіст України насамперед тому, що це людина, яка сприймається в Євро-пі й США. До того ж, він не тільки впізнаваний як політичний діяч, а й чудово поінформований про події в Україні. Він є постійним комунікатором, який також підтримує зв’язок з усіма групами української еліти»

5. Павел Залевські, 107 балів
{13}
Депутат Європейського Парламенту

Павел Залевські, потрапивши до Європарламенту, гарно засвоїв золоте правило американського піару: «Недостатньо бути гарним хлопцем, потрібно, щоб всі про це дізнались». Щоб не робив пан Залевські на українському напрямку, все відбувається з максимальним залученням як не теле- чи фотокамер, так соціальних мереж.

Така суміш активності з публічністю за останній рік фактично повністю реабілітувала ім’я Павла Залевського в політичних та експертних колах як одного з ініціаторів резонансної резолюції Європейського Парламенту, яка містила різку критику щодо присвоєння Степану Бандері звання Героя України. Причому реабілітувався він настільки, що один з опитаних нами експертів навіть зауважив, що українській владі час уже подумати про медаль для Залевського.

В українських справах депутат Європарламенту від Польщі – не нова людина. Саме пан Залевські після набуття Україною незалежності ініціював створення українсько-польської групи у польському Сеймі. Проте впродовж останнього року активність євродепутата в українському напрямку набрала небачених обертів. Його особиста сторінка в соціальній мережі Facebook, доступна українською, польською та англійською мовами, засвідчує: його депутатська діяльність майже цілковито присвячена українським справам.

На відміну від інших євробюрократів, Павел Залевські регулярно відвідує Україну. Причому, не лише Київ. Впродовж останніх років він також став постійним учасником форуму Ялтинської Європейської Стратегії. Він підтримує активний діалог як з українським урядом – наприклад, став координатором міжнародних відносин Консультаційної Ради при Міністерстві аграрної політики України – так і з українським громадянським суспільством. У вересні в польському посольстві у Києві він організував круглий стіл з представниками українського громадянського суспільства. Напередодні прийняття Європарламентом резолюції по Україні у листопаді 2011 року, яка мала безпосередній вплив на перспективу парафування Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, Залевські ініціював акції на підтримку європейських прагнень в Україні одразу у трьох містах – у Києві, Варшаві та Страсбурзі. Крім того, запросив кількох українських експертів та активістів з питань європейської інтеграції до Страсбургу, аби вони з власних вуст могли донести важливість підтримки європейського вектору України попри наявність антидемократичних процесів у Києві. У списку досягнень європейського чиновника – створення групи підтримки України в Європейському парламенті, відкриття контактного офісу у Києві, регулярні інтерв’ю та коментарі у ЗМІ на тему європейської інтеграції України. Хоч би що спонукало євродепутата опікуватись українськими справами, пан Залевські фактично став неофіційним «спікером» Європарламенту з питань України та продовжувачем «української місії» інших польських євродепутатів – наприклад, Павела Коваля та Міхала Камінського.

Сергій Сидоренко, кореспондент з європейської тематики газети «Коммерсант»

«Залевські – далеко не єдиний депутат у ЄП, який лобіює інтереси України, але останнім часом він найактивніший. Що б ним не керувало – щира любов до України чи бажання збільшити власну популярність серед польських виборців – його зусилля йдуть Україні на користь»

Вікторія Гуменюк, керівник Європейської програми громадської організації «Центр UA»

«Павел Залевські дуже активно співпрацює з громадським сектором в Україні, регулярно ставить питання України у Комітеті міжнародної торгівлі ЄП, у якому він віце-головує»

6. Карл Більдт, 88 балів
{6}
Міністр закордонних справ Швеції

Міністр закордонних справ Швеції Карл Більдт – єдина особа у цьогорічному рейтингу лобістів, хто не є ані українцем, ані вихідцем із країн Центрально-Східної Європи. Відчуття відповідальності за ініціативу «Східне партнерство», ініційовану у свій час Швецією та Польщею та вдало встановлена комунікація з Фондом Пінчука не дали змогу Більдту випустити Україну з власного поля зору. Його активна участь у заходах Фонду Пінчука (в Давосі та Ялті), неформальні візити до України зі своїм польським колегою Радославом Сікорським, які вже перетворюються на традиційні і включають не лише спілкування з топовими українським політиками, а й топовими українськими олігархами, а також публікації на українську тематику в міжнародній пресі – так стисло виглядає український доробок Карла Більдта у 2011 році. Деякі з його тез – зокрема про те, що Україна за своїм потенціалом повинна претендувати на роль такого собі європейського Китаю – стали вже крилатими в профільній експертній та дипломатичній тусовці.

