Публікації

Мирний план ЄС довів Белград та Приштину до початку гібридної війни

Що відбувається, коли мирні плани врегулювання якогось конфлікту залишаються на папері?

Деякий час сторони можуть продовжити вірити в те, що якось воно буде та за інерцією рухатися заданим курсом. Але в якийсь момент вони таки відчують відсутність шансів на вирішення конфлікту за затвердженими десь у верхах лекалами. Тоді на сторони конфлікту перестає діяти магія «мирних домовленостей», досягнутих, як правило, за посередництва поважних міжнародних посередників. І тоді…

А що ж тоді може статися?

Нерідко у випадку, коли «мирні плани» починають пробуксовувати, сторони або миряться із новою реальністю, або одна зі сторін, яка вважає себе в програші, йде на загострення, щоб все ж таки вирішити конфлікт, але вже по-своєму (або все програти).

За останні років 20-25 маємо різні, прямо протилежні приклади виникнення та розвитку таких ситуацій. Проте вони вже стали історією.

Новий кейс «розморозки» конфлікту, коли замість поступового втілення мирного плану сторони починають розгортати гібридну війну, хоча і без військового компоненту, ми можемо спостерігати просто зараз.

Йдеться про найсерйозніше із часів збройних зіткнень загострення відносин між Белградом та Приштиною.

Мирний план ЄС

Якщо ще п’ять років тому здавалося, що Сербія і Косово впритул наблизилися до врегулювання конфлікту, то тепер вони стрімко просуваються абсолютно у протилежний бік.

Точкою відліку можна вважати події квітня 2013 року, коли Белград та Приштина, за посередництва Європейського союзу, підписали в Брюсселі угоду, що мала стати основою для широкомасштабної нормалізації відносин між сербами та албанцями-косоварами. Договір, зокрема, передбачав об’єднання сербських районів Косова в Асоціацію сербських муніципалітетів і надання цьому утворенню широких повноважень – тобто, в рамках до того унітарної, хоча і частково визнаної Республіки Косово, створювався регіон «з особливим статусом».

Фактично, Приштина погоджувалася де-юре закріпити нинішню де-факто ситуацію, коли значна частина території півночі Косова після війни так і не перейшла під її контроль, і нині контролюється більше Белградом, ніж центральною косовською владою. У Сербії навіть є спеціальний урядовий орган, Адміністрація з питань Косова і Метохії, який якщо чимось і керує, то насамперед саме цим сербським анклавом. Головною мотивацією для політиків з Приштини, що погоджувалися на втілення плану фактичної федералізації Косова та створення сербської автономії, була їхня впевненість, що завдяки цій поступці сербам вони зможуть отримати від Белграда визнання своєї незалежності.

Сербські лідери, погоджуючись на підписання та виконання мирного «Брюссельського договору», хотіли отримати «хоча б щось замість нічого». Так пізніше пояснював сербську позицію нинішній президент Сербії Александар Вучич. Тобто, Белград хотів забезпечити збереження контролю хоча б над частиною Косова, якщо врешті-решт, треба буде розпрощатися зі своєю провінцією.

Була і ще одна мотивація втілення мирного плану, спільна і для сербів, і для косоварів – євроінтеграція. Без нормалізації відносин із Косовом Сербія не має шансів вступити до ЄС. Насамперед Приштина змогла підписати з Євросоюзом Угоду про стабілізацію і асоціацію, яка (на відміну від українського варіанту) є, по суті, нульовим етапом вступу до ЄС, тільки після того, як погодилася на мирний план, запропонований Брюсселем.

На фініші процесу реалізації мирних домовленостей Белград та Приштина мали підписати всеосяжну угоду щодо нормалізації двосторонніх відносин, Сербія – вступити в ЄС, Косово – розпочати офіційні переговори про членство в Європейському союзі. Так, принаймні, було задумано.

Особливий статус, який не пройшов

У серпні 2015 року сторони, за активної участі Високого представника ЄС із закордонних справ та політики безпеки Федеріки Могеріні, досягли конкретних домовленостей щодо статусу та повноважень сербської автономії. Асоціації сербських муніципалітетів планувалося надати широкі повноваження у сфері місцевого самоуправління, у правоохоронній сфері, в економіці, в освіті. Додатковою опцією було збереження можливості зберегти наявні тісні і незалежні від центральної косовської влади зв’язки зі Сербією.

