Публікації

Наприкінці минулого року Білорусь і Росія святкували десятиліття союзної держави. Але свято вийшло не надто радісним. Усі говорили про конфлікти між державами, і чомусь ніхто — про успіхи інтеграції сусідів.Події останніх днів лише підтверджують: про союзництво Мінська і Москви давно вже не йдеться. Більше місяця країни з’ясовують відносини з приводу нафтових мит. До суперечок про мита додалися обвинувачення білоруського президента стосовно того, що Росія посилила контроль на кордоні. Обидва конфлікти — показове доповнення до цілої низки «війн», що їх дві країни пережили торік, — газова, молочна, м’ясна і навіть сільгоспмашинна. Створення наприкінці минулого року Митного союзу між Білоруссю, Казахстаном і Росією виглядало як глузування над реаліями. Білорусь перетворюється на такого собі нового хлопчика для биття на пострадянському просторі. Донедавна цю роль доводилося виконувати Україні.\
Білоруське керівництво зараз дедалі частіше використовує тему неефективності Митного союзу: мовляв, навіщо було його створювати, якщо пуття все одно ніякого? Останнє невдоволення Мінська пов’язане з тим, що Росія вирішила встановити мито на частину нафти, яка поставляється в Білорусь. Раніше контракт передбачав сплату лише 36% мита, але наприкінці минулого року строк дії документа сплинув. І тепер Москва заявила про нові умови постачання: тільки 6 млн. тонн безмитно і 15 млн. тонн зі сплатою стовідсоткового мита. Білоруси обурюються: про який Митний союз може йтися, якщо один з його учасників поводиться таким чином?

Ситуація, схоже, склалася тупикова. Мінськ намагається грати на інтеграційних почуттях партнерів, але Москву навряд чи це може розчулити. Чинник ринкових відносин ввірвався у співробітництво Білорусі і Росії, попри колосальне небажання першої. У Мінську існують підозри, що нафтовий пресинг — то лише помста з боку російського прем’єр-міністра. У білоруських ЗМІ активно передруковують заяву російського президента Дмитра Медведєва, який обіцяв «домовитися» і не ставити «у незручне становище білоруських партнерів». Проте, вважають тамтешні політологи, російський уряд не почув закликів лідера країни. Схоже, Володимир Путін у такий спосіб намагається стимулювати Білорусь до визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії. Олександр Лукашенко спробував заручитися підтримкою Дмитра Медведєва, написавши тому листа. Але спочатку отримав лише принизливу відповідь російського віце-прем’єра Ігоря Сєчина, в якій ішлося про те, що пропозиція Росії з приводу мита залишається в силі. Через деякий час Олександрові Григоровичу відповів російський колега, але зміст листа не розголошується.

Цікаво, що пресинг Росії на Білорусь стає тим сильніший, чим більше зближується Мінськ із західними країнами й особливо з Європейським Союзом. За минулий рік сторонам удалося досягти чималого прогресу: Білорусь було включено в програму ЄС «Східне партнерство», європейські лідери стали частими гостями в Мінську, білоруські політики стали в’їзними в західні країни. Але за все хороше колись доводиться розплачуватися. Москва, яка раніше випробувала тактику економічного шантажу на Україні, нині перекинула всі зусилля на Білорусь. Білоруський приклад доводить: Росія згадує про ринкові відносини із сусідами тільки тоді, коли йдеться про політичні питання, які чимось не влаштовують Москву. І якщо раніше Росія намагалася задобрити сусідів будь-якими преференціями, аби ті були лояльнішими, то сьогодні російська влада особливо не церемониться. Застосування економічних важелів є своєрідним нагадуванням незалежним сусідам РФ про їхню залежність.

