Публікації

Напад на морі та фейкові вибори в ОРДЛО як спроба Путіна «все переграти»

Загострення в Азовському морі затьмарило нещодавні події на окупованих територіях Донбасу, хоча йдеться, про всього лише про різні етапи ескалації гібридного конфлікту. Все це складові одного і того самого ланцюга – Росія йде на загострення, щоб «перевернути стіл» на переговорах та змусити світ зважати на нову, погіршену зусиллями Москви реальність.

Погіршена реальність

В цьому сенсі військовий напад росіян на морі є доповненням до політичного наступу, який Кремль та його маріонетки влаштували напередодні в ОРДЛО. Йдеться про «вибори» в незаконних утвореннях, які в Москві гучно називають «республіками».

Виставу під назвою «вибори» в «ДНР» та «ЛНР» було засуджено міжнародними інституціями, західними державами та їхніми представниками. З правової точки зору це дійство не має жодного значення як для України, так і для всього цивілізованого світу. На цьому можна було б поставити крапку і більше до цієї теми не повертатися. Але ні, «розслаблятися» зарано, треба «уважно стежити за руками». Росія вже використовувала, використовує і буде використовувати цей виборчий фейк і надалі, в першу чергу. Яким чином і навіщо?

Перше завдання Кремля – легітимація ватажків «ДНР» та «ЛНР». Ціль є прозорою та зрозумілою – Росія намагається створити «команду контактерів» та «презентаторів», які будуть виступати від імені «влади народних республік», в першу чергу, на міжнародній арені. Влаштоване росіянами загострення на морі, зрозуміло, буде використано ними «по повній» для просування своєї версії врегулювання конфлікту. Ведення т.зв. «прямих переговорів» Києва з Донецьком та Луганськом одна з таких нав’язливих ідей Москви.

Пропозиція є абсурдною, тому що в ОРДЛО ми маємо справу зі 100% кремлівськими маріонетками. Але треба розуміти, що цей факт далеко не є очевидним для світової спільноти. Справа в тому, що раніше під час інших чимось схожих конфліктів, представників сепаратистських утворень залучали до переговорного процесу. Щоправда, з цього нічого не виходило.

Хорватський «мінськ»

Хорватії в свій час довелося домовлятися саме із сепаратистськими лідерами (домовленості не спрацювали, але про все по порядку).

З березня 1994 року сербський сепаратистський анклав в Хорватії, Республіка Сербська Країна (РСК), перебувала в стані офіційного перемир’я із військами центрального хорватського уряду, і міжнародна спільнота почала розробляти програми «врегулювання конфлікту в Хорватії».

В січні 1995 року у Загребі було схвалено мирний план. Документ мав назву Z-4. Z – тому що його було ухвалено в Загребі; чотири, тому що план було розроблено та погоджено представниками чотирьох країн-посередників – США, Великої Британії, Франції та Російської Федерації.

Згідно із Планом Z-4, Республіка Сербська Країна отримувала статус автономії у складі Республіки Хорватія. Передбачалося, що РСК стане утворенням із обмеженою державною суб’єктністю.

Сербська Країна отримувала власні прапор, герб, окрему від інших частин Хорватії офіційну мову – сербську. Передбачалося подвійне громадянство – Республіки Хорватія і Югославії. Мешканці РСК мали обирати свого президента, парламент, уряд. Одночасно, мешканці автономії мали змогу брати участь і у загальнонаціональних виборах у Хорватії – президентських та парламентських. Передбачалася наявність квот для представників автономії в хорватському парламенті, в уряді та загалом практично в усіх центральних органах влади.

На території анклаву мала функціонувати своя судова система, своя поліція (але не армія). РСК надавалося право на ведення власної податкової політики, на створення власної митниці. Окрім того, республіка могла самостійно укладати окремі міжнародні угоди.

Під юрисдикцією центрального уряду Хорватії залишалася основна сфера закордонних стосунків, міжнародна торгівля, оборона (армія). Втім, хорватські збройні сили могли увійти до Сербської Країни тільки на запрошення влади РСК.

Офіційний Загреб погодився на переговори із сербськими сепаратистами, взявши Z-4 як основу для домовленостей.  Але мирний процес було заблоковано… лідерами Сербської Країни. Обраний на місцевих виборах («виборах») в січні 1994 року президент («президент») РСК Мілан Мартич відмовився розглядати запропонований «четвіркою» план. Причин для такого рішення було декілька. Зокрема, в умовах відсутності права на власну армію, «країнці» вимагали від миротворців гарантій захисту від можливих атак хорватської армії. Втім, у березні 1995 р. мандат миротворчих сил ООН мав закінчитися, а офіційний Загреб не збирався давати згоду на його продовження.