Особливо гучно почав лунати голос міністра Більдта, коли кримінальні справи, відкриті проти опозиційних політиків в Україні, стали загрожувати її наближенню до ЄС. Відразу після арешту екс-прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко статтю Більдта «Україна не має зійти з дороги до Європейського Союзу» передрукували ключові медіа світу. Навіть у жовтні 2011 року, коли настрої у ЄС щодо України сягнули критичної позначки нерозуміння та несприйняття, шведський міністр в інтерв’ю українському «5-му каналу» закликав своїх європейських колег дати Україні час на подолання внутрішніх проблем, чітко притримуючись свого коронного месиджу: «Україна має бути у європейській спільноті». Дозволимо припустити, що тримати подібну лінію щодо України Більдту сьогодні дуже непросто навіть у своїй власній країні, не кажучи вже про партнерів з Євросоюзу: Швеція є принциповою та невблаганною не лише у підтримці європейських намірів України, але й у захисті демократичних цінностей та прав людини.

Томас Вайє, заступник Голови Правління з міжнародного співробітництва Фонду Віктора Пінчука

«Карл Більдт протягом багатьох років постійно пояснював громадянам та політикам у ЄС, чому Україна важлива для Європейського Союзу. Він дав чітко зрозуміти, що це стратегічне питання ніколи не має загубитися серед щоденних політичних справ. Як один з найактивніших та найсучасніших європейських політиків з незвичним даром пояснювати глобальні зміни та їхнє значення для Європи, він дуже успішно передав це повідомлення»

Володимир Фесенко, голова Центру прикладних політичних досліджень «Пента»

«Карл Більдт – не лише шведський, а й європейський політик. На відміну від багатьох дипломатів, він не боїться публічно висловлювати свою думку, активно користуючись не тільки традиційними майданчиками, а й соціальними мережами на зразок Twitter»

7. Юлія Тимошенко, 85 балів
{8}
Голова партії «Батьківщина»

«Колишня принцеса Помаранчевого майдану», «Жанна Д’Арк», «жінка з косою»… Образ колишнього прем’єр-міністра, яка цього року опинилася за гратами, не сходив зі сторінок впливових закордонних часописів, які інколи, можливо, аж надто прихильно для колишньої прем’єрки писали про ситуацію, у якій вона опинилась. Часто не вникаючи в деталі судового процесу, на Заході (зрештою, як і в Росії) тепер окремим життям живе міф про Юлію Тимошенко, яку все частіше порівнюють з «російським Ходорковським». «Фактор Тимошенко» уже давно вийшов за межі банальних «господарських розбірок» у суді, він став суттєвим чинником у просуванні/непросуванні України в бік Європейського Союзу. І від позиції української влади, зокрема, і щодо подальшої долі колишнього прем’єр-міністра, залежить те, чи матиме цей процес перспективу.

Власне, враховуючи такий взаємозв’язок, чимало експертів, опитаних ІСП, зізнавались, що мали серйозну дилему з баченням Юлії Тимошенко у нашому рейтингу. З одного боку, ніхто стільки в цьому році, як вона, не зробив для того, щоб до України була прикута постійна увага світу. З іншого боку, йдеться про увагу з негативним зарядом, хоча вина самого екс-прем’єра в цьому мінімальна. Зрозуміло також, що деякі бали, віддані за Юлію Тимошенко, насправді є балами на підтримку Тимошенко як «політичного в’язня», а не промоутера України в світі. За що належить віддати належне найпопулярнішому опозиційному лідеру, так це за звернення екс-прем’єра до Європейського Союзу укласти Угоду про асоціацію з Україною, незважаючи на її власне перебування за гратами.

Віктор Чумак, директор Українського інституту публічної політики

«У порівнянні з іншими політичними силами в Україні, партія Юлії Тимошенко має особливо тісні відносини як із європейськими лідерами у Брюсселі, так і з західними політичними партіями на зразок ХДС у Німеччині чи СНР у Франції»
Видео по теме
Полное видео избиения водочного магната Евгения Черняка

Александер Рар, директор програми «Росія-Євразія» при Німецькій раді з міжнародних відносин

«З усіх українських політиків ім’я Тимошенко згадується у західній пресі найчастіше, особливо в останні три місяці. Той факт, що Євросоюз по суті ставить Угоду про асоціацію з Україною у залежність від вирішення її долі, демонструє, скільки ваги має її постать для Європи»

8. Радослав Сікорські, 78 балів
{9}
Міністр закордонних справ Польщі

Для польського міністра закордонних справ Радослава Сікорського, інтелектуально та політично сформованого на Заході, Україна навряд чи колись була головним предметом зацікавлення. Як і загалом все, що знаходиться на Схід від Польщі. Проте Сікорські як вкрай амбіційний та прагматичний політик відразу зрозумів: без «історії успіху» на українському напрямку навряд чи можна створити «історію успіху» і улюбленого дітища польської зовнішньої політики «Східного партнерства», за яке Сікорські як міністр закордонних справ несе пряму відповідальність. Без успіху на українському напрямку навряд чи вважатиметься успішним і польське президентство в Євросоюзі. Успіх зовнішньої політики Польщі – це і успіх Радека Сікорського: міністра з амбіціями президента. Такий прагматичний підхід грає лише на руку Україні.

