Публікації

Дискусійну записку підготували Іван Мединський, аналітик Інституту світової політики, та Бенс Капчос, запрошений угорський експерт.Переглянути записку можна тут. \
1. ВСТУП
Тенденції співпраці на початку 1990-х років значною мірою визначили динаміку двосторонніх відносин на наступні двадцять п’ять років. У грудні 1991 року прем’єр-міністр Угорщини Йожеф Антал і президент України Леонід Кравчук підписали в Києві українсько-угорську двосторонню угоду, яка стала основою для відносин між країнами. Це був фундаментальний документ, що визначив найважливіші зобов’язання обох сторін: відсутність територіальних претензій між обома країнами і гарантії взаємного захисту прав меншин. Справді, підписання цієї угоди було символічним актом для обох сторін: Будапешт продемонстрував міжнародній спільноті своє прагнення до побудови відносин із сусідами на принципах дружби і поваги, тимчасом як Київ ефективно вирішив питання щодо однієї з найбільших етнічних меншин, сподіваючись таким чином продемонструвати приклад для Криму та Буковини.
Озираючись назад, ми можемо стверджувати, що Угорщина та Україна йшли досить схожими історичними та геополітичними траєкторіями, оскільки обидві країни відкинули тягар минулого на користь євроатлантичних прагнень (щоправда, у випадку з Україною ці прагнення час від часу коригувалися) і позиціювали себе як місток між Сходом і Заходом. Київ і Будапешт мають відносно безконфліктну спільну історію в порівнянні з бурхливими періодами, що обидві країни пережили зі своїми сусідами. У певному сенсі, обидві країни мають більше спільного, ніж того, що може їх роз’єднати.
Однак на даному етапі двосторонні відносини ґрунтуються частіше на спільних інтересах, аніж на спільній історії, географічній близькості або прагненнях. Ця тенденція стала очевидною в світлі складної геополітичної ситуації, що виникла внаслідок рішення Росії анексувати Крим і нав’язати конфлікт у Східній Україні. Не лише Україна, а й Угорщина зіткнулася з проблемою перебудови економічних та енергетичних зв’язків з Росією. Тимчасом як Київ взяв єдино можливий курс на подолання залежності від російського імпорту та природних ресурсів, Будапешт зіткнувся з непростим вибором між зовнішнім викликом єдиної позиції ЄС стосовно Росії та внутрішньою проблемою забезпечення низьких цін на газ і збереження економічних зв’язків. Опинившись між молотом і ковадлом, Угорщина обрала посередницьку роль між ЄС та Росією. Незважаючи на явну присутність російського фактору у зовнішній політиці Будапешта, Україна залишатиметься ключовим партнером Угорщини, оскільки остання прагне знайти баланс між двома силами. Замість нормативного підходу до Будапешта Києву варто послідовно працювати в напрямку пом’якшення спірних питань, а також створення стимулів для підтримки своїх ключових інтересів.
Для України ці інтереси полягають у:
підтримці єдиної позиції Європейського Союзу щодо антиросійських санкцій, пов’язаних із ситуацією на Донбасі та в Криму;
реверсних поставках природного газу;
розвитку транскордонної інфраструктури;
адаптації кращих практик у сферах безпеки, демократичних перетворень, розвитку середнього та малого бізнесу, енергетики і децентралізації в рамках Вишеградської групи.
Інтереси Угорщини щодо України в сучасний період можна зрозуміти крізь призму добробуту угорської меншини Закарпаття, підтримки інтеграції України до євроатлантичних структур, а також політики «відкриття Сходу», спрямованої на пошук нових ринків для угорського експорту.
Великою мірою, ключові інтереси України та Угорщини не виключають одне одного, а навпаки, доповнюють, адже обидві країни виграють від транзиту і реверсних поставок природного газу, поліпшення інфраструктури та економіки Закарпаття, лібералізації візового режиму та ініціативи щодо вільної торгівлі в рамках ЄС. Співпраця між двома країнами розширюється і в безпековому вимірі (Україна та Угорщина проводять спільні навчання в рамках Вишеградської бойової групи), а також у сфері торгівлі енергоносіями (Угорщина є найбільшим імпортером української електроенергії). Існує значний інтерес угорського бізнесу щодо українського ринку, а культурні та освітні програми сприяють подальшому зближенню обох країн.
Водночас, двосторонній діалог перенасичений спірними питаннями. За останні кілька років відносини між країнами неодноразово затьмарювалися епізодами, яких можна було б уникнути шляхом поліпшення комунікацій та активізації стратегічного діалогу. Наразі проблемними та здатними негативно вплинути на двосторонні відносини у разі їхнього неефективного вирішення є такі питання:
Санкції щодо Росії. Зближення Угорщини з Москвою та полярна позиція Будапешта (принаймні, у публічній площині) щодо санкцій проти Росії ставлять під загрозу стратегічні інтереси України, зокрема, збереження єдності ЄС у цьому питанні.
Закарпаття. Одним з головних пріоритетів угорського уряду є підтримка та захист угорських етнічних меншин за межами країни. Україна може сприйняти наміри Угорщини (надання громадянства, вимоги щодо дотримання прав меншин, економічну допомогу, тощо) як потенційну загрозу власному суверенітету.
Відсутність взаєморозуміння між двома державами. Брак знань про історію, культуру, мову, а також національні мотиви і прагнення спостерігається з обох сторін. На рівні широкого загалу обидві країни залишаються terra incognita одна для одної через недостатній інтерес та розуміння усього, що відбувається по інший бік закарпатського кордону.
У цілому, у двосторонньому порядку денному переважають питання, в яких більш зацікавлена Угорщина, ніж Україна. Хоча розвиток транскордонної інфраструктури та поліпшення торгового балансу добре резонують із зовнішньополітичними завданнями Києва, угорська сторона бере на себе провідну роль у формуванні динаміки і напрямків двосторонніх відносин. У певному сенсі, наше дослідження відображає наявний стан справ, за якого Угорщина має більше інтересів щодо України, ніж Україна щодо Угорщини. Отже, основна мета цієї записки полягає у виявленні елементів і можливостей, які могли б прокласти шлях до більш збалансованих відносин, а також глибшої та більш плідної співпраці з точки зору економіки, енергетики, безпеки і — не в останню чергу — культури. Наше завдання полягає в тому, щоб проаналізувати ті сфери, які можуть об’єднати, а не роз’єднати країни.

Переглянути повну версію записки можна тут.

Публікація підготовлена у рамках проекту Інституту світової політики (ІСП) «Аудит зовнішньої політики України». Цей проект виконується за підтримки “Чорноморського фонду для регіональної співпраці” Німецького фонду Маршалла, а також проекту «Об’єднуємося заради реформ» (UNITER), що реалізується Pact в Україні за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Звіт дослідження є винятково відповідальністю Інституту світової політики та не обов’язково відображає погляди GMF, USAID, Pact, чи уряду США.