Окрім цієї, називають ще декілька причин, які призвели до того, що РСК, як і офіційний Белград, відкинули план Z-4.

«Із головами Пушиліним і Пасічником наперевіс»

Продовження цієї історії широко відомо – звільнення більшості території Хорватії за допомогою кількох військових операцій хорватської армії та поліції, найбільш яскравою з яких була «Буря» в серпні 1995 р., та мирна реінтеграція залишків Сербської Країни – хорватського Подунав’я – в 1996 – 1998 рр. до складу Хорватської держави за програмою ООН без надання цієї території якогось автономного статусу.

«Нам повезло, що серби відмовилися від виконання мирного плану Z-4», – кажуть зараз в неофіційних бесідах хорватські високопосадовці – учасники та свідки тих подій.

Цей приклад став ілюстрацією повного краху сепаратистських утворень, еталоном поразки сепаратистів. І тепер Денис Пушилін в свій час навіть заявив, а російські ЗМІ розганяли меседж про те, що «народні республіки Донбасу» не пропадуть як Сербська Країна.

Відповідно, враховуючи досвід «сербських колег», сепаратисти на Донбасі та їхні куратори формально погоджуються на виконання нашого варіанту Z-4, «Мінську-2». Одночасно, спираючись, в т.ч., і на цей приклад з недавнього минулого, Москва активно намагається просувати ідею прямих домовленостей Києва із лідерами сепаратистських утворень.

На логічне небажання розмовляти із нелегітимними представниками невідомого кого, Кремль як раз і відповів своєю гібридною акцією під назвою «вибір влади в народних республіках». Тепер росіяни будуть активно носитися із «главою ДНР Денисом Пушиліним» та «главою ЛНР Леонідом Пасічником» по всіх міжнародних площадках, позиціонуючи їх як уповноважених представників «іншої сторони», «партнерів по переговорах» для Києва. Нещодавно квінтесенцію цього задуму розповів (мимоволі?) один з метрів російської журналістики. Під час дискусії, організованої в української столиці міжнародним фондом, росіянин дуже обурювався, що українці постійно вказують на втручання Росії, але ігнорують позицію мешканців Донбасу, ніби дивлячись через їхню голову. Тепер, після «виборів» Кремль, із «головами республік» Пушиліним і Пасічником наперевіс, буде розвивати і просувати тему про «необхідність прямого договору» із подвійною силою.

Легітимація маріонеток

Питання нелегітимності нових «керівників народних республік» вирішується теж на основі вже набутого росіянами досвіду в частині «врегулювання громадянських війн».

Як відомо, вже 10 років тривають перемовини Грузії із представниками Абхазії та Південної Осетії / Цхинвальського регіону у форматі т.зв. Женевських дискусій. Діалог триває за дуже складною схемою, там дійсно не зовсім йдеться про прямі переговори, але спілкування в такому колі триває і триватиме.

З ким спілкується Тбілісі? Визначення таке – із представниками ДЕ-ФАКТО ВЛАДИ в Сухумі (Сухуме) та Цхинвалі (Цхинвалу). Ця дефініція ніяк не легітимізує представників Абхазії та Південної Осетії / Цхинвальського регіону в правовому сенсі, але в сприйнятті міжнародної спільноти вони стають чимось більшим, ніж самозванці, представники самопроголошених утворень.

Зафіксував для своїх маріонеток статус «де-факто влади», або «обраної народом влади», Росія, очевидно, бути намагатися просувати їх на усіх міжнародних площадках та в міжнародних інституціях.

Важливо звернути увагу, що цих персонажів Кремль позиціонує саме як «миротворців», на яких «немає крові». Отже, їхнє «обрання» має, вочевидь, продемонструвати їхні наміри «домовлятися із Києвом», а не воювати з ним, чим займалися Захарченко та Плотницький.

Зрозуміло, що Росія не зупиниться і буде лише посилювати свої потуги із видавання маріонеток за самостійних персонажів та повноцінних учасників «мирного процесу».

Очевидно, що в Кремлі сподіваються, що з «представниками республік» хтось обов’язково почне розмовляти. Після чергового влаштованого ними самими загострення такий варіант може здаватися Москві більш реальним, ніж раніше. Залишається сподіватися, що міжнародна спільнота і надалі не втратить розуміння того, що у маріонетковому театрі не може бути інших персонажів, окрім керованих ляльок, відповідно, домовлятися з ними все одно про що немає сенсу – треба «вирішувати питання» напряму з ляльководом.

Наталя Іщенко, заступник директора Інституту

Опубліковано інформаційним агентством «Главком»