Зокрема й у тому, що стосується її зближення з ЄС. Саме на час головування Польщі у Раді міністрів Європейського Союзу припадає саміт Україна-ЄС, на якому, як очікувалося, буде парафована багатостраждальна Угода про асоціацію між Україною та Євросоюзом. Для того, аби це стало можливим, Сікорські спробував задіяти всі можливі механізми зовнішньої політики Польщі. Саме польський міністр, за його власним зізнанням, попросив Александра Квасьнєвського вирушити з місією до Києва, аби провести необхідну роз’яснювальну бесіду з Віктором Януковичем на тему взаємозв’язку української євроінтеграції та арешту Юлії Тимошенко. Сам він ще на саміті «Східного партнерства» у Варшаві зрозумів, наскільки важливо з боку Євросоюзу не перейти «червону лінію» у публічній критиці Януковича, зосередивши увагу у своїх виступах на перевагах, які отримає Україна в результаті підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом, а не на справі Тимошенко. Це зовсім не означало, що Сікорські втратив надію вплинути на українську владу у справі засудженого екс-прем’єра. Його візит на матч «Шахтаря» у Донецьк разом з Карлом Більдтом – красномовний доказ того, що молодий польський політик не був серйозно інфікований «втомою від України». А про те, наскільки навіть йому складно протистояти цьому розповсюдженому в ЄС «вірусу», свідчить не по-дипломатичному сформульована і явно адресована українському президенту репліка польського міністра про те, що коли з кимось торгуєшся, можеш і переоцінити свої сили.

Володимир Огризко, міністр закордонних справ України (2007 – 2009 роки)

«Радослав Сікорські знайшов баланс особистих, національних та стратегічних європейських інтересів, зрозумівши, що Україна в Європі – плюс для самої України, плюс для Польщі та плюс для Євросоюзу. Вже давно він активно підтримує не тільки європейську, але й євроатлантичну інтеграцію України»

Інна Підлуська, заступник виконавчого директора Міжнародного фонду «Відродження»

«Радослав Сікорські – один з пропонентів реформування Європейської політики сусідства (ЄПС), розмежування «східного» і «південного» векторів на «європейських сусідів» і «сусідів Європи», та посилення «ідеологічного» навантаження ЄПС»

9. Броніслав Коморовські, 58 балів
{10}
Президент Республіки Польща

Було б, мабуть, дивно, якби серед десятки провідних лобістів України не було чинного президента Польщі – країни, яка сама по собі є промоутером позитивного сприйняття України в світі та, зокрема, її європейської інтеграції. З одного боку показово, що саме Броніслав Коморовські, а не прем’єр Дональд Туск, увійшов до нашого рейтингу, хоча останній перебуває на своїй посаді довший час і мав більше можливостей себе зарекомендувати. Можливо, зіграла свою роль відстороненість Туска від справ зовнішньополітичних та акцент на останній передвиборній кампанії в самій Польщі. А можливо, спрацював новітній стереотип в українських експертних та політичних колах про недостатнє розуміння Туском того, що в дуеті Росія-Україна остання для Польщі має обов’язково йти на першому місці.

З іншого боку, показово й те, що Коморовські перебуває у нашій десятці лише на дев’ятому місці. Такий стан справ деякі українські експерти пояснюють тим, що, на відміну від попереднього польського президента, у Коморовського немає відчуття особливої місії Польщі щодо України.

Тим не менше, саме Коморовські відіграв головну скрипку в тому, аби пауза в українсько-польських відносинах, яка мимоволі утворилась після трагічної загибелі Лєха Качиньського, не затягнулась. Він зробив перші кроки для налагодження контакту з українським президентом, кілька разів відвідавши Україну після обрання президентом. І це незважаючи на той факт, що запрошення відвідати Польщу сам Янукович реалізував фактично через рік після вступу на посаду президента.

Головування Польщі в ЄС збіглося з вирішальним моментом переговорів між Україною та ЄС про зону вільної торгівлі та асоціацію з Україною. Варшаві довелося вдаватися до чудес дипломатії і в спілкуванні з українськими партнерами, і з європейськими, аби анонсоване зближення між Києвом та Брюсселем у вигляді парафування Угоди між Україною та ЄС все-таки відбулось за польського головування. У колах, наближених до польського уряду, подейкують, що навіть можливі ідеї виходу з ситуації, яка склалась навколо судового процесу над Тимошенко (зокрема – декриміналізація відповідної статті Кримінального кодексу), є також польським креативом.

