Публікації

Стаття директорки ІСП Альони Гетьманчук у газеті “Дзеркало тижня”Минулого року німецький міністр закордонних справ Франк Вальтер Штайнмаєр запустив масштабний огляд німецької зовнішньої політики. \
По всій Німеччині відбувались дебати з приводу того, як далі жити німцям у світі, де криза стала буденною, як ранкова кава. Огляд зробили і надрукували з красивими ілюстраціями. Там було багато правильних думок про те, що ефективний кризовий менеджмент зовсім не означає ефективної зовнішньої політики. А хтось з експертів, залучений до цього інтелектуального процесу, досить цікаво сформулював головний виклик для німецької зовнішньої політики: правильно розподілити кризи на ті, які Німеччина може вирішити, на ті, які Німеччина може адмініструвати, і на ті, від яких Німеччина взагалі повинна триматися подалі.

Що стосується України і зовнішньої агресії проти неї, Німеччина опинилась майже наодинці з кризою, яку їй доводиться вирішувати. Багато хто каже, що це взагалі перший серйозний тест на зовнішньополітичну спроможність Берліна — до цього він опікувався більше внутрішніми європейськими справами, а якщо доходило до міжнародних криз, то діяв з подачі та ініціативи інших сильних світу цього, навіть коли це стосувалось європейських справ (наприклад подій на Балканах). Дехто каже, що зовнішня політика Німеччини приречена бути більш реактивною, а не проактивною — через постійне переключення уваги Берліна з однієї кризи на іншу та відому манеру Меркель вести ігри на вичікування. Реактивність Німеччини, як і реактивність Заходу в цілому, привела до того, що сьогодні світ має вирішувати кризи — чи то навколо України, чи Сирії — за порядком денним, нав’язаним Путіним.

Ну і нарешті про те, що для Німеччини ключова роль медіа- тора (чи як зараз модно казати — фасілітатора) в російсько-українській кризі — це швидше тягар, а не забаганка. “Америка делегувала НАМ вирішення цієї кризи”, — приречено зітхають упродовж року в неформальних розмовах німецькі співрозмовники різного дипломатичного та політичного калібру, підтверджуючи теорію про Німеччину як “неохочого лідера”. З іншого боку, німці розуміють: якщо їм вже делегували цю справу, треба вести її відповідально. Щоб, мовляв, не сталось, як на Балканах, коли американці запустили воєнну операцію, а німцям потім довелось думати, як все відновлювати та відбудовувати. Що стосується рейтингу Меркель, то миротворчість навколо України навряд чи може стати серйозним електоральним фактором.

Наразі німці скептично налаштовані щодо того, наскільки Німеччина має бути залучена до вирішення різних міжнародних криз: якщо двадцять років тому 37% німців були проти такого залучення, а 62% —за, то сьогодні картинка прямо дзеркальна — лише 37% за і 60% проти (опитування Фонду Кьорбера). Путін для багатьох німців, як і інших європейців, залишається абстрактною загрозою, тоді як Асад — вже ні. І тому біженці вже опускають рейтинг Меркель. Але історія з Сирією має дати урок в історії з Україною для всього Заходу: якщо ти не готовий вчасно зайнятись війною на чужій території, війна рано чи пізно займеться тобою вже на твоїй території. Незважаючи на те, що Україна зникла з перших шпальт газет, а Меркель мусила терміново зайнятись біженцями, ми як і раніше присутні в багатьох важливих берлінських офісах. Щоправда, думки щодо України існують різні.

Поки одні вважають, що найголовніше —погасити і “притрусити” хоч якимось політичним врегулюванням конфлікт на Сході України, інші переконані, що цей конфлікт не повинен відволікати Німеччину від решти України і від тих перетворень, які почались, але поки що не прижились. По суті, йдеться про два підходи. Перший —той, що приписують канцлеру Меркель. У неофіційних розмовах його називають “донбасизацією” зовнішньої політики Німеччини щодо України. Він означає, що Меркель забагато уваги приділяє вирішенню конфлікту на Донбасі, дещо відтіснивши на задній план решту України.