Білоруський президент в інформаційному плані поки що нітрохи не програє Москві. Західні ЗМІ, які ще рік тому дорікали Олександрові Лукашенку за диктаторство, сьогодні відчувають до нього жалість, а то й висловлюють підтримку. У «Вашингтон пост» вийшла стаття із промовистим заголовком «Сезонне похолодання». «Якщо надворі січень, то Росії саме час вести чергову політично вмотивовану суперечку з приводу постачання енергоресурсів з одним із своїх сусідів… У міру того, як ця зима набирає обертів, пан Путін обрав Білорусь за об’єкт покарання», — пише американське видання. Олександр Григорович намагається робити все можливе, щоб привернути увагу до конфліктів із Росією. І, до речі, дуже ефективно: до «Вашингтон пост» невдовзі після публікації про нафтовий шантаж надійшов лист від путінського прес-секретаря Дмитра Пєскова, який заявив, що журналісти виходять із «хибних настанов» і мислять «застарілими стереотипами».

Лукашенко тим часом намагається підігріти інтерес до російсько-білоруського протистояння не тільки нафтовою темою. На початку тижня він заявив про те, що Росія посилила контроль на адміністративному кордоні. Зрозуміло, що «закордон» цим питанням навряд чи зацікавиш: скажімо, свого «шенгену» у Мінська і Москви ніколи й не було. На кордоні завжди перебувало п’ять російських стаціонарних прикордонних відділів плюс іще 16 пунктів попереднього повідомлення (фактично це ті самі пункти пропускання). Проблем при цьому виникало завжди чимало. Наприклад, у Росії для громадян Литви і Латвії діє безвізовий режим, але щойно вони в’їжджають на територію Білорусі, їх затримують як порушників візового режиму. Те саме стосується і громадян Грузії, які через Білорусь намагаються потрапити в Росію. Лукашенко лише публічно визнав ті проблеми, які існували вже давно. Але це ще один привід нагадати громадянам Білорусі: тільки Мінськ і викладається повністю у будівництві союзної держави, Москва ж порушує всі домовленості. «Якщо ми будуємо Єдиний митний простір, маємо союзну державу і при цьому відбуваються подібні дії, то це ненормально», — заявляє Олександр Григорович. Його мета зрозуміла — насамперед мобілізувати власних громадян. На тлі економічної кризи позиції білоруського президента дедалі послаблюються; антилукашенківська інформаційна кампанія, затіяна російськими ЗМІ, б’є дедалі сильніше по репутації колись могутнього батьки.

Росія, вочевидь, навряд чи поступиться в конфлікті. Білорусі попросту немає на кого і немає на що розраховувати — і річ навіть не в тому, що західним країнам сьогодні не до проблем Мінська. ЄС і США намагалися підтримати Україну під час двох газових війн. Усе це закінчувалося на переговорах фактичною перемогою Росії та несподіваними закулісними домовленостями, які виставляли західних партнерів у незрозумілому світлі. Заклики Лукашенка до здорового глузду також марні — від нього чекають або лояльності, або плати за рахунками.

Здавалося б, Мінськ міг би розраховувати на підтримку України, з якою в білорусів останнім часом склалися досить теплі відносини. Але навряд чи в Києва у виборчий сезон виникне таке бажання. Чинного президента в Москві точно не почують, а двом кандидатам у президенти, які трепетно вибудовують відносини з російським керівництвом, уже точно не до Білорусі. Хоча білоруський приклад повинен послужити добрим уроком для українських політиків, якщо ті остаточно не розпрощалися зі сподіваннями створити будь-якого роду союзи з Росією.

До речі, Росія, Казахстан і Білорусь вирішили перенести запуск Єдиного економічного простору на більш пізній термін — на перше січня 2012 року. Є підозра, що ця відстрочка повністю була пов’язана з Україною, яка фактично залишила ЄЕП після приходу до влади Віктора Ющенка. Не можна виключати, що Москва спробує інтегрувати Україну в ЄЕП після президентських виборів. Власне, організація з
трьох букв і створювалася «під Україну», щоб раз і назавжди відірвати її від західного вектора розвитку. Двох років має цілком вистачити, щоб схвалити всі документи, розроблені Москвою, Алмати і Мінськом в останні п’ять років у рамках ЄЕП. Чи потрібен Україні цей альянс? Відповідь добре відома Олександрові Григоровичу…