Коморовські активно намагався промотувати Україну не лише на європейському напрямку. У минулому році відбулась щонайменше одна, але дуже показова його спроба налагодити важливий комунікаційний майданчик між президентом України та президентом США Бараком Обамою. Це відбулось на саміті країн Центрально-Східної Європи у травні в Варшаві. Президент Польщі майже в буквальному сенсі підвів українського президента за руку до американського, аби ще раз відрекомендувати Януковича Обамі та наголосити на необхідності діалогу з Україною.

Віктор Небоженко, директор Соціологічної служби «Український барометр»

«Польща повинна довести свою потрібність для Європи, і для цього їй треба позбутися амбіцій адвоката України і взяти на себе функцію посередника. Адже офіційний Київ постійно дає Брюсселю приводи почуватися некомфортно, ставить Європейський Союз в незручне становище. У таких умовах виникають і нові формати співпраці й комунікації, як-от остання зустріч президентів Польщі, Німеччини та України у Вроцлаві. Комусь треба виконувати цю роботу, і хто як не Польща найкраще підходить для неї. Великі зусилля тут належать насамперед її президенту Броніславу Коморовському»

Юрій Онишків, міжнародний оглядач видання «Kyiv Post»

«Протягом останніх місяців Броніслав Коморовські всіляко намагався залучити Віктора Януковича до неформальних переговорів, результат яких дозволив би усунути головні перешкоди для євроінтеграції України включно зі справою Юлії Тимошенко. Це стосується і зустрічі, яка відбулась на балтійському узбережжі Польщі наприкінці серпня, і нещодавньої зустрічі у Вроцлаві. Євроінтеграція України входить до зовнішньополітичних пріоритетів Польщі, тому поляки намагаються також впливати на позицію інших європейських країн, зокрема, Німеччини»

10. Марек Сівець, 51 бал
{11}
Депутат Європейського парламенту

Марек Сівець навряд чи доклав особливих зусиль для промотування України в світі саме в цьому році. Швидше за все, експерти, опитані ІСП, продовжують згадувати депутата Європарламента Сівця дещо за інерцією. І з огляду на певні зобов’язання поляка. Сівець є членом Комітету парламентської співпраці зі співробітництва Україна-ЄС. Ім’я депутата часто з’являється у медіа у зв’язку з українськими справами завдяки не тільки коментарям, а й власним блогам на сайті європейського інформаційного агентства EurActiv та статтям у польській пресі. Плюс – він спілкується російською, а це забезпечує вільний доступ також до українських ЗМІ. Але головне – Марек Сівець є членом правління Ялтинської Європейської Стратегії. Це означає, що для нього, як і для інших пов’язаних з Фондом Пінчука зарубіжних політиків та експертів, Україна перетворилась на хоч і не щоденну, та все ж роботу. Вони змушені орієнтуватись у внутрішньополітичних процесах України, відвідувати її, спілкуватись як з представниками влади, так і представниками експертного середовища, захищати її право на перспективу членства в Європейському Союзі.

Інна Підлуська, заступник виконавчого директора Міжнародного фонду «Відродження»

«Марек Сівець докладає зусиль до процесу європеїзації Партії регіонів України через її співпра-цю з «Прогресивним альянсом соціалістів і демократів»».

Експерти, опитані Інститутом світової політики

1. Балануца Олександр, заступник директора Міжнародного фонду «Єдиний світ»

2. Безсмертний Роман, екс-посол України в Білорусі

3. Вайє Томас, заступник Голови Правління з міжнародного співробітництва Фонду Віктора Пінчука

4. Василик Мирон, старший віце-президент компанії PBN

5. Вересень Микола, журналіст, телеведучий

6. Вілсон Ендрю, старший аналітик Європейської ради з зовнішніх справ

7. Видрін Дмитро, позаштатний радник Президента України

8. Гетьманчук Альона, директор Інституту світової політики

9. Геращенко Ірина, народний депутат України, голова підкомітету з питань інформаційного забезпечення інтеграційних процесів Комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції

10. Гуменюк Вікторія, керівник Європейської програми громадської організації «Центр UA»

11. Емерсон Майкл, експерт Центру європейських політичних досліджень

12. Жовніренко Павло, голова правління Центру стратегічних досліджень

13. Зарембо Катерина, заступник директора Інституту світової політики

14. Іонова Марія, радник Віталія Кличка з міжнародних питань

15. Каратницький Адріан, старший науковий співробітник Атлантичної Ради США

16. Климпуш-Цинцадзе Іванна, директор «Ялтинської Європейської Стратегії»

