Публікації

Блог заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для сайту “КОРЕСПОНДЕНТ.net”За роки журналістської роботи із Віктором Черномирдіним мені довелося спілкуватися чи не найбільше з усіх дипломатів, які працювали в Україні. І не лише тому, що він працював послом понаднормові вісім років, але й тому, що завжди були приводи для спілкування. І таких підстав було більше ніж достатньо: то Україну раптово почали втягувати до ЄЕП, то Росія виявляла специфічну активність у передреволюційний період 2004-го року, то відносини переходили в етап економічних воєн… Пригадую приїзд Віктора Черномирдіна до Києва. Мушу зізнатися, що враження були досить неоднозначні. Із одного боку, приємно, що настільки легендарна персона, політик, якого відносили до важковаговиків російської політики, був відряджений послом до України. Призначення такого рівня свідчило про рівень якщо не поваги, то як мінімум уваги Росії до України. Із іншого боку, прикрість викликали певні формальні нюанси. Владімір Путін відрядив Черномирдіна до України в порушення важливих дипломатичних правил, без обов’язкового узгодження кандидата на посольську посаду (отримання агремана). Багатьох українських дипломатів вразило таке зухвальство Кремля. Проте ніхто не міг жодного слова сказати – хоч би тому, що Президент Леонід Кучма мав дружні стосунки з російським екс-прем’єром. Проте якщо українське чиновництво відмовчувалося з приводу кремлівського експромту, то преса не скупилася на критичні метафори. Financial Times тоді надрукувала статтю, де порівняла приїзд Черномирдіна до України з відрядженням генерал-губернатора до одного з російських регіонів. Хоча лунали в пресі і нотки співчуття: мовляв, для Віктора Степановича – це просто заслання.

У будь-якому разі його приїзд був викликом. В атмосфері двосторонніх відносин витало передчуття радикальних змін, посилення впливу на Україну, послаблену скандалами у відносинах із західними країнами. Частково ці передчуття справдилися. Окрім уже згаданих перипетій українсько-російського діалогу, саме в період черномирдінської місії стався найгостріший конфлікт відносин – тузлинський.

Черномирдін, звичайно, був привілейованим послом. Те, що було не дозволено іншим дипломатом, міг собі дозволити Віктор Степанович. Важко уявити собі, аби посол США назвав заступника міністра закордонних справ України «дремучим человеком». Пригадую, що МЗС навіть викликало російського посла для бесід, аби той був стриманішим у висловлюваннях. Утім, навіть такі виклики на килим відбувалися у винятковий спосіб. Один із колишніх міністрів закордонних справ України, який і мусив вести повчальну бесіду з Черномирдіним, потім мені розповідав не під запис: «Звичайно, ніхто йому нот протесту не давав. Це ж Черномирдін. Він якщо щось говорить гостре, то не зі злоби. Так, ми з ним говорили понад дві години. Я пояснював, що краще утримуватися на публіці деяких заяв: усе-таки вони можуть чутливо сприйматися багатьма українцями. Але це була не критика, а швидше дружній обмін думками. Черномирдін – насправді дуже щиросердна людина, ви лишень поспілкуйтеся з ним».
Спілкуватися з Черномирдіним я мав нагоду не лише під час кількох інтерв’ю, але і в відрядженнях. Один раз – в одну з українських областей, іншого разу – під час Року України в Росії (це була поїздка до сибірських Сургута, Нового Уренгою, Надима, де проживають тисячі етнічних українців). Черномирдін талановито поєднував у собі дві риси – безпосередність і силу. Він був нібито пересічним, але паралельно і нетиповим – був людиною з народу, важковаговиком із людським обличчям.

Його оригінальний підхід у спілкуванні виявлявся не лише в афористичності мови. Але не будемо про це. Тільки лінивий не згадав про його коронне «хотіли як краще…» Він говорив усе, як розумів, а головне – як відчував. Через що наражався часто на критику в Україні. Але це ще питання: знати, що в людини на умі і намагатися її переконати в своїй правоті, чи мати в партнерах темну конячку, логіка дій якої абсолютно не зрозуміла…

Моє ставлення до Черномирдіна як до людини теж змінювалося – від інтерв’ю до інтерв’ю, від спілкування до спілкування: від доволі ворожого на початку до дружнього наприкінці. Хоч це в жодному випадку не змінювало моїх принципових позицій при оцінюванні відносин України і Росії, при обговоренні стратегічних цілей України на членство в НАТО і Євросоюзі.

Часом мені здавалося, що Черномирдіна на надмірну відвертість, яка межувала з російським шовінізмом, провокували деякі з представників, з дозволу сказати, політичних і бізнес-еліт України. Не забуду вечерю в Запорізькій області України, де пригощали посла Черномирдіна. На цьому заході були присутні лише два журналісти. Але, вочевидь, обласна еліта переплутала нас із представниками російського посольства, позаяк ми прибули разом із Черномирдіним, а тому не сильно фільтрувала свої тости і промови на адресу Росії. «Зачем нам нужна эта независимость. Полностью разрушены экономические связи. От этого страдают теперь оба народа». Це був керівник одного зі стратегічних підприємств. Нині член Партії регіонів. Черномирдін, що робить йому честь, на це не реагував. Але можна уявити, як на його погляди може впливати таке холопство. Чи може країна вимагати для себе рівності, якщо її еліти не вміють вести себе як рівня?

Але, вочевидь, коло спілкування російського посла не обмежувалося лише одіозними постатями. І вісім років роботи Черномирдіна в Україні не пройшли марно. Він приїхав як «генерал-губернатор» – від’їжджав як друг. Пригадую один із російських дипломатів мені розказував: «Ви навіть не знаєте, яких зараз дипломатів почали відправляти на роботу в російське посольство в Києві. Ви ще жалкуватимете за Черномирдіним як за найбільшим українофілом». Та й сам Черномирдін зізнавався у впливові перебування в Києві на його сприйняття України: «Коли Кучма написав книгу «Україна – не Росія», я щиро обурився. Сказав йому: «Данилич, що ти так?» А потім зрозумів, що Україна – справді не Росія».