Але на практиці імплементація Брюссельського договору в законодавче поле Косова виявилася дуже непростим завданням. Частково визнану республіку охопили масові акції протесту проти створення сербської автономії та проти влади, що підписала ці домовленості. У грудні 2015 року Конституційний суд Косова постановив, що Асоціація сербських муніципалітетів не зможе мати владні повноваження, які закріплені за центральною владою відповідно до Конституції.

На тлі протестів парламент Косова проголосував за відставку уряду. У частково визнаній республіці довелося проводити дострокові парламентські вибори. За підсумками голосування в червні 2017 року найбільше голосів набрали опозиційні партії, прем’єр-міністром було обрано одного із лідерів опозиції Рамуша Харадіная – голову Альянсу за майбутнє Косова, який під час війни був одним з командирів Армії звільнення Косова (УЧК).

Ескалація

Белград почав вимагати, щоб Брюссель натиснув на Приштину, але паралельно і сам почав діяти.

Адміністрація з питань Косова і Метохії сербського уряду розвила активну діяльність на півночі краю – в регіон були спрямовані значні інвестиції і започатковано цілий ряд проектів регіонального розвитку, що фінансувалися напряму з Белграду. Але не економікою єдиною – у березні 2018 року косовські серби зібралися в «столиці» Півночі Косова, Косовської Митровиці, на засідання, де збиралися обговорити питання одностороннього створення Асоціації сербських муніципалітетів. Прибув на зустріч і керівник Адміністрації з питань Косова і Метохії уряду Сербії Марко Джурич. Подальший розвиток подій потрапив у стрічки усіх інформаційних агенцій світу – Джурича було затримано косовськими спецпризначенцями і депортовано до Сербії через відсутність у нього дозволу на відвідування Косова.

У відповідь представники партії косовських сербів вийшли зі складу урядової коаліції та уряду Косова, а сербська делегація поїхала з Брюсселя, де якраз мав розпочатися новий етап переговорів з косовськими представниками щодо нормалізації відносин.

Натомість міністерство закордонних справ Сербії розгорнуло активну «роботу» з країнами, що визнали незалежність Косова. В результаті за останні місяці 11 невеличких країн Азії, Африки та Латинської Америки змінили своє рішення та відкликали своє визнання. Окрім того, Белград заблокував можливість надання Косовому статусу спостерігача в ООН (на що косовські лідери розраховували, сприймаючи цей статус як «майже визнання», і нібито неформальні домовленості з цього приводу із самого початку Брюссельського мирного процесу було досягнуто). В листопаді 2018-го Сербія разом із Росією провели цілу «спецоперацію» задля того, щоб Косово не змогло стати членом Інтерполу – долучення до цієї організації мало стати ще одним підтвердженням косовської незалежності, але цього не сталося, не вистачило голосів.

Старт «розморозки»

Провал вступу Косова до Інтерполу в кінці листопада став початком справжнього гібридного протистояння. Приштина вирішила негайно ввести 100% мито на товари з Сербії та Боснії і Герцеговини (ще однієї країни регіону, що не визнала Косово). Якщо врахувати, що практично повністю товари в сербські райони на півночі Косова постачалися саме з Сербії, то і місцеві серби, і Белград, оцінили цей крок як блокаду і навіть як спробу Приштини вигнати сербське населення із Косова. Російський МЗС пішов ще далі, і заявив про початок «етнічних чисток».

ЄС та лідери окремих західних країн висловилися не так жорстко, але теж категорично проти введення 100% мита.

На початку грудня Белград та Приштину відвідав особисто комісар Євросоюзу з питань європейської політики сусідства та переговорів з розширення Йоганнес Ган. Але очільники Косова не збираються відступати.

Рішення щодо введення 100% мита на сербські товари може бути анульоване лише у разі визнання Сербією Косова, заявив прем’єр-міністр Косово Рамуш Харадінай на прес-конференції після зустрічі з єврокомісаром. «Вирішенням є підписання всеосяжної угоди про визнання, в рамки якої також буде включене питання вільної торгівлі», – сказав Харадінай.