17. Ковач Роланд, директор проекту «Об’єднуємося заради реформ» (UNITER)

18. Кожара Леонід, народний депутат України, заступник голови Комітету Верховної Ради України у закордонних справах

19. Кравченко Володимир, міжнародний оглядач видання «Дзеркало тижня»

20. Кузнєцов Борис, директор російського Центру міжнародної і регіональної політики

21. Лациба Максим, керівник програм Українського незалежного центру політичних досліджень

22. Лимар Юлія, шеф-редактор інформаційно-аналітичного видання «Главком»

23. Луценко Анатолій, директор GMT Group

24. Марциновський Анатолій, оглядач видання «Газета по-українськи»

25. Михальнюк Тарас, директор Фонду «Open Ukraine»

26. Небоженко Віктор, директор Соціологічної служби «Український барометр»

27. Нємцов Борис, співголовуючий російського Об’єднаного демократичного руху «Солідарність», екс-радник Президента України

28. Огризко Володимир, міністр закордонних справ України (2007 – 2009 р.р.)

29. Онишків Юрій, міжнародний оглядач видання «Kyiv Post»

30. Підлуська Інна, заступник виконавчого директора Міжнародного фонду «Відродження»

31. Попеску Ніку, аналітик Європейської ради з зовнішніх справ

32. Рар Александер, директор програми «Росія-Євразія» при Німецькій раді з міжнародних відносин

33. Рябов Андрєй, член Наукової ради Московського центру Карнегі

34. Северінсен Ханне, співдоповідач з питань України Моніторингового комітету Парламентської асамблеї Ради Європи (1995 – 2007 р.р.)

35. Сірук Микола, редактор міжнародного відділу газети «День»

36. Сидоренко Сергій, кореспондент з європейської тематики газети «Коммерсант»

37. Солоненко Ірина, директор Європейської програми Міжнародного фонду «Відродження»

38. Стачетті Каріна, голова відділу з питань Росії, України та Євразії, директорат стратегічних питань, Міністерство оборони Франції

39. Сушко Олександр, науковий директор Інституту Євро-Атлантичного співробітництва

40. Тороп Оксана, кореспондент з міжнародних питань інформаційного агентства «Інтерфакс Україна»

41. Фесенко Володимир, голова Центру прикладних політичних досліджень «Пента»

42. Філіпчук Василь, директор департаменту політики та безпеки, Міністерство закордонних справ України

43. Удовенко Геннадій, міністр закордонних справ України (1994 – 1998 р.р.)

44. Умланд Андреас, політолог, доцент кафедри політології НаУКМА

45. Чумак Віктор, директор Українського інституту публічної політики

46. Шептицький Анджей, аналітик Інституту міжнародних відносин Варшавського університету

47. Шлінчак Віктор, голова Наглядової ради Інституту світової політики

48. Шумило-Таппіола Ольга, запрошений експерт Європейського центру Карнегі

49. Щерба Олександр, посол з особливих доручень, Міністерство закордонних справ України

50. Яценюк Терезія, голова Наглядової ради Фонду «Open Ukraine»