Другий підхід —акцент на внутрішні реформи та модернізацію якраз решти України. Така собі апгрейд-версія “партнерства заради модернізації”, але вже спрямованого на Україну, а не на Росію. Є, звісно, й ті, хто вважає за можливе наразі тримати в тонусі обидва треки, але на це, очевидно, забракне енергії та ресурсів. Тепер детальніше про обидва підходи, і як вони виглядають на практиці.

Навіть окремі представники партії Меркель на мій подив висловлювали своє невдоволення тим, що канцлер більше переймається Мінськом, аніж тим, що відбувається в Києві. Таке собі підсвідоме перефразування слогану “Донбас — це Україна” на “Україна — це Донбас”. Проте схоже, що сьогодні в оточенні Меркельдискусії на подібні теми явно не на часі. Цього тижня в бундес канцелараті повним ходом йшла підготовка до переговорів лідерів Нормандської четвірки. Мої співрозмовники в один голос зізнаються: німці мають не допустити, щоб Париж перетворився на чергову сесію “бла-бла-бла”. І сподіваються, що в цьому їм могла б посприяти майбутня зустріч Путіна з Обамою в Нью-Йорку (останній начебто міг би допомогти налаштувати російського президента на “конструктивний лад”).

Деякі німецькі експерти реагують на такі очікування досить однозначно: “У Парижі готують Мінськ–3”. Хоча цілком можливо, що обійдуться й Мінськом–2,5. Просто негласно пролонгують. Незважаючи на те, що переговорний майданчик по Донбасу плавно зсувається на Захід — зокрема, й до Парижу — з боку німецької сторони дійсно відчувається бажання зробити суттєвий ривок. Можливо, останній за безталанного життя Мінська–2. Тут обережно тішаться перемир’ям і хочуть використати його, аби просунутись з ідеєю фікс — виборами на окупованих територіях.

Власне, це і є німецький план-максимум на паризьку зустріч — досягнути політичної домовленості про місцеві вибори на окупованих територіях за українським законодавством і під контролем ОБСЄ, щоб Київ нарешті “отримав законних представників для прямих переговорів”. План мінімум — поховати ідею з сепаратистськими виборами. Є ще одне принципове питання, на якому в німецькій столиці зосереджують особливу увагу — відвід легких озброєнь калібром менше 100 міліметрів. Інсайдери в Берліні дають зрозуміти те, що не хоче визнавати публічно президент Порошенко: якщо Мінськ–2 не розвалиться до кінця року, його доведеться пролонгувати. Хоча б тому, що для підготовки виборів на окупованих територіях потрібно буде витратити певний час (дехто в ОБСЄ називає термін три місяці). На вільні інтерпретації Порошенка, що згідно з Мінськими домовленостями вибори на окупованих територіях можливі тільки після того, як, окрім іншого, буде закрито кордон, тут реагують на диво спокійно. Кажуть, що все розуміють: в Україні наближаються вибори, він має щось продукувати для свого електорату.

Однак насправді склалось враження, що для деяких десижнмейкерів у Берліні питання кордону дійсно не є настільки принциповим, як мало б бути. Звісно, тут ніхто в очі не каже в стилі Лаврова на нормандських переговорах, що ми, українці, одержимі кордоном, але особливого бажання обговорювати це питання я теж, на жаль, не відчула. Очевидно, тут українська сторона має працювати зі своїми західними партнерами особливо наполегливо.

Досить неоднозначною є й картинка з приводу того, як далі діятиме Німеччина в питанні пролонгації санкцій щодо Росії, які, як відомо, були прив’язані ще в березні цього року саме до виконання Мінських угод. Представник МЗС Німеччини Йоганнес Регенбрехт під час публічних дебатів Інстутуту світової політики в Берліні заявив більш ніж однозначно: санкції будуть зняті, якщо Мінські угоди будуть повністю виконані. Однак у неформальних розмовах німці по-різному тлумачать виконання Мінських угод. Склалось враження, що для декого достатньо сталого перемир’я і таких-сяких виборів, а про кордон нехай вже потім Україна з Росією домовляються в окремому порядку. Це при тому, що ще в першому Мінську йшлось про “забезпечення постійно діючого моніторингу на україно-російському державному кордоні і верифікацію з боку ОБСЄ з метою створення зони безпеки в прикордонних районах України та РФ”. Як, до речі, й про моніторинг та верифікацію з боку ОБСЄ режиму незастосування вогню, про що теж було написано ще в минулорічному Мінському протоколі і який досі наполовину не працює.