Поки що ця заява – це все, чого досягла європейська дипломатія на косовському напрямку, і наразі у Брюсселя, здається, немає жодної ідеї, як зупинити ескалацію. Серби поки що борються із косоварами самотужки, використовуючи різні мирні і гібридні засоби.

Сербія та Боснія і Герцеговина формально відмовилися від застосування до Приштини санкцій. Але річ у тім, що через невизнання Косова ці країни і так не отримують жодного товару із позначкою «Зроблено в Республіці Косово», і тому симетрична відповідь Приштині не є можливою в принципі. Але серби пішли іншим шляхом.

Після запровадження мита на сербські товари, косовські серби заявили про припинення будь-яких офіційних контактів із владою Косова. Керівники чотирьох північних муніципалітетів Косова, з переважно сербським населенням, подали у відставку. Окрім того, косовські серби практично кожного дня виходять на багатолюдні акції протесту, підкреслюючи їхній  мирний характер.

Одночасно офіційний Белград активно контактує із Росією та Китаєм, щоб продемонструвати Заходу та Косово, що принаймні два члени Ради Безпеки ООН займають просербську позицію.

Тоді як, само собою, ніхто в Сербії навіть теоретично не обговорює виконання вимог Косова щодо визнання його незалежності.

Шах і… пат

Ситуація здається патовою, причому остаточно патовою. Після загострення (після арешту Джурича) навесні цього року до врегулювання намагалися долучитися США, які нібито навіть попередньо погодили із Росією новий варіант досягнення порозуміння між Белградом та Приштиною. Як і в Брюссельській угоді, передбачалося створення на Півночі Косова сербського утворення, але воно мало стати повноцінною частиною Сербії. Натомість до Косова приєднувався райони Сербії на кордоні із Косово, заселені албанцями (долина Прешево). Нібито цю ідею схвально сприйняли сербський та косовський президенти – Александар Вучич  та Хашим Тачі. Але пропозиція щодо обміну територіями не була підтримана сербським політикумом та суспільством (головним опонентом стала Сербська православна церква), косовською опозицією та навіть виконавчою владою (Харадінай заявив, що спроби змінити територію означають війну). Врешті-решт, категорично проти американсько-російського (нібито) плану виступили Євросоюз (тому що цей план занадто нагадував спробу створення моноетнічних країн) та провідні країни ЄС, насамперед Німеччина.

Втім ідею обміну територіями відкинули, але нічого нового на переговорний стіл не виклали. В цих умовах Косово, розчароване і обурене відсутністю перспектив повноцінного визнання власної незалежності, та Сербія, розчарована та обурена непоступливістю Приштини щодо відмови хоча б від частини території, поки що тримають курс на конфронтацію та посилення взаємного тиску.

Вже анонсовані кроки з боку Косова – ухвалення рішення про створення власної армії (це станеться буквально днями) та (вже наступного року) скасування торговельних бар’єрів з Албанією.

У Белграді сприймають плани Приштини як оголошення (гібридної) війни проти Сербії та сербів у Косово з одночасним втіленням ідеї створення Великої Албанії. Дії керівництва Сербії та косовських сербів відповідні – захист національних інтересів понад усе, але мирним шляхом.

Серби анонсують продовження блокади центральної влади Косова, мирних протестів на півночі та активно працюють над забезпеченням міжнародної підтримки сербської позиції завдяки російським та китайським партнерам.

Ехо гібридної війни

Якщо ніякого креативного плану дій головний миротворець, Євросоюз, не вигадає, ситуація буде і надалі сповзати у повноцінну гібридну війну. Миротворці KFOR, серед яких є й українці, безумовно, є гарантами миру. Але якщо загострення буде і далі розгортатися в гібридному вигляді, вони є безсилими.

Чим загрожує зростання напруження на Балканах Україні?

По-перше, у Росії може виникнути бажання підтримати сербських братів, додавши Косово до загального «переговорного кошика». Хто його знає, які нові миротворчі ідеї можуть внаслідок цього виникнути – не факт, що українське питання там не буде фігурувати.

По-друге, крах мирного плану Європейського союзу, якщо він таки станеться, поставить під сумнів здатність європейців досягати результату і щодо інших миротворчих напрацювань, включно із Мінськими домовленостями.

Наталя Іщенко, заступник директора Інституту

Опубліковано інформаційним агентством «Главком»