У вівторок, 29 листопада, Інститут світової політики провів медіа-клуб за участі Лінаса Лінкявічуса, посла з особливих доручень МЗС Литви, колишнього міністра оборони Литви (2000 – 2004), колишнього постійного представника Литви при НАТО (2005 – 2011).Пан Лінкявічус прокоментував для журналістів низку питань, пов’язаних із двосторонніми відносинами України та Литви в контексті європейської інтеграції.На думку пана посла, Литва залишиться прихильником України в Європейському Союзі, незважаючи на результат саміту Україна – ЄС 19 грудня. «Ми всі відстоюємо інтереси України в Брюсселі. Звісно, не коштом наших інтересів – це не мазохізм. І хоча ймовірність, що саміт Україна – ЄС 19 грудня не виправдає очікування, дуже велика, але це не кінець світу. Президенти Литви і України обмінюються візитами раз на рік. Тому і в наступному році Президент України відвідає Вільнюс», – заявив посол.
«Ми відчуваємо нашу спільність і порозуміння, і можемо пояснити це, будучи членом цього клубу, куди у вас ще немає доступу. Це наше почуття обов’язку, що йде зсередини. Тому ми вас чекаємо. Україна належить Європі», – сказав пан Лінкявічус.
Високопоставлений литовський дипломат також висловився з приводу відносин із НАТО та пріоритетів Альянсу перед самітом у Чикаго в травні наступного року. За словами посла, особливий акцент буде на Близькому Сході, що переживає тепер драматичні трансформації. Головними питаннями на порядку денному стануть зобов’язання НАТО щодо підтримки Афганістану після остаточного виведення військового контингенту в 2014 році, поступ у розбудові протиракетної оборони і можливості Альянсу після Лісабонського саміту. Адже нова стратегічна концепція передбачає пріоритетність таких завдань НАТО як управління кризовими ситуаціями та розширення зовнішнього партнерства. Як повідомив пан Лінкявічус, близько 70 країн ведуть сьогодні діалог з НАТО; серед них і Росія, яка досі розглядає НАТО як безпекову загрозу у своїй військовій доктрині, хоча НАТО у своїх офіційних документах заявив про своє бачення Росії як майбутнього партнера.
Утім, за словами дипломата, саме Москва є «еталоном» інтенсивності співпраці з НАТО. Пан Лінкявічус, зокрема, сказав: «Найінтенсивніші відносини, найбільший діалог у НАТО – з Росією. Співпраця охоплює 11 сфер, існують численні робочі групи. А де результат, де ця ефективність?»
Дипломат відзначив, що нинішня українська влада теж співпрацює з НАТО інтенсивно і завжди надавала значення відносинам з Альянсом. «Янукович був учасником стратегічних рішень Україні з приводу НАТО в часи прем’єрства, його підпис стоїть під цими документами», – нагадав пан Лінкявічус.
Щодо перспектив для Грузії отримати План дій щодо членства в НАТО на травневому саміті, дипломат висловив сумнів, що ПДЧ може бути ефективнішим за вже наявний формат. «Грузії не потрібен ПДЧ. Що потрібно тепер – це не зійти зі шляху реформ і не піддаватися на провокації. І бути готовими, коли прийде момент», – сказав дипломат.
«ПДЧ був би важливий, якби у Грузії не було доступу до механізму, можливості проводити підготовку до вступу, чи не було цієї обіцянки: так, лише від вас залежить, чи будете ви членами НАТО, – сказав Лінкас Лінкявічус. – План дій щодо членства – це механізм. Країна виконує зобов’язання, Альянс робить зауваження. То що, це не відбувається? Відбувається. Робота Комісії Грузія-НАТО дуже інтенсивна на всіх рівнях. Політичні зобов’язання міцніші, ніж ті, які були у нас у свій час. Деякі країни думають, що потрібно ще щось, крім цього: політичне рішення, позитивна політична воля від всіх 28 країн-членів Альянсу. А якщо один або два скептики скажуть – а їх зараз не один і не два, а більше, – що Грузія ще не готова, значить, вона не готова », – вважає посол.
Пан Лінкявічус відзначив, що у свій час Литва не мала ПДЧ, а у приватних розмовах із західними політиками не раз лунали фрази про те, що вона ніколи не буде членом НАТО, бо це суперечить інтересам деяких інших важливих для Заходу країн. В певний час наприкінці 90-х рр. Україна навіть випереджала Литву за темпами співпраці з Альянсом. Проте Вільнюсу допомогли одностайність і чіткість ухваленого стратегічного рішення. Вступ до НАТО дав змогу Литві гарантувати безпеку і навіть отримати суто матеріальну вигоду. Коли у 2004 – 2008 рр. Литва сплатила до бюджету НАТО 10 млн. євро, то за той самий час вона отримала 30 млн.
Лінас Лінкявічус також висловив думку, що українці потребують більше інформації про НАТО, щоб ухвалити осмислене рішення: ті, хто раніше не сприймав Альянс, часто змінюють свою думку, дізнавшись про нього більше.

{2}
Альона Гетьманчук, директор Інституту світової політики
{4}
Лінас Лінкявічус
{7}
Катерина Зарембо, заступник директора ІСП
{6}
Ілона Ярмолюк, журналіст
{5}
Марек Шафін, посольство Словаччини
{8}
Роман Горбик, аналітик ІСП
{9}
Денис Рафальський, KyivPost
{3}
Лінас Лінкявічус

У четвер 24 листопада Інститут світової політики відкрив фотовиставку “Грузія 2000 vs Грузія 2011” в Донецьку.Спеціальний фотопроект дозволяє побачити дві реальності з різницею у десятиліття, відчути поклик Кавказу і подих грузинського вітру змін. Виставка була успішно презентована в семи містах України, зокрема помилуватися художніми фото мали змогу мешканці та гості Києва, Львова, Одеси, Ялти, Дніпропетровська, Харкова та Донецька. \
Першими відвідувачами виставки були представники місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, представники ділових кіл Донецька та Донецької області, художники, письменники, громадські діячі, журналісти.

