Публікації

Шлях до Європейського Союзу, навіть в найсприятливіших умовах, для України точно не є простим та швидким. Кожному, хто в якийсь момент почав вірити, що нам ось-ось вдасться доєднатися до європейської спільноти, треба набратися терпіння. Але що треба зробити Україні, щоб повернути собі відчуття єврооптимізму?

На сьогодні наша країна активно працює в рамках зовнішньополітичної ініціативи Європейського Союзу під назвою “Східне партнерство”, яка поширюється на шість країн – Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Молдову та Україну. “ЄС розглядає Східне партнерство як невід’ємну частину Європейської політики сусідства, яка, у свою чергу, є рамковою політикою ЄС щодо країн-сусідів”, – констатує українське МЗС на своєму сайті.

Втім, “Східне партнерство” “не є одновимірною і орієнтованою лише на вступ до ЄС політикою розширення”. Воно – як і випливає з його назви – “створює рамкові умови для партнерської співпраці між східними сусідами і з Європейським Союзом”, – написав нещодавно Кнут Флекенштайн, депутат Європарламенту, в статті на “Європейської правді”. Йдеться “про максимальний взаємний обмін без членства в інституціях ЄС, щоб уникнути появи нових ліній поділу”, – наголошує європарламентар та закликає не сприймати програму “Східне партнерство” як “приймальню для вступу в ЄС”.

Хоч як нам неприємно це визнавати, але зараз Україна знаходиться не тільки за межами Євросоюзу, але і за межами навіть “зали очікування” ЄС. Вважалося, що позитивні зміни в статусі відбудуться після підписання та набуття чинності Угоди про асоціацію між Україною і Європейським Союзом, яка 1 вересня 2017 року вступила в силу. Як зазначає “Короткий посібник з Угоди про Асоціацію”, цей документ забезпечує підтримання тісних і тривалих відносин Україна-ЄС на основі спільних цінностей, верховенства права, належного державного управління, прав і основоположних свобод людини. Угода містить положення про глибоку та всеосяжну зону вільної торгівлі, що має забезпечити Україні умови для економічного розвитку шляхом відкриття ринків, поступової ліквідації митних тарифів та квот та створить умови для приведення ключових секторів економіки України у відповідність до стандартів ЄС.

Але статус лише сусіда Євросоюзу, без перспектив членства, після набуття чинності Угоди про асоціацію з ЄС для України не змінився. Наша країна не отримала статусу навіть потенційного кандидата в члени Євросоюзу. Навпаки – після референдуму в Нідерландах, де в квітні 2016 року 61% тих, хто взяли участь в голосуванні, висловилися проти ратифікації ЄС Угоди про асоціацію із Україною, – ЄС в грудні 2016 ухвалив окреме рішення, що Угода про асоціацію не надає Україні права на вступ до Європейського Союзу.

Позиція нідерландців не заблокувала ухвалення Євросоюзом Угоди про асоціацію, але суттєво відкоригувала зміст та сенс цієї події. Тобто, усі 28 країн ЄС погодились, що Угода про асоціацію не робить Україну кандидатом на вступ до Євросоюз. Медіа також цитували прем’єр-міністра Нідерландів Марка Рютте, який зазначив, що не виключає, що колись Україна приєднається до ЄС, “але якщо це і станеться, то не на базі цієї угоди”.

Звичайно, виконуючі всі зобов’язання за Угодою про асоціацію та всі “домашні завдання” в рамках “Східного партнерства”, Україна поступово перетворюється на європейську державу не тільки за географічною ознакою та історичною спадщиною, але і за стандартами в усіх сферах життя. Але питання – “Чи зможе наша країна якимось чином все ж таки отримати шанс саме на вступ до ЄС?” – залишається.