Попри це, в Берліні переконані: батіг і пряник повинні в питанні санкцій щодо Росії йти поруч. Меркель, яка була головним європейським координатором запровадження та утримання секторальних санкцій, може мати більше проблем з виконанням цієї місії у майбутньому. Не через німецький бізнес, який більш-менш у своїй масі усвідомив (чи зробив вигляд, що усвідомив), чому вигоду треба підпорядкувати політичній доцільності, хоча в уряді Німеччини досі кажуть у неформальних розмовах, що бізнес на них чинить тиск. А саме тому, що для такої благої справи Путін робитиме все можливе, аби штучно утримати перемир’я.

А тепер, що стосується другого фокусу — модернізації України, як би це слово не було спаплюжене одним відомим російським персонажем. Цього тижня в Берліні мені під час зустрічей у Бундестазі довелось стати свідком розробки в надрах партії Меркель документу, який у майбутньому, як кажуть його автори, може претендувати на щось типу стратегії щодо України. Зізнаюсь: було дуже приємно почути, що хоч хтось намагається подумати про Україну стратегічно, а не в режимі гасіння пожежі. Головна ідея цього документу (наразі він у статусі non-paper) полягає в тому, що після підписання і ратифікації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС Німеччина має розділити політичну й економічну
відповідальність за Україну. Тобто, має бути не тільки моніторинг, а й пресинг з приводу реформ і більша фінансова допомога за більш жорстких умов. Провал України в реформах має тлумачитись як провал Євросоюзу. Поки що однозначного схвалення такий підхід не має. Навіть у Християнсько-Демократичному Союзі (CDU), де Україну більше схильні розглядати через призму саме України, а не за принципом “спочатку Росія” (Russia first), багато депутатів вважають, що Київ поки не виправдовує і тієї допомоги, яку йому надають. “Швидкість реформ незадовільна”, — як мантру повторюють з різних боків. “Потрібні історії успіху”, — наполегливо рекомендують рецепт завоювання німецьких сердець. Однак на уточнююче запитання, які саме історії успіху потрібні, щоб переконати Німеччину, що реформи в Україні це всерйоз і надовго, відповісти не готові. Відчувається брак інформації з приводу того, що відбувається в Україні навіть серед тих політиків, які цікавляться і бувають у Києві.

А поінформовані особи говорять такі речі, що стає сумно: “Ми бачимо, що Порошенко та Яценюк скочуються до поведінки, коли головним стає отримання вигоди від того чи іншого рішення”, — довелось почути у Бундестазі від одного друга України.

Шалене розчарування й іншими політичними фігурами. Вже згаданий представник МЗС на публічних дебатах прямо назвав Ляшка і Тимошенко популістами, які після місцевих виборів “можуть змінити політичний ландшафт” України. А ті, хто переймається боротьбою з корупцією в Україні, не можуть оговтатись від історії з керівництвом Державної служби зайнятості. Ярослав Кашуба, якого 11 вересня затримали на хабарі, ще 3 вересня проходив разом зі своїми співробітниками на запрошення німецької сторони у Бонні тренінг… правильно, з запобігання корупції. Такий собі невеличкий, але дуже символічний штрих. Як, скажіть, після цього у міжнародних партнерів та донорів можуть не опускатися руки? За минулий рік Німеччина пройшла помітну трансформацію у сприйнятті України. Потрохи з’являються контури українського лобі. Але вона все ще схильна вимірювати свій успіх в Україні через призму “війна чи мир”, “стріляють чи не стріляють”. Але ж насправді недолугий мир на Донбасі може запросто перенести війну до Києва. І смерті від розірваної гранати 31 серпня — з цієї опери.

Німецькому керівництву варто було б визначитись: будуть вони й далі займатись виключно кризовим менеджментом, чи все ж таки ефективною зовнішньою політикою. Бо їхнє залучення до українського досьє дає їм унікальну можливість довести, що ефективний кризовий менеджмент може трансформуватись у ефективну зовнішню політику.