{1}

Віктор Шлінчак, голова Наглядової ради Інститутy світової політики та Альона Гетьманчук, директор Інституту світової політики

{2}
{3}
Олександр Лук’янченко, голова Донецької міської адміністрації
{4}
Зураб Квачадзе, генеральний консул Грузії в Донецьку

{10}
Андрій Анісімов, начальник управління зовнішньо-економічних зв’язків Донецької обласної адміністрації

{8}
Владика Варнава та Юрій Церетелі, засновник ПВП “ГОРНЯК-95”
{5}
{6}
Олександр Лук’янченко
{7}
Команда ІСП та гості виставки
{9}
{12}
{13}
{11}
{14}

Виставка триватиме за адресою: м. Донецьк, вул. Челюскінців, 189, художньо-виставковий центр Арт-Донбас

Інститут світової політики провів відеоконференцію з Вашингтоном «Україна і трансатлантична система ПРО: погляд з Вашингтона», в рамках проекту «Україна в системі протиракетної оборони НАТО: pro et contra», який здійснюється Інститутом світової політики у партнерстві з Центром досліджень армії, конверсії та роззброєння за підтримки Офісу зв’язку НАТО в Україні.Захід організовано Інститутом світової політики спільно з Атлантичною радою США.{1}
У відеоконференції взяли участь Ян Бжезинські, старший аналітик Програми міжнародної безпеки Атлантичної Ради, колишній заступник міністра оборони США з питань співпраці з НАТО і Європою (2001-2005) та Стівен Пайфер, директор програми контролю за озброєннями Brookings Institution, колишній посол США в Україні.
{5}

Оксана Пилявець, аналітик ІСП, модератор відеоконференції
{2}
{3}
Максим Костенко, Рада національної безпеки і оборони України
{4}
Михайло Погребинський, директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології

7 листопада у Києві відбувся Перший Форум Україна – Росія – НАТО «Співпраця з НАТО: переваги для України та Росії», де провідні європейські, українські та російські експерти обговорили нове бачення стосунків між Києвом, Кремлем та Північно-Атлантичним Альянсом.Форум організував Інститут світової політики в партнерстві з Московським Центром Карнеґі за підтримки Центру інформації і документації НАТО в Україні та Інформаційного бюро НАТО в Росії.\
Організувати постійний дискусійний майданчик у тристоронньому форматі – таким було основне завдання Форуму. Такий майданчик дасть змогу вийти за межі стереотипів, багато яких сягають ще часів «холодної війни», та знайти шляхи, які дозволили б усім трьом сторонам перейти від упередженого діалогу до взаємовигідного партнерства.

«Безперечно, пошук порозуміння в трикутнику «Україна – НАТО – Росія» вимагає значних зусиль, – розповіла Альона Гетьманчук, директор Інституту світової політики. – Та й позитивні результати такої політики навряд чи будуть помітні в короткотерміновій перспективі. Тим не менше, подібне партнерство може стати найвдалішою стратегічною інвестицією в безпеку як власне України, так і регіону в цілому. І хоч Україна і Росія дивляться на Альянс по-різному, існує багато аспектів, де наші погляди практично збігаються».

Росію на Форумі представили провідні експерти-науковці Татьяна Пархаліна і Дмітрій Данілов, член Наукової ради Московського Центру Карнеґі Андрєй Рябов, багаторычний редактор російської служби Бі-Бі-Сі Константін Еґґерт, та багато інших. Географія російських учасників сягала від Калінінграда до Волгограда. Провідний британський фахівець з пострадянських країн Кейр Джайлз презентував погляд із Західної Європи.

Серед модераторів були відомі телеведучі Євгеній Кисельов та Сергій Дорофеєв.

Північноатлантичний альянс готовий співпрацювати з Україною настільки, наскільки вона цього хоче. Про це сказала у своєму виступі директор Центру інформації та документації НАТО Наталія Немилівська під час відкриття Форуму. «З нашого боку ми готові працювати з Україною настільки, наскільки вона цього буде хотіти», – сказала Немилівська.
За її словами, в НАТО також вважають, що зараз як ніколи раніше існують можливості для розвитку партнерства між Україною та НАТО. Вона зазначила, що перед країнами постають численні, все більш складні виклики безпеки. Зокрема, поширення зброї масового знищення, кібербезпека і піратство.
Немилівська також зазначила, що до недавнього часу Україна хотіла стати новим членом НАТО, але український уряд вважає, що Київ може внести свій більший внесок у міжнародну безпеку шляхом невступу в якій-небудь блок. «Слід відзначити ще раз, що ми повністю поважаємо це рішення. Ми визнаємо суверенне право кожної країни вільно вибирати для себе підхід з організації безпеки », – сказала Немилівська.

У свою чергу, експерти-учасники Форуму висловили думку, що тісна співпраця у форматі “Україна-Росія-НАТО” вигідна для всіх учасників, але враховуючи деякі протиріччя в цьому питанні між Києвом і Москвою, поки що рано говорити про стратегічне партнерство в рамках цього “трикутника”.