Відомі європейські аналітики на днях запропонували своє бачення того, як Україна може потрапити до когорти країн, які не тільки “будують Європу в себе вдома”, але й дійсно готуються стати повноцінними членами ЄC. Їхня порада: “Крім просування вперед поточного процесу асоціації з Європейським Союзом, Києву і західним друзям необхідно активно вивчати й використовувати міжнародні програми партнерства Південно-Східної Європи (тобто, Західних Балкан – ред.) та інші аналогічні інструменти для обміну знаннями, правилами і практиками”.

Про необхідність підключення України до євроінтеграційного процесу, який реалізується на теренах Західних Балкан, заявили Андреас Умланд, старший науковий співробітник Інституту євроатлантичного співробітництва у Києві та Гюнтер Фелінгер з Групи дій з європейської і економічної інтеграції Південних Балкан. Статті експертів були оприлюднені нещодавно на сайті Європейської Ради з міжнародних відносин (ECFR).

В своїх матеріалах Умланд та Фелінгер спочатку ставлять, а потім дають відповідь на несподіване питання: “Чому Україні варто стати балканською країною?”. Завдяки стереотипам часів війни в колишній Югославії визначення “балканська країна” має в Україні дещо негативну конотацію. Але ці уявлення про регіон вже давно застаріли.

6 лютого цього року Європейська Комісія презентувала нову Стратегію розширення ЄС. Ключове послання документу – підтвердження перспектив щодо членства в Євросоюзі країн Західних Балкан, за умови виконання ними всіх вимог ЄС. Мова йде про Сербію, Чорногорію, Албанію, Македонію, Боснію і Герцеговину та Косово. Для Сербії та Чорногорії вже визначена орієнтовна дата приєднання до Євросоюзу – 2025 рік.

Отже, країни Західних Балкан з повним правом можуть відчувати себе відвідувачами “приймальні ЄС” – на відміну від країн “Східного партнерства”, яких навіть “в чергу” ще не записали. Умланд та Фелінгер роблять з цієї ситуації простий та закономірний висновок: якщо країни Південно-Східної Європи успішно інтегруються до ЄС, то Україні треба приєднуватися до ініціатив, програм та проектів, які реалізуються саме в цьому регіоні. Експерти наголошують, що різні західнобалканські формати співробітництва з Брюсселем пропонують вже готові шляхи для стратегії поступового наближення й інтеграції з допомогою прагматичних, а не “риторичних” засобів.

“У деякі об’єднання в Південно-Східній Європі, спеціально створені з допомогою Брюсселя для сприяння міжнародній інтеграції Албанії і країн колишньої Югославії — такі як Регіональна рада співпраці (RCC), Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю (CEFTA), Регіональна антикорупційна ініціатива (RAI), Мережа охорони здоров’я Південно-Східної Європи (SEEHN), а також ще 12 схожих організацій, — можна спробувати переконати включити представників України. […] Якщо Україна зможе приєднатися бодай до кількох із цих південно-східноєвропейських ініціатив, то це може допомогти Києву краще презентувати свою країну як кандидата на вступ у ЄС і, зрештою, домогтися обумовленої пропозиції на приєднання до ЄС”, – вважають Умланд та Фелінгер.

Напевно, українцям трохи незвично виступати в ролі учня та визнавати за вчителя частково визнане Косово, або Боснію і Герцеговину, яка більш ніж два десятка років живе за тимчасовими мирними домовленостями. Але реальність є такою, що на сьогодні обидві ці країни офіційно є потенційними кандидатами на вступ до Європейського Союзу, а Україна – ні.

Звичайно, скептики можуть зауважити, що справа взагалі не в Україні та Косово, а в геополітичних розкладах. Але сенс пропозицій Умланда та Фелінгера, на мій погляд, якраз і полягає в необхідності змінити геополітичні координати України, витягнувши її з сьогоднішньої євразійської пострадянської трясовини.

Автор: Наталія Іщенко, заступник директора Інституту світової політики.

Опубліковано на сайті “Еспресо TV“