“Прагнення знайти точки дотику між Україною, Росією і НАТО дуже своєчасне і має хороші перспективи. З огляду на ті проблеми, які переживають зараз і НАТО як інститут, і наші держави, зближення для них є позитивним фактором”, – висловив переконання директор Центру політичних досліджень і конфліктології Михайло Погребинський.

У той же час, українські експерти погодилися, що на шляху зближення “трикутника” існує значна кількість перешкод. Серед них і відсутність довіри, і часто напружена атмосфера у відносинах Москви з Києвом, і взаємні претензії сторін. “Росія ніколи не заперечувала співробітництво України з НАТО, але очевидним є і те, що, з точки зору Москви, Україна повинна співпрацювати з Альянсом як мінімум під її патронатом. Будь-яке самостійне співробітництво викликає відповідну реакцію”, – вважає директор Інституту Євроатлантичного співробітництва Олександр Сушко .

“Потенціал стратегічної взаємодії в форматі “Україна-Росія-НАТО” я поки не бачу, а ось приклади успішної співпраці вже існують, – розповів представник Центру Разумкова, колишній заступник керівника МЗС Валерій Чалий. – Це – антипіратські операції, проліт повітряних суден для участі в операції в Афганістані, залучення транспортної авіації Росії та Україні до операцій НАТО “. Член наукової ради Московського центру Карнегі Андрій Рябов підтримав колегу. “До переліку я б додав співробітництво в межах (навчань)” Блексіфор “, боротьбу з тероризмом, співпрацю в Чорноморському регіоні”, – зауважив експерт.

Як очікується, Форум проводитиметься на щорічній основі.
{1}
{2}
Форум відкрили Віктор Шлінчак, голова Наглядової ради Інституту світової політики, Наталія Немилівська, директор Центру інформації та документації НАТО в Україні та Роберт Пшель, директор Інформаційного бюро НАТО в Росії
{3}
Учасники першої панельної дискусії “НАТО-Росія-Україна: гра на спільну перемогу”

{5}
Михайло Погребинський, директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології
{4}
Друга дискусія “Безпека у 3D Форматі: Як тристороння співпраця НАТО-Росія-Україна вплине на безпеку і стабільність в регіоні?” Модератор: Сєргєй Дорофєєв, телеведучий, “5 канал”, Україна; Дмітрій Данілов, директор Центру європейської безпеки, Росія; Олег Кокошинський, віце-президент Аналітичної Ради України, Україна; Григорій Перепелиця, директор Інституту зовнішньої політики, Україна; Боріс Кузнєцов, директор Центру міжнародної і регіональної політики, Росія

{6}
Роланд Ковач, керівник проекту UNITER
{7}
Учасники панельної дискусії “НАТО не в чорно-білих тонах. Як подолати українські та російські стереотипи разом?”
Константін Еггерт, оглядач, Росія; Татьяна Пархаліна, директор Центру європейської безпеки, Росія; Микола Вересень, Ігор Тодоров, заступник директора Центру міжнародної безпеки, Донецьк, Україна; Сергій Джердж, голова Громадської Ліги Україна-НАТО, Україна
{15}
Микола Вересень, модератор дискусії
{11}
Константін Еггерт
{9}
Константін Еггерт, Татьяна Пархаліна, Микола Вересень
{12}
Володимир Горбач, аналітик Інституту Євро-Атлантичного співробітництва

{16}
Модератором четвертої панелі “Україна-Росія-НАТО: погляд наступного покоління” була Катерина Зарембо, заступник директора ІСП, Україна
{17}
Антон Морозов, доцент Санкт-Петербурзького державного університету послуг та економіки, Росія
{18}
Алєксєй Кісєльов, директор Центру соціально-політичних досліджень, Краснодар, Росія

{8}
Заключні ремарки директора ІСП Альони Гетьманчук, Наталії Немилівської та Роберта Пшеля

Фото Наталії Сагалатої та Станіслава Ткачова

Інститут світової політики провів медіа-клуб за участі Гіоргі Барамідзе, віце-прем’єр-міністра та міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Грузії.Гіоргі Барамідзе прокоментував актуальну динаміку українсько-грузинських відносин, перебіг грузинських реформ та відповів на запитання українських журналістів. {1}
Катерина Зарембо, заступник директора Інституту світової політики та Гіоргі Барамідзе, віце-прем’єр-міністр, міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Грузії
{3}

{10}
Віктор Шлінчак, голова Наглядової ради ІСП
{11}
Грігол Катамадзе, Посол Грузії в Україні
{2}
Гіоргі Барамідзе
{7}
Мортен Енберг, посольство Швеції в Україні
{5}
Валерій Чечелашвілі, генеральний Секретар Організації за демократію і економічний розвиток – ГУАМ
{6}
Марек Шафін, посольство Словаччини в Україні
{12}

Фото Наталії Сагалатої